2011 року минуло 140 років від виходу у світ першого путівника нашим містом. Слід відзначити, що вивчення історії путівників Львовом належить до маловисвітлених питань сучасного українського львовознавства. Їх дослідження, здійснене нами у спеціяльній праці та кількох опублікованих статтях, має на меті заповнити одну із суттєвих про­галин українського історичного краєзнавства.

Як відомо, автором першого путівника Льво­вом, що з'явився друком 1871 р., є Антоній Юліан Шнайдер (1825-1880), історик-аматор, краєзна­вець, колекціонер старожитностей, археолог, автор Енциклопедії краєзнавства Галичини, людина енциклопедичних знань, отриманих самотужки. Народився дослідник 2 червня 1825 р. у с. Вільшаниці Золочівського повіту (тепер – с. Велика Вільшаниця Золочівського р-ну Львівської обл.). Батько – Леопольд Шнайдер, з походження ба­варський німець, мати – Тереза з Водницьких.

Дитячі роки хлопець провів у Жовкві. Згодом навчався у львівській гімназії, студії у якій не за­вершив у зв'язку зі смертю батька. Працював пи­сарем військової канцелярії Жовкви. Юнак рано виявив зацікавлення місцевими пам'ятками архі­тектури та культури, зокрема замком графської родини Собеських. 1848 р. переїхав з родиною до Бродів. 1848-1849 рр. був учасником угорського національного повстання, після придушення якого відбув трирічне тюремне ув'язнення. 1858 р. перебрався до Львова, де спочатку працював урядовцем, а з 1862 р. – в редакції часопису „Dziennik Literacki". Ретельно займався самоосвітою, багато читав, мандрував Галичиною, збираючи докумен­ти й матеріяли до історії міст та сіл краю. Створення Енциклопедії краєзнавства Галичини, два томи якої (819 гасел на літери А–Б) видрукувані у 1868-1874 рр. власним коштом, стало науковим проєктом усього його житт . А. Шнайдер – автор численних розвідок краєзнавчої тематики: „Міста і містечка в Галичині під історичним, статистич­ним і топографічним оглядом" (1864), „Статисти­ка галицьких шкіл за 1860-1866 рр." (1866), „Про глиняні вироби в Галичині" (1867), „Старожитності міста Жовкви" (1867), „Пам'ятки в катакомбах під костелом Божого Тіла оо. Домініканців у Львові" (1867), „Старе Село під Львовом" (1871), „Бабагора в Бескидах" (1872), „Монографія села Любін " (1877), „Доісторичні пам'ятки в Любіні" (1877). З 1868 р. – член Галицького господарського товари­ства, з 1873 р. – співробітник Археологічної комісії Краківської академії наук, з 1876 р. – член виділу та бібліотекар Крайового археологічного товари­ства у Львові. Самостійно проводив археологічні розкопки під час будівництва кургану Люблінської унії, а також у с. Черепин піді Львовом. 1871 р. видав перший в історії Львова путівник. Багато­річна наукова конкуренція з відомим істориком-краєзнавцем С. Кунасевичем, яка набула характеру особис­тої неприязні, гостра критика ним путівника та Енциклопе­дії Шнайдера, що потягла за собою припинення державної фінансової допомоги, призве­ли до фатальної розв'язки, яка настала 25 лютого 1880 р. у Львові.

Передісторія випуску пу­тівника тісно пов'язана з бу­дівництвом земляного кургану („кіпця") на честь 300-річчя Люблінської унії, що 1569 р. об'єднала Королівство Поль­ське і Велике князівство Литовське в єдину федера­цію – Річ Посполиту. Земляні роботи зі зведення кіпця були розпочаті 1869 р., а саме будівництво завершено 1871 р. У зв'язку із відкриттям кіпця, Комітет з відзначення ювілею, який очолював польський політик Францішек Смолька, запланував урочистості з участю численних делегацій з різних теренів, за­селених поляками – Великопольщі, Пруссії, Сі­лезії, Кракова. У Кракові подібний курган (кіпець Костюшка) зведено ще у 1820-1823 рр., що спону­кало польську громаду Львова наслідувати при­клад цього міста.

До цього заходу видавнича фірма Корнелі Піллера вирішила видати спеціяльний путівник містом, оголосивши конкурс, у якому взяли участь відомі історики та краєзнавці Станіслав Кунасевич та Антоній Шнайдер. Переможцем конкурсу став А. Шнайдер, випустивши 1871 р. свій „Przewodnik po mieście Lwowie", щоправда, скорочену видавцями версію.

Путівник побудовано за маршрутним компози­ційним принципом: його відкриває короткий істо­ричний огляд, за яким розміщено інформацію про маршрутну частину з докладним описом головних площ та вулиць (площа Ринок із розташованою на ній ратушею та сім вулиць-променів і площа, що виходять з неї, – Шевська, Краківська, Вірменсь­ка бічна, Домініканська, Руська, Бляхарська, Га­лицька та площа Катедральна), окремих дільниць міста (історичні Галицьке, Краківське, Жовківське, Стрийське, Зелене передмістя; Хорунщизна, Новий Світ, Байки, Богданівка, Підзамче, Пасіки), відомих будівель (ратуша, „Народний Дім", коро­лівський арсенал), костелів (римо-католицький катедральний собор, Єзуїтський костел, Домі­ніканський собор, костел св. Магдалини, катедральний греко-католицький Собор св. Юра та ін.), монастирів, навчальних та культурних закладів, товариств, лікарень. Історичну цінність має інформація про Національний заклад ім. Оссолінських, заснований 1817 р. графом Юзефом Максиміліаном Оссолінським на території колишнього жіночо­го монастиря св. Агнеси ордену кармеліток взутих (черевичкових). 1871 р. колекція цього закладу на­лічувала 100 тис. томів книг, 1 872 рукописи, 6 733 гравю­ри, 515 карт та атласів, 464 ху­дожні полотна, 419 дипломів, 1 150 старожитностей, 2 552 автографи, понад 10 тисяч монет і медалей, 1 333 зразки мінералів.

Наприкінці путівника на­ведено статистичні дані кількости площ, вулиць, перед­мість, будинків, мешканців за національною ознакою та конфесійним складом. Зокре­ма, згідно з даними урядового перепису населення 1869 р., у Львові налічувалася 3 381 кам'яниц , у якій проживало 87 109 постійних мешканців. Серед них – 46 252 особи ла­тинського обряду, 12 406 осіб греко-католицького віросповідання, 26 694 особи іудейсь­кого визнання та невелика кількість німців і вірмен. За­вершує путівник стислий опис Високого замку із курганом Люблінської унії. Текст путівника написаний до­ступною для широкого загалу мовою. Авторство А. Шнайдера зазначено не на титульному аркуші, а на останній сторінці видання.

„Родзинкою"цього путівника стали чорно-білі ілюстрації, виконані друкарською фірмою Піллерів на основі літографій відомих львівських графіків чеського походження Йозефа Свободи (бл. 1810 – бл. 1885) та Карела Ауера (1818-1859), що репрезентували для огляду читача визначні архітектурні набутки Львова. Всього у путівнику вміщено вісім літографій: герб Львова, катедральний римо-католицький костел, львівська ратуша, Національний заклад імені Оссолінських (нині – головний корпус Львівської національної науко­вої бібліотеки України ім. В. Стефаника), Театр графа Станіслава Скарбека (нині – Національний академічний український драматичний театр ім. М. Заньковецької), палац латинських архи­єпископів (нині – курія Львівської римо-католицької архидієцезії), ярмарок поблизу церкви св. Юра, вигляд Львова з Високого замку. На той час не було поширене ілюстрування книжок. Знана дослідниця культурного ландшафту Галичини першої половини XIX ст. Софія Малець справед­ливо назвала літографії Карела Ауера „своєрід­ною енциклопедією галицького побуту".

Друге видання путівника А. Шнайдера, зна­чно ширше за обсягом, доповнене планом міста і вийшло накладом книгарні „Губринович і Шмідт"коштом Товариства польських лікарів. Воно присвячене Другому з'їздові польських лікарів та при­родознавців, який відбувся 19-24 липня 1875 р. у Львові. A. Шнайдер був делегатом згаданого з'їзду, перше засідання якого відбулося 20 липня у ве­ликій залі засідань львівської ратуші; при вході до зали учасникам імпрези безкоштовно вручали „Przewodnik po Lwowie"Шнайдера.

Авторство А. Шнайдера, на відміну від поперед­нього видання, уже вказувалось на титульному аркуші. Видання розширено доповненням розділу „Найголовніші площі та вулиці"новим матеріялом, який автор структурував на п'ять розділів відпо­відно до тодішнього поділу міста за дільницями: „Середмістя", „Галицьке передмістя", „Краківське передмістя", „Жовківське передмістя", „Личаківське передмістя". Також додано практичну ін­формацію із переліком культурних та фінансових установ, товариств, організацій; розклад руху по­їздів та ціни на фіакри; нових назв вулиць Львова; список готелів, кав'ярень, цукерень; рекламного блоку у першому виданні не було.

Становлення путівника як окремого жанру до­відково-краєзнавчої літератури на львівському ґрунті припадає на період перебування Галичини під юрисдикцією Австрійської монархії. Видання першого путівника Львовом А. Шнайдером, що за­початкував маршрутний принцип його побудови, якого дотримуються й автори багатьох сучасних путівників, стало помітною подією на культурній мапі нашого міста кінця XIX ст. і початковою точ­кою відліку в історії львівських вадемекумів.

Маріанна МОВНА

Закон „Про засади державної мовної політики"прийнятий Верховною Радою України в так зва­ному другому читанні 3 липня 2012 р.; 31 липня, всупереч твердим публічним запевненням не під­писувати, його підписав Голова Верховної Ради В. Литвин, а 8 серпня, попри приспані сподівання громадськости, – Президент України В. Янукович. Цей Закон ухвалювався у Верховній Раді з без­прецедентними порушеннями Конституції Украї­ни й з небаченою кількістю процедурних і регла­ментних зловживань.

І. Правова оцінка. Експерти відзначають, що на стадії законопроєкту документ негативно оцінений у висновках усіх профільних установ НАН Украї­ни – Інституту мовознавства (16 вересня 2011 р.); Інституту української мови (22 вересня 2011 р.); Інституту політичних та етнонаціональних дослі­джень (22 вересня 2011 р.); Інституту держави й права (5 вересня 2011 р.); Українського мовно-ін­формаційного фонду (9 вересня 2011 р.); Академії наук Вищої школи (16 вересня 2011 р.); Інституту філології Київського національного університету ім. Т. Шевченка (20 вересня 2011 р.).

Законопроєкт Кивалова-Колесніченка зазнав нищівної критики у висновках органів держав­ної влади України, а саме: Міністерства фінансів України (9 вересня 2011 р.) та Міністерства юстиції України (27 вересня 2011 р.), Комітетів Верховної Ради України – з питань культури і духовности (23 вересня 2011 р.) та з питань бюджету (3 листо­пада 2011 р.), а також Головного науково-експерт­ного управління Верховної Ради України (23 трав­ня 2012 р.). На слуханнях, проведених Комітетом з питань культури і духовности Верховної Ради України (20 червня 2012 р.), законопроєкт „Про за­сади державної мовної політики"визнано таким, що не відповідає вимогам Конституції України і потребує докорінної концептуальної переробки. Під час розгляду законопроєкту в першому читан­ні 5 червня ц. р. порушено ст. 102 Закону України „Про Регламент Верховної Ради України": законопроєкт голосувався без обговорення його основних принципів, положень, критеріїв та структури. При цьому голосування здійснювалося з порушенням ст. 84 Конституції України, яка вимагає особистого голосування кожним народним депутатом.

У відкритому листі до Президента, за дорученням 72 інститутів громадянського суспільства, професори В. Василенко, Л. Масенко та В. Панченко відзначають, що „з погляду права і факту, обговорення, голосування й ухвалення мовного законопроєкту в другому читанні не відбулося і не могло властиво відбутися, оскільки головний комітет, відповідно до положень глави 20 Закону України „Про Регламент Верховної Ради України", продовжував працювати над його підготовкою до другого читання у зв'язку з великою кількістю по­правок (понад 2000). Саме тому законопроєкт не був (і не міг бути!) завізований головою профіль­ного комітету, керівником секретаріяту цього комі­тету, керівниками юридичного і редакційного апа­рату Верховної Ради, як того вимагає ч. 1 ст. 117, а також не був (і не міг бути!) розданий народним депутатам „не пізніше як за десять днів до дня розгляду цього законопроєкту на пленарному засіданні Верховної Ради". Через брак підготовле­ного до другого читання законопроєкту неможли­во було виконати вимоги ст. 119 регламенту щодо постатейного обговорення і голосування попра­вок на основі порівняльних таблиць та узгодити остаточний текст закону. Отже, народні депутати проголосували за доку­мент, якого в правовому сенсі не існує, за документ-фантом, до того ж – знову з порушенням ст. 84 Конституції України".

На підставі поданих оцінок вважати цей до­кумент легітимним неможливо. Його легітимність підірвана суцільним шахрайством. Нав’язати цей Закон українському суспільству можна лише одним способом – з лихої волі владним дикта­том. У такому разі, просування шахрайського для суспільства закону є просуванням шахрайської за своєю суттю диктатури влади.

ІІ. Колоніяльно-шовіністичний рецидив. Пропихувачі „Закону"брутально, нахабно й виклично знехтували думкою власне української громадськости й кваліфікованого експертного середо­вища. Після незаконного голосування чужими картками, один із лідерів Партії регіонів злорадно вигукнув: „Оцініть красу гри – ми їх розвели, як кошенят". Саме так – „розвели"мільйони україн­ців, не спитавши їхньої думки, не запропонував­ши публічного обговорення, знехтувавши суспіль­ною дискусією. Отож українці для Партії регіонів, комуністів та їх оплачених сателітів перетворені цим актом недоброї волі на нерозумних тварин з такою ж недостойною їхньої уваги й пошани мовою. Ухвалення цього Закону стало відкритим й агресивним ствердженням лихої сили, що дедалі брутальніше запановує в новітній Україні.

Чи можемо мати сумнів, що справа, яка чиниться брутально, незаконно, з недоброї волі до україномовної частини населення, може бути бо­гоугодною для решти громадян України? Історич­ний досвід пропонує тут цілком однозначні при­клади, особливо трагічні для ХХ століття. Гітлер по-своєму хотів добра німецькому народу, але для цього, вважалося, треба пожертвувати добром євреїв та інших унтерменшів. Ленін зі Сталіном взагалі хотіли комуністичного блага для всього світу – треба було тільки пожертвувати „воро­жою до людства буржуазією", „ворогами народу". Але ще й до них, у ХІХ столітті в багатьох дер­жавах світу панував шовіністичний дух, і всі, хто ним проймався, знали, що задля великого імпер­ського блага, не гріх застосувати недобру волю до непокірних інородців. Як правило, починалося однаково – з обмеження культурно-мовних прав корінного, автохтонного, населення.

З подібною метою, наприклад, впроваджувався циркуляр міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва 1863 р. про заборону видання підручників, літератури та книжок релігійного змісту українською мовою, якої „не было, нет и быть не может". 1876 р. імператор Олександр II видав Емський указ про заборону ввозити до Росії будь-які книжки і брошу­ри, написані „малоросій­ським наріччям", друку­вати оригінальні твори та переклади українською мовою, влаштовувати сце­нічні вистави, друкувати українські тексти до нот і виконувати україномов­ні музичні твори. Цим же циркуляром встановлю­валося правило призна­чати в Україну вчителів-великоросів, а українців спроваджувати на вчительську роботу в Петер­бурзький, Казанський, Оренбурзький округи. Це правило діяло й за радянської влади – аж до проголошення Україною незалежности 1991 р. Як наслідок, за понад 100 років з України висе­лено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну „відряджено"на постійне проживання стільки ж росіян. 1910 р. за наказом уряду Столипіна закриваються всі українські культурні то­вариства, видавництва, забороняється послуговуватися українською мовою публічно, створювати будь-які неросійські клуби.

Саме такою була шовіністична воля імперської влади в Росії. Її самовпевнена пиха викликала роздратування й незадоволення серед неросій­ських народів. Політика „обрусєнія"проводилася, скажімо, щодо підросійської Польщі чи кримсько­татарського народу. Немає сумніву, що саме за шо­віністичну волю поплатився й російський народ, вкинутий в комуністичні жорна 1917 р. Недобра воля у державній політиці – це завжди бумеранг, він раніше чи пізніше повертається туди, звідки вилетів. Інша річ, що за той час може зникнути якийсь малий народ. Наведемо пропозиції до „поліпшення життя вже сьогодні", запропоновані 1914 р. полтавським губернатором фон Багговутом міністру внутрішніх справ Росії. Вони надто красномовні й повчальні до сьогодні: „На посади вчителів призначати по можливості тільки великоросів. На посади інспек­торів і директорів народних училищ назначати винятково великоросів. Будь-якого вчителя, що виявив нахили до українства, негайно усувати. Скласти правдиву історію малоросійського народу, в якій пояснити, що „Україна"– це „окраїна"держави в минулі віки. [... ] особливу увагу звернути на сільське духівництво та його політичні переконання. На чолі єпархій ставити архієреїв винятково великоросів, до того ж твердих та енергійних. Найкрутішим чином впливати на тих священиків, які заражені українофільством... Потрібно взятися за семінарії й викорінити з них дух українства. [... ] потрібно фінансувати газети в Києві, Харкові, Полтаві, Єкатеринославі й т. д. з метою боротьби проти українства. У газетах доводити тотожність великорусів з українцями й пояснити, що мало­російська мова сформувалася шляхом полонізації. Пояснити, що ніколи українського народу не було. Доводити необхідність великоруского язика як загальнодержавного і літературного й що малоросій­ський, як простонародний, не має ні літератури, ні майбутнього. Всіма способами викорінити вжи­ток назв „Україна", „український". [... ] Старатися, щоб євреї не прилучалися до українського руху, виселяти їх із сільської місцевості, не створюва­ти нових містечок і заважати економічному росту єврейства. Взагалі не допускати на різні посади людей, які будь-коли хоч в далекому минулому мали стосунки з українським елементом".

Чи не цей документ лежить в основі сучасної кадрової політики в Україні? Адже очолюють всі ключові для держави міністерства призначені ве­ликороси, які демонстративно нехтують держав­ною українською мовою. З огляду на кадровий та етнічний склад нинішньої київської влади мусимо зробити висновок, що зазначені царським губер­натором рекомендації для боротьби з українським народом досягли свого повного успіху за останні два роки нібито суверенної України. Чи це не є виявом окупаційного характеру влади?

Зібрані сотні документів про те, як віками за­попадливо й жорстоко проводилася державна по­літика знищення української мови й культурної визначености етносу. Це була цілеспрямована ко­лоніяльна політика Російської імперії. Особливо ж жорстоко вона проводилася комуністичним режи­мом, під проводом якого деструкція українства на­була геноцидного характеру.

Очевидно, така мовна політика творилася не з доброї волі щодо українців. Проблема в тому, що з відновлення української державности 1991 р. не відбувся повноцінний процес деколонізації й дерусифікації. Неможливо будувати демократичну українську державу на радянському колоніяльному фундаменті. Диктатура колоніяльної традиції виявилася значно живучішою, ніж могло видаватися. Держава не спромоглася розробити й запро­вадити програму постколоніяльної й постгеноцидної суспільної терапії, спрямованої на усунення комплексу меншовартости з публічного україн­ського міського й сільського середовищ. Навпаки, нормою публічного дискурсу й далі є висміювання й глузування над українцями саме за їхньою етнічною ознакою. За останні три-чотири роки збиткування над національною гідністю українця стало чи не повсякденною нормою для безлічі телевізійних програм та російського кінопрокату. Гра в „дурного хохла"набирає державних обертів. Тисячі державних чиновників тепер без сорому і страху відкрито не тільки нехтують державну українську мову, але й знущаються над її носіями, принижують їх і залякують. Зла воля чиниться цинічно й відверто. Прийняття „Закону про мови"відбулося цілком у дусі колоніяльного дискурсу й давнього шовіністичного диктату.

ІІІ. Европейська мовна хартія. Підступність й облудність прийнятого Закону про мови полягає в тому, що його творці нібито звертаються до демо­кратичного досвіду країн Европейського Союзу й посилаються на рекомендації Европейської хартії регіональних та міноритарних мов. Посилання на демократичні норми життя й політичні процедури стало для олігархічно-кланової влади кмітливим винаходом, новою політичною технологією – роби те, що хитро задумав, але називай це термінами й словами, властивими демократичному й правовому західноевропейському середовищу. Насправді за цією риторикою приховується відомий сталінсько-гебельсівський імператив: неправда, повторювана тисячі разів чинниками влади, перетворюється на правду в свідомості населення. Таким спосо­бом документ европейської демократії, що покли­каний об'єднувати й гуртувати народи на основі захисту прав людини, політики в Україні пере­творили на засіб протистояння, агресії й фрагмен­тації Української держави. Хартія регіональних та міноритарних мов загалом не зобов'язувального, а рекомендаційного характеру для Европи. Її про­відна іде – збереження загрожених мов, які по­терпають від дискримінації. Проте вона жодним чином не спрямована на підрив державних мов у Европі. Навпаки, в ній підкреслюється важливість статусу державної мови.

Цікавий досвід Франції: при тому, що фран­цузька мова ніколи не була в становищі україн­ської, Франція підписала, але не ратифікувала Хартії. Кілька років тому з ініціятиви Інституту імені М. Монтен у Франції відбулася широка пу­блічна дискусія на тему „Що означає бути францу­зом"? У ході дебатів, що розпочалися в Паризькій військовій школі, тривали цілий рік і завершилися участю Президента Франції Ніколя Саркозі, французькі інтелектуали визначили десять основ­них пунктів французької ідентичности, які стосуються сучасної проблематики нації. У газеті „Le Figaro"від 2 листопада 2009 р. письменник та іс­торик, член Французької академії Макс Галло під час обговорення визначив разом з іншими одним із пунктів ідентичности французьку мову: „Фран­цуз – це той, хто розмовляє французькою і народився на землі нації. Звідси й опір европейській Хартії регіональних мов. Адже йдеться не тільки про мову. В епоху зростання різноманітности по­ходжень громадян ідеться про утвердження на­ціональної єдности". Пунктом першим визначено „право землі": „закони можуть змінюватися, але французом стаєш не за „правом крови", а за „за­коном землі".

Конституційна Рада Франції ухвалила, що Европейська хартія регіональних мов перебуває в прямій суперечності з Конституцією республі­ки, згідно з якою, жителі Франції мають статус її громадян, незалежно від походження чи мовного спілкування.

Зауважимо, що в Україні серед високопостав­лених державних чиновників, впливових журна­лістів є й такі, які не те що не народилися „на землі нації", але й не мають українського грома­дянства. Як тут не згадати, що в уряді Азарова майже немає українців, а україномовні чиновни­ки – виняток. Чи можемо вважати таку ситуацію нормальною? Звичайно, всі вони були і є промото­рами ухвалення „Закону про мови", спекулюючи риторикою прав людини та Европейської хартії. Проте найпарадоксальніше те, що Хартію не ра­тифікувала Російська Федерація, в якій проживає багато корінних народів, мова яких справді загрожена знищенням, але ж саме винятково на Росію орієнтуються автори законопроєкту з Партією регіонів та комуністами, які проштовхнули Закон про мови. Лицемірству справді немає меж.

Промовистою є оцінка законопроєкту, нада­на Верховним комісаром Організації безпеки та співробітництва в Европі у справах національних меншин Кнутом Волленбеком, кий відзначав, що законопроєкт майже винятково стосується просування російської мови і не пропонує захисту мов менш чисельних нацменшин. „Такий підхід спо­творює ціль і призначення міжнародних інстру­ментів з питань прав людини та прав національ­них меншин, учасником яких є Україна, зокрема, Европейської хартії регіональних і міноритарних мов та Рамкової конвенції про захист національ­них меншин". Це призведе не до зменшення, а до збільшення напруги в суспільстві між представ­никами різних мовних груп, вважає К. Волленбек. Але, звичайно, це не спинило лихої волі авторів законопроєкту – лицемірних захисників „прав людини".

На переконання україномовної спільноти, реалізація положень Закону про засади державної мовної політики неминуче призведе до відновлення повномасштабної русифікації, яка не припинялася й раніше, хіба зменшила темпи. Закон відкриває шлях тотальній русифікації електрон­них ЗМІ, кінопрокату, реклами, бізнесу, освіти, науки, мистецтва, спорту та інших сфер суспіль­ного життя. В Україні оголошено щоденну війну на знищення українського духу й перетворення його на малоросійський і великоросійський. У кращо­му разі, участь українства за такого політично­го диктату може деякий час втриматися на рівні „галицького гетто". Ухваленням Закону „Про за­сади державної мовної політики"влада остаточно й незворотно довела свою нелегітимність. Ці хлоп­ці і дівчата гуртуються не за нормами Конститу­ції, а за звичаями банди, тому слід підкреслити: вся влада в Україні від сьогодні незаконна", – на­писав в „Українському тижні"Юрій Макаров. Інший український інтелектуал – Юрій Андрухович – висловлює таку ж думку: „Це один із найрішучіших кроків теперішнього окупаційного керівництва у виконанні того плану, що його вони так старанно втілюють, дорвавшись до абсолют­ної влади у 2010 році [... ] дуже відвертий удар по самих підвалинах української державної неза­лежності, по її символічно-смисловому наповненні". Подібну оцінку незаконному Закону дають Микола Рябчук, Оксана Забужко, Максим Стріха, Ярослав Грицак та багато інших відомих в Україні та поза її межами людей науки й мистецтва. Без­перечно, що цей Закон тепер служить для розпалювання ксенофобських настроїв у суспільстві.

Негативну оцінку висловила Асоціяція єврей­ських організацій і общин України (Ваад).: „Закон „порушує громадський консенсус щодо мовного питання, призводить до суспільного протистояння, розв'язує руки тим, хто намагається взагалі вилучити українську мову з обігу у регіонах, де є більше 10 % іномовного населення". [...] „Авто­ри законопроекту борються за те, щоб громадяни не розмовляли українською мовою, не вивчали її й не користуватися нею, натомість дають значні преференції російській мові". [... ] „На наш погляд, законопроект не вирішує проблем з мовами націо­нальних меншин, натомість суперечить Консти­туції України та положенням Європейській хар­тії регіональних та міноритарних мов та Рамковій конвенції стосовно національних меншин".

Таким чином, на 22-му році незалежности ви­никла реальна загроза втратити українську мову, українську самоідентифікацію й українську дер­жаву.

ІV. Підбурювання до ксенофобії. Після прийняття сумнозвісного Закону набуті за попередні роки незалежности форми толерантности між ро­сійськомовним та україномовним населенням по­чинають руйнуватися саме з волі, недоброї волі, державних чиновників та особливо заповзятих у шовінізмі політиків. В Інтернеті на сайті „Укра­їнської правди"опубліковано інтерв'ю з Кахою Бендукідзе, членом грузинського уряду, ректо­ром Тбиліського вільного університету. Він згадує свій візит до українського міністра промисловости, який у присутності Бендукідзе сказав людині, яка звернулася до нього українською: „Не надо гово­рить со мной на етой собачей мове". Грузинський політик і економіст прокоментував цю ситуацію так: „Мало того, що міністр промполітики нічим насправді не займається, так він ще й ображає мову країни, в якій живе. Це вкрай дивує".

Мер міста Одеси, який ходив на вибори під гаслом „Бог і Росія", розпорядився перевести всі україномовні школи в режим двомовних. Це в си­туації, коли, згідно з переписом 2001 р., в Одесі – 623 тисячі українців і 291 тисяча росіян. У росій­ськомовних школах таких класів не відкрили. Мер взагалі заборонив подавати йому документи укра­їнською. Хоча навіть за новим законом українська мова є державною і має найвищий статус серед решти. Як зауважує О. Гаврош: „Сьогодні в Одесі українські організації знову переслідуються, їхніх лідерів чекають публічне паплюження і навіть фі­зичні розправи". Резонанс­ною на всю Україну стала смерть студента Максима Чайки та спалення авто Сергія Гоцуляка. Депутат Одеської міської ради, який наполегливо бореться за ре­гіональний „язик", публіч­но заявив: „Много в Одессе хохлов розвелось. Судоплатова на вас нету!"„Ось вам і хвалена одеська „толерант­ність". А насправді – печер­ний шовінізм" (О. Гаврош).

Прикладів печерної укра­їнофобії, на жаль, можемо знайти тисячі й тисячі. Зви­чайно, ненависть до української мови та її носіїв викликатиме симетричну реакцію – русофобію і так далі. Зовсім не випадково „Закон про мови"проводиться в контексті особливої турботи про ро­сійську мову та „соотечественников", яку виявляє російська влада Путіна-Медведєва. Нещодавно (у вересні 2012 р.) прем'єр-міністр Російської Феде­рації Медведєв закликав „Русский мир"готувати „язык"до наступу й заявив, що „Росія повинна займати наступальну позицію в поширенні рускої мови у світі". Він підкреслив, що дуже важливою є робота щодо підтримки російськомовного населення за кордоном та поширення „Русского мира".

Проблема відвертого нищення української мови й культури не зникала ніколи, а тепер вкрай загострилася. ЗМІ й телерадіопростір, де формується публічна сфера, видаються катастрофічними для усього українського: у ЗМІ – на одне українське видання чотири російськомовні, телерадіопростір майже повністю захоплений російськомовними програмами. Розглядаючи навіть побіжно ситуацію щодо державности української мови, зрозуміло, що примусове зросійщення українського народу продовжується, оскільки не створено доконечних умов для всебічного розвитку та функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя України. Судячи з того, що відбувається в ниніш­ніх умовах, сучасна влада в Україні повертається до сумної й трагічної для українців політичної практики, спрямованої на підрив конституційного статусу української мови як державної, що при­зведе до витіснення її з публічного вжитку на більшій частині території держави.

Отже, йдеться про політичний демонтаж ба­зових засад і перспектив існування українського народу як такого. Прийняття мовного закону – це створення законодавчої основи для лінгвоциду українського народу. Якщо розгорнути понятійний контекст, то лінгвоцит – це частина етноциду, а етноцид – частина геноциду. Тобто йдеться про геноцид, тільки в новітній формі культурно-мов­ної експансії. Цей підхід, до речі, цілком збіжний з визначенням геноциду, яке було зроблене авто­ром цього поняття – Рафаелем Лемкіним, хоча на асамблеї ООН, під тиском СРСР прийняте інше формулювання.

Згідно з ідеєю Р. Лемкіна (колись випускник Львівського університету Яна Казимира), понят­тя „геноцид"наголошує не так на знищенні нації фізичними засобами, як фіксує знищення однієї нації іншою будь-якими засобами. Масове вбив­ство – це лише спосіб закінчення геноциду, але не його мета. Мета полягає в тому, щоб знищити етнос чи націю як такі. 1944 р. Лемкін писав, що гено­цид – „це скоординований план різноманітних дій, мета кого – зруйнува­ти сутнісний фундамент життя національних груп у прагненні знищення самих груп".

Р. Лемкін обґрунтовував, що в колоніяльній практиці геноцид мав дві фази: „Перша – руйнування національного способу життя підлеглої групи; друга – пересадження національного спо­собу життя окупанта". На прикладі французької політики в Алжирі Лемкін писав, що „мета гено­циду полягала в тому, щоб інтегрувати алжирців у Французьку республіку й запобігти визволенню алжирців з колоніяльного правління".

Таким чином, Україна вступила в нову фазу свого історичного буття, головним фактором якого стає брак державної підтримки української мови. Натомість рельєфно проступає лиха воля облуди й ненависти, що загніздилася на вищих щаблях державної влади. Підступами, з неприхованою брутальністю в ставленні до українства, вона сіє зерна ненависти та розбрату в суспільстві, роз­дмухує ксенофобію, очікуючи, щоб український етнос остаточно розвіявся на манівцях неоімпер­ського кримінально-олігархічного блуду. Проте лиха воля завжди неминуче пожинає бурю. Від української громадянської волі залежить тепер не лише збереження мови й культури, але й перспек­тива свободи людини, демократії й пошанування людської гідности.

Анатолій КАРАСЬ

Впродовж багатьох років навчатися в технічних інститутах, нинішніх університетах та академіях, було престижно. Під час вступних іспитів на спе­ціяльності інженерів-механіків, нафтовиків, енер­гетиків, металургів, хеміків були великі конкурси. І навчання в цих вишах базувалося на студію­ванні фундаментальних, загальнотехнічних, гу­манітарних та спеціяльних дисциплін. Навчальні програми включали проходження практик – від ознайомлювальної до двох виробничих та перед­дипломної (сьогодні ж практики на виробництві немає). До того ж більшість студентів працювала, засвоюючи робітничі професії та отримуючи опла­ту за цю роботу. Кожен випускник вишу знав, що, здобувши освіту, він матиме роботу, буде забез­печений житлом.

Що змінилося за останні двадцять років в Україні: стала ця вища технічна освіта кращою та престижнішою чи вона втратила або втрачає свою значущість для суспільства?

Нинішні університети й академії пережили трансформацію з інститутів, пройшовши етапи технічних, пізніше національних технічних уні­верситетів III та IV рівнів акредитації. Кількість спеціяльностей істотно зросла, особливо в ділянці технічної економічної освіти, менеджменту, фі­нансів. Збільшилася кількість викладачів, які за­хистили кандидатські та докторські дисертації і отримали звання доцентів та професорів. У біль­шій частині вищих навчальних закладів функціо­нують спеціялізовані вчені ради з захисту дисер­тацій.

Однозначно – професійний рівень викладаць­кого складу сьогодні набагато кращий, ніж 40–50 років тому. Студентів є кому навчати.

Чому ж тоді впала престижність технічної осві­ти? Чому викладачі бідкаються, що багато студен­тів втратили стимул до навчання? Чому точаться розмови на різних рівнях про хабарництво та ко­рупцію у вишах? Чому лабораторна база багатьох кафедр не відповідає сучасному рівню?

Чому спеціялізовані вчені ради часто надають вчені ступені людям влади чи бізнесу, які не мають жодного стосунку до науки? Що це – байдужість чи пристосуванство до реалії сьогодення? Цих га­небних явищ не було раніше.

Де джерела цих багатьох „чому", на які або нема відповідей, або вчені, викладачі ховають го­лови, як страуси в пісок перед загрозою?

Першоджерелом багатьох негараздів стала середня освіта, яка багато років поспіль знижува­ла рівень знань у школах із математики, фізики, хемії. Впродовж багатьох років культивувалася статистика оцінок, обов'язкове щорічне зростання оцінок із тих чи тих предметів, що ставило вчи­телів у складне становище – або ти виставляєш лише позитивні оцінки, або ти не відповідаєш сво­єму призначенню, оцінюючи задовільно або нега­тивно низькі незадовільні знання своїх учнів.

За роки незалежности кількість студентів у вишах збільшилася, з'явився набір студентів поряд із державним замовленням та так званий комерційний набір. Ще більше вплинуло на якість набору студентів незалежне тестування, що дава­ло можливість ставати студентом вишу при оцін­ці знань 124 бали (нині – 140 балів із фізики, з математики залишилися попередні), що відповідає незадовільним знанням з математики і фізики. Викладачі університетів (академій) поставлені в умови навчати студентів з великою різницею ба­зових знань. Частина студентів-першокурсників стикається з тим, що вони не в змозі освоювати знання. І вони змушені – або нехтувати відвідуванням лекцій і практичних (лабораторних) занять, або шукати підхід, як отримати позитивні семестрові оцінки.

Викладачі мусять приймати іспити та заліки у цієї частини студентів багато разів (до 10-ти і більше). Закінчується це задовільним оцінюванням студентів чи під тиском деканів, ректорату, чи беручи хабарі. Збайдужіла частина викладачів займає ту та іншу ніші.

Ба більше. Та частина студентів, що могла би вчитися добре, спостерігаючи, що слабопідготовлені до освоєння знань студенти перекочуються з семестру в семестр, теж перестає добре вчитись. І лише частина студентства, яка за будь-яких умов вчиться добре та сумлінно, здобуває належні знання. Але цих студентів стає все менше і менше.

Стимулом до навчання є можливість отрима­ти роботу після закінчення навчання. Але і цей стимул перестав спрацьовувати. Так, наприклад, в Івано-Франківському національному технічному університеті нафти і газу (ІФНТУНГ) на більшій частині випускних кафедр розподіл на роботу отримує лише 10–40 відсотків випускників. Тож, здобувши диплом про закінчення навчання в уні­верситеті, більшість випускників поповнює лави безробітних або йде працювати на ринок чи ви­їжджає в пошуках будь-якої роботи за кордон.

Керівництво університету заспокоює себе тим, що вищий навчальний заклад не відповідає за працевлаштування своїх випускників, а лише надає їм освітні послуги.

Ректорати і деканати, щоб підсилити мотивацію до ліпшого навчання студентів, плодять так звані контролюючі заходи, відвідують лекції і практичні заняття, стежать за процесом отримання студен­тами заліків та за складанням іспитів. Для цього ведуться спеціяльні записи у журналах. І все це нагадує Гоголівський опис із „Мертвих душ", коли поміщик, щоб наблизити своїх кріпаків до Европи, одягнув їх в европейське вбрання, на кожне невирішене завдання створював комісії, підкомісії і таке інше. Але як наслідок цього вже не було кому працювати у полі. Тепер наші деканати перетворилися на постійну аварійну команду та „стра­шилку"для викладачів. А користи від цього нема ніякої. Звіти на засіданнях вченої ради нагадують статистику „зростання"успішности або її спаду без аналізу сутности процесу навчання.

Сьогодні у ВНЗ частина студентів знає інозем­ну (англійську) мову. Але це та менша частина сту­дентів, що вивчала мову в своїх гімназіях, ліцеях чи на платній основі. Знання мов, особливо анг­лійської, відкриває студентам шлях до освоєння сучасних світових технологій. На жаль, у наших університетах вивчення та засвоєння цієї мови ведеться в малих обсягах. Більшість сучасних док­торів наук, професорів, особливо старшого покоління, також не знає іноземних (окрім російської) мов.

Що стосується лабораторної бази більшости ка­федр наших університетів, то вона аж ні як не від­повідає рівню сучасних технологій: на придбання нового устаткування в університетах не вистачає коштів.

Навчальні плани і програми також модернізуються повільно. Нині, наприклад, Державна ак­ціонерна компанія „Чорноморнафтогаз"придбала дві самопідіймальні плавучі бурові установки, на черзі отримання напівзануреної бурової установ­ки. Всі технологічні процеси на цих установках виконуються з використанням комп'ютерних про­грам, а ручна робота персоналу зведена до міні­муму. Проте для роботи на цих установках наші випускники ВНЗ не готові. Тому треба терміново доучувати вже нинішніх випускників профільних кафедр того ж ІФНТУНГу новим методам роботи. Тим більше, що ці нові бурові установки швидко замінюють старі у всьому світі, а наш випускник ІФНТУНГу ще довго буде не в змозі працювати по-новому.

Чи є вихід з цього глухого кута? Звичайно, є. Але для цього треба багато чого змінювати. Так, „замовники"випускників університетів повинні почати роботу з відбору їх на роботу з третього курсу. Вимогами до них мають бути добре та від­мінне навчання, знання англійської мови, фізич­не здоров'я, можливо, ще якісь з факторів. Після відбору на роботу мають бути створені умови для проходження всіх практик на робочих місцях, контроль успішності замовником аж до захисту дипломних проєктів чи магістерських робіт і лише за якісної оцінки студента його можна запрошу­вати на роботу.

В перший рік роботи бажано б молодих випуск­ників призначати стажерами, закріпивши їх за до­свідченими спеціялістами та створивши умови для прискореного засвоєння ними нових технологій.

Нині навчальне навантаження викладачів-професорів та доцентів дуже велике і воно втричі–всемеро перевищує аналогічне викладачів захід­них університетів. Заробітна плата професорів і доцентів дуже низька. Чи можливо це змінити? Можливо. Але для цього треба переглянути на­вчальні плани, вилучити з них навантаження за проходження студентами практик, виконання ди­пломного та курсового проєктів.

Сьогодні в арабських країнах, Аргентині, Па­кистані, Китаї, Нігерії, Сомалі та інших є велика потреба у спеціялістах-нафтовиках. Частина студентів-нафтовиків із цих країн, наприклад, навчається в ІФНТУНГу. Але їхній набір ректорат не регулює. Якби щорічно 300 студентів-іноземців починали навчання, наприклад в ІФНТУНГу, то оплата їх за навчання відповідала б оплаті 700–800 наших студентів. Тому це одночасно би змен­шувало навчальне навантаження на викладача та набір студентів до реальних потреб нашої нафто­газової промисловости. Тобто одночасно це підняло би можливості якісного навчання студентів.

Абсурдна, на наш погляд, норма кількости сту­дентів на одного викладача (7–10–12 студентів) не сприяє відчисленню студентів з університету, що не можуть навчатися або не бажають цього.

Крім того, викладач жорстко прив'язаний до своєї зарплати, бо з неї формується розмір пен­сії, особливо в останні передпенсійні роки. Тому більшість викладачів працює на 1,5 окладу. Крім того, їх використовують і в системі післядиплом­ної освіти. Часу для роботи над удосконаленням навчального процесу, над новими технологіями залишається мало. Можливо, звідси випливає і наше технологічне відставання. Без поєднання інтересів виробництва і ВНЗ розв'язати проблему якісної підготовки фахівців для промисловости неможли­во.

Ще одна складна і нерозв'язана проблема – це постійне навчання в ВНЗ інженерного (фахового) персоналу. Але це навчання має бути призначене для вивчення нових технологій, створення в різ­них країнах світу. Тому до нього мають бути залу­чені найбільш фахово підготовлені викладачі.

Треба привести у відповідність кількість набо­ру студентів і випуску їх з потребами промисловости. Тому цю роботу не можна відкладати на завтра – спільна робота керівництва університе­тів з державними та приватними компаніями має бути спрямована на 5–7 років уперед уже сьо­годні.

За останні 15 років в університетах заходу, цен­тру та частково на сході Україні випущено багато навчальної літератури – підручників, навчаль­них посібників, довідників, двомовних словників, а також монографій українською мовою. Ці роботи виконувалися з великим ентузіязмом та підтримувалися керівництвом промисловости. Останніми роками різко скоротився випуск цієї літератури. Причиною цього є перевантаження навчальною роботою викладачів та брак реальної фінансової підтримки цієї роботи Міністерством освіти, науки, молоді та спорту. Без цієї, по-справжньому по­движницької роботи викладачів не обійтися. Адже в західних університетах (США, Бразилії, европейських країн) видання одного підручника оцінюється зарплатою професора впродовж трьох років.

Ще одна проблема – це скерування на навчання у західні університети наших студентів. Можуть же країни Азії – В'єтнам, Китай, Індія, Арабські країни навчати в найкращих універси­тетах світу до 20 відсотків своїх студентів. І знову ж – цю проблему не розв'язати без знання мов та фінансування цього навчання державними чи приватними компаніями.

Використання університетів (академій) як бази для технічного прогресу в Україні сьогодні дуже незначне. Науково-дослідні інститути закриті, а ВНЗ не заповнили цієї теми. Але ця тема для глибшого викладу. Нині кандидатські та доктор­ські дисертації, на жаль, не стали базою нових технологій, бо вони слабо використовують сучас­не дослідне обладнання, яке наші університети не мають за що придбати. А скільки осіб здобу­ли наукові ступені, купивши дисертаційні роботи. Хіба це не корупція у великих масштабах, в якій беруть участь сотні титулованих учених?

На жаль, Міністерство освіти, науки, молоді та спорту, яким керує уже понад два роки міністр Д. Табачник, усе більше та більше заганяє проб­лему підготовки спеціялістів у глухий кут. Лише незнанням цієї проблеми пояснити дії міністер­ства, ректорів університетів (академій) неможли­во. Чому університети сусідньої держави Польщі оснащуються новітнім науковим обладнанням, а у нас для цього нема коштів, чому далекі від нас країни Азії виділяють до 10-ти відсотків бюджет­них коштів на навчання своїх громадян, а у нас на це виділяється втричі–вчетверо менше? Та тому, що там уряди дбають про майбутнє своїх держав, а наша влада живе сьогоднішнім днем, а що буде з Україною через 10–20 років ніхто не думає. У нас запанувала бутафорність, а не справжня про­гресуюча зміна у національній освіті.

Роман ЯРЕМІЙЧУК

За умов активізації науково-технічного прогре­су в ХХІ ст. світова спільнота особливо у сфері обслуговування намагається створити новітню мо­дель розвитку, що обумовлено глобалізацією та ін­форматизацією суспільства, трансформацією його гуманітарної, соціяльно-економічної та екологічної спрямованости. Як відомо, зростання рівня споживання економічних благ, у т. ч. послуг у суспільстві зумовлюють нові визначальні домінанти розвитку, а також відповідні суперечності у збалансуванні виробничих і соціяльно-економічних інтересів у процесі провайдингу природоохоронної діяльности.

Викликані таким чином порушення механізмів саморегуляції природного середовища є наслідком самої специфіки господарської діяльности. Власне ці та інші обставини обумовлюють актуальність і своєчасність цієї проблематики.

Проблеми організації природоохоронної діяльности в умовах підприємства досліджували в своїх працях Б. Андрушків, А. Бохан, Н. Кирич, В. Куценко, А. Садеков, О. Васюта, Л. Мельник, Т. Туни ця, В. Хвесик, Р. Шерстюк та ін. Тим часом організація природоохоронної роботи в умовах підприємств, які обслуговують, досі поза полем зору науковців.

Трансформуючи природні ресурси в спожив­чі блага в процесі виробництва та економіки, су­спільство прирікає себе на протистояння природі. Його залежність від довкілля в сфері послуг набу­ває нових форм, а суперечливий характер взаємо­відносин з природою стає дедалі помітнішим. Однак економічна діяльність переважно здійснюється всупереч функціонуванню екологічних відно­син, оскільки її завдання мають цільовий та одно­бічний характер, що призводить до деструктивних змін у довкіллі. Метою цієї статті є розкриття особливостей організації природоохоронної діяльности в умовах підприємств, які обслуговують, з перспективою формування на інноваційних заса­дах науково обґрунтованого провайдингу органі­зації природоохоронної роботи на цих підприєм­ствах і використання цього чинника для розвитку сфери послуг.

Природа за всіх часів розвивалася за дуаліс­тичним принципом єдности внутрішніх супереч­ностей, але у формах, специфічних і притаманних кожному способу виробництва. Очевидно, через те взаємодія елементів системи „суспільство – природа"підпорядкована як загальним для всієї системи, так і специфічним, притаманним кожній підсистемі законам. Природні закони мають більш універсальний характер, значна частина з них діє в суспільстві, впливає на його стан і розвиток, на ступінь та наслідки взаємодії з природою і отримання від неї „віддачі". Тому життєздатною може бути лише та суспільно-економічна система, за­кони якої не вступають в антагоністичні супереч­ності із законами природи.

Незаперечним прикладом таких процесів упро­довж історії людства стали прогресивні техноло­гічні революції, які були реакцією на виникнення екологічних криз. Так, відомий вчений М. Ф. Реймерс у межах ретроспективного аналізу виокре­мив п'ять екологічних криз і відповідних техноло­гічних революцій, що їм відповідають.

Кожна екологічна криза була реакцією на не­відповідність продуктивних сил і виробничих від­носин ресурсним та екологічним можливостям.

Основні чинники посилення екологічної кризи такі: кількісне та якісне нарощування продуктив­них сил суспільства; розвиток науково-технічного прогресу без урахування екологічних вимог; панування моделі ресурсомісткого, еколого-деструктивного економічного зростання з орієнтацією на збільшення обсягів споживання матеріяльних благ; зростання чисельности народонаселення; стихійна антиекологічна урбанізація; мілітаризація національних економік, нарощування потуж­ностей сфери послуг у зв'язку з розвитком інфра­структури на інноваційних засадах.

На думку А. Бохан, найбільш дотичні до прак­тики екологізації підприємств сфери послуг такі закони, як:

— „все пов'язано з усім" (будь-яка дія, процес, які відбуваються у певному місці і в певний час, змінюючи стан локальної системи, викликають в ній ланцюг реакцій як через внутрішні, так і зо­внішні зв'язки);

—„закон константности або збереження" (ніщо не зникає, а лише змінює вигляд);

—„закон екологічної піраміди" (повне використання чи перетворення речовини, енергії та інфор­мації в системі без втрат неможливе);

—„закони різноманіття й конкуренції" (основ­ним фактором еволюції є боротьба за існування та природний відбір);

—„закон ефективности використання" (в кон­куренції перемагає та система, яка найбільше на­громаджує та найефективніше використовує ма­терію, енергію та інформацію);

—„ніщо не минається даремно" (за все треба платити; прогресивний розвиток системи або її частин обов'язково буде оплачений деградацією або її інших частин, або її фрагментами навко­лишнього середовища);

—„природа знає краще" (керівна система для успішного управління і трансформації інших сис­тем повинна перевершувати їх за інформаційним змістом);

— „розвиток природокористування" (виробни­чого і невиробничого) залежить не лише від спо­собу опанування людьми природних ресурсів, але й від соціяльної системи суспільства загалом, яка детермінує всі сфери і сторони цього процесу;

— „закон детермінації багатства засобами праці в природних умовах підвищує його продук­тивності" (заможне і цивілізоване те суспільство, яке спроможне виокремити з природного середо­вища найбільше різноманітних засобів праці);

— „закон оптимальної відповідності природно­го середовища характеру і темпам розвитку су­спільства" (існує стійкий зв'язок між рухом при­роди Землі і людської природи).

Прикладом пояснення дії законів перетворення енергії природи можуть слугувати „закони термодинаміки". Згідно з першим законом термо­динаміки, загальна кількість енергії Всесвіту залишається незмінною від початку до кінця, може змінюватися лише її форма (тобто будь-які ма­теріяльні речі є енергією, яка існувала чи існує в природі та перетворюється з одного стану в інший). Другий закон зазначає: за умови перетворення енергії деяка корисна кількість її втрачається (відбувається зростання сумарної ентропії). Трансформація енергії відбувається в одному на­прямку: від зручної до незручної у використанні, від доступної до недоступної, від впорядкованої до невпорядкованої.

Наприклад, у процесі економічної діяльности з навколишнього середовища запозичується енергія, що зумовлює відповідну ентропію. В сфері під­приємництва вона трансформується в обмежені за терміном товари та послуги, що мають відповідну ринкову вартість. У процесі цієї трансформації витрачається та губиться в довкіллі більше енергії, аніж було задіяно на її виробництво. Крім того, кінцевий товар чи послуга існують тимчасово, після споживання та використання вони зникають, розкладаються та повертають у навколишнє сере­довище у вигляді відпрацьованої енергії та відхо­дів (наприклад, приблизно 93 відсотки придбаних людьми матеріялів взагалі не перетворюються на продукцію, що відповідає ринку; 80 відсотків то­варів викидається за непотрібністю після однора­зового використання, а значна частина іншої про­дукції не відпрацьовує увесь визначений термін; 99 відсотків вихідних матеріялів, що використовуються у виробництві товарів, перетворюються на відходи через шість тижнів після продажу.

Таким чином, суперечності екологізації під­приємств сфери послуг доцільно розглядати як історичний, динамічний і складно-компонентний процеси. Тому вважаємо за доцільне підтримати класифікацію суперечности процесу екологізації підприємств за ознаками:

1)  взаємодії напрямів розвитку суспільства на основні (еколого-економічні, еколого-політичні, еколого-енергетичні, еколого-культурні); взаємо­впливу (економіко-політичні, економіко-енергетичні, економіко-культурні, політико-культурні, еколого-культурні); послідовності прояву (політико-економічні, енергетично-культурні) (Іл. 1).

2)  масштабом прояву суперечностей: локаль­ний, регіональний, національний, міжнародний, глобальний;

3) рівнем прояву суперечностей: мікрорівень, макрорівень, мегарівень;

4) рівнем синергетичних ефектів і проявів: еко­логічної інтеграції, екологічної інтервенції, еколо­гічної експансії, екологічної транснаціоналізації, екологічної експропріації, екологічної експансії, екологічного сепаратизму, екологічного месіянства, екологічного неоколоніялізму, екологічного теро­ризму та інших (про що зазначалося);

5) рівнем екологічної справедливости в узго­дженні інтересів добробуту: між сучасним і прийдешнім поколіннями; між підприємцями й екологами; індивідуальними інтересами й преференціями, що регулюються ринковими відносина­ми; між бідними і багатими країнами та ін.

Розв'язання таких суперечностей залежить від того, що буде пріоритетним для суспільства: ін­тереси й добробут окремих індивідів (підприєм­ців), груп (кланів) чи загальносуспільні інтереси (до яких і належать раціональне використання природних ресурсів та збереження довкілля).

Потреба у дотриманні принципу справедли­вости та рівности поколінь задекларована у тезах сталого (збалансованого) розвитку Комісією ООН з довкілля та розвитку, що передбачає „задоволення потреб сьогодення без заподіяння шкоди ресурсним й екологічним можливостям прийдеш­ніх поколінь задовольняти свої потреби". Адже у наш час є гострою проблема справедливого роз­поділу глобальних природних ресурсів і благ, що здобуваються коштом їх використання, а також визначення рівня відповідальности суспільства за їх наслідки впливу на довкілля. Лише діялек-тична єдність розвитку економіки з реалізацією основних принципів соціяльної справедливости, збереження генофонду націй може забезпечити збалансований розвиток людства.

Зазначені чинники підтверджують взаємо-зв'язок між темпами економічного зростання за­галом та сфери послуг зокрема та деградацією довкілля, а також негативні тенденції, які проявляться в майбутньому за наявної стратегії розви­тку людства.

* * *

Таким чином, суб'єкти активізації природо­охоронної діяльности в умовах обслуговувальних підприємств на інноваційних засадах мають усвідомлювати відповідальність за наслідки еко­номічних трансформацій, що передбачає не лише вибір й оцінку критеріїв власної успішности, при-бутковости, але й пошук інших форм їх створення, реалізації та споживання. Це означає, що продукуючи технології з меншими енергетични­ми й екологічними витратами, підприємці сфери послуг, можуть бути провідниками досконалішого соціяльно-економічного життя, яке як самозабезпечувальне має розвиватися, не завдаючи шкоди прийдешнім поколінням.

Дослідження сутности трансформацій економі­ки в сфері послуг з урахуванням досягнень НТП завжди викликали зацікавленість і спонукали появу відповідних наукових вчень і теорій. Зокре­ма, французька філософія розробила теорію про­гресу, англійська – вчення про еволюцію, німець­ка – теорію розвитку, українська – концепцію поступу. Прообразом вчення про прогрес постає „об'єктивне"нагромадження різноманітних благ і багатств, що описується законами математичної прогресії і статистики. Поступ є ніщо інше, як рух людства у певному напрямку до певної мети, яка полягає у підвищенні життєвого рівня.

На початку XXI ст. світова економіка актив­но формує нову парадигму НТП у сфері по­слуг, складовими якої виступають зростальний взаємозв'язок між ринками капіталу і новими технологіями, посилення екологічної орієнтації нових технологій, глобальний характер створення та використання знань, технологій, продуктів, послуг. Це пояснюється розвитком НТП відповідно до трьох „типів логіки":

1) інформаційної (збір, передача, обробка та маніпуляція різноманітною інформацією – від бір­жових курсів до генетичних кодів);

2) міметизму (від грец. mimos – наслідування), тобто імітація живого (від штучного інтелекту до рекомбінації молекул ДНК);

3) руйнування – відновлення (від розробки композиційних матеріялів до генетичних маніпуляцій).

Створена суспільством техносфера часом формує власні закони розвитку, дія яких інколи призводить до несподіваних результатів, ката­строфічних наслідків і може навіть загрожувати виживанню людства. Тобто вступає в дію важли­вий принцип природи – емерджентність (англ. emergence – раптове виникнення, поява нового). Тобто наявність у системного цілого особливих властивостей, які не притаманні її підсистемі, а також сумі властивостей її елементів. Відбувається особлива форма інтеграції системи, що під­порядковується іншим законам формотворення, функціонування та еволюції. Тобто домінування механічного світосприйняття створює враження, що вже не люди, а техніка і технологія починають визначати трудовий процес. Сфера обслуговування з огляду на відомі причини відходить на другий план і стає предметом бізнесу.

Крім того, НТП, набуваючи поступально-дина­мічного розвитку, значно змінив соціяльно-економічні передумови екологізації підприємств сфери обслуговування, а саме спричинив інформатиза­цію економіки та екології; збільшення варіянтности вибору в сферах виробництва, обслуговування і споживання; створення передумов заміни еко­логічно неспроможних речовин і процесів на їх ефективніші аналоги; зростання рівня функціональности економічних систем та їх складових; появу виробничих систем і споживчих товарів, заснованих на інформаційних принципах, запози­чених у природи; зниження питомої енергоємности, матеріяломісткости й ціни виробничих проце­сів, виробів і послуг; виникнення індустріяльного метаболізму, тобто формування замкнутих ін­тегральних систем виробництва, сфери послуг і споживання продукції за аналогією з циклами кругообігу речовин і енергії в природі; насичення ринку матеріяльними благами, що сприяють роз­витку ринку духовних та інформаційних благ і послуг; розвиток територіяльного самоврядуванн та збільшення можливостей обліку індивідуаль­них особливостей екосистем і соціяльних співто­вариств в управлінні економічним розвитком; ін­тернаціоналізацію процесів виробництва, сфери послуг і споживання продукції; міжнародну ко­операцію і спеціялізацію, яка сприяла реалізації територіяльного чинника оптимізації компонентів життєвого циклу товарів та ін.

На нашу думку, в процесі активізації приро­доохоронної діяльности в умовах підприємств, які обслуговують, на інноваційних засадах організації провайдингу доцільно враховувати такі сторони НТП, як наукову – систематичне прогнозування та комплексне використання нових фундаменталь­них відкриттів у гуманітарній сфері, природознав­стві та суспільних науках; технічну – застосування принципово нових джерел енергії, нових матеріялів, комплексно автоматизованих систем виробництва, особливо ресурсоощадних, а також новітніх систем отримання, передачі та оброб­ки інформації; соціяльну – підвищення рівня екологічної освічености і культури, екологізація свідомости підприємця в процесі пізнання зако­номірностей розвитку і нового технологічного оволодіння навколишнім природним середовищем з користю для розвитку сфери послуг та підвищення життєвого рівня населення.

Ольга ПОГАЙДАК

Під енергетичною безпекою країни слід розумі­ти спроможність держави забезпечити ефективне використання власної паливно-енергетичної бази, здійснити оптимальну диверсифікацію джерел і шляхів постачання енергоносіїв для забезпечення життєдіяльности населення та функціонування національної економіки у режимі звичайного, над­звичайного та воєнного станів, попередити різкі цінові коливання на паливно-енергетичні ресурси та створити умови для адаптації національної еко­номіки до зростання цін на ці ресурси. Для Укра­їни також украй важливо зберегти статус тран­зитної держави нафти і газу в Европу, що дає не тільки економічні, але й політичні вигоди.

Такі ресурси, як нафта і природний газ для багатьох країн світу ще тривалий час будуть ба­зовими для їх національних енергетик. Що стосується України, то для неї нафтогазова енергетика є і буде впродовж найближчого десятиліття визна­чальним чинником енергетичної безпеки.

В первинному енергоспоживанні України част­ка природного газу становить 41...43 відсотки, що вдвічі перевищує аналогічний середньоевропейський показник (приблизно 22 відсотки). Така велика залежність енергетики України від при­родного газу пов'язана з історією створення і роз­витку нафтової та газової промисловости України, що зумовило відповідне оснащення промисловости та комунального господарства. Україна належить до енергодефіцитних держав, власним видобутком потреба в природному газі задовольняється лише на 20...25 відсотків. Тому, з одного боку, зменшення використання газу, а з другого – нарощування видобутку природного газу, добування сланцево­го і вугільного газу та отримання біогазу могли би зменшити нашу залежність від імпорту газу. Проте далі торкнемося лише технічних питань, пов'язаних із транспортуванням газу. Тут варто зазначити два основні аспекти:

1. Забезпечення працездатности газотранспорт­ної системи України.

2. Розбудова альтернативних до російського шляхів імпорту газу в Україну.

Забезпечення працездатности газотранспортної системи України. Загальна довжина розгалуже­ної системи магістральних газопроводів – 22 км, особливо важливим елементом яких є газосхови­ща сумарною активною ємністю 31 млрд. м³газу, в тому числі поблизу західного кордону України. Це унікальна перевага транзиту газу в Західну Евро­пу саме через Україну, оскільки дає можливість додатково транспортувати великі обсяги газу в пе­ріоди його пікового споживання (у зимовий період). Так, якщо взяти до уваги обсяг транзиту газу в Европу через Україну 100...120 млрд. м³, як це було в докризовий період, то четверту частину газу маємо можливість подати додатково взимку. Таких інших можливостей немає ніде на шляху транспортування газу з Росії в Европу, тому і з цього погляду збереження у працездатному стані нашої газотранспортної системи має велике значення.

В Україні трапилася низка аварійних ситуацій на магістральних газопроводах, найрезонансніші з них на газопроводі Уренгой–Помари–Ужгород у 2003 і 2007 рр. Руйнування труби, як правило, ви­бухове і великої протяжности, часто із загорянням (Іл. 1). Якщо ж звернутися до статистики кількости відмов в експлуатації підземних газопроводів України, то основними їх причинами є, з одного боку, заводський і будівельний брак, а з другого – корозійно-агресивна дія ґрунтового середовища, а також транспортованого продукту. Заводський брак пов'язаний з неякісним виготовленням труб, будівельний брак – у невідповідному транспорту­ванні, що спричиняє пошкодження металу (гнуття, царапини, вминання), пошкодження захисного покриву, неякісне зварювання труб і т. д. Коро­зійний чинник полягає у корозійних ураженнях певної площі металу під зруйнованим ізоляційним покривом, які призводять до його стоншен-я і, відповідно, в січенні труби, що залишилося, зростають механічні напруження, які можуть пе­ревищити допустимі. Інший, важливіший прояв корозійного чинника полягає в утворенні поверх­невих тріщин, які зростають углиб стінки труби та створюють високу концентрацію напружень. Кінетику розвитку таких тріщин важко прогно­зувати: вони можуть за певних умов стрімко по­ширюватись і тому набагато небезпечніші за ко­розійне стоншення труби. У Фізико-механічному інституті ім. Г. В. Карпенка НАН України (ФМІ) розроблена спеціяльна методологія дослідженьтаких корозійно-механічних тріщин, яка базується на врахуванні особливостей саме у вершині ко­розійної тріщини як з огляду механічного стану, так і електрохемічних умов. Розроблено інженер­ні методи обчислення залишкового ресурсу труб, які би враховували кінетику росту корозійно-ме­ханічних тріщин. Крім лабораторних досліджень, на зразках розроблено обладнання для напівнатурних випробувань відрізків труб, напруження в яких створюються тиском газу всередині труби. За тривалої витримки труби у газі, який здатний наводнювати трубу, руйнівні тиски знижуються, а характер руйнування крихкий і це береться в роз­рахунок конструктивної міцности труб.

Останнім часом відновилися перемовини з европейськими партнерами про спільну модернізацію нашої газотранспортної системи. Ще 2009 р. европейська сторона поставила категоричну умову, що вона може долучитися до такої модернізації, якщо транзит газу буде виокремлено в господарську структуру від газодобування та газопостачання України. Нині розпочато організаційні заходи щодо розділення Нафтогазу України на складові і це, очевидно, стимулювало европейських парт­нерів продовжити переговори. Ця модернізація передбачає як заміну застарілого обладнання газопомпувальних станцій, так і модернізацію самої лінійної частини трубопроводу. Це заміна ізоляційного покриву, а в певних випадках і заміна ді­лянок трубопроводів, технічний стан яких на межі вичерпання свого ресурсу.

Загалом, щоби ухвалити рішення про харак­тер відновлювальних робіт на тій чи іншій ділянці трубопроводу, слід провести низку науково-тех­нічних заходів:

1. Оцінювання стану захисного ізоляційного по­криву.

2. Виявлення та характеристика зміни геомет­рії труби: стоншення, виразки, тріщини.

3. Застосування підходів механіки руйнування для прогнозування тривалости росту виявлених тріщин до критичного стану з метою встановлення „безпечности"тріщин.

4. Оцінювання зміни фізико-механічних влас­тивостей металу труб унаслідок тривалої експлуа­тації газопроводу.

Останній пункт означає потребу врахування деградації властивостей металу з часом експлуа­тації, тобто старіння металу. Цьому аспектові до­недавна не надавали належної уваги з огляду на агресивний вплив корозивного середовища. В інже­нерному матеріялознавстві вважається, що тільки механічний чинник, тобто механічне навантаження, відповідальне за старіння металу, проте треба враховувати і вплив водню на старіння металу. Наводнювальним середовищем є транспортований газ і він проникає вглиб стінки труби та спричиняє множинне руйнування на мікрорівні, яке на­зивають розсіяною пошкодженістю. Тріщини зароджуються зазвичай з боку зовнішньої поверхні, після руйнування захисного ізоляційного покриву та доступу ґрунтового середовища безпосередньо до металу труби. Проте якщо метал якісний, трі­щина не буде розвиватися. Але з часом внаслідок експлуатації метал деградує, а транспортований газ через наводнювання труби сприяє цій деграда­ції. Настає такий стан металу, що тріщина починає розвиватися і це може призвести до руйнування. Це означає, що не применшуючи важливости надійности ізоляційного покриву, треба більше уваги приділяти осушуванню транспортованого газу, тоді корозійний процес на внутрішній поверхні зменшуватиметься і, відповідно, ослаблюватиметься наводнювання металу. Інший практичний аспект, який випливає з цього, – потрібне жорстке дотримування регламенту катодного захисту тру­бопроводів для мінімізації наводнювання зовніш­ньої поверхні труб, оскільки зістарені труби осо­бливо чутливі до водневої крихкости.

Для виявлення пошкоджень використовують інтелектуальні поршні, які начинені різними сен­сорами. Поршень запускають в трубу на помпувальній станції і він проходить по трубі до іншої станції, реєструючи різного типу пошкодження і їх координати по довжині трубопроводу. Зазначи­мо, що корозійне стоншення труби він реєструє легко, тоді як з надійною реєстрацією тріщин є проблеми. Технологія і обладнання такого контро­лю зарубіжні.

У ФМІ розроблено низку неруйнівних методів контролю стану магістральних газопроводів, які вже використовуються чи на стадії впровадження. До них належать, зокрема, електромагнітний метод та відповідні інформаційно-вимірювальні системи для визначення місця і глибини залягання трубопроводу, стану ізоляції та рівня катодного за­хисту. Розробки доведені до широкого впровадження на підприємствах НАК „Нафтогаз України".

Створено інформаційно-вимірювальну систе­му, а відтак і методики для акустико-емісійного діягностування обладнання нафтопомпувальних станцій, які апробовані на магістральному нафто­проводі „Дружба". Система забезпечує реєстрацію дефектів на ранніх стадіях розвитку руйнування; висока чутливість (частки міліметра) до виявлення зародження та розвитку тріщин. Розроблені мето­дики АЕ-діагностування покладено в основу ДСТУ 4227-2003 „Настанови щодо проведення акустико-емісійного діагностування об'єктів підвищеної небезпеки". Запропоновано магнетоакустичний метод оцінювання стану металу трубопроводу. Особливість останнього – у збагаченні акустично­го методу магнетним. Звикло акустичним методом реєструють сигнали внаслідок мікроруйнування матеріялу, тобто треба очікувати руйнування ме­талу в процесі експлуатації або спеціяльно наван­тажувати трубу, що ризиковано. В цьому випадку акустичну емісію спричиняє намагнічування ме­талу, що цілком безпечне з огляду на можливе порушення цілісности труби.

Недавно розроблено електрохемічний метод оцінювання стану металу труби. Якщо змінюється метал, то відповідно змінюються й електрохемічні характеристики, які можна визначати у польових умовах. А за побудованими на основі експеримен­тальних досліджень кореляційними залежностями між цими характеристиками і механічними властивостями можна визначати останні, а вже за ними прогнозувати працездатність трубопроводу, його залишковий ресурс.

У ФМІ створена та функціонує сучасна спеціялізована лабораторія для випробовувань на розрив конструктивних елементів трубопровідних систем транспортування газоподібного водню та його сумішей з природним газом, яка забезпечує проведення досліджень в автоматичному режимі. Сьогодні ця лабораторія не має аналогів в Украї­ні. Використовуючи підходи механіки руйнуван­ня, тут запропоновано та обґрунтовано критерії оцінки безпечної експлуатації трубопроводу з тріщиноподібними дефектами у водневмісних ро­бочих середовищах різного складу. Розраховано критичні значення розмірів дефектів залежно від їх форми та об'ємної концентрації водню в мета­лі трубопроводу. Розроблено експертну систему для технічного діягностуванн працездатности конструктивних елементів трубопровідних систем транспортування водню із виявленими дефектами.

Нафтогазова енергетика України значною мі­рою залежить від імпорту природного газу з єди­ним монопольним постачальником, що не сприяє підвищенню енергетичної безпеки держави. До речі, кожна країна Европейського Союзу отри­мує природний газ щонайменше з трьох джерел. Тому з метою підвищення енергетичної безпеки України, а також впливу на цінову політику европейського газового ринку, треба напрацьовувати економічно вигідні альтернативні шляхи постачання природного газу. Сьогодні економіка Украї­ни розвивається в умовах надмірного тиску цін на енергоносії, зокрема, на природний газ – це понад 500 дол. США за тисячу кубометрів, якщо не вра­ховувати знижок у 100 дол. США за тисячу ку­бометрів газу. Оскільки Україна одна з перших у світі видобувала природний газ, має значний тех­нологічний та організаційний досвід розроблення газових родовищ та транспортуванн енергоносіїв, володіє однією з найбільших газотранспортних систем в Европі, значними трудовими ресурсами та високим інтелектуальним потенціялом у цій галузі, то, відповідно, має всі підстави для сприйняття її світовою спільнотою як рівноправного партнера на европейському енергетичному прос­торі.

Зазначимо, що для України альтернативні шляхи обов'язково передбачають частину тран­спорту газу водним шляхом, якщо не розгляда­ти можливий реверс газу з Европи в Україну. Ефективні шляхи постачання газу не з Росії? Це транспорт Азербайджанського газу Північно-Кав­казьким трубопроводом з відгалуження до Поті, а далі морським шляхом до узбережжя України. Можливий варіянт використання Південного га­зового коридора через Туреччину в Україну (не плутати з Південним потоком, яким Росі планує постачати газ з Росії до Болгарії в обхід України). Якщо розглядати туркменський газ, то треба про­йти морський шлях до Азербайджану, а далі вже одним зі згаданих маршрутів.

Розглядають і маршрути з Африки і Близького Сходу, але тут треба зважати на обмежені можли­вості протоки Босфор, яка разом із Дарданелами з'єднує Середземне і Чорне моря. Вона надзвичай­но завантажена – щорічно пропускає 45 тисяч суден, 140 млн. тонн нафти та 4 млн. тонн зрідже­ного газу; щоденно протоку перетинає 15 тисяч паромів, які перевозять 1,5 млн. людей. Для розширення сполучення в цьому напрямку планується побудувати до 2023 р. паралельний до Босфору Стамбульський канал, кий з'єднає Чорне море з Мармуровим. Будівництво каналу завдовжки 40–45 км, завширшки 140–150 м і завглибшки25 мрозпочнеться в 2014 році.

У світі добре відпрацьований транспорт зрі­дженого газу спеціяльними танкерами. Україна розглядає таку можливість і заплановано вже до 2015 р. збудувати поблизу Одеси першу чергу тако­го термінала з перевалки зрідженого газу (потуж­ністю 2 млрд. м³), а завершити 2017 р. Тоді загаль­на потужність термінала становитиме 10 млрд. м³ Успішність проєкту залежить від комплексного вирішення низки ключових питань, пов'язаних із високою вартістю спеціяльних суден для перевезення зрідженого газу, потребою будівництва приймального термінала і заводу регазифікації, складністю проходження протоки Босфор. Крім того, цей спосіб вимагає використання надзвичай­но складних інженерних берегових та лінійних споруд, спеціяльних суден-газовозів, застосування унікального устаткування. Це відповідно потребує складного висококваліфікованого обслуговування під час експлуатації. Для реалізації кожного з цих способів потрібні великі капітальні та експлуата­ційні витрати.

Водночас у світі останнім часом проробляється можливість транспорту на кораблях не зрідженого газу, а стиснутого в трубах. Особливість сучасного стану розвитку такої технології – перехід компа­ній, зацікавлених в реалізації проєктів морського транспортування природного газу, від концептуаль­ного аналізу до детального конструкторського опрацювання основних елементів транспортного ланцюга і формування міжнародних консорціюмів для практичної реалізації проєктів у різних регіо­нах світу. Поява перших суден транспортування стиснутого газу і початок його комерційних переве­зень очікується, можливо, вже і цього року. Основ­ним елементом транспортної системи є спеціялізовані судна, спорудження яких вимагає певно­го часу і відповідних капітальних затрат. Технічно складною і капіталомісткою є проблема виготовлення балонів високого тиску (горизонтальних або вертикальних) та складність системи їх обв'язки.

Українські наукові заклади на чолі з Івано-Франківським національним технічним універси­тетом нафти і газу запропонували дещо інший варіянт транспортування газу у стиснутому стані, а саме: використовувати для цього звичайні судна-контейнеровози, на яких розміщено довгомірний трубопровід, складений зі стандартних газопро­відних труб. Труби, з'єднані електрозварюванням через стандартні відводи, вкладаються в модуль, який має геометричні розміри і конструкцію по­садкових елементів відповідно 40- футового (або 20-футового) морського контейнера. Модулі, розмі­щені і закріплені на судні-контейнеровозі, з'єднані у блоки, які заповнюють вантажний простір судна в кілька ярусів аналогічно розміщенню контей­нерів. Трубопроводи модулів, з'єднані між собою, утворюють довгомірний трубопровід, названий плавучим трубопроводом, внутрішній об'єм якого заповнюється транспортованим стиснутим газом. Завантаження і розвантаження газу, транспорто­ваного рухомими трубопроводами, здійснюється так само, як і для суден стиснутого газу.

Зазначимо, що за собівартістю зі всіх видів транспорту газу водним шляхом найдорожче транспортування зрідженого газу. Використання під­водних трубопроводів економічно вигідне за дов­жини маршруту до 1000 км, після чого собівартість істотно зростає. Це пов'язано зі складністю створення компресорного обладнання, здатного забез­печити відповідні тиски для транспортування газу на такі відстані, а також практичною неможливіс­тю розміщення проміжних компресорних станцій. Це означає, що газопомпувальні станції мають бути на суші, тому відтинок водного шляху означає і відстань між сусідніми станціями. Для прикладу, відстань між компресорними станціями, розміще­ними на суходолі, становить 100...200 км, тоді як відтинок газопроводу „Південний потік"морською акваторією – 900 км. Тут також треба додатко­во враховувати негативний вплив глибини моря на товщину стінки труби за умови недопущення її зминання. Для глибин Чорного моря в межах2000 мтовщина стінки труби перевищує 30 мм за відстаней транспортування до 500 км, а зі збільшенням відстані товщина відчутно зростає. Тому порівняно короткий газопровід „Голубий потік"успішно експлуатується, а такий проєкт, як газо­провід „Південний потік", – значно витратніший під час спорудження і буде надзвичайно складним в експлуатації. Крім того, на дні Чорного моря є високе агресивне сірководневе середовище, яке не тільки значно інтенсифікує швидкість корозії, але й сильно наводнює метал, що найзагрозливіше з огляду на деградацію металу труби.

Нова ідея українських учених стосовно використання плавучих трубопроводів для транспортування стиснутого газу перспективна і з огляду на можливість її практичної реалізації за короткий час. Для транспортування зрідженого газу потріб­на певна кількість спеціяльних кораблів-танкерів. Потреба в них тільки зростатиме у зв'язку з розширенням останніми роками цього виду транспор­ту природного газу. Тому, найвірогідніше, треба буде будувати власні танкери, що вимагатиме зна­чних фінансових ресурсів та часу. Водночас для плавучих трубопроводів використовуються серійні контейнеровози, а додаткова потреба в них істотно не відіб'ється на їх загальному ринку.

Найбільші контейнеровози здатні завантажити і перевозити за рейс до 25 млн. м³газу. Згідно з попередніми розрахунками, сім таких контейнеро­возів впродовж року можуть перевезти з Алжиру в Україну 10 млрд. м³газу за умови, що простою­ватимуть в черзі перед проходженням протоки Босфор не більше однієї доби під час кожного рейсу. Така продуктивність відповідає потужності запланованого для будівництва термінала з пере­валки зрідженого газу, а сумісно ці два види тран­спорту перекривали б потреби України в імпорті цього виду енергоресурсів.

Зазначимо, що запропонований спосіб транспортування стиснутого газу можна використовувати і для транспортування газу, безпосередньо видобу­того на морському родовищі. Для цього розроблена спеціяльна баржа-пліт для транспортування стис­нутого природного газу, яка пришвартовується до зануреного прийомного буя або до видобувної платформи на шельфі. Технологічне промислове обладнання для очищення, осушення та стиснення видобутого газу розміщується на платформі або на технологічному судні.

Свердловина – технологічне промислове обладнання – транспортна баржа-пліт з'єднані між собою спеціяльними гнучкими трубо­проводами. Заповнена баржа-пліт буксиром транспортується за відповідним маршрутом, а її місце для завантаження займає інша. За такого способу експлуатації морського газового родовища відпадає потреба у спорудженні промислового трубопроводу від свердловини до берегового термінала.

Євстахій КРИЖАНІВСЬКИЙ,

Григорій НИКИФОРЧИН

У грудні 2011 р. минуло 150 років від народжен­ня і 70 років від смерти видатної громадської діячки Перемишля і західноукраїнських земель, музики і педагога Ольги Ціпановської. Ця жінка присвятила своє життя служінню українській громаді. Крім гри на піяніно, яку добре засвоїла і досягла в ній значних успіхів, О. Ціпановська ак­тивно залучалася до суспільно-культурної праці, всюди там, де потрібна була жіноча рука, жіноча рада, жі­ноче око.

Ольга Ціпановська народи­лася 18 грудня 1861 р. у с. Мізуні Долинського повіту, в сім'ї інженера гірничої промисловости Кипрі на Ціпановського. В 1876–1880 рр. навчалася у Жіночій учительській семі­нарії в Перемишлі. Іспит зрілости склала 16 липня 1880 р. і почала працювати вчитель­кою у початковій школі бенедиктинок, а опісля в інших народних школах (від 1890 р. у т. зв. виділових школах) м. Перемишля. 1891 р. закін­чила Львівську консерваторію, клас фортеп'яно проф. Людвика Дітца. 1892 р. обійняла поса­ду вчительки української мови в тій самій Жіночій учитель­ській семінарії в Перемишлі, в якій раніше навчалася.

Як уже було зазначено, Ольга Ціпановська постійно залучалася до громадської і суспільно-культурної діяльности. 1891 р. у Перемишлі на взірець львівського засноване музично-співацьке товариство „Перемишльський Боян", головно за­ходами о. Максиміліяна Копка. Він став його пер­шим диригентом. О. Ціпановська виступала на концертах хору „Перемишльського Бояна"та із сольними партіями.

Вже 12 березня 1892 р. на вечорницях „Руської Бесіди"відбувся перший концерт „Перемишль­ського Бояна", організований заходами Т. Кормоша, М. Копка і В. Чеховського. Мішаний хор під вправною рукою диригента М. Копка вико­нав „Верховину"в обробці М. Лисенка. М. Копко високим баритоном співав пісні „До Руси"і „Ой чого ти почорніло", які публіка нагородила бурх­ливими оплесками. Сподобалася публіці також гра на піяніно О. Ціпановської, яка з великим ар­тистизмом виконала „Ноктюрн"Ф. Шопена. Ще того ж року, 6 липня 1892 р., а також наступни­ми роками в день храмового свята катедрального собору під покровом св. Івана Хрестителя хор „Перемишльського Бояна"виступив з концерта­ми перед широкою публікою. У сольних партіях виступали М. Копко і О. Ціпановська. Згодом вона акомпанувала ви­значним українським оперним співакам: Модестові Менцінському (17 червня 1909 р.), Со­ломії і Анні Крушельницьким (14 листопада 1911 р.) та Олек­сандру Носалевичу (в серпні 191 3 р.) і, як тоді писав рецен­зент, самостійно „з великою фінезією виконувала музичні твори".

Голова „Перемишльського Бояна"Богдан Загайкевич у 1930-х рр. писав про О. Ціпановську: „Це була виняткова людина, глибоко релігійна, що гармонійно єднала любов до музики і любов до людей, до яких уміла підходи­ти з серцем, приєднувати їх до громадської праці й ладнати всякі спори та свари". Її гру високо оці­нював Микола Лисенко, з яким вона зустрічалася у його будинку в Києві й, очевидно, під час його мандрівки Галичиною і Буковиною. Завдяки її участі мішаний хор „Перемишльського Бояна"до­сягнув значних успіхів, виступаючи в Перемишлі та за його межами.

1906 р. заходами О. Ціпановської засновано в Перемишлі товариство „Жіночий труд" (Ринок, 28, 3-й поверх), у кому вона стала директором. Це було господарське (кооперативне) товариство з метою гуртування жінок до виробничої, торго­вельної та фінансової діяльности. Основним його завданням було засновувати робітні для виготовлення різних предметів, головно шиття одягу. Працівниці „Жіночого труда"одержували платню залежно від кваліфікації та успішности, а учениці мали платити за навчання. Крім того, завданням товариства було не тільки давати солідну підго­товку для самостійного виконування кравецького фаху, але й „зробити з них свідомі одиниці свого народу". Спілкувалися в робітні лише україн­ською мовою. А ощадне розпорядженн фонда­ми давало змогу товариствові утримувати бурсу і давати початкову освіту 20 сільським дівчатам. Товариству допомагали грішми Крайовий виділ, Перемишльський магістрат, товариство „Дністер".

Майже до кінця 1918 р. О. Ціпановська була задіяна в українському визвольному русі в самаританській секції Українського горожанського ко­мітету в Перемишлі. 13 грудня 1918 р. її разом з іншими жінками заарештувала польська влада й інтернувала в табір полонених у Баранові і Домб'ї. Та і тут О. Ціпановська не складала рук: як учи­телька семінарії, організувала та очолила укра­їнську школу для інтернованих. Створена нею школа мала на меті підготувати до випускних ек­заменів молодих юнаків і дівчат, які не мали змоги в умовах війни закінчити середню школу.

Після звільнення з табору О. Ціпановська була одним з ініціяторів і організаторів Комітету „Брат братові"в Перемишлі, основним завданням якого було надавати допомогу дітям вояків Армії УНР, у Львові та банк „Віра"в Перемишлі.

Під час Першої світової війни Ольга Ціпановська включилася в український визвольний рух. Восени 1914 р. у Відні засновано Український жі­ночий комітет помочі для поранених. Його голо­вою була спершу Олена Левицька, а опісля Ольга Ціпановська. Завданням комітету було викону­вати самаританську службу пораненим і хворим українським воякам в австрійській армії та укра­їнським січовим стрільцям. Члени цього комітету відвідували в лікарнях українських вояків, при­носили їм книжки і газети, інформували про події у світі, відшукували їхні сім'ї і допомагали під­тримувати зв'язок із ними. Як представник цього комітету, 18 липня 1914 р. О. Ціпановська брала участь у Шевченківському святі в – мінді – таборі українських виселенців. У липні 1916 р. цей же комітет заснував секцію для допомоги полоненим українцям з російської армії, які перебували в різних таборах інтернованих. Пізніше комітет розгорнув ширшу діяльність і Пе­ремишль став якби центром опіки над сиротами наддніпрянців. Згодом збудовано бурсу ім. Симона Петлюри, а в 1938 р. в перемишльських початко­вих і середніх школах навчалося 78 хлопців і 40 дівчат – дітей українців-придніпрянців. Ольга Ціпановська була також однією з чільних діячок „Союзу українок". На першому конгресі союзу 22–23 грудня 1921 р. її обрано до складу головної управи, а саме заступником голови управи та ре­ферентом вишколу молоді.

1917 р. Жіночу вчительську семінарію в Пере­мишлі поділено на дві окремі школи: Жіночу вчи­тельську семінарію з польською мовою навчання та Жіночу вчительську семінарію з українською мовою навчання. В обох семінаріях Ціпановська навчала української мови та педагогіки. Першим і єдиним директором ІІ семінарії був Софрон Матвіс. Після його трагічної смерти (1924) ІІ семіна­рія була підпорядкована директорові І семінарії Емілю Зарембі аж до їх ліквідації 1937 р.

1925 р. О. Ціпановську запідозрили в нелегаль­ній політичній діяльності. В цій справі надійшов до дирекції семінарії лист куратора С. Собінського від 9 червня 1925 р., де він інформував, що під час ревізії у справі нелегальної організації „Ради секції Профоруса в Перемишлі"знайдено список жертводавців на потреби цієї організації. У цьому списку фігурувало і прізвище Ольги Ціпановської, у зв'язку з чим куратор С. Собінський вимагав від дирекції проведення детального слідства у цій справі. Невідомо, чим би це закінчилося, якби 19 серпня 1925 р. О. Ціпановська не вийшла на пенсію, а дещо пізніше за рекомендацією директо­ра Е. Заремби зайнялася організацією ремісничої школи для дівчат.

1925 р. (а можливо, вже з кінця 1924 р.) Ольга Ціпановська очолила Музичний інститут ім. Ли­сенка в Перемишлі, що був філією інституту у Львові. До 1933 р. була його директором. А також навчала гри на фортеп'яно й підтримувала широкі зв'язки з громадськими та державними установа­ми. О. Ціпановська не мала сім'ї, проте в її помеш­канні завжди було людно: часто збиралися друзі і знайомі, а серед них молодь.

Після війни „Союз українок", головно з ініціятиви Ольги Ціпановської, робив заходи, щоб на взірець довоєнного товариства „Жіночий труд"створити установу для вишколу сільських дівчат у ремісничому фасі. Спочатку організовано кра­вецькі курси: нижчі – 6-місячні і вищі – 4-місячні. Ця форма навчання не давала належної підготовки до кравецького фаху, й організатори намагалися створити повну 3-річну Фахово-доповнювальну школу. Завдяки фінансовій підтримці „Рідної школи"така школа була створена, однак проіснувала лише два роки.

Заснована 1927 р. приватна Фахово-доповнювальна школа для дівчат і фінансована кружком „Рідної школи"в Перемишлі, містилася в будинку Українського інституту для дівчат (вул. Татарська, 4), а її керівником була О. Ціпановська. В 1928/29 н. р. у школі було вже два класи: в І класі – 27 учениць, в ІІ класі – 29 учениць. На цьому діяльність школи була припинена, оскільки кружок „Рідної школи"в Перемишлі був змушений відмовитися від її фінансування. Львівська кураторія ліквідувала школу, даючи взамін концесію на 3-річні „Кравецькі вер­стати", що містилися на вул. Коперника, 5, і під опікою „Союзу українок"проіснували до 1939 р. Управителем „Кравецьких верстатів"була інженер Ольга Козакова, а Ольга Ціпановська навчала в цій школі історії. Була відома також як опікунка плас­тових куренів у Перемишлі.

1933 р. готувалася до свого виїзду на постій­не перебування до Львова і для вшанування її 40-літньої громадсько-культурної діяльности пе­ремишльська громадськість організувала 6 квітня того ж року в залі Народного дому „Святочну ака­демію". На урочистому вечорі вступне слово про заслуги ювілярки прочитав проф. Теодор Гоза, а від перемишльського жіноцтва Ольгу Ціпановську привітала пані Т. Дубляниця. У вступі концертної програми мішаний хор „Перемишльського Бояна"виконав „Привіт"Д. Котка та „Жайворонок"Ф. Мендельсона. Після промов Ю. Крих виконав соло на скрипці з творів: „Іспанський танець"– ранадос-Крайслера, „Йотта"М. де Фаля і „Perpetuum mobile"Новачека. Одна з учениць прочитала вірш Уляни Кравченко „В задумі тихій", присвячений ювілярці. Після цього хор ІІ Жіночої вчительської семінарії заспівав „Лісову пісню"Ф. Шуберта, а М. Вишницька виконала соло на фортеп'яно з тво­рів „Balladę As-dur"Ф. Шопена, „Казка"Медтнера і „Tarantelki"Ф. Ліста. Наприкінці концерту хор „Перемишльського Бояна"заспівав „Кантату"С. Людкевича. Дохід від концерту призначено на потреби „Рідної школи".

1934 р. О. Ціпановська на постійно виїхала до Львова, де ще протягом двох років працюва­ла вчителькою в місцевій учительській семінарії, а також продовжувала свою діяльність в „Союзі українок". На жіночому конгресі у Львові (1937), на якому створено Світовий союз українок (ССУ), О. Ціпановську обрано до складу Президії ССУ. Коли ж 6 травня 1938 р. польська влада закри­ла центр Українського жіночого товариства, то на його місце українські жінки під проводом Мілени Рудницької організували нове жіноче товари­ство – Дружину княгині Ольги, на установчих зборах якого 12 липня 1938 р. Ольгу Ціпановську обрано до Головної ради, а на зборах Головної ради її включено до 5-особової Президії. Невдов­зі „Союз українок"був легалізований.

У червні 1936 р. Ольга Ціпановська прибула до Перемишля на з'їзд випускниць ІІ Жіночої семі­нарії в Перемишлі, на який з усіх кінців Галичини й інших областей з'їхалося 130 колишніх випускниць.

Під час Другої світової війни Ольга Ціпановська як член Українського Червоного Хреста опікувалася хворими на тиф полоненими з Червоної армії в концтаборі на Цитаделі у Львові. Там за­хворіла і померла 10 грудня 1941 р. Дату смерти встановлено за даними з некрологу. Похована на Личаківському цвинтарі у Львові.

Степан ЗАБРОВАРНИЙ

Заснований у Львові під владою Австро-Угорської імперії університет з медичним факультетом (1784) був заповнений професорами австрійцями, переважно з столичного Віденського університету, працював недовго. При відновленні медичного факультету (1894) в ньому очолювали кафедри професори, які закінчили університети Відня, Кракова, Гайдельбергу, Ґрейфсвальду та ін., у 1898 році було 14 професорів (1).

В цей час в Галичині було  вже немало українців-лікарів, які здобували медичну освіту у Відні, Кракові, Цюриху та ін., але їх не залучали  до відродження нового медичного факультету. Проте на кафедрі анатомії у проф. Г.Кадия кілька років працював галичанин Мар’ян Панчишин.

Першим місцевим українцем, професором університету за Австро-Угорщини, став уродженець Львівщини лікар Адам Іван Соловій (2). Народився  26 травня 1859 року  в с. Поториця  біля Сокаля на Львівщині в сім’ї Івана Соловія,  генерального адміністратора маєтку графа Дідушицького.  Закінчив Краківський університет (1884), спеціалізувався з акушерства і гінекології у Відні (1884-87), провадив приватну практику з акушерства і гінекології в Братиславі (1887-97). Спочатку доцент (1901-08), згодом – професор кафедри акушерства і гінекології Львівського університету  (1908-1930), автор біля 50 праць українською, німецькою і польською мовами, в Лікарському збірнику НТШ опублікував статтю «Причинок до перерваня родниці». Після смерті професора А.Марса у 1919 р. був призначений завідувачем кафедри, але в 1921 році нове польське керівництво, яке надало університетові ім’я польського короля Яна Казімєжа, призначило керівником кафедри акушерства і гінекології  Казімєжа Бохеньского, уродженця Великопольщі, який тільки в 1920 році отримав звання доцента. А.Соловія, який уже 13 років мав звання професора,  повернули на посаду професора кафедри.Чи тут мав значення його вік, йому тоді виповнилося 62 роки, але в університеті були професори-медики, які залишалися керівниками кафедр до 66-74 років! Чи мало значення його українське походження?

А.Соловій продовжував до 1930 року працювати професором університету і очолював Державну акушерську школу, тепер Львівський державний медичний коледж імені А.Крупинського. 4 червня 1941 року разом з онуком  Адамом Міксевичем був таємно розстріляний гітлерівцями в групі польських вчених (3).

За польської влади ні один  український лікар-галичанин  не отримав посади професора медичного факультету університету, прийом студентів-українців був сильно обмежений. Українці в Галичині становили 80% населення, тоді як у Львові їх було всього 8%. Заборона уряду приймати до університету українців викликала велике обурення населення. Українською інтелігенцією Львова 1921 року засновано нелегально Львівський український (таємний)  університет (Львівський У(т)У) із трьома факультетами, підпільно працювали перші два курси (4). Навчання в університеті відбувалося в умовах суворої конспірації.  Професором медичного факультету, деканом, один час ректором,  став Мар’ян Панчишин. Медичний факультет мав 10 кафедр, на навчання записалося 185 студентів. Серед викладачів були також М. Музика, І. Куровець, С. Балей, О. Барвінський та ін.  Викладали за університетськими програмами українською мовою, використовували переважно німецькі підручники та латинську мову. Документи про закінчення двох курсів друкували латинською мовою, свідоцтва видавали від імені ЗУНР і Сенату Української вищої школи. Після закінчення 4-х семестрів студенти виїжджали продовжувати навчання в закордонних університетах, де визнавали свідоцтва Львівського У(т)У.  Таємний університет зазнав переслідувань польською поліцією, арешту студентів та професорів, після деякого зменшення обмежень українців у державному університеті його закрито (1925).

Пізніше закінчили медичний факультет польського університету окремі місцеві українці – Степан Кметик (1929), Роман Осінчук (1931), Степан Коржинський і Матвій Лотович (1932), Михайло Дубовий і Богдан Собчук (1933); Роман Бариляк (1935), Степан Мартинів і Мирослав Бурачинський, (1936) та ін., з них  за 30 років  чотири  лікарі змогли стати професорами Львівського медичного інституту.

В період польського панування на  медичному факультеті Львівського університету змогли працювати лише декілька українців:  С.Коржинський – асистент кафедри педіатрії, Р.Осінчук  -  асистент кафедри внутрішніх хвороб, Р.Бариляк – лікар хірургічної клініки, ларинголог Львівської лікарні, Б.Собчук – асистент кафедри біохімії університету. У Львівському загальному шпиталі працювали М.Дубовий  -  дерматолог, С.Мартинів – ординатор терапевтичного відділу, С.Кметик - інфекціоніст та ін.

З початком Другої світової війни у 1939 році відбувся розподіл Польщі між Німеччиною і Росією згідно пакту Молотова-Ріббентропа,  у вересні до Радянської України і Радянського Союзу приєднано Галичину і Закерзоння з містом Перемишль, пізніше – Буковину і Закарпаття. В процесі ліквідації польського університету Яна Казімєжа  встановлено Львівський державний університет та Львівський державний медичний інститут (ЛДМІ).

Першим директором інституту прислано з Харкова кандидата медичних наук невропатолога О.Ф.Макарченка, його заступником призначили львів’янина М.М.Музику. Деканом медичного факультету став польський професор-гістолог Б.Ялови. На фармацевтичному факультеті деканом став також польський  професор-біохімік Якуб Парнас, заступником декана –львів’янин Петро Мельничук з кафедри фармакогнозії.

 В інституті продовжували  працювати колишні професори і викладачі медичного факультету польського університету, деякі з них переходили на російську або українську мову викладання. На медичних кафедрах і в клініках працювали 52 науковці-поляки. Теоретичні кафедри очолювали 16 професорів, клінічні – 10 польських професорів, приїхало кілька доцентів і викладачів марксизму-ленінізму та інших нових відкритих кафедр. В штаті інституту затверджено 40 професорів, планували збільшити їх число в 2,5 рази. Радянська влада замінила діючу у Львові та в Європі, Америці і ін.  систему автономії вищих шкіл, наукових ступенів, на місце існуючого багато століть одного ступеня «доктора медицини» запровадила введені у 30-х роках більшовиками в СРСР два ступені -  «кандидата медичних наук» і «доктора медичних наук».

В перші місяці навчання проводили професори та викладачі лікарського факультету польського університету, прибули насамперед викладачі марксизму-ленінізму. В 1940 році з Москви прибув професор-фармаколог С.В.Вольтер, єврей (загинув на початку війни 1941 року), з Харкова хірург доцент П.І.Голобородько, 1941 р. з Києва прибув  професор-терапевт Ф.Я.Примак. Проведено «радикальну ломку старих традицій факультету», «ліквідацію пережитків буржуазного ладу», запроваджували комуністичну ідеологію (5).

Першим і єдиним місцевим українцем - професором інституту на заново названу кафедру шпитальної терапії призначено Мар’яна Панчишина, «народного професора» У(т)У без наукових ступенів. Він був одним із найбільш відомих і авторитетних у Львові терапевтів (6). Він був змушений брати участь в роботі Народних зборів, які проголосили про приєднання Західної України до УРСР у складі СРСР, його  обрали  депутатом Верховної ради. Оскільки він часто виступав у захист представників населення від репресій НКВС, ставлення до нього протягом року змінилося, сподівався переслідування.

До роботи в  інституті. залучили ще кількох місцевих лікарів-українців. Доц. Я.Бачинський очолював  11 місяців  кафедру неврології.  Р.Осінчук продовжив роботу асистентом клініки М.Панчишина, асистентом-терапевтом став працювати також С.Мартинів;  С.Коржинський продовжував працювати асистентом клініки педіатрії, О. В. Коваль– ординатором стоматологічної клініки, В.Келеман – аспірантом кафедри хірургії, М.Дубовий («доктор медицини» з 1933 року)  отримав працю в дерматологічній клініці інституту, проте у квітні 1940 р. був заарештований НКВС і засуджений на 5 років позбавлення волі. Майже на 2 роки арештовано  польського професора-терапевта Р.Ренцкого.

Радянський режим, встановлений  у 1939 році в Галичині, почав відкритий терор, засудження та заслання багатьох «українських буржуазних націоналістів»,  проведено «Процес 59-ти». Вперше в історії вищої школи, проводилися арешти органами НКВД і засудження до смерті, розстрілу, ув’язнення і депортації студентів і  викладачів медичного інституту, заслання в концтабори ГУЛАГу.

В червні 1941 року в перші дні нападу гітлерівської Німеччини на СРСР поспішний відступ Червоної армії супроводився масовим винищення в'язнів, арештовано і репресовано кілька десятків студентів і працівників медичного інституту, розстріляно помічника ректора Євстахія Струка, головного бухгалтера Кухар. Приїжджі керівники та викладачі інституту евакуювалися, уникнув насильної евакуації професор М.Панчишин.

Окупаційна влада губернаторства заборонила діяльність вищих шкіл, в тому числі Львівського медичного інституту. 3 липня гестапо і есесівці арештували біля 40 осіб львівських вчених та їх родин, в тому числі 14 професорів і науковців медицини, серед них українця А.Соловія, наступного дня їх таємно розстріляли (3).

В умовах окупації М.Панчишин і доктор Я.Гинилевич наполегливо добивалися можливості відновити роботу медичного факультету, готувати українських лікарів.  Влада з часом погодилася формувати німецьку вищу школу, директором її призначили німця доцента Карла Шульце. Крім викладачів польського університету (арійського походження) М.Панчишину вдалося призначити викладачами в клініки українців: Я. Гинилевича, Р.Осінчука, О.Подолинського, Б.Гординського, С.Мартиніва, Д.Луцика, Н.Лукіяновича, О.Коваля, Я.Воєвідку. С.Барвінського, М.Подільчака,  С.Кметика, В.Келемана, С.Коржинського, С.Юсько, С.Парфанович, Я.Бачинського та ін. В роботі вищої медичної школи фактично вперше стало досить багато викладачів-галичан.

Окупаційна влада заборонила надавати  академічні звання або  ступені, в травні інститут перейменовано в «Державні медично-природничі фахові курси» (ДМПФК), мав лікувальний і фармацевтичний факультети. Серед 13 професорів був один українець М.Панчишин, працювало 44 викладачів ­­- українців в клініках і 6 на теоретичних кафедрах, та 52 науковці-поляки (7).

Гітлерівські окупанти підсилювали ворожість польської шовіністичної молоді і українських студентів, нацьковували взаємно українців і поляків, що привело до важких трагічних подій на Волині, в Підляшші. Найбільш драматичні події розгорнулися 1943 року, зазнавав злочинного залякування з боку підпільних польських шовіністів і передчасно помер проф. М.Панчишин,  трагічно загинули професор Б.Ялови, А.Ластовецький, О.Подолинський. В зв’язку з наближенням фронту у березні 1944 р. навчання в ДМПФК припинено. Частина викладачів і студентів евакуювалася, щоб не потрапити під переслідування НКВС.

Згодом викладачі курсів, які залишилися у Львові, після складних тривалих допитів і переслідування органами НКВС були допущені до продовження науково-педагогічної роботи у відновленому ЛДМІ. Це Ю.Децик, С.Юсько, Д.Луцик, С.Мартинів, М.Подільчак, В.Келеман, І.Кенс, С.Коржинський, Б.Собчук, Т.Вільчинський (поляк); працювали в інституті а пізніше були репресовані  С.Барвінський, Я.Бачинський, С.Кметик.

Із числа студентів курсів вийшли  пізніші українці доктори наук, професори в Галичині: Д.Макар, О.Винницький, М. Шеремета, Л.Січкоріз, Р.Рудий, С.Кіт, А.Лемішка, Р.Кенс, А.Хома.

Влітку 1944 року радянська армія зайняла Львів і Галичину,  відновився тоталітарний більшовицький режим, відновлено ЛДМІ, його партійне керівництво, повернено комуністичну ідеологію в програми навчання. У Львові запроваджено введений більшовиками в СРСР у 1934 році  науковий ступінь «кандидата наук».

З 226 осіб професорсько-викладацького складу, що працювали перед війною, на 1-е жовтня 1944 року залишилося 95, серед них 18 професорів. В інституті бракувало 14 професорів і 3 доцентів, які страчені  гілерівцями або загинули у 1941 році. Інші професори польського університету короткий час (1-2 роки) продовжували працювати. Але польські професори (крім Т.Вільчинського) та  викладачів залишили інститут - в процесі репатріації українського, польського і німецького населення виїхали, переважно до нового польського університету в м. Вроцлав (колишній Бресляу). В Інституті виник брак науковців, влада організувала приїзд до Львова на їхнє місце та на місце арештованих гітлерівцями вчених професорів і доцентів зі східних областей УРСР та з СРСР.

Першим приїжджим професором  у 1944 році був терапевт Тимофій Глухенький з Північної Осетії (українець), тоді ж прибули професор топографоанатом І.В.Студзінський з Києва, професор хірург Г.П.Ковтунович з Душанбе, доктори мед наук ортопед-травматолог з Душанбе Г.Ф.Скосогоренко, хірург з Харкова Георгій Караванов, терапевт Ніколай Кевдін з Туркменістану (росіянин), доцент дерматовенеролог Тихон Глухенький. Пізніше (1945) прибули професор судової медицини з Іжевська і Києва В.П.Ципковсий, професор А.М. Родигіна з Іжевська, професор фармаколог з армії Г.О.Петровський, професор невропатолог Д.І.Панченко з армії, професор анатом О.А.Отелін з Харкова, професор Г.В.Пєшковський з Сталінабада, доктор мед.наук мікробіолог Л.А.Чорная з Душанбе, доцент патологоанатом М.В.Войно-Ясенецький із Сталінабада, доцент терапевт В.Чернов; у 1946 році  професор терапевт В.Василенко (на короткий час), професор отоларинголог С.В.Міхайловскій з Башкірії,  доктор мед.наук - інфекціоніст  з Києва  Г.Г Хоменко та ін.(8).

У 1949 р. в медінституті працювали 174 приїжджі професори і викладачі та лише 64 “местных” (з довідки директора Г.Ф.Скосогоренка до обкому партії).

Радянські професори запроваджували прийняті тоталітарним режимом закони  науки і навчання студентів, викладали російською мовою, виховували покоління в комуністичній ідеології. Якщо в університеті до радянського періоду дипломи наукового ступеня і наукові звання присвоювали професори  вчених рад університету, то тоталітарно-більшовицький режим запровадив корінні зміни автономії і статусу університетів та інститутів, питання наукових ступенів і звань стали оформлятися в Москві ВАКом при участі партійних органів, спецчастин НКВС, управління міністерства (9).

Керівництво ЛДМІ при підтримці в Москві ВАК багато років надавало звання професора тільки приїжджим з УРСР і СРСР викладачам.  У воєнний рік та перші  післявоєнні  роки  звання професора отримали Г.Ф.Скосогоренко (1945), Г.Караванов і Н.Кевдін, М.В.Войно-Ясенецький (1946),  Д.І.Панченко, Г.Г.Хоменко, І.М. Грабченко,  Л.А.Чорна (1947), Л.М.Кузменко (1948) та ін.   З 1944 до 1961 року  професорами  інституту були  тільки приїжджі з СРСР і УРСР лікарі, місцевим викладачам-українцям на протязі 16 років не давали можливості здобути звання професора. 

В ЛДМІ почато проводити захисти кандидатських і докторських дисертацій за запровадженими в СРСР законами. У 1948 році  докторську дисертацію захистив акушер-гінеколог Я.В.Куколєв, за рік отримав звання професора.

Першим з місцевих викладачів захистив дисертацію на запроваджений  у Львові ступінь кандидата наук лікар-біохімік Б.Собчук (1946), який працював в галузі біохімії з 1933 року. Пізніше були допущені до захисту М.Музика  (1947), М.Лотович (1948), Р.О.Бариляк (1949), Ю.Децик, Я.Криштальська (1950). Хірургу А.Гнатишаку вчена рада під партійним керівництвом двічі відмовляла в присудженні вченого ступеня, то із-за недостатньої громадської роботи, то подібно, тільки за третім разом у 1950 р. захист відбувся. Кандидатські дисертації захистили також М.Подільчак, Д.Луцик, О.Коваль, В.Кліпко (1951), С.Мартинів (1952), Л.Луцик і Р.Рудий (1953), М.Дубовий, С.Коржинський, Д.Пронів,  В.Чаплинський (1954), Я.Ганіткевич, С.Юсько (1955), Д.Макар (1956) та ін. Двічі була змушена готувати кандидатську дисертацію З.Гельнер. Спочатку місцеві українці могли писати дисертації і захищати їх рідною українською мовою, тільки автореферат перекладали на російську. Автор статті написав кандидатську дисертацію з нормальної  фізіології і захищав її  українською мовою, але вже наступного року (1956) з Москви надійшло розпорядження усі дисертації писати і захищати російською мовою!

Виконувати докторські дисертації і подавати їх до захисту лікарі-галичани отримали можливість лише  в кінці 50-х років, коли після довголітніх сталінських  репресій настав  період хрущовської відлиги, була відкрита „залізна завіса", з'явилася знову більш правдива історія, мільйони політв'язнів поверталися з Сибіру. Довгий час допуск до аспірантури місцевих випускників обмежувався спецчастиною та партійним бюро інституту. У червні 1953 року на пленумі Львівського обкому КПУ ректор Львівського університету ім. Франка Євген Лазаренко говорив: «Ганебно стоїть справа з прийомом до аспірантури», коли питання зарахування в аспірантуру вирішують органи МВС! Керівництво ЛДМУ із спецчастиною обмежувало можливість наукового росту українців до рівня  кандидатів наук, докторів наук і професорів.

Першим з місцевих українців в період радянської влади  аж у 1958 році захистив докторську дисертацію  (з великим трудом і затримкою) Анатолій Гнатишак (1917-1997),  за 3 роки йому вдалося отримати звання професора (1961),  видатний хірург і онколог, завідувач створеної ним першої в СРСР кафедри онкології (1966), автор 150 наукових праць, підготував 29 кандидатів і 10 докторів наук, засновник Львівської онкологічної школи.

А. І. Гнатишак став після А.Соловія і М.Панчишина за довгий час третім місцевим професором у Львівські вищій медичній школі. Роки  високоефективної наукової та педагогічної праці перших місцевих українських професорів: А.Соловій – 1908-1930; М.Панчишин – 1939–1943;  А.Гнатишак – 1961-1980. Львівський університет був мало доступний для українського населення за часів Австро-Угорської імперії  та  за Польщі, більше  доступний в радянський період, хоч в цей час різко відрізнялося ставлення до приїжджих науковців з УРСР і СРСР та до представників місцевого українського населення.

Політика тоталітарного режиму, русифікація народів та переслідування «українського буржуазного націоналізму» зумовлювали дуже повільне збільшення числа  професорів-галичан. В процесі чотирьох десятиліть радянської влади науковці за існуючими правилами виконували і захищали кандидатські та докторські дисертації, деякі галичани вступали до партії та мали більше можливостей отримати звання професора. За 48 років режиму СРСР змогли захистити кандидатські і докторські дисертації та здобути звання професора такі лікарі Західної України (Галичина, Волинь, Буковина):  М.Д. Подільчак (1962), переселенець з Польщі, видатний хірург, автор 430 наукових праць; Р.О. Бариляк (1963), видатний отоларинголог, автор 125 наукових праць; Д.І.Пронів (1964), невропатолог, автор  100 наукових праць; Ю.І.Децик (1968), терапевт, автор 180 наукових праць; О.В. Коваль (1968), стоматолог, організатор стоматологічного факультету, автор 50 праць; Д.П.Луцик (1969), терапевт, автор 60 наукових праць; С.І. Коржинський (1969), видатний педіатр, автор 50 наукових праць; В.В.Чаплінський (1969), хірург, автор 140 праць; І.І.Даценко (1970), видатний гігієніст, автор 350 наукових праць; Ю.В.Кулачковський (1971), фтизіатр і пульмонолог, автор 150 праць; Чучмай Г.С. проф. (1971), стоматолог-терапевт, автор 180 праць;  С.М.Мартинів (1972), видатний терапевт, гематолог і клінічний імунолог, автор 140 наукових праць, під його керівництвом виконано 7 докторських і 38 кандидатських дисертацій; Р.В.Рудий (1972), – фармаколог, автор 120 праць; В.С. Лесюк (1972), акушер-гінеколог, автор 90 праць; С.М.Юсько (1973), видатний педіатр, автор 80 праць;  Д.А.Макар (1973), видатний хірург, автор 200 праць; М.П.Павловський (1974), видатний хірург і ректор ЛНМУ, автор і співавтор понад 1000 праць; Л.М.Січкоріз (1975), фармаколог, автор 120 праць; Л.А.Луцик -  (1978), видатний стоматолог, організатор першої кафедри стоматології дитячого віку, автор 90 праць;  Б.Т.Білинський (1979), видатний хірург-онколог, автор 320 наукових праць; Я.І.Томашевський (1979), ендокринолог, автор біля 300 праць; О.О.Кіцера (1983), відомий отоларинголог, автор 250 праць; В.Й.Гроховський (1988), дитячий хірург, автор 100 праць; О.В.Фільц (1988), хірург, автор 120 праць; Є.Х. Заремба (1989) терапевт, автор 670 праць; Ю.М.Туркевич (1989), дермато-венеролог, автор 200 праць;  О.М.Созанський (1990), відомий акушер-гінеколог, автор 220 праць та ін. Зменшилася підготовка місцевих професорів у 80-ті роки.

Спочатку місцеві професори викладали  рідною українською мовою, автор у післявоєнні роки слухав українські лекції  Б.Собчука, М.Музики, С.Коржинського, Р.Бариляка і М.Дубового, а також киянина І.Студзінського, так продовжувалося біля 15 років.

Проте  поступово ЛДМІ запровадив усю документацію російською мовою, став проводити всесоюзні випуски лікарів, в 70-х роках керівництво інституту стало вимагати від усіх професорів викладати російською мовою (подібно як запроваджувала Російська імперія 200 років), викладачам-українцям довелося у Львові знову перейти на чужу мову. За Австро-Угорщини професор-українець викладав німецькою мовою, за Польщі – польською, за  радянського більшовицького режиму професори-українці після короткого часу змушені були перейти на викладання, наукові доповіді, публікації російською мовою (як раніше написання і захист дисертацій).

Частина медиків, приїжджих до Львова з різних регіонів СРСР, уже мали звання професора, немало з них отримали це звання за коротший період наукової та викладацької роботи. Так, терапевт Т.Т.Глухенький став професором у 36 років, отоларинголог С.В.Міхайловскі – у 37 років, гістолог А.П.Дибан – у 38 років;  фізіолог А.М.Воробйов, патологоанатом М.В.Войно-Ясенецький та педіатр  С.І.Ігнатов – у 40 років, Т.В.Мітіна – у 45 років. В той же час місцеві, здібні і талановиті науковці, змогли при радянському режимі отримати звання професора тільки у набагато старшому віці, -  С.Коржинський – у 63 роки, С.Мартинів – у 62 роки, Л.Луцик – у 60 років, С.Юсько – у  55 років.

Керівництво ЛДМІ дало можливість готувати і захищати дисертації небагатьом місцевим науковцям-викладачам, на багатьох кафедрах зовсім не допускали цього, після захисту докторської дисертації затримували надання посади і присвоєння звання професора, а декому  з місцевих українців зовсім не надано заслуженого звання професора.

М.І.Дубовий, видатний дермато-венеролог після закінчення медицини (1933) у 1937 захистив дисертацію на вчене звання «доктора медицини», був арештований НКВС (1940),  захистив вдруге радянську кандидатську дисертацію (1954), втретє захистив докторську дисертацію (1970), проте до кінця радянського режиму (20 років!) йому не давали  звання професора. (Отримав його тільки в Україні у віці  84 роки!).  О.В.Фільцу після захисту докторської дисертації (1972) затримували надання звання професора 16 років,  О.О.Кіцера після захисту докторської (1976) не отримував звання професора 7 років, Л.А.Луцик і Ю.М.Туркевич після захисту чекали на це звання  6 років, Лесюк В.С. і Томашевський Я.І.  – 5 років,  С.Юсько – 4 роки,  М.О.Вільчинський – очікував до розпаду СРСР (5 років).

Партійними органами та спецчастиною ЛДМІ не допущено до захисту докторської дисертації психіатра Р.Николина, залишилася незахищеною надрукована докторська дисертація, актуальна і цінна праця  науковця-біолога З.Служинської (спецчастина дорікала наявністю в родині священика), не дозволено оформляти дисертацію видатному рентгенологу Я.Криштальській (рентгенолог у Львові від 1928 року, завідувач кафедри з 1955 року!).  

Не допустили до оформлення докторської дисертації відомого мікробіолога М.Музику, який з 1919 р. створив бактеріологічний інститут НТШ, очолював УЛТ у Львові (1925-30), завідував кафедрою мікробіології ЛДМІ (1944-64), був заступником директора інституту  (1944-48),  автор 50 наукових праць, підготував 6 кандидатів наук. Галичанину хірургові кандидату наук В.Кліпко не дозволили завершувати докторську дисертацію, незаконно звільнили (1953) і переслідуваннями довели до передчасної смерті.

Місцеві викладачі, які не були допущені до захисту докторської дисертації або до звання професора в ЛДМІ, в умовах радянського режиму змогли  за свої  заслуги  і ефективну науково-педагогічну роботу здобути його в інших вищих школах, це патофізіолог К.А.Захарія (Київ), фізіолог І.В.Шостаковська (Львів), патологоанатом М.Шеремета (Івано-Франківськ), фізіолог Є.Яремко (Запоріжжя), автор статті Я.Ганіткевич (Чернівці) та ін.

В ЛДМУ не мали можливості стати професорами місцеві талановиті доценти: хірурги  В.Келеман і Б.Винниченко, терапевти С.Барвінський, Б.Галібей та І.Литвин, офтальмолог  Марта Фільц, патофізіолог М.Горинь  та ін.

Були арештовані та репресовані кваліфіковані викладачі  і  доценти ЛДМУ Я.Бачинський, М.Лотович, С.Кметик, А.Мазурок, аспіранти Б.Надрага і  В.Васильчишин, які могли з часом стати докторами наук і професорами.

В період радянської влади на низці кафедр ЛДМІ ні одного викладача-галичанина – “мєстного» -  не допускали до підготовки докторської дисертації та посади професора, - це кафедри анатомії, патологічної анатомії, епідеміології, інфекційних хвороб, офтальмології, рентгенології і радіології, анестезіології і реаніматології, гігієни харчування, комунальної гігієни, організації охорони здоров’я, філософії.

За роки радянської доби і тоталітарного більшовицького режиму у ЛДМІ вперше допущено до посади професора біля 25 науковців «мєстных» – уродженців Західної України, тоді як керівництво інституту з партійним бюро надало звання професора близько 100  науковцям з УРСР і СРСР і їхнім родинам. За панування радянського режиму професори українці місцевого походження становили лише менше четвертої частини професорів інституту, змушені були перейти  на чужу мову, як за часів Австро-Угорщини і Польщі.

При цих умовах вчені-українці в радянську добу внесли видатний вклад у розвиток медичної науки і практики, у формування наукових шкіл, вдосконалення лікувальної справи, підготовку лікарів і науковців.

Література

1. Зіменковський Б. М.Гжегоцький, О.Луцик. Професори Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького: 1784 – 2009. Львів, 2009. – 452 с.
2. Пам’ять не згасне. До 70-річчя трагічної загибелі українського -вченого Адама Соловія // Народне здоров’я. 2011.№ 12 (273).
3. Ганіткевич Я.В. Трагедія групи львівських професорів  у 1941 році (до 70-ї річниці страти    вчених) // Вісник соціальної гігієни та організації охорони здоров’я. 2011. № 3. С.85-96.
4. Осінчук Р. // Медичний факультет Українського таємного університету у Львові (1920-1924 рр.), Мар’ян Панчищин і Максим Музика – професори Українського таємного університету // Лікарський збірник. Нова серія. Т.ІУ. Львів - Нью-Йорк, 1996. - с 107-140)
5. Шапиро И.Я. Очерки по истории Львовского медицинского института. Львів, 1959. -227 с.
6. Ганіткевич Ярослав // Мар’ян Панчишин – видатний лікар, педагог, вчений і суспільно-політичний діяч Західної України // Українські лікарі-вчені першої половини ХХ століття та їхні наукові школи. Львів, 2002.- С.338-370.
7. Стецьків Євген, д-р. Медичні студії у Львові в роки Другої світової війни (1939-1944 рр.) // Народне здоров’я. 2009. № 11-12 (248-249).
8. Львівський державний медичний інститут. 210-річчю відкриття, 100-річчю відновлення медичного факультету у Львові присвячується. Львів, 1994. – 328 с.
9. Ганіткевич Я.В. Наукові ступені в Україні: історія і проблеми // Світогляд, 2006, № 2. – С.46-56.

Фото  

Соловій А.І.

Панчишин М.

Гнатишак А.

Дубовий М.

Музика М.

Ярослав Ганіткевич

Тут не пишу чиєїсь біографії, бо і свою було б нелегко описати. Це, радше, роздуми з нагоди 80-літнього ювілею людини, яку запізнав (а чи впізнав?) зовсім не давно. Сталося це якихось двадцять п’ять років тому, коли відроджувалось в Україні НТШ – ця, як кажуть, неофіційна чи некоронована академія наук, ще до прийняття Акта незалежності та проголошення незалежності.

Було це передовсім подією масштабною, навіть імпозантною з величезною попередньою підготовкою. Тоді, у 1989 р., об'єдналась і "засвітилась"у Львові велика частина як місцевої, так і діаспорної наукової інтелігенції, про яку тут було небагато інформації. А з тутешніх – передовсім Олег Романів і Олег Купчинський – два Олеги. Перший – член-кореспондент НАН України (тоді ще Академії наук УРСР), металознавець, другий – гуманітарій, кандидат філологічних наук, архівіст. Перший був обраний головою НТШ в Україні, другий – його першим заступником і науковим секретарем. Вибір "влади"НТШ, на диво, виявився вдалим. Чому "на диво"? Бо ці дві особистості (саме особистості!) взяли на свої плечі непосильний тягар початкового періоду становлення НТШ в Україні, кадрова (точніше, інтелектуальна) база якого була знищена совєтським режимом ще у 1940 році. Треба було, по суті, починати з нуля. І за порівняно короткий час, десь так до 1995-го, цей етап з честю було пройдено. "Повернено"частину будинків НТШ на вул. Винниченка, 24 і 26 (на правах оренди в НАНУ), засновано осередки у центрі та на сході України, створено видавничий центр і його поліграфічну базу, організовано книгарню, друкований орган "Вісник НТШ", продовжено видання "Записок НТШ", "Хроніки"та інших видань тощо. І всю цю нелегку ношу підняли передовсім перші дві особи таких неподібних за характером, походженням, темпераментом, соціальним положенням. Але з однотипним духовним статусом і волею до креативного чину.

Та, напевне, найбільшим осягом відродженого НТШ стала його синергетична притягальна, навіть магічна сила. До нього потягнулися і поважні науковці різних галузей знань, що вже мали визначні наукові успіхи, і молоді адепти (хоч останніх, звісно, менше) різних сфер наукових пошуків. Без реклами, очікування привілеїв, нагород, прибутків. Без експлуатації слави колишніх ентешівських досягнень і їх носіїв – О. Барвінського, М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка, В. Левицького, К. Студинського, І. Раковського, С. Рудницького, І. Крип'якевича, В. Кубійовича та ін. Не скажу, що все було гладко. Не бракувало жорстких опонентів, заздрісників і навіть пліткарів. Та Бог з ними (хоча тяжко повірити, що у їх душі коли-небудь гостював Всевишній). Лише толерантністю і терпеливістю О. Купчинського, його впертою (!) працездатністю, непоступливістю в основоположних питаннях можна пояснити високий академічний рівень і класичний стиль редагованих ним видань НТШ. За неповних двадцять п’ять років з-під редакторського пера вийшло 46 томів "Записок НТШ" (числа 221 – 256, 266 у друці). Помножимо обсяг одного тому (у середньому 700 сторінок!) на 36 і отримаємо 32,2 тис. сторінок! Протягом 2011–2012 рр. підготовлено перший том (з планованого 12-томного видання) Енциклопедії „Наукове товариство ім. Шевченка“ (вміщає 248 гасел, загальним обсягом 598 с.). Зараз практично готовий другий том, формуються матеріали для третього тому. Енциклопедія розкриває основні етапи розвитку установи, вміщує проблемні статті, які характеризують напрями і конкретні явища гуманітарних, природничо-математичних, медичних, частково навіть технічних наук за 1873–2011 рр. Значну увагу приділено висвітленню ролі та значення НТШ для науки взагалі, його зв’язкам з АН України й іншими українськими та закордонними науковими і культурно-освітніми установами, з навчальними закладами. Енциклопедії „Наукове товариство ім. Шевченка“ є першим поважним кроком у дослідженні історії, ролі та значення Товариства для української дійсности і цей крок не був би можливий без участі Олега Купчинського. А додаймо ще десятки книг тематичних праць НТШ, зокрема збірників секцій і комісій, "Українознавчу наукову бібліотеку", серію "Визначні діячі НТШ", "Історичні джерела", "Архіви". І це ще не все. І все це під силу одній людині!

Дев’ять роки тому відійшов у вічність голова НТШ в Україні Олег Романів. "Академія"осиротіла і на якийсь час завмерла. Кому замінити його і чи є повноцінний спадкоємець. Це не було риторичним питанням. Треба було давати негайну відповідь. І не помилитися. Виявилося, що вибір був не такий вже й великий. "Перст народу"впав на Олега Купчинського. Аргументи за: сфера його наукових інтересів – гуманітарні науки і великий досвід у видавничій праці в НТШ (власне її в основному вів від початку). Крім того, він добре знає "кухню"НТШ, його зовнішні зв'язки з крайовими НТШ Америки, Канади, Європи, Австралії; Олег Купчинський є комунікабельною людиною, що розуміється на непростій психології наукової спільноти та ін. Аргументи проти: по-перше, не академік і навіть не доктор наук (останнє Олег Антонович швидко усунув, бо вже тоді була готова докторська дисертація, але лише велика зайнятість не дозволяла її захистити швидше); по-друге, вік "претендента"– поважний аргумент, адже 2005 р. йому минуло сімдесят; по-третє, треба було негайно знайти йому заміну "на посаді"наукового секретаря і головного редактора видань НТШ (на жаль, до цього часу така заміна не знайдена, що свідчить про нелегку ношу "другої"людини в керівній структурі НТШ). Під тиском обставин О. Купчинський згодився обійняти посаду голови НТШ в Україні, а загальні збори НТШ у листопаді 2005 р. і повторно у листопаді 2008 р. одноголосно обрали його на цю і почесну, і відповідальну посаду. Не минуло багато часу відтоді, як О. Купчинський освоїв досвід управи цим складним організмом, що має назву "Наукове товариство імені Шевченка", яке є науковою громадською організацією, що нараховує лише в Україні понад 2950 звичайних, дійсних, почесних членів та 19 філій та осередків, має розгалужену інфраструктуру (видавничий центр, книгарня, будинки) і є вже повноцінною складовою наукової спільноти України і світу. І нині з висоти науково-організаційних звершень ювіляра Олега Антоновича хочу коротко оглянути його фаховий доробок, який теж немалий і великою мірою неординарний.

Коли пишу про часопростір О.Купчинського, то десь домислюю у цьому контексті і свої часові та геопросторові координати, підсвідомо шукаю рис спільності, подібності і відмінності. Бо й справді: народилися ми приблизно в один час – ще у довоєнні роки, на "золотому Поділлі" (наші села простяглись десь на відстані до 20-30 кілометрівіз різних сторін Тернополя). Тобто "вихідні часопросторові пункти"майже збігаються. Та й імена нам дали однакові (це вже точно). А у ті часи найменування "Олег", "Ігор", "Ярослав", "Святослав"і їм подібні було справжньою рідкістю. Це відображало нові віяння: читальні "Просвіти""світлом науки і знання"осіняли галичан, героїзували минуле княжими звитягами та іменами. І тому священики хрестили як своїх дітей (батько О.Купчинського Антін був духовним отцем у селі Сороцькому), так і дітей селян, іменуючи їх Романами, Ігорями й Олегами. А як назвеш корабель, каже народне прислів'я, так він і попливе. Саме так і поплив корабель Олега Купчинського часопросторовою матрицею Галичини і опинився у майже безводному місці - на Головному європейському вододілі, але в "genius loci" - духовному Львові (скромно нагадаю, що приблизно тоді ж, у 1954 р., причалив і я до берега цієї духовної гавані). З того часу сформувалася духовно-фахова субстанція Олега Купчинського. Тоді у середині – другій половині п'ятдесятих років уже минулого ХХ ст. в університеті була творча атмосфера. Ним керував "Великий ректор" (за висловом Д.Павличка) – академік Євген Лазаренко: життєлюб, свідомий українець, який робив "акцент"на місцеві, передовсім молоді, кадри. Загальна атмосфера - і внутрішньоуніверситетська, і суспільна - "надворі"існувала хоч яка-не-яка, але т. зв. відлига після розвінчання Микитою Хрущовим "культу особи"Сталіна. Студентові-філологові Купчинському ще й поталанило тим, що його "довкілля"тоді було представлене такими корифеями філологічної науки, як академіки Іларіон Свєнціцький, Михайло Возняк, професори Степан Масляк і Олександр Мороз, Михайло Рудницький та Петро Коструба, Олекса Скоропада, Іван Ковалик і Юліан Редько (минуть десятиліття, і вдячний учень професора Редька видасть його знамениту книгу у двох томах "Українські прізвища"). Багато з них знали Івана Франка чи виросли на його творчості, були його духовними спадкоємцями. А покоління О. Купчинського – це вже були духовними онуками Великого Каменяра. Уже у студентські часи Олег Антонович став науковим шукачем. А поле такої діяльності, здавалося, було безмежне: бібліотеки, контакти з професурою, творчі дискусії, конференції. Усе складалося якнайкраще. Проте... Відлига і в природі, і в суспільстві завжди є лише відлигою. Притиснули сусловсько-брєжнєвські морози, які брутально винищували все, що брунькувалося. Не оминули вони й університету. "Великого ректора"усунули, і таким, як О.Купчинський, особливо тим, що працювали у суспільних науках, місця не знайшлося. Тоді О.Купчинський після довгих митарств влаштувався у Центральному історичному архіві і згодом звідтам "прикріпився"до Інституту суспільних наук у Львові. На щастя, в інституті працювали знані учені - академік Іван Крип'якевич, професор Лукія Гумецька. Саме маститий лінгвіст Лукія Гумецька взяла під свою опіку молодого ученого, визначила (не без участі академіка І.Крип'якевича) тему його кандидатської дисертації про українські географічні назви XIV-ХХ століть (захищено у 1974 р.). У 1960 – 1978 рр. Олег Купчинський, працюючи у Центральному історичному архіві у Львові, "освоїв"нову сферу наукових пошуків - філологічне та історичне джерелознавство. Для кого-кого, а для вченого гуманітарія нема більшого щастя, як "відкопати"в архівних сховищах раніше не впроваджувані в науковий обіг нові факти, особливо ті, що змінюють усталені погляди на явища і процеси. І саме тоді і тут О.Купчинський заявив про себе як вдумливий історик. Як з рогу достатку посипалися публікації, які охопили великий часовий і просторовий обшар нашого народу і наших земель. Наведемо кілька з них. Це: "Пергаментні рукописи ХІ–ХVI століть" (1977), "Дослідження і публікація грамот Галицько-Волинського князівства у ХVIII – першій половині ХІХ ст." (1982), "Втрачені пергаментні грамоти міст і сіл Галичини ХІV - першої половини ХІХ ст." (1982) та багато інших. Своєрідним фундаментальним підсумком історико-українознавчих студій стала монографія "Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХІV століть. Дослідження. Тексти" (2004), яка лягла в основу докторської дисертації ученого, успішно захищеної ним у 2007 р. А були ще дослідження з історії мови, дипломатики, історії установ, архівістики, палеографії, історії церкви та історичного краєзнавства. Мені особливо імпонують назви публікацій: "Причинки до історії української картографії до 30-40-х років ХХ століття" (1996), "Україна в картографічних творах колекції Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові" (1971), "Рукописні карти України ХVІІІ ст. в ермітажній збірці Бібліотеки ім. М.Є.Салтикова-Щедріна в Ленінграді" (1973) та ін.

Не можна не згадати відзначення 140-річного ювілей заснування НТШ – неординарної події у науковому та культурному житті громадськости України. Святкування 140-річчя стало багатомовним та міжнародним, проходило у різних містах України, США, Канади, Австралії, країнах Європи. У рамках ювілею проходили наукові конференції, сесії, „круглі столи“, академії, святкові виставки видань, концерти. Також Товариство підготовило спеціальні та серійні книжкові видання, афіші, філокартичні та філателістичні пам’ятки. Загалом організація такого заходу – це велетенська і непосильна праця.

До свого 80-ліття д. і. н. Олег Купчинський підходить з таким великим за обсягом (понад 520 позицій), багатовекторним за спрямуванням (історія, лінгвістика, літературознавство, географія і картографія та ін.) доробком, що викликає щирий подив і повагу до цієї людини – ученого, організатора наукового процесу, зокрема Наукового товариства імені Шевченка, його чільного діяча. Наукова громадськість нашого краю зичить солінізанту міцного-міцного здоров'я і подальших творчих звершень.

Олег Шаблій

  Осудження Нобелівським лауреатом І.П.Павловим режиму СРСР

         Матеріали зібрав у 2013 році Ганіткевич Володимир Ярославович (1959-2014)

И.ПАВЛОВ – В.МОЛОТОВУ

В СОВЕТ НАРОДНЫХ КОМИССАРОВ СССР

Революция застала меня почти в 70 лет. А в меня засело как-то твердое убеждение, что срок дельной человеческой жизни именно 70 лет. И потому я смело и открыто критиковал революцию. Я говорил себе: «чорт с ними! Пусть расстреляют. Все равно, жизнь кончена, а я сделаю то, что требовало от меня мое достоинство». На меня поэтому не действовали ни приглашение в старую чеку, правда, кончившееся ничем, ни угрозы при Зиновьеве в здешней «Правде» по поводу одного моего публичного чтения: «можно ведь и ушибить...»

Теперь дело показало, что я неверно судил о моей работоспособности. И сейчас, хотя раньше часто о выезде из отечества подумывал и даже иногда заявлял, я решительно не могу расстаться с родиной и прервать здешнюю работу, которую считаю очень важной, способной не только хорошо послужить репутации русской науки, но и толкнуть вперед человеческую мысль вообще. Но мне тяжело, по временам очень тяжело жить здесь – и это есть причина моего письма в Совет.

Вы напрасно верите в мировую пролетарскую революцию. Я не могу без улыбки смотреть на плакаты: «да здравствует мировая социалистическая революция, да здравствует мировой октябрь». Вы сеете по культурному миру не революцию, а с огромным успехом фашизм. До Вашей революции фашизма не было. Ведь только нашим политическим младенцам Временного Правительства было мало даже двух Ваших репетиций перед Вашим октябрьским торжеством. Все остальные правительства вовсе не желают видеть у себя то, что было и есть у нас и, конечно, во время догадываются применить для предупреждения этого то, чем пользовались и пользуетесь Вы – террор и насилие. Разве это не видно всякому зрячему! Сколько раз в Ваших газетах о других странах писалось: «час настал, час пробил», а дело постоянно кончалось лишь новым фашизмом то там, то сям. Да, под Вашим косвенным влиянием фашизм постепенно охватит весь культурный мир, исключая могучий англо-саксонский отдел (Англию наверное, американские Соединенные Штаты, вероятно), который воплотит-таки в жизнь ядро социализма: лозунг – труд как первую обязанность и ставное достоинство человека и как основу человеческих отношений, обезпечивающую соответствующее существование каждого – и достигнет этого с сохранением всех дорогих, стоивших больших жертв и большого времени, приобретений культурного человечества.

Но мне тяжело не оттого, что мировой фашизм попридержит на известный срок темп естественного человеческого прогресса, а оттого, что делается у нас и что, по моему мнению, грозит серьезною опасностью моей родине.

Во первых то, что Вы делаете есть, конечно, только эксперимент и пусть даже грандиозный по отваге, как я уже и сказал, но не осуществление бесспорной насквозь жизненной правды – и, как всякий эксперимент, с неизвестным пока окончательным результатом. Во вторых эксперимент страшно дорогой (и в этом суть дела), с уничтожением всего культурного покоя и всей культурной красоты жизни.

Мы жили и живем под неослабевающим режимом террора и насилия. Если бы нашу обывательскую действительность воспроизвести целиком, без пропусков, со всеми ежедневными подробностями – это была бы ужасающая картина, потрясающее впечатление от которой на настоящих людей едва ли бы значительно смягчилось, если рядом с ней поставить и другую нашу картину с чудесно как бы вновь выростающими городами, днепростроями, гигантами-заводами и безчисленными учеными и учебными заведениями. Когда первая картина заполняет мое внимание, я всего более вижу сходства нашей жизни с жизнию древних азиатских деспотий. А у нас это называется республиками. Как это понимать? Пусть, может быть, это временно. Но надо помнить, что человеку, происшедшему из зверя, легко падать, но трудно подниматься. Тем, которые злобно

приговаривают к смерти массы себе подобных и с удовлетворением приводят это в исполнение, как и тем, насильственно приучаемым учавствовать в этом, едва ли возможно остаться существами, чувствующими и думающими человечно. И с другой стороны. Тем, которые превращены в забитых животных, едва ли возможно сделаться существами с чувством собственного человеческого достоинства.

Когда я встречаюсь с новыми случаями из отрицательной полосы нашей жизни (а их легион), я терзаюсь ядовитым укором, что оставался и остаюсь среди нея. Не один же я так чувствую и думаю?! Пощадите же родину и нас.

Академик Иван ПАВЛОВ. Ленинград 21 декабря 1934 г.

АПРФ. Ф.3. Оп.33. Д.180. Л.47–50. Автограф.

В.МОЛОТОВ – И.ПАВЛОВУ

АКАДЕМИКУ И.П.ПАВЛОВУ.

2 января 1935

Ваше письмо от 21 декабря Совет Народных Комиссаров получил. Должен при этом выразить Вам свое откровенное мнение о полной неубедительности и несостоятельности высказанных в Вашем письме политических положений. Чего стоит, например, одно противопоставление таких представительниц «культурного мира», как империалистические державы – Англия и Соединенные Штаты, огнем и мечем прокладывавших себе путь к мировому господству и загубивших миллионы людей в Индии и Америке, также и теперь ни перед чем не останавливающихся, чтобы охранять интересы эксплоататорских классов, – противопоставление этих капиталистических государств нашему Советскому Союзу, спасшему от гибели миллионы людей путем быстрого выхода из войны в 1917 году и провозглашения мира и успешно строящему бесклассовое социалистическое общество, общество подлинно высокой культуры и освобожденного труда, несмотря на все трудности борьбы с врагами этого нового мира.

Можно только удивляться, что Вы беретесь делать категорические выводы в отношении принципиально-политических вопросов, научная основа которых Вам, как видно, совершенно неизвестна. Могу лишь добавить, что политические руководители СССР ни в коем случае не позволили бы себе проявить подобную ретивость в отношении вопросов физиологии, где Ваш научный авторитет бесспорен. Позволю себе на этом закончить свой ответ на Ваше письмо.

Председатель СНК Союза ССР В.Молотов

Р.S. Копии Вашего письма и моего ответа мною посланы президенту Академии Наук А.П.Карпинскому.

АПРФ. Ф. 56. Оп.1. Д.1469. Л.41.

И.ПАВЛОВ – В.МОЛОТОВУ

Ленинград

12.III.1935

Многоуважаемый Вячеслав Михайлович,

Простите за надоедливость, но не имею силы молчать. Сейчас около меня происходит что-то страшно несправедливое и невероятно жестокое. Ручаюсь моею головою, которая чего-нибудь да стоит, что масса людей честных, полезно работающих, сколько позволяют их силы, часто минимальные, вполне примирившиеся с их всевозможными лишениями без малейшего основания (да, да, я это утверждаю) караются беспощадно, не взирая ни на что как явные и опасные враги Правительства, теперешнего государственного строя и родины. Как понять это? Зачем это? В такой обстановке опускаются руки, почти нельзя работать, впадаешь в неодолимый стыд: «А я и при этом благоденствую».

Спасибо за поддержку колтушской работы.

Преданный Вам

Иван ПАВЛОВ

АПРФ. Ф. 56. Оп. 1. Д. 1455. Л. 13. Автограф.

В.МОЛОТОВ – И.ПАВЛОВУ*

Многоуважаемый Иван Петрович,

По поводу Вашего письма от 12 марта должен сообщить Вам следующее. В Ленинграде действительно предприняты специальные меры против злостных антисоветских элементов, что связано с особым приграничным положением этого города и что правительству приходится особо учитывать в теперешней сложной международной обстановке. Разумеется, возможны при этом отдельные ошибки, которые должны быть выправлены, но заверяю Вас в том, что имеются достаточные данные о незаконных и прямо предательских по отношению к родине связях с заграницей определенных лиц, по отношению к которым (и их пособникам) применены репрессии. При первом случае, когда мне представится возможность лично с Вами поговорить, сообщу Вам некоторые соответствующие подробности. Уважающий Вас

В.Молотов

15.III.35 г.

АПРФ. Ф.56. Оп.1. Д.1469. Л.48.

* На письме резолюция: «Т. Сталину. Хочу сегодня послать этот ответ Павлову. Нет ли замечаний? Молотов» и пометка А.Поскребышева: «т. Сталин не возражает».

Література:Протесты академика И.П.Павлова против большевистских насилий // Источник. 1995. № 1 (14). С.138–144.

Cмерть И.П.Павлова

Будучи величайшим ученым Павлов являлся и не заурядной личностью. Революция 1917 года застала его уже семидесятилетним. Во время обысков, проведенных ЧК, у него было изъято шесть золотых научных медалей. Нобелевская премия, находившаяся в одном из российских банков, была национализирована. Квартира была «уплотнена».

Когда в гости к академику пришел приехавший в Петроград английский писатель-фантаст Герберт Уэллс, то пришел в ужас. В углу кабинета лауреата Нобелевской премии лежала грязная куча картошки и репы, запасенных на зиму. Павлов сам выращивал ее с учениками, чтобы прокормиться. Однако большевики не спешили помочь ученому и тем более отпускать его за рубеж.

Только когда в Москву пришел запрос от Международного Красного креста, который просил отпустить Павлова, чтобы спасти великого ученого - коммунисты забеспокоились. Ленин лично отдал распоряжение выдавать Павлову усиленный академический спецпаек, создать нормальные жилищные условия. Власти понимали, что в глазах мировой общественности судьба этого великого ученого в СССР была олицетворением отношения советской власти к науке вообще.

Когда академика подкормили и он немного успокоился, его даже выпустили за границу. Он побывал в Финляндии, США, Франции и Англии. Однако за рубежом все-таки не остался. Не хотел бросать свою лабораторию в Колтушах под Петроградом.

В свое время Павлов собственноручно записал в анкете епископа Кентерберийского в ответ на вопрос: «Верите ли Вы в Бога?» – «Нет, не верю!». Теперь же, назло большевикам, он начинает регулярно и демонстративно посещать церковь. Мало этого, он демонстративно крестится на церкви на улицах, что повергало прохожих того времени в шок. Шутники смеялись, мол, это у него: «Условный рефлекс».

С советской властью Павлов так никогда и не примирился. Мало того, что он открыто обсуждал свое с ней несогласие, что само по себе было крайне опасно. Он еще и написал письмо Молотову в Совет Народных Комиссаров. «Вы напрасно верите в мировую пролетарскую революцию. Я не могу без улыбки смотреть на плакаты: "Да здравствует мировая социалистическая революция, да здравствует мировой октябрь". Вы сеете по культурному миру не революцию, а с огромным успехом фашизм. До Вашей революции фашизма не было. Ведь только нашим политическим младенцам Временного Правительства было мало даже двух Ваших репетиций перед Вашим октябрьским торжеством. Все остальные правительства вовсе не желают видеть у себя то, что было и есть у нас и, конечно, во время догадываются применить для предупреждения этого то, чем пользовались и пользуетесь Вы - террор и насилие» - вот выдержка из этого письма. И хотя руководству СССР, конечно, эти выступления не нравились, а Зиновьев так прямо обещал: «Зашибить», открыто напасть на Павлова советская власть не решилась.

«Гениальному натуралисту шел 87-й год, когда прервалась его жизнь. Смерть Павлова явилась полной неожиданностью для всех. Несмотря на преклонный возраст, он был физически очень крепок, горел кипучей энергией, неослабно творил, с энтузиазмом строил планы дальнейших работ и, конечно, меньше всего думал о смерти... В письме к И. М. Майскому (послу СССР в Англии) в октябре 1935 г., спустя несколько месяцев после заболевания гриппом с осложнениями, Павлов писал: "Проклятый грипп! Сбил-таки мою уверенность дожить до ста лет. До сих пop остается хвост от него, хотя до сих пор я не допускаю изменений в распределении и размере моих занятий".

Павлов отличался крепким здоровьем и никогда не болел. Он вообще предлагал считать смерть человека до 150 лет «насильственной». Однако сам он умер в возрасте 87 лет, и весьма загадочной смертью. Однажды он почувствовал недомогание, которое посчитал «гриппозным», и значения болезни не придал. Однако, поддавшись уговорам родственников, врача все-таки пригласил, и тот сделал ему какой-то укол. Через некоторое время Павлов понял, что умирает. Кстати, лечил его доктор Д. Плетнев, расстрелянный в 1941 году за «неправильное» лечение Горького.

История смерти Павлова уже стала легендой. Павлов созвал учеников и стал диктовать им свои ощущения. Вслушиваясь в его негромкую, монотонную речь, ученики и не заметили, как ученый умер. В этот момент пришел некий посетитель, которого не приняли. «Академик Павлов занят, – последовал ответ. – Он умирает».

Неожиданная смерть, хотя и старого, но еще вполне крепкого академика, вызвала волну слухов о том, что его кончину могли «ускорить». Заметим, что это произошло в 1936 году, накануне начала «Большой чистки». Уже тогда бывшим аптекарем Ягодой была создана знаменитая «лаборатория ядов» для ликвидации политических противников.

Внешне смерть Павлова сильно напоминает такую же странную кончину другого великого петербуржца, академика Бехтерева, который обнаружил у Сталина паранойю. Тот тоже был вполне крепок и здоров, хотя и стар, но так же быстро умер.

Ярослав Ганіткевич

            Соколянський Іван – видатний психоневролог, організатор Інституту дефектології в Харкові, професор медичного інституту, засновник оригінального методу навчання дітей з втратою зору і слуху, двічі арештований органами НКВД

В незалежній Україні повернено імена багатьох лікарів, науковців, які були репресовані та замовчувані тоталітарним комуністичним режимом. Один із них -  Соколянський Іван Опанасович (писав також - Панасович) – психоневролог і медик-дефектолог, організатор і керівник Українського науково-дослідного інституту дефектології в м. Харкові, професор Харківського медичного інституту, двічі арештований органами НКВД. Він першим налагодив в Україні навчання і виховання сліпоглухонімих дітей, розвинув особистість відомої в світі Ольги Скороходової, заснував розвиток науки тифлосурдопедагогіки. Про нього згадувалося в історії української медицини (2004).

Народився 23 березня 1889 року у великій українській  козацькій  родині  в станиці Дінській на землі Кубанського козачого війська, куди переселилися у 1792році козаки Чорноморського козачого військаз України. Над рікою Кубань став Дінський курень, у 1794 році  заснували станицю Дінську, розташовану за 25 км від міста Катеринодара.  В цій станиці народився також  Микола Рябовіл, голова Кубанської крайової військової РадиСамостійної Кубанської Народної Республіки,  який вітав делегацію України у 1917р. українською мовою — «мовою наших батьків, дідів і прадідів». У 1918р. було проголошено Кубанську Народну Республіку (існувала до 1920), ухвалено «Про прилучення Кубані на федеративних умовах до України»,  тепер Краснодарський край РФ.

Ще в дитинстві Іван познайомився в родині з глухонімими людьми, його нянькою була глухоніма дівчина, завдяки якій він навчився спілкуватися с другими глухими дітьми, що були  на станиці. В цей час тут була гарна школа, в ній навчали дітей освічені вчителі, залучали дітей до громадського життя. Іван належав до кращих учнів, про громадську активність 9-річного школяра писали в місцевій газеті. Глухонімі діти стали його близькими товаришами, завдяки няньці він навчився вільно спілкувати з ними за допомогою коротких виразних жестів.

          По закінченню школи вступив до Кубанської учительської  семінарії в м. Катеринодарі, брав активну участь в революційних подіях на Кубані у 1905 році, за що 16-літнім студентом був заарештований царською поліцією, занесений у списки неблагонадійних і засланий до Вологодської губернії. За півроку в процесі деякого полегшення репресій його звільнили.

            Молодий юнак Іван Соколянський при підтримці родини переїхав у 1907  році  до столиці – Петербурга, де вирішив здобути вищу освіту  на Маріїнських курсах, де виховували і навчали глухонімих. Соколянський познайомився з викладачем глухонімимих дітей Ю.А.Якимовою, спостерігав її заняття, вперше довідався про існування в Америці спеціальних шкіл для глухонімих, став відвідувати цікаві лекції П.Ф.Лесгафта, на яких почув «науку про людину». Спілкування з глухонімими в дитинстві, відомості про досягнення у світі в цій галузі привели його до обрання  основним у своєму житті напрямку виховання та навчання дітей з порушеними органами чуття. 

У 1908 році І.Соколянський  перейшов у відкритий тоді видатним психіатром і психофізіологом В.М.Бехтєревим Петербурзький Психо-Неврологічний інститут на педагогічний відділ  природничо-історичногофакультету (медичний факультет відкрили пізніше), протягом 1908–1913 років здобував тут вищу освіту як сурдопедагог. Вже тоді в Інституті лекції читали видатні спеціалісти в галузі психіатрії, фізіології,  психології, спеціальної педагогіки, зокрема В.М.Бехтєрев, Е.С. Боришпольски,   М.Є.Введенський. Спеціальна кафедра професора М.В. Богданова-Березовского займалася проблемами педагогіки глухонімих, читали курс «Патологія мови», викладали тифлопедагогіку -  виховання і навчання дітей з втратою зору.

Соколянський окремо вивчав курс експериментальної психології, відвідував спеціальні курси викладачів Психо-Неврологічного інституту для вчителів шкіл глухонімих, які випускникам давали право відкрити.навчально-виховні заклади для глухонімих і очолювати їх.

Він захоплювався практичними заняттями з глухонімими, став відвідувати уроки з ними в Імператорській школі глухонімих. В країні якраз почали займатися навчанням сліпоглухих дітей, у 1909 році  було створено Суспільство піклування про сліпоглухих в Росії, відкрито першу школу для таких дітей в Петербурзі (існувала до 1941 р.).  Враховуючи важке положення цих дітей, педагоги добилися (1909) відкриття на приватні кошти першої в Росії спеціальної клініки для глухонімих, в ній часто бував Соколянський.

Умови проживання його  в Петербурзі були нелегкими. У серпні 1910 році видатний на українських землях сурдопедагог Н.М. Лаговський, який заснував  у м. Олександрівськ (пізніше  Запоріжжя) школу-хутір для глухонімих, запросив Соколянського, як слухача сурдопедагогічних курсів, допомагати викладачам і вихователям школи.  Йому дали право виїздити до Петербурга, він заочно завершував в інституті  освіту по дефектології.

В Україні  біля місць переправи через Дніпро раніше закладено Олександрівську фортецю, яка поступово перетворилася в місто Олександрівськ,  споруджено залізничний зв’язок з Москвою. У 1910 р. в місті  діяло 20 початкових шкіл, три гімназії, розвивалася промисловість, заводи і підприємства. Перед війною було біля 60 тисяч населення, більшість  становили  українці, наполовину менше -  росіяни та євреї. Продовжуючи навчання в Психо-Неврологічному інституті І.Соколянський повернувся працювати в Україну, звідки походили предки родини, ще молодим став займатися педагогічною практикою, продовжувати і розвивати свій досвід, займатися розвитком української культури і науки. Після закінчення у 1913 році Психо-Неврологічного інституту він продовжував працювати і навчати в цій школі глухонімих.

Війна 1914 року обірвала його творчі плани як педагога і вченого. Його, з погіршеним слухом (про що він сам згадував в автобіографії) мобілізували на військову службу, яка забрала, крім здоров’я, три роки повноцінного життя. Був прапорщиком в рядах Кавказької діючої армії, супроводжував різні «спецекспедиції» до Туреччини, Персії та Афганістану, часто спілкував мовою жестів з місцевими глухонімими людьми, використовував їх як перекладачів.

Після розпаду імперії повернувся з армії в Олександрівськ, продовжив навчання дітей в школі глухонімих, почав запроваджувати навчання дітей рідній українській мові. В 1917 р. активізувалися українські партії, товариство  «Просвіта», після універсалів Центральної Ради в Києві Олександрівська рада в листопаді 1917 року прийняла рішення про інтеграцію в УНР.  І.Соколянський почав активну українську діяльність в УНР. Але розвинули громадянську війну, містом володіли Запорізький корпус Армії УНР, махновці, білогвардійці, загони червоногвардійців з Москви і Петрограда. У 1920 р. більшовики остаточно заволоділи містом, Олександрівськ  перейменували в Запоріжжя, в перші роки допускалася “українізація».

Наприкінці 1919 року, коли довкруги запанувала радянська влада,психічно виснажений війною і „революційними боями” І.Соколянський переїхав до Умані та почав займатися своєю справді професійною справою – організував у місті українську школу для глухонімих дітей. Його, як учасника революційних подій 1905 року, поставили також завідувати міським відділом народної освіти. Він  брав участь у Всеросійському з’їзді діячів по вихованню і навчанню глухонімих у Москві, виступив з доповіддю «Про навчання українських глухонімих рідній мові».

В 1920 р. І.Соколянський переїхав у холодний і голодний Київ, його призначили одним з перших революційних  піклувальників Київського учбового округу. Тут він познайомився з О.Довженком, який був тоді секретарем губвідділу освіти. Університети, на думку керівників Наркомату освіти УСРР, не мали права на існування. Вони були оголошені "буржуазними"центрами, яким не місце у новому комуністичному суспільстві. Створена комуністичною партією Петрограда більшовицька влада в Харкові після повалення УНР ліквідувала в Києві окремі вищі школи – Імператорський Університет св. Володимира, Учительський інститут, Вищі жіночі курси, та на їх об’єднанні із створеним в УНР Українським університетом організувала Київський інститут народної освіти ім. М.П. Драгоманова (КІНО). В цьому інституті на лікарсько-педагогічному відділенні факультету соціального виховання І.Соколянський почав працювати викладачем сурдопедагогіки. У вересні 1920 р. влада УСРР прийняла постанову про запровадження навчання українською мовою та викладання курсу українознавства.

Влітку 1921 року І.Соколянський з губвідділу освіти  перейшов на посаду головного інспектора установ для дефективних дітей при НКО УСРР Головсоцвиху, займався перевіркою дитбудинків Києва, Одеси, Донбасу, працював лектором факультету соцвиховання, читав сурдопедагогіку, спілкувався з відомими вченими і педагогами, колегами по роботі в вузі. У 1922–1923 роках двічі відвідав Москву, де читав лекції на курсах перепідготовки дефектологів-педагогів. Його як чиновника головної освітньої установи знали добре підлеглі, як науковець І.Соколянський став відомим поза Україною.

Під час роботи в Києві почалися дружні відносини Соколянського з А.С.Макаренком, разом займалися допомогою безпризорним дітям того часу. Почалася особливо цінна багатолітня дружба І.Соколянського з О.П.Довженком, який пізніше став знаменитим українським кінорежисером. Тоді Довженко працював у відділі народної освіти, який очолював Соколянський. Довженко неодноразово згадував Ім'я Соколянського у своєму щоденнику. З Києва, Берліна, Лондона, Москви, Сухумі з радістю надсилав йому теплі листи й телеграми. Називаючи вченого одним "з двигунів"науки, завжди звертався до нього як до свого найближчого однодумця, завжди хотів його бачити, з ним говорити. "Дорогий друже! Я буду безмежно радий, якщо ти з Одеси заїдеш до мене хоч на один день..."; "Дорогий Іван Опанасович! Я приїхав до тебе і, на жаль, не застав... Дуже б хотів тебе бачити...". Ці й подібні записки Довженко адресував Соколянському, виявляючи щиру товариську приязнь.

            У 1923 р. І.Соколянський був  переведений наркоматом освіти до тодішньої столиці УСРР  Харкова, брав безпосередню участь в роботі колегії Наркомату освіти, в побудові нової радянської системи освіти. Розвивалася українська культура, в Харкові Лесь Курбас заснував театр авангарду „Березіль” (1922). Видатний внесок в українізацію зробили наркоми освіти О. Шумський та М.Скрипник. У серпні 1923 р. керівники уряду УСРР висловили підтримку курсу українізації, запропонованого комуністами-українцями М.Скрипником і М.Хвильовим, з якими став близьким  І.Соколянський.  М.Скрипник - один із організаторів літературно-художнього життя, український прозаїк, поет, публіцист, виступав у 1918 році проти планованого в ЦК РКП(б) відриву від України так званої «Донецько-Криворізької республіки»і домагався приєднання до УСРР суміжних з нею етнографічних українських земель (Курщина, Вороніжчина). Він  зорганізував у Росії 500 українських шкіл і 2 вузи, а також проводив українізацію віддалених українських масивів на Далекому Сході та в Середній Азії (чи за 23 роки  Україна зробила  щось подібне для українців в РФ?).  Особливо велику діяльність у цій ділянці він розгорнув, ставши народним комісаром освіти (1927-1933), якому тоді підлягали всі галузі культурногобудівництва, був одним з головних ініціаторів запровадження «українізації», підтримував І.Соколянського.

У квітні1925ЦК КП(б)УМ.Скрипник ухвалив резолюцію про українізацію (яка мала виправити наслідки русифікації українців Російською імперією протягом майже трьох століть), в якій було зазначено, що «справа зміцнення союзу робітничого класу з селянством і зміцнення диктатури пролетаріату на Україні вимагає напруження ком. сил усієї партії для опанування української мови та українізації...».  30 квітня1925ВУЦВК і РаднаркомУСРРухвалили спільну постанову про заходи щодо термінового проведення повної українізації радянського апарату, а пленум ЦК КП(б)У30 травня— резолюцію на українізацію партійного та профспілкового апарату і радянських установ. Головною роллю у дальшому здійсненні українізації відігравав Народний комісаріат освіти (якому тоді підпорядковувались й усі ділянки культури), очолений до 1926О. Шумським, а після його усунення  - М.Скрипником.

У 1927 році М.Скрипник скликав всеукраїнську (з участю вчених і з-поза УСРР) правописну конференцію, внаслідок якої був опрацьований т. зв. «скрипниківський» правопис, затверджений у 1928 р., який усував русифікаційні впливи з української мови.  Під його керівництвом була завершена українізація преси, початкового і середнього шкільництва, значною мірою було українізоване викладання у вузах. 3 лютого 1933 р. Микола Скрипник-заступник голови РНК УСРР і голова Держплану УСРР. Крім того, він був директоромУкраїнського Інституту марксизму-ленінізму, головою Українського товариства істориків-марксистів (з 1928 р), a 1929 p. став дійсним членом ВУАН. У червні 1933 р. на пленумі ЦК КП(б)У М. Скрипник, усунутий з наркомату освіти, був звинувачений у «націоналістичному ухилі» і помилках теоретичногой практичного характеру, що підштовхнуло його до самогубства 7 липня 1933 р.

В той час діяльності І.Соколянського і його участі в наркоматі освіти відбулися особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови у великих промислових містах. Від 1923до 1933кількість українців у Харковізросла з 38% до 50%, у Києвіз 27,1% до 42,1%, у Дніпропетровськуз 16% до 48%, в Одесі з 6,6% до 17,4%, в Луганськуз 7% до 31%. До українізаціїзрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на 1922українських газет майже не було, то на 1933їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89% від загальної кількості часописів в Україні (1926преса була українізована на 60%); на 1933українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83%.

Чи після розпаду СРСР в незалежній Україні проводиться подібно українізація, як у 20-х – 30-х роках за участю І.Соколянського, чи виправляються таким чином наслідки більш як пів-столітньої русифікації  радянської України Сталіном і московським комуністичним режимом?

 Наркомат освіти  УСРР на першому етапі реформи шкільної освіти (1920-1924) розробляв та апробував відмінну від російської радянську українську систему освіти із забезпеченням рівних прав національним меншинам, прийняв план українізації дитячих установ Одеської, Катеринославської, Донецької та Харківської губерній (1923) та ін. Провідну роль у розробці реформи на науковій основі відігравав Головний комітет, відділ соціального виховання при Наркомосі, до якого входив І.Соколянський, він був автором нової системи освіти разом з наркомом Г.Гриньком. (Г.Гринька пізніше ЦК КП(б) звільнив від обов’язків наркома за «намагання відокремити процес розвитку освіти в Україні від Росії та інших республік», у 1938 р. його розстріляли). 

І.Соколянський залишався тоді членом більшовицької партії, до якої належали М.Скрипник, В.Блакитний, Г.Гринько, А.Хвиля, О.Шумський, П.Любченко, М.Яворський та інші націонал-комуністи, які проводили українізацію, до яких без вагань приєдналася українська інтелігенція. Він постійно брав участь у численних засіданнях, читав лекції, бував у відрядженнях, знаходив час для творчої роботи.

В цей час (1922–1924)  у Харкові засновано українські наукові заклади - Український психоневрологічний інститут, Інститут клінічної психіатрії, Інститут соціальної психогігієни; відкрито Український науково-дослідний інститут охорони материнства та дитинства.

І.Соколянський  організував в Харкові навчання сліпоглухонімих, розпочав науково-дослідну роботу в цій галузі, прагнув створити нову систему їх начання, в якій на першому плані розумовий розвиток. Він вважав найважливішим створити доступні для сліпоглухої дитини засоби спілкування – жести, а не усну мову, як звичайно вважали. Він  заснував у Харкові (1923) Школу для сліпоглухих (сліпоглухонімих) дітей та вперше створив Клініку сліпоглухих дітей, яка існувала 15 років - до 1938 року. Він розпочав  навчання сліпоглухонімих, застосовуючи опрацьовуваний ним метод навчання, почав вести науково-дослідну роботу в цій галузі. Спочатку Школа підпорядковувалася органам освіти Наркомпросу України і числилася тільки учбово-виховною установою. У 1925 році Наркомпрос поставив перед організатором цієї установи І.А.Соколянським тільки одне, але достатньо важке завдання — практичну розробку системи і методів роботи із сліпоглухими дітьми. З цим завданням він справився блискуче.

І.Соколянського, як спеціаліста із формування мови в глухонімих, затвердили (1926) професором кафедри дефектології факультету соціального виховання Інституту народної освіти, одночасно він завідував дослідно-педагогічною станцією Наркомата освіти УСРР. Згодом (1929) йому дали можливість організувати і очолити Інститут дефектології  – тоді  перший і  єдиний у світі науково-дослідний заклад для вивчення особливостей сліпоглухонімих. При тодішньому Головному відділі освіти він створив на базі Психоневрологічного інституту Лікарсько-педагогічний кабінет, якого завданням була практична дефектологічна (медична і педагогічна) допомога дітям. За його ініціативою в країні створена система таких лікарсько-педагогічних кабінетів, які об’єднували всю науково-практичну роботу по дефектології. 

 Одночасно  І.Соколянський почав викладати дефектологію в Харківському інституті народної освіти, призначався деканом факультету соціального виховання, проводив дослідницьку і профілактичну роботу, допомагав батькам і педагогам. За його ініціативою школа для сліпих дітей в Харкові першою в СРСР отримала статус медично-освітнього закладу.

Діяльність І.Соколянського в лікарсько-педагогічному кабінеті була тісно пов’язана з роботою комісії у справах неповнолітніх, співробітники кабінету проводили дослідження і надавали практичну допомогу вихованцям трудових колоній на Харківщині, проводили педагогічну роботу з неповнолітніми порушниками у міській в’язниці. Кабінет відкрив дослідні відділення на базі Харківської школи сліпих (окремі відділення для сліпих і сліпоглухих), школи глухих і дитячого будинку для розумово відсталих. Його обрали в керівництво комсомолу, що дало можливість привернути до поставлених ним проблем багатьох здібних молодих людей, майбутніх студентів інституту, зробили його в Москві членом Державної вченої ради Народного комісаріату освіти РСФСР.

Народний Комісаріат Освіти зосереджує його діяльність на боротьбі з дитячою дефективністю. Сприяє цьому й Довженко. Для "доктора Соколянського"він замовляє необхідну літературу в Берліні і тим самим по-дружньому, по-освітянськи допомагає йому.
Повернувшись із-за кордону і включившись у літературно-мистецьке життя, Довженко знову зближується із Соколянським, на цей раз – на царині мистецтва, їх єднає одна з тодішніх технічно-мистецьких груп, що цілком свідомо проголосила свій курс на зв'язок літератури й мистецтва з такими рушіями прогресу, як наука і техніка

  Образ професора Соколянського Довженко мріяв увічнити в своєму нездійсненому науково-фантастичному фільмі "В глибинах космосу", зокрема в тій особливо хвилюючій сцені, коли при втраті звукового зв'язку з учасниками польоту на Марс, він – єдиний, хто на Землі вміло й точно читає "німу артикуляцію"дерзновенного екіпажу з телевізійних екранів і завдяки цьому розшифровує всю найважливішу інформацію. У свою чергу І.Соколянський, педагог-дефектолог, теж відповідно контактував із Довженком, а екранні твори митця розглядав з точки зору їх емоційного впливу. "Він, – говорив Соколянський, беручи до уваги вершинні мистецькі якості режисера, – тримає глядача весь час у полоні своїх образів".

Він продовжив співпрацю з відомим олігофренопедагогом А.Н. Граборовим, з психіатром В.П.Протопоповим, анатомом В.П.Воробйовим, з якими познайомився під час навчання в Петрограді. Також підтримував знайомство з видатними психологами в Харкові – Л.С.Виготським, А.В.Запорожцем, П.Я.Гальперіним. У Лікарсько-педагогічному кабінеті у 1923-1924 рр. читали лекції  академік В.М.Бехтєрев, професори А.В.Владимирский, Н.Н.Тарасевич, А.Н.Граборов та ін., там часто бував А.С.Макаренко. У 1924-1925 рр. Соколянський організував при Лікарсько-педагогічному кабінеті дві дослідні лабораторії – педагогічну і рефлексологічну, науковою роботою першої він  керував, другу очолив В.П.Протопопов. Пізніше (1930) він став організатором і директором створеного в Харкові Науково-дослідного інституту педагогіки, завідував в ньому відділом дефектології. Відвідав одну з перших європейських шкіл глухонімих в Потсдамі (Німеччина).

В умовах розвитку УСРР після падіння Російської імперії І.Соколянський став видатним вченим, засновником в Україні системи освіти дітей з втратою слуху і зору. Організуючи в Харкові навчання сліпоглухонімих він поставив мету створити нову систему навчання їх рідній мові, почав послідовну науково-дослідну роботу в цій галузі. На перший план у навчанні він поставив завдання розумового розвитку цих дітей, для чого насамперед потрібно було створити доступні для сліпоглухої дитини засоби спілкування – жести, хоч тоді вважали що це має бути усна мова.   

            В Харкові, як  в столиці УСРР, І.Соколянський увійшов в коло найбільш талановитої і активної молодої творчої інтелігенції України. Він познайомився і подружив з письменниками О.Вишнею, П.Тичиною, М.Хвильовим, В.Блакитним, з режисером А.Курбасом, продовжувалася його дружба з А.П.Довженком. Авторитет Соколянського у Харкові утверджувався його невтомною науково-педагогічною працею.

             На початку 30-х років І.Соколянський досяг світового визнання як автор оригінальної методики навчання сліпоглухонімих дітей. Автор робіт і винаходів  з тифлотехніки   організатор і перший директор інституту дефектології, в цей період активно підтримуваний наркомом освіти Миколою Олексійовичем Скрипником.

Американська журналістка Л.Вільсон, що відвідала харківську школу-клініку І.Соколянського, написала: «Досягнуті ж результати прямо приголомшують. П'ятеро дітей — один високообдарований, двоє — нормальних, двоє — слабкообдарованих, одна славна блакитноока дівчинка 15 років і один 20-річний хлопець — виховуються в Харківській експериментальній школі. Молодий хлопець розмовляє і цілком задовільно виконує функції слюсаря. Всі вихованці володіють основними навиками обслуговування, самі прибирають ліжка, їдять, як чудово виховані люди, бадьоро і весело грають і спільно гармонійно працюють… Один лікар і один педагог зайняті виключно цими сімома сліпоглухими... Розвиток кожного окремого вихованця відображений графічно і фіксований в спеціальному щоденнику. Існує ряд лабораторій. Дві пристосовані до спостережень рефлексів у сліпоглухої дитини. Спеціальна лабораторія обладнана новітніми мікрофонами німецького зразка, які також використовуються і в будинку глухонімих при навчанні мови...».        

Але вже у 1929 р. почалося надзвичайне арештування і репресування комуністичним режимом української інтелігенції. Сталін  давав вказівки керівникам партійного суду над сфабрикованим українським «СВУ», усунено з ВУАН і заслано на Соловки видатних українських діячів. Насильницьке насадження колгоспів, політика розселянювання та хлібозаготівлі призвели до національної трагедії — голодомору 1932—1933 рр., який забрав життя мільйонів людей.

В атмосфері шаленого цькування, передчуваючи наближення тотального терору, після арешту свого приятеля Михайла Ялового на знак протесту проти початку масових репресій проти української творчої інтелігенції 13 травня 1933 року в Харкові, в будинку письменників «Слово», М.Хвильовий покінчив життя самогубством. Смерть його стала символом краху ідеології українського націонал-комунізмуй кінця українського національного відродження 1920—30-х. (Твори та ім'я Хвильового залишалися забороненими аж до останніх років існування тоталітарного режиму в Україні). Усунуто з наркомату освіти М.Скрипника, арештовано ряд українських письменників, з якими був у близьких відносинах  І.Соколянський, займаючися розвитком рідної українсько мови.

            Остаточно українізація була припинена з призначенням у січні 1933П. Постишевасекретарем ЦК КП(б)У, Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою для єдності Радянського Союзу, це означало кінець українізації. Протягом 1933—1934рр. у постишевському терорі більшість діячів українізації були ліквідовані або заподіяли собі смерть і відтоді неофіційно почалася русифікація, яка особливого прискорення набрала по Другій світовій війні.

Тепер відкрито, що Нобелівський лауреат І.П.Павлов висав (1934) до Ради Народних Комісарів СРСР: «Вы – террор и насилие…Тем, которые злобно приговаривают к смерти массы себе подобных и с удовлетворением приводят это в исполнение, как и тем, насильственно приучаемым учавствовать в этом, едва ли возможно остаться существами, чувствующими и думающими человечно…Пощадите же родину и нас».

І.О.Соколянського не оминула трагічна доля багатьох видатних науковців країни у тридцятих роках. Коли  в процесі ліквідації українізації новим наркоматом освіти  було відновлено (1933) відкриті владою російської імперії університети в Києві, Одесі та Харкові,  харківське ДПУ в грудні 1933 р. в числі багатьох українських інтелігентів арештувало І.Соколянського за звинуваченням в «буржуазному націоналізмі», за «антирадянську діяльність і підготовку терористичних актів», почато його переслідування.

У 1934 році столицю республіки перенесли з Харкова до Києва, у березні І.Соколянського звільнено з ув’язнення. Можливо, тут відіграло роль  заступництво його друзів – письменників.  Припускають що А.М.Горький, який знав  І.Соколянського і біля року листувався з ним та з його вихованкою Ольгою Скороходовою, добився його звільнення. Крім того, він мабуть зобов’язаний своїм звільненням також рідкісному фаху, яким володів досконало: читання з губ, прикладна сурдопедагогіка, робота з „дефективними”.

Після виходу з тюрми його переслідувало почуття соціально-психологічного дискомфорту, глибокого внутрішнього потрясіння і відвертого розпачу. В умовах переслідування народної освіти, мабуть при підтримці приятелів-медиків, Соколянський перейшов з відділами для сліпоглухих дітей з Інституту народної освіти до  Інституту експериментальної медицини (УІЕМ), створеного як український науковий заклад європейського характеру (очолював його проф. Я.І.Ліфшиць, якого у 1936 р. знято і арештовано, інститут русифіковано). Тут він продовжував очолювати відділ експериментальної психофізіології та клініку для сліпоглухонімих, одночасно він був професором Харківського медичного інституту, на факультеті охорони материнства і дитинства відкрив кафедру дефективного дитинства. 

Умови життя і праці І.Соколянського стали дуже трудними, майже непереносимими, продовжувалося моральне травлення, переслідування. Тепер його стали називати «буржуазним націоналістом», хоч більшість із близького оточення не вважали його ворогом, все таки перестали розмовляти з ним, а деякі перестали витатися, аспірант відмовився від його наукового керівництва.  І.Соколянський з дружиною Тумалевич Дітою Олександрівною жили тоді в окремому  приміщенні школи-клініки для сліпих (нині гімназія ім. В.Г.Короленка), педагоги і діти нерідко переслідували його сім’ю, називали його «фашистом».

            В таких трудних умовах Соколянський продовжував розвивати свою педагогічну і наукову діяльність. У клініку сліпоглухонімих дітей увійшли нові діти, з якими він працював, число їх збільшилося у 1935 р.  до 9 осіб. Тривали наукові зв’язки з вченими лікарями і педагогами, дефектологами, його заклади відвідували з Союзу та з інших країн. Коли І.П.Павлов проводив   в Ленінграді Міжнародний конгрес фізіологів (1935) група делегатів  відвідали школу І.Соколянського та залишила найкращі позитивні відгуки.

Школа для сліпоглухих дітей в Харкові, організована І.О.Соколянським (1923-1937), працювала дуже ефективно, найвідомішою вихованкою цієї школи була відома сліпоглуха письменниця Ольга  Іванівна Скороходова  (1911-1982). Народилася вона в українській селянській сім’ї на Херсонщині, від хвороби менінгітом втратила у 8 років зір, а в 14 років повністью втратила слух. Виховувалася і навчалася у Харківській школі сліпоглухонімих І.Соколянського (1925-1941), дівчину оточили своєю турботою харківські педагоги і дефектологи. Завдяки цьому, і насамперед І.Соколянському, Ольга навчилася говорити, за допомогою спеціальних методик оволоділа мистецтвом письма, багато читала, багато знала, захопилась поетичною творчістю, особисто листувалася з М.Горьким. Мріяла про літературне навчання. Педагогічне подвижництво професора було для неї тим світлом в кінці тунелю, що й визначило її майбутню науково-дослідницьку роботу.

 Серед головних досягнень І.О.Соколянського відзначають послідовну реалізацію ним принципу обов’язкового використання писемної мови у навчанні сліпоглухонімих дітей. Це було дійсно революційно, адже на той момент навчання таких дітей велося переважно усним методом (як в Росії, так і за кордоном). Також він приділяв увагу жестам, засобам образотворчої діяльності, передусім, ліпленню та малюванню, як способам вираження внутрішнього світу дитини, засобам комунікації на домовленнєвому етапі, які сприяли формуванню мовленнєвих образів. Ефективність та прогресивний характер методики Соколянського визнавали як вітчизняні, так і зарубіжні спеціалісти.

Його досягненням стало також поєднання детально розробленої загальної методики навчання сліпоглухих дітей із винаходженням ряду конкретних технічних засобів та практичних методів. Так, поряд із визначенням головних етапів розвитку дитини з дефектами органів сприйняття, виробленням поняття „власної активності дитини” як основи навчання, Соколянський є розробником спеціальної машини для читання й письма сліпоглухих, автором ряду методів, серед яких метод „паралельних текстів”, метод „ланцюгових дій” та ін.

І.Соколянськи винайшов особливо потрібну й цінну машину для читання сліпими й сліпоглухими звичайного плоскодрукованого шрифту, читальна машина для сліпих і сліпоглухих, основана на застосуванні фотоелемента і переведення електричних коливань в тактильні сигнали, він добився виготовлення її та експериментальної перевірки. 26 березня 1936 р. УІЕМ отримав авторське свідоцтво  на його винахід № 51271 від 26.03.1936 року «Машина для читання сліпими і сліпоглухими текста». З допомогою цієї машини, основаної на застосування фотоелемента і переводу електричних коливань в тактильні сигнали сліпі отримали можливість розпізнавати звичайний шрифт. Для вироблення навиків читання потрібно було близько 900 годин занять. Пізніше покращення якості рельєфного рисунку букви («Optacon” та ін.) значно полегшило читання  сліпими. В той час автор винаходу зазнавав багато бюрократичних труднощів, оскаржував керівництво та деяких співробітників Інституту. З приводу цього  винаходу І.Соколянського О.Довженко потім писав, звертаючись до нього: "Машина твоя геніальна. Я щасливий, що у тебе є патент... Я абсолютно вірю, що ти ще зробиш надзвичайно багато".

Працюючи в Харкові, Довженко й Соколянський дійшли обопільної думки, що одним з найбільш могутніх засобів виховання і впливу на підростаюче покоління має стати мистецтво кіно. Ця ідея захопила Довженка, і він, ще не будучи режисером, починає писати "сценарій для дітей нової формації". Так з'явився згодом перший дитячий фільм "Вася-реформатор". Але Довженко плекав надію разом із Соколянським здійснити наукову розробку і постановку принципово нового дитячого фільму, через який "мав би прийти в кіно найпотрібніший представник громадськості – вчений педагог", фільм, який би мав вплив і на дорослих; що для цього було б непогано зорганізувати якусь невелику компанію"з одного-двох вчених, одного-двох режисерів та художника і через півроку теоретичної роботи приступити до зйомки.

Ознайомивши Соколянського із власним баченням основних шляхів розв'язання цієї проблеми, Довженко просить його: "Ти мені напиши свої міркування... Потім ми поговоримо у Харкові, а далі, одержавши од тебе цілий ряд порад, інструкцій і літератури, я сам почну розбиратися..., і ми будемо переписуватися. Я знаю, що це буде важко, але все-таки щось ми зробимо". І ще: "Напиши мені, друже... До речі, вкажи, з ким у Києві варто... поговорити. Я не знаю київських вчених, але, правду кажучи, чомусь думаю, що таких, як ти, тут немає. У науці теж потрібен талан". Як педагоги й люди високого творчого духу, вони обидва боролися за розумне використання найновіших технічно-мистецьких можливостей у широкій системній освіті дітей і молоді, а говорячи про глибоку впливову силу кіно, Довженко в наступних листах зазначав: "Це буде безмежна пізнавальна функція...".             Однак продовжити співробітництво в напрямку створення спільного дитячого фільму Довженкові й Соколянському не вдалося, бо професора невдовзі арештували.

В УРСР тільки протягом 1937-1938 рр. арештовано понад чверть мільйона (267 579) осіб, з них засуджено до розстрілу 122 237 (!) осіб (8).Це була війна комуністичного режиму проти власного народу, організований комуністичною партією терор, подібного якому не знає світова історія! Такою була реальність в СРСР, якої досі не визнають деякі партійні лідери, що прагнуть відновити совєтську імперію.

13 жовтня 1937 року УДБ УНКВС по Харківській області другий раз арештувало І.Соколянського «за участь в в антирадянській терористичній контрреволюційній шкідницькій організації». В липні 1937 р. політбюро ЦК ВКПб створило неконституційні позасудові каральні органи- спеціальні судові трійки, вони за одне засідання (переважно вночі) могли розглянути понад тисячу справ, засуджували переважно до розстрілу. І.Соколянського звинувачували в тому, що будучи давніше членом воєнно-революційного суду він не сприяв безпощадному засудженню до розстрілу  «ворогів народу»! В цей час засуджено багато українських інтелігентів, до 20-ї річниці «Жовтня» »  нарком Єжов видав наказ провести масові розстріли ув’язнених за «контрреволюційну діяльність», Соловецькій в’язниці він виділив «ліміт» – розстріляти 1200 осіб (!), розстріляно українців-професорів В.Підгаєцького, В.Удовенка, доктора медичних наук В.Крушельницьку, доцента А.Журавля та багато інших.

І.Соколянський перебував під слідством у Харківській в’язниці, ухвалою особливої трійки від 20 листопада 1937 року за статтями 54-2, 54-7, 54-8, 54-11 КК УРСР його позбавили волі у ВТТ на 10 років. Болісно переживав ці події О.Довженко: "Я ніколи не вірив, щоб ти міг зробити щось погане для нашого соціалістичного суспільства, – згодом писав він до вченого, – дуже часто тебе згадував, жаліючи твій чудесний талан і проклинаючи твою кляту долю...".
Підтримуючи Соколянського морально, він адресував йому щирі, окрилюючі слова, сповнені непохитної віри в перемогу добра над злом: "Сто чортів! Шкода, що знищили твій інститут. Ну та не падай духом. Не теряй горизонту... Всі великі вчені трималися на оптимізмі, на вірі в добро, в краще, на надії...Умій прощать..."

20 місяців арешту І.Соколянський провів у внутрішній в’язниці НКВС. Справу припинено постановою УДБ УНКВС по Харківській області  від 28 квітня 1939 року. у травні його звільнено, заборонено працювати в УРСР. Послужив звільненню, як вважають, перегляд слідчих справ НКВД, призначений новим наркомом Берія (з 25.11.1938) після зняття і розстрілу бувшого наркова Єжова. Проте він продовжував перебувати на таємному обліку КДБ при Раді міністрів УРСР.

Від глибокого психічного потрясіння він пролежав півроку у ліжку розбитий паралічем, перебував на межі відчаю, готовий до крайніх вчинків. Переслідування і ліквідація українських діячів, науковців, літераторів посилювалося. За час його арешту  у 1938 році новий Наркомат освіти закрив клініку І.Соколянського для сліпоглухонімих, приміщення клініки відібрали, дітей переселили в  будинки інвалідів, перевели в групу нездатних навчатися глибоко розумово відсталих дітей. За два роки четверо дітей, що були в клініці, вдалося перевести в ленінградську групу сліпоглухонімих. Із учнів Соколянського залишилися і пережили період німецької окупації Ольга Скороходова (в харківській школі сліпих) та Марія Сокол (у родичів на селі). Не збереглися скрупульозно зафіксовані ним протоколи та інші матеріали експериментальної роботи зі сліпоглухонімими дітьми за ці роки в школі-клініці, що затрудняло пізнішу наукову роботу.

Після поправи здоров’я, приєднання до УРСР Західної України, І.Соколянському довелося  покинути рідний край. В Україні в містах Олександрівську (Запоріжжі), Умані, Києві і Харкові він пропрацював 27 років, більше 2-х років тримали його у в’язницях ДПУ. Він переїхав до Москви, де колишні знайомі запрошували його на роботу, вимушений був перейти від переслідуваної рідної мови. Професор з Харкова отримав посаду директора Загорського (біля Москви, нині Сергіїв Посад) дитячого будинку - спеціальної школи-інтернату для глухонімих дітей. З часом його, як члена Державної вченої ради наркомату освіти РСФСР, прийняли старшим науковим співробітником Науково-дослідного інституту спеціальних шкіл і дитбудинків Наркомосу РСФСР, поставили його завідувачем відділу сурдопедагогіки інституту, вдалося продовжити в Росії свою наукову роботу. Він працював разом зі своїм учнем та однодумцем А.І.Мещеряковим, який згодом продовжив справу І.Соколянського.

            В березні 1940 р. на конференції Державного педагогічного інституту дефектології в Москві І.Соколянський виступив з доповіддю про досвід роботи із сліпоглухими, висунув первинне завдання «окультурення» або «олюднення» сліпоглухих. Його високо оцінили вчені-дефектологи Москви (А.Р. Лурия, Ф.А. Рау та ін.).         

У 1941 р. фашистські війська вдерлися до Харкова, безжально нищили мирне населення.  засновану Соколянським школу для навчання сліпоглухих спалили разом з її вихованцями, чудом врятувалося лише троє, серед них  Ольга Скороходова.

Під час війни І.Соколянського зі школою сліпоглухих евакуювали до Пензенської області, пізніше довелося переїхати в Новосибірськ, він працював консультантом обласного відділу освіти, був завучем школи глухих. В 1944 р., в Москві, коли повернувся І.Соколянський, організували Академію педагогічних наук РСФСР, Науково-практичний інститут спеціальних шкіл переіменували в Інститут дефектології АПН (нині Інститут корекційної педагогіки РАО), в ньому став працювати І.Соколянський, з 1947 року продовжив наукові дослідження і практичну роботу із сліпоглухими дітьми. Вдалося переїхати в Москву (1944) учениці О.Скороходовій, яка також   почала співпрацювати в інституті з І.Соколянським.

            Після війни наукова громадськість проявляла велику увагу до роботи І.Соколянського із сліпоглухонімими. Його запросили виступити на ювілейній сесії АН СРСР в 1947 р., високо оцінили доповідь «Формування особистості при відсутності зорових і слухових сприймань». Роботою І.Соколянського зацікавилися академіки Орбелі Л.А., Корнілов К.Д. та ін.,  за педагогічну роботу в галузі сліпоглухонімоти президіум Академії педагогічних наук РСФСР присудив йому премію ім. К.Д. Ушинського, за кількістю праць та прикладний характер його спеціальності, І.Соколянському надали науковий ступінь кандидата педагогічний наук.

            Надзвичайний успіхів добився І.Соколянський при вихованні і навчанні Ольги Скорохолової. З часом вона сама стала вести роботу з виховання та навчання сліпоглухонімих дітей.   Під редакцією І.Соколянського вийшла друком  перша книжка (звичайно в Москві російською мовою) О.І.Скороходової «Як я сприймаю навколишній світ» (1947), отримала високу оцінку психологів, стала відомою як в країні, так і в світі. У 1956 році вийшла з передмовою Соколянського друга її книжка «Як я сприймаю і уявляю навколишній світ», відзначена премією Ушинського). Сліпоглуха жінка стала пізніше кандидатом педагогічних наук (1961), старшим науковим співробітником Інституту дефектології Академії Педагогічних Наук СРСР, опублікувала третю книжку «Як я сприймаю, уявляю та розумію навколишній світ» (1972), за яку отримала першу премію Академії педагогічних наук. В них вона тонко описала виховані у неї Соколянським особливості, різні види чутливості – осязання, нюх, вібраційне відчуття, температурні і смакові відчуття, котрі замінювали їй слух і зір; написала про свої самоспостереження, які характеризують складні переживання оточення, власні відчуття і бажання розуміти враження других, людей які бачать і чують, показано орієнтацію сліпоглухонімого в середовищі, розвиток особистості і самосвідомості, приєднання до літературної творчості.

  Завдяки багатолітньому впливу І.Соколянського ім’я сліпоглухої письменниці стало широко відомим, їй присвяченго багато публікацій, її славу поділяв її наставник. Першу книгу  О.Скороходової Я.Ганіткевич придбав із зацікавленням, коли був студентом медичного інституту, пізніше на заняттях і в лекціях про органи чуття приводив її, про І.Соколянського відомості тоді не поширювалися.

            І.Соколянський підняв питання про організацію в Москві в Інституті дефектології дослідної лабораторії по проблемах сліпоглухонімоти, пропонував ввести в навчальний план дефектологічного факультету спецкурс по проблемі навчання сліпоглухонімих дітей, планував у 1950 р. захистити докторську дисертацію.

            В травні 1950 р. в Інституті дефектології організували лабораторію для вивчення і виховання сліпоглухонімих дітей в складі двох наукових співробітників - І.Соколянського і О.Скороходової, але вже в грудні Соколянському довелося піти з інституту. Повернувся в 1951 р. при новому директору, почав працювати по новій тематиці – розробка методики навчання дорослих глухих, створив новий буквар, в якому для словесного спілкування розробив дактильне слово у виді рисунка серії пальцевих знаків букв.

  В 1955 році І.Соколянський почав експериментальне навчання сліпоглухонімого підростка Олі Виноградової, згодом - Сергія Сироткіна, біля нього появилися нові молоді дослідники і педагоги, які прагнули співпрацювати з ним. Він розвиває теорію навчання сліпоглухонімих дітей, узагальнює свої спостереження ще в Петербурзькій школі глухонімих, в школі сліпоглухонімих в Харкові, у відвіданій ним установі сліпоглухонімих у Німеччина, колишні спостереження за сліпоглухонімими в окремих сім’ях, яких він консультував.

            І.Соколянський демонстрував успішне навчання своєї учениці Ю.Виноградової на засіданні вченої ради Інституту, на філософському факультеті Московського університету, на Всесоюзній нараді психологів, представляв відомому світовому психологу Жану Піаже. Настав новий плодотворний період наукової роботи. Він підготував до публікації статті  «Некоторые особенности слепоглухонемых детей до поступления их в школу-клинику» і «Подготовка слепоглухонемого подростка к производительному труду в условиях домашнего воспитания», які вийдав друком його ученик А.І. Мещеряков уже після смерті автора (1962).          

І.Соколянський вперше створив метод навчання сліпоглухонімих як систему наукових знань.У своїх роботах він теоретично доказував, що сліпоглуха дитина має нормальний мозок і потенціальну можливість повноцінного розумового розвитку, але своїми власними зусиллями така дитина не досягає навіть незначного розумового розвитку, без спеціального навчання на все життя залишається інвалідом. Звідси виникає завдання створити у сліпоглухої дитини специфічні засоби спілкування, якими можна формувати зміст людського життя.    

            Продовжуючи інтенсивно працювати І.Соколянський створював спеціальні технічні засоби для навчання осіб з дефектами, розробив «Читальну машину», за яку був нагороджений золотою медаллю ВДНХ СРСР (1960), «Дактилятор» - прибор для одночасного контакту з кількома сліпоглухими, «Мобільограф» - прибор для запису рухових мимовільних реакцій у сліпоглухих дітей, «Неоновий фотоскоп для глухих» Брайлівський екран), «Телетактор» - прибор для спілкування з сліпоглухонімим та ін.

            Опублікував наукові праці: «Брайлівський екран. Про використання абетки Брайля для навчання глухих та глухонімих» (1941), «Про новий спосіб читання сліпими» (1946), «Формування особистості за відсутності зорових та слухових сприйнять» (1948), «Кілька зауважень про сліпоглухонімих» (1954), «Буквар для індивідуального навчання дорослих глухонімих» (1956), «Засвоєння сліпоглухонімою дитиною граматичної будови словесної мови» (1959) та ін. Його наукова та практична діяльність мали величезне значення для розвитку в країні та у світі дефектології, сурдо- і тифлопедагогіки.

            В кінці 50-х років І.Соколянський влаштовував у свою лабораторію свого учня А.І.Мещерякова, прийняв у аспірантуру педагога А.А.Мареєву. Знову ставив питання про відкриття спеціального навчального закладу для дітей із складними дефектами, де проводили би індивідуальне навчання сліпоглухих, сліпих із сензорними порушеннями та інших.

Після засудження культу особи Сталіна і виправляння його репресій військовий трибунал КВО 8 січня 1957 року реабілітував І.Соколянського, з нього зняли  висунуті в УРСР звинувачення.  

            І.Соколянський належав до найпалкіших друзів і однодумців Довженка, у Сосницькому літературно-меморіальному музеї всесвітньо відомого кінорежисера й письменника О.П.Довженка (1894 – 1956) зберігається книга "Формування особи при відсутності зорових і слухових сприймань"із дарчим написом І.Соколянського і його телеграма: "Глибоко обрадуваний відкриттям хати-музею Олександра Петровича Довженка – геніального художника-мислителя...". У музеї експонується книга "Как я воспринимаю окружающий мир", книгу прикрашає автограф: "Дорогим нашим друзям – живим свідкам днів нашої радості й днів нашого горя – Юлії Іполитівні Солнцевій та Олександру Петровичу Довженку з глибокою повагою і любов'ю", нижче значаться підписи: "О.Скороходова, І.Соколянський".

Помер І.О.Соколянський у Москві 27 листопада 1960 року. Його дослідження продовжили його учні, найвідомішим з яких був А.І.Мещеряков. У 1980 році – 20 років по смерті - І.О.Соколянському та А.І.Мещерякову  за науково-практичні роботи в галузі навчання і виховання сліпоглухонімих присвоєна (посмертно) Державна премія. Появилися публікації про «радянського», «російського» вченого, який зробив видатний внесок у розвиток вітчизняної дефектології, «засновника радянської тифлосурдопедагогіки».

Іван Опанасович Соколянський залишився в історії дефектології як талановитий практик, блискучий теоретик, розробник оригінального методу навчання дітей з втратою зору і слуху, автор низки наукових праць та ряду винаходів з сурдо- і тифлотехніки. Сучасна теорія та практика роботи зі сліпоглухонімими дітьми спирається на роботи та досягнення І.Соколянського. З’являються нові прийоми та засоби навчання, проте ключові принципи його методики стали базисом для сучасної української дефектології, проблема навчання сліпоглухих дітей є надалі дуже актуальною для сучасного світу. З 1949 року існує міжнародне співтовариство, що координує розвиток досліджень і служб для сліпоглухих у світі, воно  оформлене в громадську організацію (1969), число сліпоглухих людей в світі складає біля одного мільйона осіб. У дефектологічній науці відіграв  величезну роль І.О.Соколянський – людина складної долі, серцем віддана своїй справі, блискучий учений і практик, умілий організатор, присвятив своє життя допомозі людям, які були позбавлені можливості сприймати всі барви та звуки навколишнього світу.

Окремі праці:

Соколянський Ів. Про так зване читання з губ глухонімими // Український вісник  експериментальної педагогіки та рефлексології. 1926. Вип.2. С. 35-37.

Соколянський І.П. До класифікації подразників. // Там само 1926. Вип. 3. 

Соколянский И.А. Обучение слепоглухонемых детей // Обучение и воспитание    слепоглухонемых детей. – М.: АПН РСФСР. – 1962.– Вып.121.

Соколянский И.А. Обучение слепоглухонемых детей // Дефектология. - 1989. -№ 2.

Література:

Куценко М.В. Сторінки життя і творчості О.П.Довженка. – К.: Дніпро, 1975. – 341 с.

 Иван Афанасьевич Соколянский (1889-1960). Библиографический указатель. Составитель С.Ф. Батракова. – М. – 1989. – 54 с.

И. А. Соколянский (к 100-летию со дня рождения)//Дефектология.- 1989.- № 2.- С. 71.

         Ярошевский М. Сталинизм и судьбы советской науки / М. Ярошевский // Репрессированная наука. – Л. : Наука, 1991. –  Вып. 2. – С. 9–34.

Хиллиг Г. Прометей Макаренко и "глав-боги"педолимпа: Соколянский, Залужный, Попов. – Марбург, 1997. – 154 с

Соколянський Іван Опанасович (1889-1960) – засновник вітчизняної педагогіки сліпоглухонімих (тифлосурдопедагогіки) // Педагогічна Харківщина.Довідник. Харків, 1997. С. 130-131.

Педагог особливої категорії: Іван Панасович Соколянський // Головінов В.П., Гомон П.Л. Духовні джерела Слобожанщини. Харків. Прапор. 1998. С. 174-175.

Єфіменко Н. І.П.Соколянський: віхи життя і педагогічної творчості // Дефектологія. – 1998. – №3. – 52 – 55 С.

Басилова Т.А. И.А. Соколянский — сурдопедагог // Материалы Второго Московского симпозиума по истории глухих. – М., 1999.

Соколянський Іван Панасович // Українська педагогіка в персонадіях у 2-х кн.. Кн.2.Київ, 2005.

 "Я не люблю, когда горизонт шатается...". Письма Александра Довженко Ивану Соколянскому. Предисловие, перевод с украинского и комментарии Сергея Тримбача // Киновед. зап. – 2003. – № 61. – 347 – 358 с.

 Марочко В. Репресовані педагоги України: жертви політичного терору (1929 – 1941) / В.І.Марочко, Г.Хілліг. – К.: Наук, світ, 2003. – 302 с.

Ганіткевич Ярослав. Історія української медицини в датах та іменах. Львів, 2004. С. 90, 125.

Соколянський Іван Опанасович //Українські лікарі. Бібліографічний довідник. Кн.3. Учасники національно-визвольної боротьби й українського державотворення, репресовані та реабілітовані лікарі України. Львів, 2008. – С.191-193 (Ярослав Ганіткевич, Павло Пундій)

Лариса Березівська. Розробка Наркомосом УСРР системи шкільної освіти та

її апробація в контексті соціально-економічних та суспільно-політичних детермінант

(1920-1924)       library.udpu.org.ua/library_files/istoruk_ped.../2007/2007_1_2.pdf

                                                                                І.Соколянський з О.Скороходовою

Ганіткевич Ярослав Український медичний календар на 2015 рік. Київ, 2014. - 76 с.

Видання календаря присвячено датам історії української медицини, видатним лікарям і ювілейним річницям, які заслуговують відзначення або згадки в 2015 році. До видання включені відомості про активних і видатних лікарів-українців в Україні, в колишній Російській імперії, Австро-Угорщині, Польщі, в світі, про лікарів різних національностей на українських землях. Представлено дані та згадано близько 300 лікарів. Подані також відомості про важливі та важкі для охорони здоров’я події в Україні. Оскільки подібні календарні дати ще не часто публікувалися, деякі з них мало відомі,  зібрано і представлено річниці  за Х- ХХ століття  до 1915   року з інтервалом у 5 років. Приведено коротко ювілейні дати видатних вчених світової медицини.

                 0 Національна наукова медична бібліотека України.

                 0 Ганіткевич Я.В.

                  Передмова

Представлений медичний календар подає відомості про річниці лікарів і вчених-медиків та про важливі події становлення медицини і розвитку охорони здоров’я в Україні.

З самого початку підготовки сучасних календарів  медицини виявилося, що опубліковані раніше в радянські часи календарі потребують значного допрацювання. В Україні необхідно враховувати що в радянських публікаціях, наприклад у виданнях  «Знаменательные и юбилейные даты истории медицины 19… года»  (більше 35 випусків під редакцією проф. В.Д.Петрова в Москві), замовчувалися численні дані про події медицини на українських землях, про українців-медиків. Не подавалися об’єктивно дані про розвиток медицини в Русі-Україні, в князівські часи, в Козацько-Гетьманській Україні, в часи перебування українських земель під владою сусідніх країн, при розподілі наприкінці ХVІІІ століття земель України і належності двом імперіям - Австро–Угорській імперії (Галичина, Буковина, Волинь, Закарпаття) та Російській (решта українських земель). Кожна з часток України потрапила під впливи двох відмінних, а де в чому – цілком протилежних як суспільно-політичних, так і культурно-освітніх систем. Розвиток медицини на українських землях, що увійшли до складу Австро–Угорської імперії пішов за новочасним європейським зразком. Навіть на Буковині, яка була найвіддаленішим периферійним регіоном Австрії, система медичного забезпечення розвивалася й удосконалювалася як і по всій імперії.

Розвиток об’єктивної історії України дає можливість розглядати історію медицини і охорони здоров’я на різних землях у різних періодах і умовах - у Великому князівстві Русі-України, в період Ординської навали, в складі Великого князівства Литовського, при переході Волині, Підляшшя, Поділля, Брацлавщини та Київщинипід владу Польсько-Литовської держави, в Галицько-Волинському князівстві, при входженні Буковини до Молдавського князівства, при утворенні козацько-гетьманської України, в умовах приєднання козацької держави до Російської імперії, при поділі України по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою,  при переході частини українських земель до складу Австрії, Австро-Угорщини, Угорщини, Румунії, Чехословаччини. Особливості різних держав, їх влада, освіта, закони, література мали вплив на розвиток медицини і охорони здоров’я на українських землях. У польсько-литовську добу українці називали себе русинами — слово утворилося від назви «Русь»; росіян у ті часи переважно називали московитами.

В УРСР не представляли даних про розвиток медицини в Українській Народній Республіці, на Західно-Українських землях, в Закарпатті і Буковині, про репресованих  українських лікарів і науковців-медиків, про діяльність українських лікарських організацій в еміграції в Європі та в Америці, в інших країнах світу. Якщо приводилися деякі дані про лікарів різних національностей (росіяни, поляки, німці, євреї та ін.) на підросійській Україні, то зовсім не було представлено даних про  лікарів інших національностей, які лікували українське населення Західної України, Закарпаття, Буковини. Не описували науковців-медиків Острозької та Замойської академій, Києво-Могилянської академії, найстарішого в Україні Львівського університету.

Публікацію медичних календарів ювілейних і знаменних дат (персоналії та події)  ми почали в 1991 році, з того часу друкували понад 15 таких матеріалів, підготовлено книжку «Історія української медицини в датах та іменах» (2004). На жаль, досі в Україні, як в радянську добу, не відкрито в медичних університетах ні однієї кафедри історії медицини,  де науковці могди б відповідно до сучасного рівня історії української держави розвивати історію медицини, охорони здоров’я.

При підготовці цього календаря використана як давня медична література, так і монографії, брошури, численні  статті в незалежній Україні. Приведені відомості з видань різних областей і міст: Пам’яті лікарів Полтавщини. Полтава, 1996; А. М. Груша, М. М. Дуля. З історії медицини Чернігівщини. – Чернігів,1999; С. Д. Кобилянський. Історія медицини Буковини. – Чернівці, 1999;  Головко О.Ф., Головко В.О. Історія медицини Поділля (в ХVІІІ - XX ст.). – Вінниця, 2000; Медицина Запорізької області. – Запоріжжя, 2001; Васильев К.К. История здравоохранения Одессы. – Одеса, 2010; Історія розвитку мелицини на Одещині. Дореволюційний період / І. І. Ніточко та ін.— Одеса, 2011 та ін. Дуже багато нових відомостей з історії медицини в Україні подано в біобібліографічних довідниках ННМБ України - «Медицина в Україні. Видатні лікарі».1997 та особливо у другому виданні - „Медицина в Україні. Біобібліографічний словник», Випуск 2, 2012. Приведено дані з біографічних словників найстаріших університетів: «Біографічний словник НМУ ім.О.О.Богомольця», 2006; Професори Львівського національного медичного університету ім. Данила Галицького, 2006, 2009; Видатні вихованці Харківської вищої медичної школи: Бібліографічний довідник, Харків, 2010. Цінні дані опубліковані О.М.Ціборовським (Історія становлення соціальної медицини…, 2010).                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                           

Таким чином календар містить розширені відомості з історії медицини на різних землях України у різні історичні періоди, про  лікарів-українців і лікарів інших національностей, приведено біографічні дані понад 300 лікарів.

Доповнення відносяться практично до кожного приведеного року. Щоб прискорити  в українській історії медицини  розвиток потрібних об’єктивних даних, у поданому календарі приведені знаменні дати з використанням проміжків часу в 5 років. При підготовці ще кількох подібних календарів у читачів будуть зібрані відомості для майбутнього представлення особливо важливих дат – 100, 125, 150, 200 і т.д. роковин  різних осіб та різних подій  української медицини. Можливо потрібно внести ще деякі важливі дати про діячів медицини  та події  охорони здоров’я в різних землях України.

В роки радянської влади виходили календарні видання з приведенням дат народження до останніх 60 років, подій радянської і міжнародної медицини - до останніх 25 років. Це дозволяло подавати нові радянські матеріали, відзначати події та осіб  того часу, представляти немало  вчених відповідно до їхніх службових характеристик а не до оцінки загальною історією медицини. Проте в нашій  історії  період   50 -100 років тому назад охоплює один із найтрудніших і найскладніших періодів історії України. Це  роки Першої світової війни, події в Східній Україні та в Західній Україні, утворення УНР і ЗУНР, боротьба з окупантами за самостійну державу, громадянська війна і участь медиків в житті країни, розвиток медицини і охорони здоров’я в УРСР, періоди Голодомору і Геноциду, масовий терор комуністичного режиму 1937-38 рр., знищення  багатьох лікарів і групи українських вчених-медиків, складна участь  лікарів у Другій світовій війні, утворення медицини Української Повстанської Армії, підпільний Український Червоний Хрест, деяке відродження українського національного життя в роки німецької окупації, переслідування органами гестапо, боротьба тоталітарного режиму проти «українського буржуазного націоналізму», посилення русифікації,  репресування величезної кількості українців, в тому числі лікарів, початок дисидентського руху і т.д. Ці події, довгий час в УРСР замовчувані або перекручено представлені, не однаково трактуються різними авторами, істориками різної ідеології. Потрібен ще певний час для об’єктивного висвітлення цих періодів у загальноприйнятій історії України, для обґрунтованоговнесення подій і осіб медицини того часу до календарів видатних дат.                                                  

При таких обставинах в наш час  вважаємо доцільним  обмежитися датою наймолодших подій 100 років тому (до 1915 року), як звичайно прийнято у світовій науці.

В календарі не приведено детально даних про лікарів і вчених-медиків та про події медицини в зарубіжних країнах (Росія, Польща, Німеччина, Франція, Англія, США, Японія, Китай та ін.). Ці дані дуже обширні, вони досить об’єктивно подавалися в минулому, відомі нашим медикам і читачам з низки нових публікацій і монографій (О.А.Грандо. Визначні імена у світовій медицині. Київ, 2001, 495 с.;    Енциклопедичний довідник "Лауреати Нобелівської премії. 1901-2001". Ювілейне вид.- Київ, 2001. - 768 с.; Кімакович В.Й., Герич І.Д., Кущ О.О.    Лауреати Нобелівської премії з фізіології та медицини. Біографічні нариси. Ужгород, 2003, 420 с.; Вікіпедія - Список Нобелівських лауреатів та ін.).  Показник видатних імен у світовій медицині включає понад 1200 осіб. Тому в кінці календаря  коротко подано ювілейні дати  нобелівських лауреатів та видатних лікарів всього світу.

Будемо вдячні читачам за зауваження і побажання.

                                 Список скорочень

АМН       - Академія медичних наук

АН           - Академія наук

ВУАН      - Всеукраїнська академія наук

            ГУЛАГ    - «Главное управление исправительно-трудовых лагерей»

ЗУНР       - Західно-Українська Народна Республіка

КМА        - Києво-Могилянська академія

КМІ          - Київський медичний інститут 

            КНДР      -  Корейська народна демократична республіка

МОЗ         - Міністерство охорони здоров’я

            МХА   -      Медико-хірургічна академія

НАН         - Національна академія наук

НДІ           - Науково-дослідний інститут

НТШ         - Наукове товариство імені Шевченка

РТЧХ       -  Російське Товариство Червоного Хреста

УВАН       - Українська вільна академія наук

УВУ          - Український вільний університет

УГА          - Українська Галицька армія

УЛТ           - Українське лікарське товариство

            УЛТПА     - Українське лікарське товариство Північної Америки

УНР           - Українська Народна Республіка

УНТ           - Українське наукове товариство

УПА          - Українська повстанська армія

УСС           - Українські січові стрільці

            У(т)У         - Український (таємний) університет

            УЧХ          -  Український Червоний Хрест

            ЧАЕС        -  Чорнобильськка атомна електростанція

            ЧУГА        -  Червона Українська Галицька армія

Ювілейні та пам’ятні дати  українського медичного календаря

на 2015 рік 

                    Січень

1880, 5 січня - в с. Криворівні на Гуцульщині в сім’ї священика народився Тит-Євген Бурачинський– лікар і громадський діяч, головний хірург Чернівецького шпиталю, в роки Визвольних змагань – військовий хірург, лікар-отаман УГА (1919), пізніше організатор і перший директор Українського шпиталю ім. митрополита А.Шептицького Народної лічниці у Львові (1933), керівник хірургічного відділу, дійсний член НТШ, голова УЛТ у Львові. Після війни працював у м. Тчев біля Ґданська (Польща), автор низки наукових та науково-популярних публікацій. Помер 23 червня 1968 р.

1905, 8 січня – у Києві народився Олександр Олександрович Імшенецький– радянський мікробіолог, академік АН СРСР, директор Інституту мікробіології АН СРСР, лауреат премії ім. Пастера. Помер 1976 р.

1890, 20 січня – 125 років томув с. Городище Курської губернії (Росія) народився Юхим Васильович Маслов– професор-психіатр, завідувач кафедр психіатрії у Ашхабадському (1935-45) та Львівському (1946–70) медичних інститутах; закінчив медичний факультет Донського університету; автор праць про патогенез і лікування шизофренії, неврози, проблеми алкоголізму, організацію психіатричної та психоневрологічної допомоги; сприяв підготовці вчених з корінного українського населення. Помер 1970 р.

1805, 29 січня  - в Харкові (який тоді  мав 10 тисяч населення) після багаторічних  зволікань російської влади  відкрито перший  в Україні університет з медичним факультетом. Перші  роки із-за браку умов медичний факультет не функціонував; були намагання царських чиновників зірвати організацію медичного факультету, мотивуючи це тим, що серед молоді України не знаходиться бажаючих вивчати медицину, на що українець міністр Розумовський відповів: “До медичних наук давно вже помічена схильність в українському юнацтві. Найбільша частина лікарів вийшла з Малоросії” Першим деканом  медичного факультету став  професор хірургії Павло Шумлянський, один з найбільш освічених медиків того часу. На факультеті було шість кафедр, засновано бібліотеку медичного факультету.  Вперше на базі лікарень відкрито клініки  як навчально-наукові заклади. У Києві царський режим не дозволяв відкрити університет.

1845, 2 лютого – у містечку Гримайлові на Тернопільщині народився Іван Пулюй– видатний український вчений-фізик, професор Празького університету (1884-1918), працював у Відні і Стасбурзі, експериментуючи 20 років з катодними променями зробив перші знимки «в Х променях» кісток руки, але не виступив з ними публічно і не опублікував своїх спостережень, аналогічні яким за кілька років зробив В.Рентген, що став відкривачем нових променів. Фактично потрібно вважати І.Пулюя співвідкривачем рентгенівських променів. Разом з П.Кулішем зробив переклад «Святого письма» українською мовою. Помер у Празі 31 січня 1918 р., на меморіальній дошці написано: «Іван Пулюй – український учений і дослідник».

1885, 2 лютого – в с. Постолівці Гусятинського повіту народився Євген Гайдукевич– лікар-сотник УГА. Медицину студіював у Львові і Празі, працював у краєвому шпиталі у Чернівцях. В роки визвольних замагань організував лікарську допомогу в Стрию, працював у військовому державному секретаріаті, брав учать в походах УГА. Помер в час епідемії висипного тифу в Жмеринці 7 січня 1920 р.

1885, 4 лютого - в Петербурзі народився Георгій Володимирович Фольборт - професор-фізіолог, академік АН УРСР (1951). Після закінчення Петербурзької військово-медичної академії виконував у лабораторії І.П.Павлова докторську дисертацію про умовні рефлекси (1912), працював професором Ленінградського університету (1923–26), пізніше на Україні, завідувач кафедри нормальної фізіології Харківського та Київського (з 1946 р.) медичних інститутів, завідувач відділу вищої нервової діяльності і трофічних функцій Інституту фізіології ім. О.О.Богомольця, автор біля 130 наукових праць з питань фізіології вищої нервової діяльності, травлення, процесів втоми і відновлення; розвинув концепцію про закономірності процесів виснаження і відновлення. Помер 17 квітня 1960 р.

1885, 4 лютого – в с. Великі Борки на Тернопільщині народився Степан Балей - доктор медицини і доктор філософії, професор Варшавського університету (1928-52), очолював інститут експериментальної психології та інститут педагогіки, публікував праці українською та польською мовами, автор перших підручників з психології та логіки українською мовою, брав участь в з’їздах українських лікарів Галичини. Помер 13 жовтня 1952 р.

1880, 7 лютого – в м. Стародубі Чернігівської губернії (тепер РФ) народився Микола Памфілович Вашетко– видатний український вчений, доктор медицини, професор-патофізіолог, завідувач кафедри патологічної фізіології Київського (1921) та Донецького (з 1932 р.) медичних інститутів. Закінчив Університет св. Володимира (1908), активний член УНТ в Києві (1910-14). В УНР був професором кафедри загальної патології Українського державного університету, першим почав викладання патології українською мовою. Автор понад 50 праць з проблем токсикозів, патології нирок і сечоутворення, дії мікроелементів, ролі нервової системи в регуляції обмінних процесів. Пїдготував 15 докторів та понад 20 кандидатів наук, його лабораторія була центром патологічної фізіології в Україні; створив першу українську національну школу патофізіологів. Репресований більшовиками у 1931 р. Помер у забутті 6 вересня 1960 р. За тоталітарного режиму переважно замовчуваний.

1890, 10 лютого – – 125 років томуу м. Зеньків на Полтавщині в сім’ї священика народився Олексій Якович Богаєвський– український вчений, доктор медицини, професор, проходив стажування в Берліні та Відні, засновник та керівник першої самостійної кафедри рентгенології у Київському медінституті (1924-41), організвтор рентгенологічної підсекції в Медичній секції ВУАН, першим почав застосовувати мамографію; автор 150 наукових праць, переважно з питань рентгенодіагностики, співавтор великого довідника для лікарів з клінічної медицини українською мовою (видання 1928 і 1940 р.). Під час війни викладав у Києві в медичному інституті, згодом емігрував, був одним з організаторів Медичної секції УВАН в Мюнхені, з 1947 р. у США. Помер 10 травня 1959 р. В УРСР був замовчуваним.

1860, 14 лютого - у Вітебській губернії народився Броніслав Фортунатович Веріго - лікар-фізіолог, професор університету в Одесі (1897–1914). Опублікував праці з електрофізіології, започаткував розробку питань електроенцефалографії, встановив вплив кисню на здатність крові зв’язувати вуглекислий газ (ефект Веріго), написав двотомний підручник “Основи фізіології людини і вищих тварин”. Звільнений з університету за прогресивні погляди, з 1917 р. працював у Пермі. Помер 13 червня 1925 р.

1875, 15 (27) лютого - в с. Михайловка Саранського повіту у Пензенській губернії (Росія) у сім’ї лікаря  народився Володимир Петрович Філатов - видатний офтальмолог, керівник кафедри очних хвороб Одеського університету та медичного інституту (1911-56), засновник і незмінний директор Інституту очних хвороб і тканевої терапії МОЗ УРСР в Одесі (1936-ґґґ56), який носить його ім`я, академік АН УРСР (1939), дійсний член АМН СРСР (1944). Закінчив Московський університет (1897), до 1903 р. працював у Москві. Створив новий метод відновної хірургії (Філатовське стебло), розробив проблему перещеплення рогової оболонки, запропонував способи тканинної терапії. Виступав російською мовою і переважно нею публікував свої праці. Створив школу радянських офтальмологів; був віруючою, релігійною людиною. Помер 30 жовтня 1956 року

1885, 16 лютого – в Чернівцях на Буковині у священичій родині народився Мирослав Сіменович - лікар і громадсько-політичний діяч у США. 1907 р. емігрував до США, де здобув медичну освіту. Провадив приватну практику в Чикаґо. Під час визвольних змагань приїхав до Галичини, очолював політичну місію ЗУНР для переговорів у Лондоні. В США організував гетьманський рух, одержав отаманський пірнач з рук гетьмана Павла Скоропадського (1927). Очолював гетьманський рух у 1952–1959 рр., організатор українського павільйону на Світовій виставці у Чикаґо. співорганізатор Ліги американців українського походження та відділу УЛТПА в Чикаґо, фундатор і почесний президент Українського національного музею в Чикаґо. Помер 14 березня 1967 р.

1790, 21 лютого - у с. Пологи на Полтавщині народився Прохор Олексійович Чаруківський - лікар-терапевт, професор Медико-хірургічної академії. Навчався в Чернігівській семінарії; опублікував праці “Загальна патологічна семіотика або вчення про ознаки хвороб взагалі” (1825), “Досвід системи практичної медицини” (1833–40), сприяв розробці та поширенню в країні методів перкусії і авскультації, на основі фізіологічних міркувань створив свою класифікацію хвороб. Помер 1842 р.

1865, 21 лютого – 150 років томув м. Кролевець на Чернігівщині народився Федір Захарович Омельченко– доктор медицини, академік ВУАН (1921), патоморфолог, бактеріолог і військовий лікар, організатор і директор Біологічного інституту Академії Наук в Києві (1919), керівник кафедри мікробіології й патофізіології Київського ветеринарно-зоотехнічного інституту (1922-24), директор цього інституту. Автор понад 90 праць з питань прозекторської практики, бактеріологічної діагностики, особливостей будови ракових пухлин, досліджував питання антропології українців; відзначався високою ерудицією, енциклопедичними знаннями, знав шість західних мов, працював над українською медичною термінологією. Помер 4 лютого 1924 р., в УРСР переважно замовчуваний.

1910, 22 лютого –  у с. Криве Радехівського повіту на Львівщині народився Степан Михайлович Мартинів - терапевт-гематолог, завідувач кафедри пропедевтичної терапії Львівського медичного інституту (1955–85), один з перших професорів українців-галичан (1972), один з кращих гематологів України. Закінчив медичний факультет Львівського університету (1936), автор понад 140 праць з проблем гематології, трансфузіології та клінічної  імунології, блискучий діагност, досвідчений педагог, викладання проводив українською мовою, був членом УЛТ. Не зважаючи на утиски тоталітарного режиму залишався відданим своєму обов’язку, людиною високої культури, підготував 38 кандидатів і 7 докторів наук, заклав основи Львівської наукової школи гематологів та клінічних імунологів, проте після його виходу на пенсію кафедру ліквідували. Помер 6 квітня 1996 р.

1890, 23 лютого –– 125 років томув с. Нижньому Струтині Долинського повіту на Прикарпатті народився Володимир Щуровський– лікар, шеф санітарної бригади Українських Січових Стрільців, пізніше лікар Української Галицької Армії, лікар стрілецького шпиталю у Львові; член УЛТ і дійсний член НТШ. Працював шкільним лікарем, старшим лікарем загального шпиталю, викладав гігієну в Українському (таємному) університеті (1921-25). Опублікував спогади про медицину в УГА. Помер на еміграції 4 травня 1969.

1865, 24 лютого – 150 років томув м. Керчі в Криму народився Іван Липа - лікар, письменник, громадський діяч. Під час навчання в Київському університеті був заарештований за нелегальну діяльність. Працював на Херсонщині та Полтавщині, найдовше – в Одесі. Організував видавництво “Одеська літературна спілка”, брав участь в діяльності українського клубу, філії товариства Просвіта, видав альманах “Багаття”. Друкував статті й прозові твори в часописах “Нова громада”, “Шершень”, “Громадська думка”, “Рада”, “Українська хата”. За влади УНР був комісаром Одеси, опісля працював лікарем-інспектором Одеси. В уряді Директорії був Міністром віросповідань. Після поразки визвольних змагань оселився у Винниках під Львовом, займався приватною практикою, дописував до “Літературно-наукового вісника”. Помер 13 листопада 1923 р.

1905, 3 березня   -  у с. Нова Басань на Чернігівщині народився  Максим Федорович Гулий – радянський  біохімік, директор Інституту біохімії АН УРСР, академік і віце-президент (1958-62) АН УРСР, президент Українського біохімічного товариства (1976–87). Закінчив Київський ветеринарний-зоотехнічний інститут (1929), встановив залежність процесів  біосинтезу білків від карбоксилювання,  від трикарбонового окислювального циклу і  метаболічний зв’язок з останнім цукрового діабету, опрацював методи очистки і кристалізації багатьох білків. Дожив до свого 100-річчя, опублікував «Спогади», які охоплюють широку панораму українського життя ХХ століття. Помер 23 травня2007р.   

1860, 5 березня - в сім’ї священика Іполита та Теклі (з родини Кобринських) Окуневських у містечку Радівці біля Сучави на Південній Буковині (тепер Редзуци Сучавського повіту, Румунія) народився Ярослав Окуневський– військовий лікар, контр-адмірал Австро-Угорського флоту, мандрівник, публіцист, меценат, національно-просвітницький діяч, учасник Української національної революції (1917-21). Навчався у Віденському університеті, був членом і головою товариства «Січ», отримавши диплом (1884) розпочав службу корабельним лікарем військового флоту Австро-Угорщини в Хорватії в м. Пула, дослужився до рангу генерального лікаря (контр-адмірала) і посади начальника медичної служби військово-морського флоту Австро-Угорщини, періодично проживав у Відні. Багато уваги приділяв покращенню медичного забезпечення моряків, надавав висококваліфіковану медичну допомогу хворим у багатьох країнах і портах, покращив діяльність Морського шпиталю, відрізнявся великою працездатністю, обширними знаннями, високим інтелектом, вільно розмовляв англійською, французькою, італійською та німецькою мовами. Подорожував по багатьох країнах світу, у складі офіційних і неофіційних делегацій бував на двірських прийомах імператорів, королів і султанів, ханів, баронів і вождів племен, на національних святах і карнавалах, нагороджений багатьма орденами та відзнаками Австро-Угорської імперії та інших держав. Писав листи і спогади, які вийшли двома книжками «Листи з чужини». (1898, 1902), брав активну участь в культурно-політичному житті України, підтримував Визвольні змагання українців, організував доставку медикаментів і військово-медичного майна на потреби армії УНР (1919). Після розпаду Австро-Угорщини проживав з братом Теофілом у Городенці (тепер Івано-Франківська обл.), працював лікарем. Трагічно помер 24 жовтня 1929 року, похований в Городенці, його називали одним із найвидатніших галичан початку ХХ ст.

1905, 6 (19) березня - у с. Плоскому Таращанського повіту на Київщині народився Олександр Прокопович Маркевич–зоолог і паразитолог, директор Інституту зоології АН УРСР (1948–50), член-кор. АН УРСР (1950),  організатор і керівник Українського наукового товариства паразитологів. Закінчив Київський інститут народної освіти (1930), доктор біологічних наук (1939), працював двічі в Єгипті, автор біля 500 наукових праць, 20 монографій і ряду підручників, лосліджував паразитологію, хвороби риб, зоологію безхребетних, видавав праці українсько, російською та кількома іноземними мовами, мав великий авторитет, на його честь названо багато видів та родів тварин; заложив теоретичні основи гідропаразитології, заснував українську школу паразитологів, член Академії зоології Індії, почесний член ряду паразитологічних товариств різних країн; з інституту його звільнили у 1970 р., у 80-річчя його не згадали. Помер 23 квітня 1999 р.

1885, 12 березня – в м. Пензі народився Олексій Антонінович Кронтовський - бактеріолог і патолог, завідувач кафедр бактеріології, а пізніше – загальної патології Університету св. Володимира (1921-24), професор Київського санітарно-бактеріологічного інституту та Київського рентгенологічного інституту. Автор біля 80 наукових праць з питань експериментальної онкології, патофізіології, радіобіології, епідеміології, регенерації тканин, культури тканин і їх обміну речовин, спадковості та конституції. Опрацював методи культивування тканин поза організмом, запропонував метод «ізольованої пухлини» (1928). Вивчив біохімічні особливості ракової клітини, досліджував проблеми ендокринології. Член Міжнародного товариства патологів, один із редакторів міжнародного журналу в Єні. Помер 15 серпня 1933 р.

1860, 15 березня - в Одесі в єврейській сім`ї вчителя народився Володимир Аронович Хавкін– лікар-мікробіолог і епідеміолог, учень І.І.Мечнікова, співробітник Пастерівського Інституту в Парижі (з 1889), працював в Індії (1893–1915), створив в Бомбеї протичумну лабораторію, названу пізніше його іменем (з 1925 – Інститут ім. В.А.Хавкіна). Основні праці - дослідження холери і чуми, вперше опрацював ефективні вакцини проти цих хвороб. Помер 26 жовтня 1930 р.

1890, 18 березня - – 125 років томув м. Глухові на Чернігівщині у сім’ї диакона народився Петро Рощинський– лікар у Міністерстві шляхів УНР, пізніше провадив приватну практику на Волині, активний учасник українського громадського життя; був засланий поляками до Берези Картузької. В роки німецької окупації працював у Кременці, очолював організацію УЧХ, допомагав воякам УПА. Одружений з лікаркою Ганною Струтинською-Рощинською (1890-1943). 23 лютого 1943 р. його і дружину розстріляли гестапівці.

1915, 18 березня - – 100 років томув Галичині народився Володимир-Євген Гординський -лікар-науковець, почесний професор біохімії у Ротерфордському університеті, президент Американської асоціації клінічних хіміків, радник лабораторій та фармацевтичних компаній, дійсний член НТШ, член УЛТПА, віцепрезидент фонду допомоги дітям Чорнобиля, часто відвідував Україну. Наукові праці публікував українською, англійською та німецькою мовами. Помер 1 жовтня 1994 р.

  1905, 23 березня – в с. Новому Стародубі (нині Кіровоградська обл.) народився Іван Тодосійович (Феодосійович) Шевченко– професор-онколог, завідувач кафедри онкології Київського інституту вдосконалення лікарів (1971-75), очолював Київський рентгено-радіологічний та онкологічний інститут (з 1945), голова наукового товариства онкологів України (з 1956), автор праць про передракові стани, профілактику злоякісних пухлин, розробив метод променевої хірургії. Помер 17 липня 1993 р.

1915, 23 березня – 4 квітня – 100 років томупроходили пам’ятні бої між військом Австро-Угорщини і Росії за гору Маківку в Карпатах біля Славська, в них брав участь лікар - січовий стрілець Володимир Свідерський.

1870, 27 березня - в Одесі у сім’ї ремісника народився Олександр Михайлович Безредка - доктор медицини, мікробіолог, працював у Франції в лабораторії І.І.Мечникова в Інституті ім. Пастера. Закінчив медичний факультет Паризького університету Сорбони (1892). Досліджував проблеми імунітету та анафілаксії, розробив разом з І.І.Мечниковим метод вакцинації проти черевного тифу, впровадив термін “анафілактичний шок” і вивчив роль нервової системи в його розвитку, розробив метод десенсибілізації (метод Безредки), після смерті І.І.Мечникова став його наступником в Інституті. Помер 28 лютого 1940 р.

1855, 31 березня –  в с. Турянка Жовківського повіту народився Сильвестер Дрималик– один з найбільш відомих у свій час лікарів і громадських діячів Галичини. Після закінчення Віденського університету (1879) працював 35 років міським лікарем у Жовкві, активний член УЛТ, став членом ради і суду  Східногалицької лікарської палати; своїм чуйним ставленням, філантропією, просвітянською діяльністю здобув велику славу; заснував “Кредитову кооперативу”, написав “Порадник лікарський” дуже популярний у Галичині, а також “Слабості дітей”, провадив в часописах рубрику “Лікарська пошта”; з 1915 року виконував лікарську практику у Львові, з 1916 р. директор “Народної лічниці”. Помер 28 грудня 1923 р.

1750, березень - у  фортеці на Січі  з’явилася чума; присланий з Києва  штаб-лікар  давав полковому лікареві Черкеічу настанови та ліки, не дивлячись на обмеження контактів козаків і солдат на Січі поширилася епідемія.

1915, березень  - 100 років томуросійська армія, яка вже оволоділа Східною Галичиною, Північною Буковиною, зайняла міста  Львів і Чернівці,  вийшла до Карпатських перевалів, після тривалої облоги зайняла фортецю Перемишль (22.03), взяла в полон 120000 австрійських вояків, в т.ч. українців; голова російської адміністрації Галичини генерал-губернатор граф О.Бобринський запроваджував «русские начала» у життя населення, закривав українські школи, українські організації, медичні заклади, запроваджував російську мову і російське законодавство, обертали греко-католиків у православ’я, верхівку греко-католицької церкви з митрополитом А.Шептицьким вивезли вглиб Росії; відбувалися єврейські погроми, закріплювалася анексія Західної України та інтеграція її з імперією.

1775, 3 квітня – в Закарпатті  вперше згадується про доктора медицини в цьому регіоні, укладено договір між керівництвом Угочанської жупи і доктором медицини Т.Сікороюпро умови його праці, визначена річна платня в розмірі 295  золотих форинтів.

1900, 21 квітня – в Казані в сім’ї службовця народився Микола Миколайович Горєв– професор-патофізіолог, академік АМН СРСР (1953), завідувач відділу Інституту фізіології АН УРСР (з 1934), директор Інституту геронтології і експериментальної патології в Києві (1958-61). Закінчив Іркутський університет, працював спочатку у Хабаровську, автор 130 праць з фізіології і патології кровообігу, атеросклерозу, гіпертонії, інфаркту міокарду, аспектів шоку. Прожив більше 90 років, помер 9 листопада 1992 р.

1870, квітень - на території Західної України урядом Австро-Угорщини створено Крайову раду здоров'я, в обов'язки якої входило здійснення заходів по організації медичної допомоги населенню.

1855, 1 травня – на Катеринославщині народився Микола Феофанович Кащенко - доктор медицини і зоології, один з перших членів Української академії наук (1918), працював у Харкові, Томську, Києві. Викладав анатомію, гістологію, ембріологію, акушерство, провадив лікарську практику, був професором зоології та порівняльної анатомії, написав підручник зоології для медиків, книгу “Смерть і довголіття з біологічної точки зору” (1914, 1938). Займався акліматизацією лікарських рослин, практикував і пропагував лікування травами, прагнув заснувати в Києві інститут лікарських рослин. Помер 29 березня 1935 р.

1900, 5 травня - в Одесі в сім’ї Івана Липи - відомого лікаря-патріота, письменника, міністра УНР, народився Юрій Липа - лікар, фітотерапевт, письменник і публіцист. У віці 17 років служив у Одесі добровольцем куреня морської піхоти збройних сил УНР, опісля навчався в Варшаві й Лондоні, працював в Яворові на Львівщині, видав книги “Ліки під ногами”, “Фітотерапія”, статті –“Лічничі рослини в давній і сучасній українській медицині” (1937). Автор поетичних збірок “Світлість”, “Суворість”, “Вірую”, тритомного “Нотатника” про лицарів українських визвольних змагань, історичного роману “Козаки в Московії”; опублікував політологічні книги “Призначення України”, “Чорноморська доктрина” та “Розподіл Росії”. Надавав лікарську допомогу бійцям УПА, замордований НКВД 20 серпня 1944 р.

1910, 9 травня – Харківське медичне товариство у відповідь на звернення  343 слухачок нефункціонуючих Жіночих курсів постановило заснувати Жіночий медичний інститут, оргкомітет очолив В.Я.Данилевський, добилося відповідного дозволу міністерства, обладнано приміщення на Сумській, 1, збудовано Анатомічний театр, створено клініки на Сумській, 86, в Олександрівській лікарні; на перші 3 курси прийнято 804 слухачок.

1850, 10 травня - у Чернівцях народився Іван (Ян, Йоган) Мікуліч-Радецкі – видатний професор хірургії, учень Теодора Більрота. Батько його литовсько-польського походження, член Братства при греко-католицькій церкві, мати – австріячка; знав німецьку, польську, українську, румунську, англійську, ідіш мови; після гімназії в Чернівцях закінчив Віденський університет (1875), вивчав фортепіано і грав; коли питали про національність – відповідав: хірург. Працював в університетах Кракова, Кеніґсберга, в Бреслав (тепер Вроцлав, 1890-1905) збудував за власним проектом і обладнав кращу в світі хірургічну клініку, вніс вагомий вклад у світову хірургію, автор 146 праць, численних винаходів, операцій, методик, вперше в світі зашив перфоративну виразку шлунка, сконструював низку хірургічних та ендоскопічних інструментів, розробив основи ендоскопії, його вважають «батьком ендоскопії»; запропонував «клітину Мікуліча», «тампонаду за Мікулічем», «хворобу Мікуліча», «синдром Мікуліча», «затискач Мікуліча», «маска Мікуліча»; лікував митрополита А.Шептицького (1903), цікавився українською громадою Львова; вихований на німецькій культурі писав праці німецькою мовою, через що його вважали німецьким вченим. Обраний почесним членом багатьох університетів. Помер передчасно (від раку шлунка) 14 червня 1905 р.

1865, 12 травня -  150 років томув м. Сторожинці на Буковині в сім’ї повітового лікаря народилася Софія Окуневська - перша українська жінка-лікар у Галичині. Закінчила медичні студії в Цюриху (1894), в Австро-Угорщині змушена була нострифікувати диплом, працювала гінекологом у Львові та інших містах Західної України, вийшла заміж за Вячеслава Морачевського, пізнішого директора Академії ветеринарної медицини у Львові та громадського діяча, як С.Окуневська-Морачевська брала активну участь в жіночому журналі “Перший вінок”, приятелювала з О.Кобилянською, Н.Кобринською. Померла у Львові 25 лютого 1926 року.

1845, 15 травня - у с. Іванівка Куп`янського повіту на Харківщині в родині власника маєтку народився Ілля Ілліч Мечников– природознавець, мікробіолог і біолог, творець теорії фагоцитозу, борець зі старінням, один з найвидатніших мікробіологів світу, лауреат Нобелівської премії (1908), почесний член ряду зарубіжних академій. Зростав в українському селі, навчався у гімназії та в університеті в Харкові. У віці 25 років став професором зоології і порівняльної анатомії в Одеському університеті (1870-82). Разом з Миколою Гамалією і Яковом Бардахом заснував в 1886 р. Одеську бактеріологічну станцію (пізніше Одеський НДІ епідеміології і мікробіології ім. І.І.Мечнікова), був членом української громади в Одесі, літо проводив у маєтку своєї дружини в Попівці під Смілою на Черкащині, збудував тут школу для сільської бідноти. Не маючи належних умов у Російській імперії на запрошення Л.Пастера переїхав (1887) працювати до Парижу; керівник лабораторії та заступник директора Інституту Пастера в Парижі (1905-16), нагороджений Нобелівською премією (разом з П.Ерліхом) за працю “Імунітет при заразних хворобах”, вивчав процеси старіння організму. Помер у Парижі 15 липня 1916 р. Урна з прахом згідно з його волею зберігається в бібліотеці Пастерівського інституту.

1890, 15 травня  - – 125 років томув Житомирі  об'єднання сестер милосердя    відкрило   амбулаторну лікарню.

1880, 31 травня – у Переяславі (тепер Переяслав-Хмельницький Київської обл.) народилася Олександра Іванівна Смирнова-Замкова –акад. АН УРСР (1951), професор-патологоанатом, завідувач кафедри патологічної анатомії 2-го Київського медичного інституту (1920-30), відділу Інституту клінічної фізіології (1938-53), лабораторії морфології Інституту фізіології ім. О.О.Богомольця (1953-62), перша жінка – академік в Україні. Закінчила Університет у Монпельє (Франція), автор понад 100 наукових праць з патоморфології інфекційних та променевої хвороб, походження пухлин, передракових станів. Померла 22 вересня 1962 р.

1895, 9 червня  – у Києві в сім’ї професора ботаніки університету народився Борис Євгенович Вотчал– радянський терапевт, академік АМН СРСР, завідувач кафедри терапії Центрального інституту вдосконалення лікарів у Москві, автор понад 250 наукових праць, монографії “Нариси клінічної фармакології”, опрацював функціональний напрямок у клініці внутрішніх хвороб, першим дослідив венозний тонус, винайшов прилад для реєстрації згортання крові, пневмотахограф, артеріальний осцилограф, в роки Великої Вітчизняної війни був головним терапевтом Волховського фронту. Помер 19 вересня 1971 р. 

1755, 10 червня – прийнято рішення сенату про будову в Києві першого державного шпиталю на 50 хворих; в ньому запроваджено посади доктора, лічця (лікаря) і аптекаря. Про виконання цього рішення матеріалів не знайдено.

1875, 18 червня – в м. Орлі (Росія) народився Ісак Ілліч Файншмідт– один із організаторів і директор Українського туберкульозного інституту в Харкові (з 1921). завідувач кафедри туберкульозу, згодом кафедри факультетської терапії Харківського медичного інституту (з 1923), автор праць з проблем туберкульозу, пневмонії, серцево-судинних захворювань, організатор перших з`їздів українських терапевтів і фтизіатрів. Помер 25 квітня 1940 р.

1905, 18 червня– с. Чорна Гребля на Вінничині народився Лев Іванович Медвідь (Медведь) - гігієніст, професор, завідувач кафедри гігієни праці і профзахворювань Київського медичного інституту (1943-52), організатор і директор Київського науково-дослідного інституту гігієни праці і профзахворювань (1964 р. перетворений у Всесоюзний інститут гігієни і токсикології пестицидів, полімерів і пластмас). Був директором Вінницького (1931-33) та Київського (1941-45) медінститутів, міністром охорони здоров’я (1947-52). Автор понад 200 наукових праць з гігієни села і сільськогосподарської праці, організації охорони здоров’я, історії медицини. Працював у галузі токсичності та токсикодинаміки ртутноорганічних фунгіцидів, запропонував свою класифікацію пестицидів, член комітету експертів ВОЗ. Виступав і публікував праці українською і російською мовами. Помер 22 лютого 1982 р.

1910, 22 червня - у Львові в домівці Академічної (студентської) громади відбулися установчі збори Медичної громади – організації українських студентів медицини у Львівському університеті, головою обрано Омеляна Кордасевича, його заступником Михайла Козака, до товариства вписалося 30 студентів, почесний протекторат над товариством взяв на себе проф. І.Горбачевський з Праги. Займалося організацією товариського життя, самодопомоги, санаторного відпочинку, опрацюванням української медичної термінології, проведенням відчитів з рефератами на санітарно-гігієнічні теми, створенням своєї бібліотеки, співпрацювало з Медичною секцією УНТ в Києві, в роки Першої світової війни перервало роботу. Найбільш активно вело роботу підчас існування Українського (таємного) університету у Львові (1921-25), в 1924 р. Медична громада, заборонена Польським урядом, відновлена 26 квітня 1926 р. як університетське тов-во, затверджене ректоратом Університету, мало кураторів: професор фармакології В.Косковський та професор гігієни – З.Штойзінг, підтримувала зв’язки з українськими тов-вами в Польщі та за кордоном, розпущена більшовиками у 1939 р.

1915, 22 червня  -  100 років тому  австро-угорська армія і УСС звільнили Львів від 9-місячної окупації військом царської Росії та русифікації і інтеграції Галичини з імперією, почалося національне відродження, відновлення управління медициною Лікарською Палатою, діяльність лікарських закладів, Народної лічниці; при відступі російська армія забрала з міста професора університету фізіолога А.Бека.

1860, 24 червня - в містечку Миньківці на Поділлі (тепер Хмельницька обл.) в сім’ї службовця народився Теофіл (рос. - Феофіл) Гаврилович Яновський, видатний український терапевт, професор Київського університету (1905-19), завідувач кафедри Київського медичного інституту (з 1921 р.), перший серед клініцистів академік ВУАН (1927), однин із організаторів Київського туберкульозного інституту (нині Інститут фтизіатрії і пульмонології ім. Ф.Г.Яновського), один із засновників Київської терапевтичної школи, великий гуманіст. За 45 років праці у Києві став найбільш популярним і авторитетним лікарем, його називали «лікарською совістю», чародієм діагностики і лікування, “святим лікарем”. Написав ряд оригінальних праць, цінний підручник з туберкульозу. Був не тільки надзвичайно ерудованим, талановитим терапевтом, але й видатним знавцем бактеріології, патологічної анатомії, лабораторної справи, курортології, заснував і очолив першу в Києві бактеріологічну лабораторію, був фундатором перших приміських санаторіїв у Пущі-Водиці та Боярці, очолював Товариство нічних лікарських чергувань. По-європейськи освічена людина, володів іноземними мовами, чудово знав українську і світову літературу, лікував Миколу Лисенка, Михайла Старицького, Лесю Українку, Марію Заньковецьку; релігійна, глибоко віруюча людина, день починав з молитви у соборі св. Софії; як особисте горе сприймав братовбивчу війну. Помер 8 липня 1928 р., на похороні його були маси народу, представники всіх релігійних конфесій Києва. Більшість даних про нього комуністичний режим замовчував, дітей його пізніше репресували, старшого сина закатували у 1938 р.

1915, червень  - 100 років томув процесі Першої світової війни контрудар Австро-Угорщини привів до відступу російської армії на території Західної України, австро-німецькі війська зайняли всю Галичину, Західну Волинь, Холмщину, Берестейщину з містами Луцьк і Дубно, лінія фронту стала біля Кам’янця Подільського, Тернополя, Кременця і Дубна; російська армія супроводжувала відступ погромом українства, депортацією населення, до Росії переміщено з біженцями понад 100 000 українців, серед них і медиків.

1915, червень –  після звільнення Львова від російського війська у великій залі митрополичої палати відбулися збори для створення Українського шпиталю, насамперед для лікування  поранених Українських Січових Стрільців, на пропозицію директора Народної лічниці д-ра  Євгена Озаркевича тимчасово створено  шпиталь під назвою “Захист для хворих УСС”, організовано курси медсестер, почато збирати кошти на обладнання шпиталю. 15  липня шпиталь на 50 ліжок в приміщенні о.Студитів прийняв перших пацієнтів; в ньому перебували також Іван Франко, Олекса Новаківський.

1850, 3 липня  -  у Воронезькій губернії народився Сергій Олександрович Попов– професор фармаколог Харківського університету (1895-1919), директор Жіночого медичного інституту Харківського медичного товариства (1912-19). Закінчив МХА в Петербурзі (1872), працював в Железноводську, досліджував Кавказькі мінеральні води;  проводив фармакологічне дослідження медичних препаратів, вивчав засоби народної медицини, автор 50 праць, перетворив кафедру у центр передової наукової думк. Помер 1920 р.

1860, 3 липня  - в с. Голошинці на Тернопільщині в польській сім’ї народився Влодзімєж (Володимир) Лукасєвіч– професор, керівник кафедри дерматовенерології (1898-1924), декан медичного факультету (1904-05) Львівського університету, член Вищої ради здоров’я Австрії (1896), Президент Львівського лікарського товариства (1903). Закінчив медичний факультет Краківського університету (1883), спеціалізувався у Відні, досліджував діагностику, клініку та лікування піодермії, фолікулітів шкіри, дерматоміом, туберкульозу, сифілісу, описав реакцію Яріша-Герксгаймера-Лукасєвіча, виразковий фолікуліт (хвороба Лукасєвіча), автор близько 60 наукових праць, засновник Львівської дерматологічної школи. Помер 17 лютого 1924 р.

1895, 13 липня  – у м. Курську народився Володимир Олександрович Бєлоусов– професор-педіатр, завідувач кафедри педіатрії Харківського медичного інституту (з 1939), член-кор. АМН СРСР. Вивчав проблеми клінічної педіатрії ревматизму і туберкульозу, автор 54 праць. Помер 25 травня 1971 р.

1900, 14 липня – у Львові відбувся перший випуск лікарів відновленим у 1894 р лікарським (медичним) факультетом університету, дипломи доктора всіх наук лікарських отримали 15 осіб, з них два українці: Іван Полохайло (1874-1959), лікар-терапевт у Любачеві та Львові, активний учасник українського громадського життя; Ярослав Грушкевич (1873-1964) – лікар офтальмолог у Львові, Тернополі та Станіславі, автор наукових праць, брав участь у підготовці Української загальної енциклопедії, викладав у гімназії гігієну; випуск лікарів до Першої світовой війни становив у середньому 13 – 35 осіб щорічно.

1860, 16 липня – в Україні в сім’ї службовця народився Олександр Федорович Шимановський– доктор медицини, професор, завідувач кафедри очних хвороб Університету св. Володимира (1903-18), першим у світі опрацював і здійснив операцію перещеплення переднього відділу очного яблука (1906). Помер 3 січня 1918 р.

1905, 1 липня – у с. Марківці біля Станіславова (тепер Івано-Франківськ) у сім’ї священика народився Василь Кархут - лікар, фітотерапевт, публіцист і громадський діяч. Навчався в У(т)У, закінчив Львівський університет (1932), працював на Волині, в Перемишлі, біля Снятина, був лікарем в Народній лічниці, у митрополита А.Шептицького, організував таємну пластунську організацію в Польщі, редагував пластовий журнал “Вогні”, підготував книжку “Ліки довкола нас” (три видання). Був репресований в Березі Картузькій, двічі арештований і засуджений в концтаборах ГУЛАГу в Сибірі і Казахстані. Помер          9 жовтня 1980 р., похований в Коломиї. 

1865, 4 серпня - – 150 років томуу Москві в сім`ї службовця народився Микола Костянтинович Лисенков - анатом і хірург, професор анатомії університету в Одесі, читав курс пластичної анатомії в Інституті образотворчих мистецтв. Розробив ряд нових анатомічних методів, написав підручник анатомії, який видержав 9 видань, був розповсюджений серед студентів медицини в Україні. Помер 11 жовтня 1941 р.

1895, 9 серпня  - в с. Журавці на Полтавщині у родині українського вченого  професора математики Варшавського університетуГеоргія Вороногонародився Юрій Юрійович Вороний– хірург-новатор. Брав участь в бою під Крутами (1918), в УНР був членом Центральної Ради, закінчив Київський медичний інститут (1921), учень Є. Черняхівського, доктор медичний наук, професор (1954), працював у Київському і Харківському медичних інститутах, в Інституті невідкладної хірургії та переливання крові; встановив імунний механізм відторгнення пересадженої нирки, описав комплемент-зв’язуючі антитіла, що з’являються після експериментального перещеплення (1929); працюючи в Херсоні головним лікарем, директором і професором хірургії Херсонського виробничого медичного інституту (1931–34) здійснив перше в світі перещеплення трупної нирки (3 квітня 1933), що стало початком нового етапу в трансплантології. Очолював кафедру хірургії Харківського стоматологічного інституту (1936-41), під час  війниопинився на окупованій німцями території, зазнав утисків кому-ністичного  режиму, заборони працювати в Харкові, був замовчуваний, переїхав у Житомир (1944–50), пізніше, очолював лабораторію експериментальної хірургії в Києві (1950-60). Помер 13 травня 1961 р.

1850 21 серпня - у м Дусоцин (Західна Прусія, Німеччина) в польській сім’ї  народився Людвік Ридиґер - відомий хірург, директор хірургічної клініки у Львівському університеті (1897–1919), декан медичного факультету (1898-99, 1911-12), ректор Львівського університету (1901-02). Закінчив медичний факультет університету в Грайфсвальд (1873), працював у Ґданську, Грайфсвальді, Хелмно, Кракові, перших у світі здійснив операцію резекції пілоричного відділу шлунку при раку і резекцію шлунку при виразковій хворобі (операція Ридиґера), опрацював методику кишкових швів, операції на сечовивідних шляхах та передміхуровій залозі, опублікував також праці з проблем ран серця і артерій, злоякісних пухлин, хірургії суглобів і кісток, автор біля 200 наукових праць. Засновник та голова товариства хірургів Польщі, президент Львівського лікарського товариства (1904), почесний Радник імператилорського двору. Підготував ряд висококваліфікованих інонаціональних хірургів, написав нариси воєнної хірургії, в час українсько-польської війни (1919-20) вступив до польського            війська як генерал. Помер від інфаркту 25 червня 1920 р., похований на Личаківському цвинтарі побіч поляків, які загинули в цій війні.

1770, серпень  - епідемія чуми поширилася на Київ, обмежено переміщення і контакти населення; міський лікар Риндер видавав свідоцтва на в’їзд  у місто та на виїзд з нього.

1900, 1 вересня  – в Одеському (Новоросійському)  університеті відкрито медичний факультет, збудовано за останнім словом архітектури основні корпуси і клініки, обладнано їх за останнім словом науки і техніки; факультет став найпрестижнішим в країні, першим деканом його був відомий вчений-патолог проф. В.В.Підвисоцький.

1910, 3 вересня (ст.ст.) – в Києві в сім`ї професора університету народився Борис Кучеренко - лікар-патологоанатом, доктор теоретичної медицини, (1937) професор кафедри патологічної анатомії Київського медичного інституту, заступник директора Центрального українського інституту туберкульозу. Закінчив Київський медичний інститут (1932), автор низки наукових праць з патоморфології ендокринних залоз, Один з організаторів і проректор медичного інституту в окупованому гітлерівцями Києві, арештований і розстріляний гестапівцями в квітні 1942 р. В УРСР замовчуваний.

1870, 9 вересня – у Кракові народився Генрик Гальбан– професор невропатолог і психіатр (1905-33), декан медичного факультету, ректор Львівського університету (1933). Закінчив медичний факультет Краківського університету (1896), стажувався в Берліні, організував у Львові амбулаторію, відділення та клініку (1930) неврології, засновник Львівської наукової школи неврології та психіатрії. Одним з перших описав зміни в мозку при прогресуючому паралічі Ландрі, псевдобульбарному паралічі, вивчив аспекти тремтячого паралічу, опрацював діагностику та лікування захворювань екстрпірамідної системи. Був великим приятелем студентства, організував і очолював комісію Сенату університету в справах молоді, організував лікарське обстеження вступників, створив організацію «Здоровне опікування» (1930), заснував у Микуличині «Дім здоров’я» для студентської молоді. Помер 12 грудня 1933 р.

1885, 10 вересня - у Москві в сім`ї вченого (професора анатомії і фізіології рослин) народився Олександр Володимирович Палладін– радянський біохімік, науковець і діяч комуністичного режиму, академік АН СРСР (1942), академік (1929) і президент (1946–62) АН УРСР, академік АМН СРСР (1944), почесний член АН БРСР (1950). В дитинстві (1889–97) проживав у Харкові, коли батько був професором Харківського університету. Закінчив природничий відділ фізико-математичного факультету Петербурзького університету і працював там. З 1916 р. - у Харкові, завідувач кафедри фізіології Інституту сільського господарства і лісівництва. У 1921 р. організує кафедру біохімії в Харківському медичному інституті, бере участь в роботі Наркомосвіти, Наркомздоров»я, організує при кафедрі біохімічну лабораторію, на базі якої у 1924 р. створюється Український біохімічний інститут. Ступінь доктора отримав за сукупністю праць. З 1931 – у Києві, директор переведеного туди за ініціативою уряду Українського біохімічного інституту, пізніше – Інститут біохімії АН УРСР (що носить його ім`я), завідувач кафедри біохімії Київського університету (1934–54). Автор праць в галузі функціональної біохімії нервової системи, біохімії вітамінів, обміну речовин, порівняльної біохімії нервової тканини і головного мозку при різних функціональних станах, засновник радянської біохімічної школи, написав підручник «Біологіча хімія», який було перевидано 6 разів українською мовою та 12 – російською. В період “українського ренесансу” видав ряд книг українською мовою, добре нею володів і інколи виступав. Помер 6 грудня 1972 р.

1910, 13 вересня – у Львові в польській сім’ї народився Тадеуш Барановскі– професор-біохімік Львівського медичного інституту, завідувач кафедри біохімії (1940-44). Закінчив медичний факультет Львівського університету (1934), стажувався у Швайцарії. Досліджував біохімію білків і вуглеводів, ензимологію, у Львові виконав близько 40 праць. Пізніше (1945) у Вроцлавському університеті, завідувач кафедри біохімії, ректор Вроцлавської медичної академії, директор Інституту фізіології і біохімії, дійсний член Польської АН. Помер 24 березня 1993 р.

1835, 19 вересня - народився Григорій Миколайович Мінх - доктор медицини, професор патологоанатом, завідувач кафедри патологічної анатомії Університету св. Володимира (1876-1895), голова Товариства Київських лікарів. Закінчив Московський університет, проводив на собі досліди з самозараженням поворотним тифом, разом з Й.Й.Мочутковським (який провів на собі такий же дослід в Одесі) вперше встановив заразливість хворих паразитарними тифами, автор фундаментальних праць про проказу, яку досліджував під час експедицій по Україні, Єгипту і Палестині, вивчав чуму, сибірку. Помер 11 грудня 1896 р.

1770, вересень - до Києва на Поділ для боротьби з епідемією чуми прислано прикордонного лікаря І.Л.Полетику, лікарів С.М.Митрофанова і .ще трьох  лікарів.

1875, 1 (13) жовтня - в Одесі народився Максим Петрович Кончаловський - видатний терапевт і вчений. Працював у Московських медичних інститутах. Помер 29 листопада 1942 р.

1910, 1 жовтня - у Львові засноване Українське Лікарське Товариство – перша в нашій історії фахова організація лікарів-українців. Головою товариства обрано д-ра Євгена Озаркевича, директора Народної лічниці. Товариство ставило завдання: домогтися створення української лікарської палати, видати фахову термінологію в порозумінні з лікарями Наддніпрянщини, видавати фаховий лікарський часопис. Об’єднувало кілька сотень лікарів, в тому числі поза межами Галичини. Ліквідоване більшовиками у 1939 р. Відновлене у 1990 р.

1900, 3 жовтня – на хуторі Калюжному Лебединського повіту на Харківщині народився Денис Миколайович. Калюжний - радянський гігієніст, член-кор. АМН СРСР (1961), завідувач кафедри комунальної гігієни Київського медичного інституту (1956-60), директор Науково-дослідного інституту загальної й комунальної гігієни (1956-71 р.). Автор понад 200 наукових праць з питань охорони атмосферного повітря, гігієни поселень, польового розташування військ. Помер 24 червня 1976 р.

1890, 5 жовтня – – 125 років томув с. Джурин на Тернопільщині народився Микола Софронович Сисак - лікар–патологоанатом і громадський діяч, доцент кафедри патологічної анатомії Київського медичного інституту (з 1920 р.), автор низки наукових праць про опухи нирок, первинний туберкульоз, лейкемії; описав випадки багатопалості на Полтавщині та дав її генетичний аналіз. В роки національної революції був головним лікарем шпиталю Червоної Української Галицької армії (ЧУГА), пізніше брав активну участь в українському культурному житті. 1935 р. репресований, засланий в табори ГУЛАГу. Після звільнення працював у Казані. Дата смерті невідома.

1615, 15 жовтня  -  300 років томуу Києві Гальшка Гулевичівна (Єлизевета Гулевич) - київський меценат заповіла свою садибу із землею на заснування Київського братства, монастиря, шпиталю і школи; кільканадцять років пізніше ця школа увійшла до складу Києво-Могилянського колегіуму.

1910, 16 жовтня – Галицьким Сеймом прийнята ухвала про будівництво у Львові краєвої інфекційної лікарні на 120 ліжок; відкрито її 29 грудня 1912 р.

1895, 19 жовтня – у Бєльску  роблизу Гродна (тепер Польща) в робітничій сім’ї народився Петро Михайлович Буйко– професор, акушер-гінеколог, директор Київського науково-дослідного інституту охорони материнства і дитинства (1933-41), автор наукових праць про розриви промежини під час пологів, хірургічне лікування міхурово-піхвових нориць. Закінчив військово-фельдшерську школу (1913), Київський медичний інститут (1922), брав участь в революційному русі, в роки громадянської війни перебував у партизанському загоні, боровся проти Центральної Ради. Під час війни потрапив пораненим в полон, згодом працював на окупованій гітлерівцями території лікарем Фастівської лікарні, допомогав пораненим партизанам, врятував від вивезення в Німеччину більше 1000 громадян. Схоплений гестапо в с. Ярошівці та спалений живцем фашистами 15 жовтня 1943 р., його ім`я надано інституту, який він очолював.

1870, 22 жовтня – у м. Вєлічка (Польща) народився Ян Влодзімєж (Володимир) Сєрадзкі– професор, керівник кафедри судової медицини (1900-41), декан медичного факультету, ректор (1924-25) Львівського університету, президент Львівського лікарського товариства (1911). Закінчив медичний факультет Краківського університету (1894), стажувався в Парижі, досліджував випадкові дитячі смерті, психопатологію в судовій медицині, механізми танатогенезу, історію медицини, запропонував оригінальну пробу визначення карбоксигемоглобіну, автор 40 наукових праць. 4 липня 1941 р.  страчений німецькими окупантами з групою вчених Львова.

1880, 22 жовтня – в с. Юрки на Полтавщині народився Віктор Павлович Протопопов– професор-психіатр, завідувач кафедри у Харківському медичному інституті (1923-44), директор Інституту клінічної психіатрії та соціальної психогігієни (1926-29), завідувач психіатричної клініки Психоневрологічного інституту в Харкові (1932-41). Згодом у Києві, завідувач кафедри психіатрії Київського інституту вдосконалення лікарів та відділу вищої нервової діяльності в Інституті фізіології АН УРСР (1944-57), академік АН УРСР (1945). Закінчив Петербурзьку Військово-медичну академію (1906), працював під керівництвом В.М.Бехтєрева. Розвивав патофізіологічний напрямок у психіатрії, впровадив у практику обстеження психіатричних хворих фізіологічні та біохімічні методи дослідження, створив оригінальну методику вироблення рухових умовних рефлексів у людини, зробив вагомий внесок у вивчення і лікування шизофренії та депресивно-маніакального психозу. В період українського відродження публікував праці і виступав українською мовою. Помер 29 листопада 1957 р.

1905, 28 жовтня – у м. Мерефі на Харківщині народився Степан Петрович Закривидорога– засновник і завідувач кафедри фармакології, професор Чернівецького медичного інституту (1946-67), автор понад 100 наукових праць про дію наркотиків, комбінований вплив ліків на організм, розробив і впровадив у практику терпентинову мазь з живиці буковинської піхти. Працював науковим консультантом (1957-58) Пхеньянського медичного інституту (КНДР) та в Монголії (1961-62). Помер 15 лютого 1981 р.

1840, 29 жовтня -  у Києві відбулося урочистие відкриття першого в Україні Наукового об`єднання лікарів; засноване лише 3 роки пізніше від Королівського медичного товариства у Відні та 20  років раніше від Московського товариства лікарів, дозвіл уряду отримано після дворічного зволікання. Метою товариства було: “радитися відносно  предметів, що стосуються медицини”, сприяти розвитку медичної науки, відкриттю медичного факультету, членами могли бути лікарі усяких спеціальностей і установ, без жодних обмежень, ініціатором його створення був інспектор Київської лікарської управи Іван Кудрявцев, засновниками - лікарі К.Ф.Боссе, Л.Ф.Гротковський і А.Ф.Мерінг, у 1849 р. тов-во очолив проф. В.А.Караваєв. З 1894 р. систематично видавало “Праці товариства”, відіграло велику роль у розвитку медицини, майже 50 років було у Києві єдиним науково-медичним товариством.

1095, жовтень - у Києво Печерській лаврі помер перший лікар України-Руси Агапіт Лічець (св. Агапіт Печерський),один з перших ченців-монахів, прийнятий ігуменом монастиря Антонієм. Жив у добі володарювання князів Ярослава Мудрого, Святослава, Ізяслава, Всеволода, Володимира Мономаха, лікував князя Володимира Мономаха; зціляв молитвою і зіллям, переважно внутрішні хвороби; був одним з перших цілителів-лікарів в Україні, читав праці Гіпократа і Галена грецькою мовою. В “Патерику” сказано, що він без поклику ішов до хворих, внутрішнє чуття підказувало йому, де потрібна допомога, ніколи не брав плати за свої труди. Похований у ближніх печерах Лаври, муміфіковані останки його зберігаються там уже 9 століть. Дата народження не встановлена.

1915, 2 листопада – – 100 років томув с. Велика Слобідка Кам’янець-Подільського району Хмельницької області народився Семен Семенович Лаврик– член-кор. АН УРСР (1979), директор Станіславського (нині – Івано-Франківськ) медичного інституту (1953-54), перший заступник Міністра охорони здоров’я УРСР (1954-60), директор Київського НДІ гематології та переливання крові (1960-70), ректор Київського медичного інституту (1970-84), голова Українського товариства лікарів-гематологів. Наукові праці його сприяли впровадженню в практику пересадки кісткового мозку, створенню його запасів для довгострокового зберігання при низьких температурах (використано при лікування потерпілих від аварії на ЧАЕС). Помер 7 липня 1990 р.

1885, 12 листопада - у с. Рябушки Лебединського повіту Харківської губернії (нині Сумська обл.) народився Михайло Іванович Ситенко - хірург, член-кореспондент АН УРСР, директор Харківського НДІ ортопедії і травматології (1926-40), який тепер носить його ім’я, засновник харківської школи ортопедів-травматологів, опрацював біля 20 оригінальних хірургічних операцій при вроджених вивихах стегна, звичних вивихах плеча, псевдоартрозах, вніс вклад в розвиток воєнно-польової хірургії, кісткової пластики. Ініціатор створення у Харкові першого дитячого ортопедичного профілакторію, центру реабілітації для хворих, які перенесли травми (Слов’янськ), засновник і редактор журналу “Ортопедія і травматологія” (1927), голова Українського товариства ортопедів-травматологів (з 1936 р.). Помер 13 січня 1940 р.

1810, 13 (25) листопада – у Москві народився Микола Іванович Пирогов– видатний хірург і анатом, основоположник військово-польової хірургії, організатор і керівник шпитальної хірургічної клініки Петербурзької медико-хірургічної академії (1841–56), директор Інституту практичної анатомії (1846), першим у країні застосував у воєнних умовах ефірний наркоз. Був попечителем Одеського (1856-58) та Київського (1858-61) навчальних округів, сприяв відкриттю Одеського університету та медичного факультету Університету св. Володимира, що однак мало на меті не лише розвиток освіти, але й русифікацію краю. Останні роки життя (1866-81) провів у своєму маєтку в с. Вишня поблизу Вінниці, де надавав допомогу населенню Поділля. Помер 23 листопада (5 грудня) 1881 р., його останки, набальзамовані співробітником Петербурзької МХА, зберігаються в склепі спеціально збудованої церкви в с. Вишня біля його будинку-музею.

1865, 16 листопада – – 150 років томув м. Нови Сонч (Польща) народився Ян Рудольф Рачиньскі– перший професор, керівник кафедри дитячих хвороб Львівського університету (1904-18), директор дитячого шпиталю св. Софії у Львові (1904-18), Закінчив медичний факультет Краківського університету (1889), ініціатор реорганізації педіатричної клініки університету відповідно до європейських стандартів того часу, досліджував діагностику, клініку та лікування дитячих хвороб, інфекцій, першим виявив роль метаболізму фосфатів у патогенезі рахіту, автор 30 наукових праць, засновник Львівської педіатричної школи. Помер 1 липня 1918 р.

1910, 16 листопада – у с. Сушки Коростенського повіту на Житомирщині народився Павло Дмитрович Харченко– професор-фізіолог, доктор біологічних наук (1959), завідувач кафедри нормальної фізіології Київського університету (1964-73). Закінчив Київський університет (1936), вивчав фізіологічну роль йонів у процесах збудження серцевого м’яза, процеси вищої нервової діяльності, підкоркову регуляцію соматичних і вегетативних функцій. Викладав українською мовою, автор українського посібника “Практикум з фізіології людини і тварин” (1951, 1955). Помер передчасно 1973 р.

1835, 19 листопада  -  в с. Іваніці Літинського повіту Подільської губернії в сімї’ї священика народився Валеріан Григорович Лашкевич– видатний професор, завідувач кафедри терапії Харківського університету (1870-88). Навчався в Кам’янець-Подільській духовній семінарії, закінчив МХА в Петербурзі, працював в клініці С.П.Боткіна, доктор медицини (1866), стажувався 2 роки за кордоном, послідовник фізіологічного напрямку «нервізму», вивчав нервові захворювання та сифіліс внутрішніх органів, висунув нові ідеї світової медицини, запровадив оксигенотерапію, вперше в країні використовував кокаїн; розвивав лікувальну справу в Харкові, першим демонстрував хворих на лекціях, проектував будівництво нової клініки, за свої кошти організував клінічну лабораторію; голова і почесний член Харківського медичного товариства. Помер 17 червня 1888 р. Залишив медичному факультету свою бібліотеку – 3 тис. томів, для допомоги потребуючим студентам Харкова – 20000 руб, селянам рідного сенла – 6000 руб.

1885, 23 листопада – у с. Дігтярі Прилуцького повіту Полтавської губернії у сім`ї фельдшера народився Віктор Григорович Дроботько– мікробіолог і епідеміолог, академік АН УРСР (1948). Закінчив Київський університет св. Володимира (1913), працював лікарем-епідеміологом, завідувачем відділу мікробіології (з 1931 р.) та директором Інституту мікробіології АН УРСР (1944-62), доктор біологічних наук (1934), професор (1938). Автор понад 120 праць, досліджував склерому, хіміотерапію інфекційних хвороб, сформулював теорію дисоціації бактерій, що виходила з явищ мутації та натурального відбору, був високоерудованим в літературі і мистецтві, інтелігентним, публікував праці українською мовою. Помер 10 вересня 1966 р.

1890, 24 листопада – 125 років томуу Львові народився Володимир Білозор - лікар Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії, командант шпиталю в Кам’янці-Подільському; опісля практикуючий лікар в Жовкві та Коломиї, активний громадський діяч. Після війни - на еміграції в Німеччині та США, опублікував нариси про медичну службу в роки Визвольних змагань. Помер 17 жовтня 1969 р.

1900, 30 листопада - в с. Митрофанівці Феодосійського повіту в  Криму в сім’ї службовця народився Анатолій Маркович Воробйов– професор-фізіолог, член-кор. АН УРСР (1951), закінчив Харківський медінститут, працював у Харківському стоматологічному інституті (з 1936), завідувач кафедри фізіології та декан лікувального факультету Львівського медичного інституту (1945-52), сприяв зарахуванню студентами і аспірантами місцевих українців, викладанню українською мовою (хоч сам користувався російською). З 1952 р. - директор Інституту фізіології ім. О.О.Богомольця АН УРСР; автор наукових праць з фізіології травлення та вищої нервової діяльності. Помер передчасно 26 жовтня 1955 р.

  1850, 31 листопада - в с. Ярославці на Черкащині в українсько-російській багатій сім’ї камергера імператорського двору (в якій зневажали українську мову і культуру) народився Сергій Подолинський– природознавець і медик, економіст, громадсько-політичний діяч. Закінчив природничий відділ Університету св. Володимира (1871), опісля захистив дисертацію з медицини у Бреславському університеті (1876), заснував у рідному селі школу–лікарню, в якій лікував і навчав селян. Займався питаннями економічної історії й теорії, згодом працював в Лондоні, Цюриху, Відні, Бреславі, Монпельє. Видав одну з перших українських книг на медичні теми, написану народною мовою за правописом Миколи Куліша - “Життя і здоров’я людей на Україні” (Женева,1879), яку високо цінив Ів.Франко. Співпрацював з М. Драгомановим і М. Павликом. Помер у Києві після тривалої психічної хвороби 30 червня (12 липня) 1891 р.

1840, 7 грудня – першим професором медичного факультету  Університету св. Володимира призначено випускника Казанського університету  Володимира Панасовича Караваєва, учня М.І.Пирогова.

1740, 13 грудня – в м. Сосниця на Чернігівщині в сім’ї сотника Чернігівського полку народився Опанас Филимонович Шафонський - доктор медицини (університет Страсбурга, 1763), військовий лікар та лікар шпиталів у Москві, викладач Московської шпитальної школи, автор книги про чуму (1774), один з основоположників епідеміології та санітарії в країні, з 1781 р. працював у Чернігові, склав цінну працю з історії Лівобережної України. Помер 27 березня 1811 р

1875, 25 грудня – в сім’ї священика народився Олександр Іванович Крупський– талановитий акушер-гінеколог і хірург, професор, завідувач кафедри акушерства і гінекології Київського (з 1930 р.) та Воронезького (з 1938 р.) медичних інститутів. Закінчив Юр’ївський (Дерптський) університет (1919),вУНР був членом Центральної Ради, брав участь в роботі Міністерства народного здоров’я і опікування, в створенні Всеукраїнської спілки лікарів. Автор першого підручника з оперативного акушерства українською мовою та численних наукових праць, вперше в Україні впроваджував масове знеболювання пологів, викладав українською мовою, репресований більшовиками у 1937 р. Помер у Москві 1943 р., за тоталітарного режиму замовчуваний.

1890, 25 грудня - – 125 років томув м. Дубні на Волині в єврейській сім’ї народився Борис Якович Ельберт - мікробіолог та імунолог, працював у Киргизії, Ростові, завідувач кафедри мікробіології Мінського медичного інституту та Білоруського університету (1948–62). Закінчив Університет св. Володимира (1917), професор (1925), доктор медичних наук (1939), біля 300 наукових праць присвячені біології та систематиці капсулоутворюючих бактерій, склеромі, імунопрофілактиці туберкульозу, механізмам інфекції та імунітету, розробив живу туляремійну вакцину. Помер 1963 р.

1595, грудень - у Чигирині в родині Чигиринського сотника народився Богдан (Зіновій) Хмельницький - Гетьман України, визначний державний діяч, воїн і дипломат; при Гетьмані були дипломований лікар, хірург і цирульник, у війську Богдана Хмельницького була належно організована медична допомога, в кожній сотні були цирульники; поранених та хворих козаків лікували в лічницях Трахтемирівського або Межигірського монастирів. Навесні 1656 р. Гетьман тяжко захворів, помер у Чигирині 27 липня 1657 р.

1895, грудень – у Житомирі за рішенням об’єднання Товариства Червоного Хреста відкрито лікарню на 15 ліжок і амбулаторію з платним лікуванням, займала невеликий двоповерховий будинок на вул. Дівочій,3.

                     Визначні персоналії та події,  відомі за роками 

980 – народився Іван Смера, один з перших світських цілителів-лічців Київської Русі-України; був у почті київського князя Володимира. Помер 1015 р.

1070  - у Києві княгиня Ольга та ігумен Києво-Печерського монастиря Феодосій заснували при Києво-Печерській лаврі «богадільню» - притулок для хворих та немічних - один з перших лікувальних закладів України-Русі.

1105  -  до Києва переїхав із Сурожа (Судака в Криму) лічець Петро Сурянин (Сиріянин), мабуть грек; до цього він лікував Чернігівського князя Святошу, багатьох зцілив у Києві.

1215 – 800 років тому у Києво-Печерській лаврі ченці Симон та Полікарп на основі монастирських переказів, літописних джерел та монастирського синодика почали складати «Києво-Печерський патерик» - найвизначніший літературний твір Лаври про житя печерських святих XI-XIII ст., в якому описано діяльність лічців, способи лікування, випадки зцілення; складено «Слово 27»   «Про святого блаженного Агапіта, безкоштовного лікаря»; сучасною літературною мовою опубліковано у 1998 р., 2-е видання 2001 р.

1240  -  на Тернопільщині засновано Почаївський монастир, при ньому були притулок і шпиталь, діяли ченці-лікувальники.

1240 -  татаро-монгольське нашестя на українські землі привело до упадку Київську державу, на 240 років загальмувало розвиток державності, науки і культури, медицини.

1245  -  на Тернопільщинів засновано Зарваницький монастир, при якому був притулок і надавали допомогу хворим ченці-лікувальники.

1270 – у Львові дочка князя Лева Констанція віддала свій посаг для спорудження при храмі Іоанна Хрестителя монастиря з притулком для хворих та з аптекою.

1390  -  у Новгородському літописі сказано: «Тої ж осени був мор сильний…Такі знамена на людях: при смерті появляється желез, побуде три дні, умре».

1445  -  У Львові київський аптекар Василь Русин (Базилій Рутенус) заснував одну з перших приватних аптек.

1450 - у м. Дрогобичі недалеко Львова народився Юрій Котермак (Дрогобич)– один з перших видатних українських вчених того часу, перший український доктор медицини, професор астрономії й медицини та ректор Болонського університету (1481–82), професор анатомії Краківського університету (1487-94), читав лекції з медицини. Був професором Ісполітанської академії в Братиславі, один час працював лікарем при дворі герцога в Феррарі (Італія), автор астрологічної праці (латинською мовою) “Прогностична оцінка поточного 1483 року”, в якій зазначає, що автор походить з Русі, торкається медичних питань. Помер у Кракові  4 лютого 1494 р.

1490 – у Львові магістрат прийняв на службу Олександра аптекаря, а заодно і лікаря, з міського фонду йому дано кошти, на які засновано першу офіційну публічну аптеку для загального користування.

1525 – у Львові для поліпшення санітарного стану міста і попередження заразних захворювань запроваджено грошовий асенізаторський податок з усіх возів, що прибували з крамом до міста.

1550  -  у Києві було 13 шпиталів, переважно при монастирях.

1560  -  у містах Закарпаття з’явилися присяжні (службові) бабки-повивальниці, які за невелику плату з міської каси надавали допомогу при пологах вбогим жінкам

1570 – у Львові народився Сикст Еразм (Львів`янин)– доктор медицини, професор Замойської академії (1614-29), лікар Львівського католицького шпиталю, дослідник мінеральних вод курорту Шкло; описав методи лікування мінеральними водами та пелоїдом (боровиною) різних захворювань. Помер 1635 р.

1610 – у Кракові почали друкувати у 5 томах зільник (гербарій) Симеона Сиреніуса, який деякий час працював у Львові, подав польські, німецькі і латинські назви лікарських рослин, інші тогочасні ліки, містив доповнення в яких згадується про лікарське зілля Покуття і Львівщини.

1620  -  у Луцьку заходами міщан відкрито першу в Україні спеціальну стаціонарну міську лікарню для хворих – «Лікарню братства милосердя».

1620  -  в м. Ужгороді в письмових джерелах згадується «госпіталь» - міська лікарня, яку  заснували Другети - володарі Ужгорода і околиць, перші згадки про нього в 1451 р., госпіталь згадується як просторий і багатолюдний.

1630  -  в Києві існував спеціальний лікарський монастир; Запорозька Січ давала зі своєї скарбниці внески монастирям на лікування запорожців.

1650  -  у м. Руані (Франція) вийшов друком твір французького інженера Гійома Левассера де Боплана «Опис України або областей Королівства Польського, розташованих між кордоном Московії й Трансільванії», в якому подано відомості про високий стан гігієни серед українських козаків.

1660 - французький історик Шерер після мандрівки по Україні писав: "У Малоросії при кожній церкві, без винятку, є лікарня або лазарет, де люди, справді бідні й не здатні себе забезпечити, доглянуті коштом церкви, залежно від її прибутків".

1670  -  в Україні почали поширювати перекладену з латинської мови працю «Альберт Славний таїнств женских, еще же о силах трав, камней, зверей, птиц и рыб».

1670  -  у Галичині та на Поділлі побував німець У.Вердум, який пізніше писав: «На Русі купають дітей аж до року щоденно два рази в теплій воді, кладучи їх так, що тільки вистає голова. Так вони лежать у воді понад годину й полощуться як жаби… Українці вважають, що це сприяє ростові дітей». 

1675  - в літописі згадується про «целюриків» на Запорозькій Січі; під час несподіваного нападу турецьких військ на Січ «поранено до осьмодесят товариства, яки кошовий Іван Сірко целюрикам січовим лікувати наказав».

 1690 – у Мукачеві приступив до роботи перший на Закарпатті дипломований хірург, німець за походженням.

1710 – населення Києва сильно потерпіло від епідемії чуми.

1715 – 300 років томуу  Києві відкрито першу державну аптеку (аптечний склад) для  потреб місцевого військового гарнізону; засновано першу приватну аптеку.

1730…1740 – у  Закарпатті почали практикувати перші дипломовані лікарі, що закінчили  європейські  університети; на посаду хірурга Ужанської Жупи затверджено цирульника Ф.Енеді.

  1735 -  у Львові на Ринку військовий магістр Вільгельм Наторпт заснував аптеку "Під чорним орлом", якої завданням було забезпечення ліками розташованих у місті військових та урядовців Ради міста; з 1966 р. в ній створено "Аптеку-музей"міста Львова.

1740 – німецький лікар Йоганн Шрайбер, який працював у Росії, опублікував трактат „Спостереження та думки про чуму, що в  1738 і в 1739 р. лютувала в Україні”.

        -у с. Чорногородка біля Фастова на Київщині в сім’ї священика народився Петро Іванович Погорецький -доктор медицини (Лейденський університет, 1765), випускник КМА (1757), у Московській шпитальній школі, викладав фармакологію і діагностику. У час, коли лікарська справа в Російській Імперії була в руках німців, він вніс новаторські ідеї в медицину, боровся проти чуми, вдосконалював системи навчання лікарів,  написав латиною і опублікував чотири аласні книги, видав ряд перекладів, які відограли велику роль у розвитку російської медичної термінології, але зазнав переслідувань медичної колегії (1769); пізніше провадив приватну практику в Москві, брав участь у ліквідації епідемії чуми.  Помер 1780 р. 

       - у м. Гадячі на Полтавщині в сім’ї священика народився Мартин Матвійович Тереховський - лікар і біолог, доктор медицини, професор анатомії в Петербурзькому госпіталі, директор Ботанічного саду. Загальну освіту одержав у Києво-Могилянській Академії. Автор проектів реорганізації медичних шкіл; у докторській дисертації “De vermibus infusoriis” (1775) заперечував самовільне зародження мікроорганізмів, праця його лягла в основу протиепідемічних заходів в Україні та в Росії у 18 ст. Помер 2 липня 1796 р.

       – у м. Ле Конке (Бретань, Франція) народився Бальтазар Гакет – доктор медицини, професор історії природничих наук, історії та філософії медицини Львівського університету (1787–1805); вивчав флору, фауну і природні багатства Карпат, разом із студентами філософського і медичного факультетів мандрував по Карпатах; видав чотиритомну працю з фізичним описом Карпат (1796), вказав у ній джерела мінеральних вод. Відвідав багато країн і знав багато мов, був вченим енциклопедистом, написав понад сорок фундаментальних томів з питань медицини, ветеринарії, біології, хімії, геології, географії, етнографії та антропології. Медицину студіював у Монпельє і Парижі, був військовим лікарем-хірургом, завідував кафедрою анатомії, хірургії та акушерства в Люблянському ліцеї (Словенія), після закриття університету у Львові працював у Краківському та Віденському університетах. Помер у Відні 10 січня 1815 р.

1745 – у с. Денисівка Лубенського повіту на Полтавщині народився Никон Карпинський– доктор медицини Страсбурзького університету, професор анатомії, фізіології й “матерії медики” в Петербурзькій медико-хірургічній академії та професор анатомії в Академії художеств, один з найвизначніших анатомів і хірургів свого часу, автор одного з перших в Росії оригінальних підручників анатомії, опрацював першу фармакопею Росії (1778). Помер 1810 р.

1750 – в с. Малі Будищі Полтавського полку (тепер територія Полтави) народився Павло Михайлович Шумлянський (брат О.М.Шумлянського) - доктор медицини Стасбурзького університету, професор фармакології та хірургії в московських медичних школах. З 1805 р. - у Харкові, один із засновників Харківського університету, належав до найбільш відомих вчених, професор хірургії (до 1817 р.) та декан медичного факультету, обирався ректором університету. Автор ряду праць з хірургії, запобігання інфекційним недугам, про мінеральні води Полтавщини. Помер 1824 р.

      – (за ін. даними 1740) у с. Церковище біля Козельця на Чернігівщині в сім’ї козака народився Опанас Масловський– доктор медицини, штаб-лікар (1784), губернський лікар у Києві, голова Київської лікарської управи, перший професор медицини у медичному класі Києво-Могилянської академії (з 1802 р.); започаткував викладання медицини у вищій школі на Лівобережній Україні, автор понад 15 наукових праць з акушерства, інфекційних хвороб, ботаніки, токсикології, психічних захворювань, один з кращих організаторів медичної справи в Україні, заснував ряд лікарень. Помер 25 квітня 1804 р.

1750…1764 – останній Гетьман України Кирило Розумовський розробив проект відкриття  в гетьманській столиці Батурині першого в Україні університету з медичним факультетом, закупив за  кордоном для цього медичні прилади й інструменти, запроектував анатомічний театр, побудував першу в Україні лікарню як  базу майбутнього університету; прагнув також перетворити в університет Києво-Могилянську академію, царська влада не допустила до реалізації цих ініціатив.

1755 -    влада Російської їмперії дозволила учням з українських земель вступати до шпитальних шкіл Москви і Петербурга

1760  -  в містечку Омельник Миргородського полку на Полтавщині народився Петро Андрійович Гординський -  професор медичного класу КМА, викладав патологію, терапію, фітотерапію.

       – в с. Салтиковій Дівиці Ніжинського повіту на Чернігівщині в сім’ї священика народився Степан Андрієвський - доктор медицини, директор Медико-хірургічної академії в Петербурзі. Навчався в Києво-Могилянській академії, склав «Медико-топографічний опис Чернігівської губернії» (1785), вперше провів дослід самозараження сибіркою, доказав тотожність тваринної і людської сибірки. Помер 1818 р.

       – (за деякими даними 1766) - у с. Срібне біля Прилук на Київщині в козацькій сім’ї народився Яків Йосипович Саполович - хірург-новатор,  доктор медицини,  професор хірургії Петербурзького медико-хірургічного училища,  директор медико-інструментального заводу (1796-1829). Навчався в Києво-Могилянській  академії (1772-78), першим в країні почав застосовувати методи перкусії та аускультації, створив багато нових хірургічних інструментів, залишив рукопис лекцій з хірургії, брав участь у реформуванні медичної освіти. Помер у Петербурзі 14 серпня 1830 р.

1765  - 250 років томуМатвій Самсонович Крутень, уродженець Чернігова, захистив в Лейденському університеті дисертацію «Медичний догляд на жування», першим подав спостереження про нервову регуляцію травлення. Навчався у Києво-Могилянській академії, в Петербурзькій медичній школі, працював лікарем спочатку в Україні, опісля в Петербурзі разом з Д.Самойловичем, був ініціатором створення венерологічної лікарні, опублікував першу в країні працю з військової медицини; вважається першим українським фізіологом, прабатьком вчення І.М.Сєченова та І.П.Павлова про рефлекси. Помер 1770 р.

1770 - у Львові в зв’язку з епідемією чуми надруковано польською мовою книгу „Спосіб лікування, що застосовувався під час моровиці в Яссах, описаний німецькою мовою п. Бароном фон Аш, тепер перекладений рідною мовою заради загальної користі”.

     – у Києві на Подолі  був військовий аптечний склад (магазин), яким керували німець-провізор Ведель та його два німецькі помічники, забезпечували ліками військові частини, а  вже військові лікарі самі готували ліки для своїх пацієнтів.

     – відкрито аптеку в м. Кременчуці

     – у Відні видано “Головний санітарний статут”, який нормував і упорядковував медичну допомогу на території Австро-Угорщини;  узаконив штати лікарів та хірургів, заборонив лікувальну діяльність особам, які не мали диплому; окремим розпорядженням цирульників, аптекарів та повивальних бабок зобов’язано здавати екзамени адміністративним лікарям на право займатися лікувальною діяльністю, статут розповсюджено в Галичині.

1770…1774 – в Україні була найбільша епідемія чуми, для боротьби з нею створено понад 100 лазаретів та карантиних пунктів.

1770…1784 – німецький вчений, лікар і мандрівник С.Гмелін, відвідавшиУкраїну в чотирьохтомовій праці “Подорожі по Росії” відзначив  високий стан медицини на Україні, велику кількість вживаних ліків. Він писав, що на Україні “вже з давніх часів знали різні хімічні ліки, також розповсюджене було щеплення віспи”  (чим Україна значно випереджувала Росію).

1775 - на українських землях Наддніпрянщини (як і в Росії) створено Приказ громадського  опікування – перший орган управління медичною справою в містах; йому підлягали всі  медичні та “богоугодні” заклади, як сирітські будинки, богадільні, будинки  для умово хворих,  а також аптеки; тоді ж впроваджено посади повітових лікарів.

       - сенат Російської імперії видав наказ про створення у Києві урядового шпиталю.

       – у Страсбурзькому університеті Мартин Тереховський, уродженець Полтавщини і вихованець Києво-Могилянської Академії, захистив докторську дисертацію “Про наливковий хаос Ліннея”, в якій довів неспроможність теорії  самовільного зародження найпростіших.

1780 – у Києві пожежа знищила знамениту бібліотеку Києво-Могилянської Академії, яку сотні років збирали найбільш освічені люди України, втрачено тисячі книг і рідкісних рукописів, в т.ч. в галузі медицини, книги єропейських вчених, їх переклади; за 30 років повторна пожежа знову знищила бібіліотеку.

       -  в Лейденському університеті Данило Самійлович, уродженець Чернігівщини, написав і захистив  дисертацію на ступінь доктора медицини на  тему: "Tractatus de sectione symphyseos ossium pubis et partu caesaraeo" (Про симфізеотомію і кесаревий розтин); він же  опублікував працю "Теперішній спосіб лікування з настановами, як можна простому народу лікуватися від укусів скаженої собаки та від  ужалення змії".

1790 - 225 років томуу с. Макіївці на Черкащині народився Петро Пелехін– професор Петербурзької медико-хірургічної академії та медичного класу Києво-Могилянської академії, видатний український лікар Х1Х століття. Викладав «Окулістику», «Історію і літературу медицини та висловлювання древніх медичних авторів», а також судову медицину, медичну поліцію і гігієну; палкий прихильник українського національного відродження; заповів велику суму грошей на відкриття у Львові українського університету та побудову хірургічної клініки (за які закуплено будинки для НТШ). Помер 3 жовтня 1871 р.

      -  на Полтапвщині народився Прохір Чаруківський– видатний професор терапії в Медико-хірургічній академії в Петербурзі, автор

          підручників “Загальна патологічна семіотика», «Досвід системи практичної медицини», написав одну з перших в країні праць про аускультацію. Помер 1842 р.

       -  у  Львові відкрито першу публічну аптеку для населення.

1795 – в містах Умані та Чернігові відкрито аптеки.

1800 – лікар Єфрем Мухін (1766–1850), уродженець Слобожанщини, випускник Харківського колегіуму, згодом професор Московського університету, в рукописі  своєї докторської дисертації (захищена в Геттінгені, 1804)  вперше виклав основи  рефлекторної  теорії, основоположник анатомо-фізіологічного напрямку в українській і російській медицині, розвинув вчення про провідну роль головного мозку в життєдіяльності організму, підкреслював основну роль нервової системи у виникненні захворювань (теорія нервізму); за тоталітарного режиму основоположниками нервізму в країні називали С.П.Боткіна та І.П.Павлова.

       -  після другого поділу Польщі (1793) і приєднання Поділля до Росії збудовано державні лікарні в Кременчуку, Полтаві, Ромнах, Лубнах та інших губернських та повітових містах, де поряд з лікарями працювали їх помічниками фельдшери та, як допоміжний персонал, неосвічені жінки.

      - декретом Надвірної канцелярії Австро-Угорської імперії  практикуючим лікарям дозволялося  мати домашні аптеки, якщо в місці їх проживання на віддалі однієї милі не було жодної аптеки; лікарі мали право видавати хворим лише ті ліки, які були вказані у фармакопеї.

       – у м. Кременчуці побудовано першу на українських землях велику державну лікарню Приказу громадського  опікування.

       -  в містах Черкасах і Шполі засновано аптеки.

       –Тимофій Смілівський (1769-1815) з України,  професор ботаніки  і хімії Петербурзької медико-хірургічної академії, переклав з латини працю К.Ліннея “Філософія ботаніки”.

1. -  в сім’ї священика народився Матвій Гаврилович Лашкевич– лікар у Чорноморському флоті. Навчався в Катеринославській духовній семінарії, закінчив медичний факультет Харківського університету (1832), працював військовим лікарем, у Севастопольському госпіталі (1840), старшим лікарем флотського екіпажу (1850), судновий лікар Чорноморського екіпажу (1863), опублікував праці про повітряне контуження, досвід медичного забезпечення екіпажу флоту під час Кримської війни. Помер 8 липня 1867 р.

        -  вперше  в Харкові на базі лікарень відкрито клініки – як навчально-наукові заклади.

        -  перевидано книжечку Йосипа Каменецького „Коротке поучения як лікувати звичайними засобами хвороби", (яку вперше  видав 1803 р.), праця була настільки популярна, що її перевидавали ще 7 разів (1809, 1811, 1815, 1822, 1828, 1830 та 1864), її перекладали також на вірменську та грузинську мови.

        -  в Черкасах відкрито повітову лікарню - найстаріший лікувальний заклад міста.

        –  у Львові  владою Австро-Угорщини закрито Львівський університет; професорів-медиків Шіверека, Гакета, Седея і Гільдебранда переведено до Кракова; медичний факультет реорганізовано в Медичну колегію з дворічним терміном навчання, для підготовки хірургів і акушерів, існувала до 1883 р., коли була перетворена на Медико-хірургічну школу з трьохрічним  терміном навчання, навчалися 40 – 115 чоловік в рік.

       – у селах Київщини лютувала  епідемія віспи; повітові лікарі проводили щеплення проти віспи, однак жителі рідко зверталися за щепленням.

1820…1825  -  у Кременчуці, який був адміністративним центром півдня України, функціонувала  одна з найкращих в Україні лікарень; в ній працював відомий епідеміолог Данило Самойлович, славний хірург Овксентій Богаєвський; знаходилася в мурованому будинку, мала 11 палат, спеціальну операційну, пологову кімнату; господарство лікарні мало 87 десятин землі.

1820-1830 рр. – у Могилеві-Подільському повіті працював кріпосний лікар Прокіп Данилевський; закінчив Московський університет, як і В.Тропінін; на відміну від художника, граф відмовився відпустити лікаря на волю, через деякий час він приєднався до народного ватажка Устима Кармелюка. 

1825 - в с. Бочавка Ізюмського повіту на Харківщині народився Володимир Александров - доктор медицини (1859), закінчив Харківський університет (1853), служив лікарем в Чугуєві, старшим міським лікарем в Харкові, пізніше дивізійним лікарем, автор відомої музикальної драми «За Неман іду», Малоруських співанок, Трилогії «Тихомовне кохання», написав лібретто до опери Щуровського «Богдан Хмельницький». Помер 1893 р.

      -   у Чернівцях почала діяти лікарня очних хвороб.

1830  -  в с. Генріхівка поблизу Шаргорода на Поділлі (тепер с. Ролле Вінницької обл.) в сім’ї французького емігранта народився Йосип (Юзеф) Антоній Ролле  - лікар Кам’янця-Подільського, історик, письменник, активний громадський діяч. Закінчив Університет св. Володимира (1855), вдосконалювався в Сорбоні у психіатра Жана Шарко, захистив у Києві докторську дисертацію «Психічні захворювання» (1863), працював у міській лікарні, лікарем-інспектором цукрових заводів; опублікував 20 наукових праць з психології, санітарії, гігієни, історії медицини Волині та Поділля, української народної медицини; видав краєзнавчі праці про Поділля, організатор «Кам’янець-Подільського товариства лікарів», 30 років був його секретарем, почесний член лікарських товариств Києва, Варшави, Вільна, Парижа, засновник і скарбник Подільського товариства людинолюбства (1884). Помер 9 січня 1894 р., в кафедральному соборі міста присвячена йому мармурова плита.

       – в Україні за наказом генерал-штаблікаря вперше запроваджено писання історій хвороб, які тоді називали “Скорбні листки”; писали їх латинською мовою, дуже коротко, містили назву хвороби, перебіг та її лікування.

1835 -   в Києві відкрито першу гомеопатичну аптеку.

        -  в Одесі відкрито  благодійний заклад – «Лічницю для приходящих».

        – у Львові аптекар і хімік Теодор Торосевич першим почав дослідження складу мінеральних вод Трускавецьких джерел “Фердинанд”, “Маруся” і “Нафта” (сьогоднішня “Нафтуся”).

        – на підросійській Україні царський уряд відмінив Магдебурзьке право, цехова медицина закінчила своє офіційне існування; були ліквідовані цехи цирульників в Києві, проте  цирульники  ще довго залишалися  в містах і селах, помічників  лікарів стали офіційно називати фельдшерами.

1840 – на Київщині народився Всеволод Любинський– лікар-бактеріолог  і громадський діяч, перший Міністр народного здоров’я і опікування в уряді Гетьмана Скоропадського (1918), належав до групи міністрів, які провадили курс на українізацію держави. Закінчив Університет св. Володимира (1895), працював в лабораторії проф. Павловського, у приватній «Георгіївській лікарні Товариства лікарів-спеціалістів», відкрив на вул. Володимирській  «Хіміко-бактеріологічний інститут   д-ра Любинського», вагомий його внесок в проблему лікування ран, досліджував туберкульозні бацили, учасник Київської школи мікробіологів, голова товариства для боротьби із заразними хворобами, товариства швидкої медичної допомоги, опублікував наукові праці, брав участь в наукових з’їздах. Помер 1920 р.

      - у м. Стародуб на Чернігівщині народився Микола Пилипович Толочинов, акушер-гінеколог, професор і завідувач кафедри акушерства і жіночих хвороб Харківського університету (з 1885 р.), директор земського пологового будинку і викладач повивальної школи. Автор трьох підручників, описав вроджену ваду серця (хвороба Толочинова - Роже). Помер 1908 р.

      -  у Львові серед 57 докторів медицини було 6 українців

      – київський хірург В.А.Караваєвпершим в історії хірургії описав успішну операцію ринопластики.

1845 - в Києві в Університеті св. Володимира  відбувся перший захист дисертації на медичну тему: праці О.П.Вальтера“Про механізм сплетення волос при колтуні (мікроскопічне дослідження)”.

       -  професор Університету св. Володимра Ф.С.Цицурінвидав підручник «Вступ у курс приватної терапії, семіотики й клініки внутрішніх хвороб».

     – у Закарпатті на 1 лікаря припадало 80 000 жителів;

     - у Львові стараннями Ядвіги Сапежини відкрито невелику лікарню для дітей ім. св. Софії, для якої пізніше збудовано два спеціальні корпуси на 110 ліжок; вважають, що це була перша така дитяча лікарня  в Європі; в  інших містах існували лише дитячі відділи при загальних шпиталях.

       - в Росії запроваджено нові правила іспитів для фармацевтів, перечислено детально коло питань, на які фармацевти повинні були дати відповідь; встановлено три фармацевтичних звання: аптекарський пормічник, провізор; встановлено ступінь магістра фармації із захистом дисертації; право присуджувати ці звання після відповідних іспитів мали університети, такий порядок зберігався до кінця існування імперії, на території України такими правами користувалися Харківський університет та Університет св. Володимира.

1850  -  в Курській губернії народився Іван Якович Платонов– видатний психіатр-невропатолог в Харкові. Закінчив Харківський університет (1875), відкрив взірцеву «Приватну психіатричну лікарню д-ра І.Я.Платонова» (1886), започаткував працетерапію (1882), лікарня-клініка стала базою кафедри психіатрії університету, викладав доцентом; розвивав новий підхіл ло лікування хворих, використовував найпрогресивніші методи психотерапії, гіпноз; формував гуманне ставлення до хворої дюдини, вперше в країні став викладати психіатрію майбутнім фельдшерам. 1916 р. переїхав в Євпаторію до сина (К.І.Платонов), помер 1918 р., свою бібліотеку заповів медичному факультету Харківського університету.

      -  в єврейській сім’ї народився Самуїл (Єфімович)Мар’яшес– основоположник урології в Одесі, громадський діяч. Закінчив Університет св. Володимира (1876), в його обширне хірургічне відділення Нової Одеської лікарні приїздили хворі з Півдня України, відкрив приватну лікарню-санаторій широкого профілю, використовував прогресивні методи лікування, публікував наукові праці, редактор –видавець «Еврейского медицинского голоса» (1908-11), очолював благолійне товариство допомоги хворим «Езрас-Хаілім». Помер 1913 р.

       – в Одесі для немічних і хворих  відкрито “Богадільню сердобольних сестер”.

1855 -  на Тернопільщині народився Осип Ковшевич– лікар, полковник УГА. Закінчив Віденський університет, в австро-угорській армії служив до звання полковника, став активним учасником Визвольних змагань, один із засновників УГА, очолював медичну службу, як штабний лікар очолив військову команду на Бережанщині, організуав боротьбу з епідемією холери в повіті, заразився і помер в Бережанах 6 січня 1919 р. Почесний громадянин Бережан, його іменем назва вулиця міста.

1860 – у Києві професор анатомії Університету св. Володимира О.П.Вальтер заснував на власні кошти один із перших в Російській імперії та перший в Україні щотижневий медичний часопис "Современная медицина». На рік виходило 42 числа, мав передплатників у Росії та за кордоном. Пропагував фізіологічний напрямок у медицині, критикував стан санітарно-медичної справи в Росії, закликав до звільнення медичної науки від чужих впливів. Перестав виходити у 1876 р. у зв”язку з переїздом Вальтера до Варшави.

     – засновано Кам’янець-Подільське медичне товариство; у 1865 р. було заборонене царським губернатором, відновило роботу у 1872 р.

1865 - 150 років томув Одесі в сім’ї купця народився Франц Стефаніс– доктор медицини, професор, завідувач кафедри нормальної анатомії Університету св. Володимира (1903–17). Першим в країні почав вивчати лімфатичну систему, дослідив лімфатичні судини внутрішніх органів, запропонував масу для ін”єкції лімфатичних судин (маса Стефаніса), виготовив унікальні анатомічні препарати, які започаткували навчальний музей кафедри; його учнями були українські вчені О.Черняхівський, М.Вовкобой. Помер 14 грудня 1917 р.

      - у Києві професор медичного факультету Університету св. Володимира Ю.К. Шимановський в своїй праці „Операції на поверхні людського тіла” вперше в  світовій хірургічній практиці  описав вільне перещеплення шкіри.  

      – професор Харківського університету Іван Павлович Лазаревський (1829-1902)  запропонував першу модель прямих акушерських щипців.

      - населення Києва становило 71 400 чоловік. ??

1870 – київський хірург Олександр Степанович Яценко, уродженець Сімферополя (1843-97), першим у світі здійснив перещеплення шкіри для  заміщення дефекту після вогнепального поранення, опрацював методи блефаропластики (операція за Яценком-Лефором-Волфом-Краузе), розширення звужених ділянок стравоходу (бужування за Яценком-Геккером). 

      -  у Чернівцях уряд Австро-Угорщини створив Крайову раду здоров'я, в обов'язки якої входило здійснення всіх заходів щодо організації медичної допомоги населенню Буковини; раду очолював крайовий санітарний референт, якого призначав своїм указом імператор, голова ради– лікар Антон Захар; заступник голови – лікар Карл Денаровський; члени ради: професор хімії доктор Ріхард Прібрам, професор хімії Йоган Штігель, крайові інженери Карл Оман, Вільгельм Мартін, Фердинанд Норман, аптекарі Віллібальд Вельдович і Франц Крижанівський; рада виконувала функції як дорадчого, так і санкціонуючого органу краю при вирішенні всіх проблем практичної охорони здоров'я, із призначенням на посади медперсоналу, веденням статистичного обліку, аналізу та звітності, вирішенням санітарно-гігієнічних і епідеміологічних проблем.

      -  в Галичині й Буковині за  стараннями з’їзду лікарів владою офіційно заборонено діяльність  цеху цирульників.

       -  організовано Житомирський Комітет опікунства над хворими і пораненими, першою очолювала його дружина волинського губернатора Грессера.

1875 -  вихованець Університету св. Володимира професор М.В.Скліфософський впровадив затискуюче змикання при лікуванні переломів, що не зростаються (замок Скліфософського).

      -  у Києві видано книгу “Ліки своєнародні, з домашнего обиходу і в картинах життя".

      – у Львові акушерську школу, започатковану Медичним колегіумом у 1784 р., перейменовано на Імператорсько-королівську школу акушерства у Львові, школа з пологово-гінекологічним відділом входила до складу загальної міської лікарні, існувала до 1918 р., коли була перетворена на  Державну акушерську школу у Львові, довгий час її очолював професор акушерства Адам Соловій (1919-30). У 1939 р. на її базі створено Львівську фельдшерсько-акушерську школу, яку у 1954 р. перейменовано у Львівське медичне училище, а у березні 1993 р. у Львівський державний медичний коледж ім. А.Крупинського.

        – у Києві лікар Ф.О.Леш, пізніше керівник кафедри лікарської діагностики Університету св. Володимира, уперше в світі виявив і описав збудника амебіазу.

1880 - у Київській губернії народилося 139 205  осіб, померло – 87 338; природній приріст становив 51 867 осіб; зареєстровано 92 064 хворих. Хворіли на епідемічні хвороби: віспа – 4 259 осіб; кір – 545; шкарлатина – 71; кашлюк (коклюш) – 180; дифтерія, круп – 8 250; черевний тиф – 647; висипний тиф – 185.

       -  у Чернівцях створено Буковинську лікарську палату, президентом якої протягом 1880-1888 років обирався доктор медицини Василь Волян – директор Крайової громадської лікарні.

      -  у селищі Моршині на Львівщині розвивався бальнеологічний  курорт; стали використовувати мінеральні джерела для “рапних” ванн і торф”яні грязі “боровину” – для грязьових ванн і апплікацій;  зроблено перші спроби використання питтєвої мінеральної води джерела “Боніфацій”, започатковано лікування питтєвими мінеральними водами і пелоїдом (грязями). Почато дослідження лікувальних властивостей джерел Моршина, визначено склад мінеральних вод, почали виморожувати моршинську сіль та готувати пресовані брикети торф”яного пелоїду. Почався розвиток Моршина як бальнеогрязекурорту, одночасно  лікувалося 40 – 50 хворих.

       -    в Житомирі відбулося об'єднання сестер милосердя в общину, урочисте відкриття амбулаторної лікарні при общині відбулося 15 травня 1890 р., на той час головою Комітету була Н.І. Янковська.

1885 – у Києві завершено будівництво  двоповерхового будинку (Бульвар Шевченка, 17) для хірургічної  та терапевтичної клінік Університету св. Володимира, за кілька років (1888) збудовано акушерсько-гінекологічну клініку,  а пізніше (1894) – Патологоанатомічний інститут.

        -  у Києві засновано перше товариство зубних лікарів.

      –  Овксентій Богаєвський, доктор медицини, полтавський хірург, опублікував першу в країні працю про ехінокок.

1885…1890 -  в Одесі, Харкові, Катеринославі й Херсоні засновано одонтологічні товариства (зубних лікарів).

1890 – 125 років томукиївський терапевт Теофіл Г.Яновський у своїй докторській дисертації  встановив бактерицидну дію ультрафіолетових променів на паличку черевного тифу.

        - проф. А.Д. Павловський прочитав вперше для студентів медичного факультету Університету св. Володимира спеціальный курс бактеріологічної  діагностики. 

       – в Одесі засновано журнал “Акушерка”, видавався російською мовою до 1917 р.

       – в Ужгороді при Міській публічній лікарні відкрито державну акушерську школу для підготовки бабок-повитух спочатку з трирічним, а потім з пятирічним курсом навчання, директором школи призначено директора лікарні д-ра. А.Новака.

      – на Львівщині смертність від інфекційних недуг становила  38,2 на        10 000 населення, була в декілька разів вищою, ніж в центральних районах Австро-Угорщини.

1890.…1899 -  на українських землях під пануванням Росії виходило 20 медичних часописів; з них 14 засновано в даному десятиріччі; царський режим, боячись “малоросійського сепаратизму”, забороняв видання фахової літератури українською мовою.

1890…1892 – в Одесі лікар-інфекціоніст, пізніше перший професор кафедри інфекційних хвороб Одеського університету, В.К.Стефанський (1867–1949) вперше в країні замість трахеотомії впровадив інтубацію при дифтерійному крупі.

1895 – у Києві професор Університету св. Володимира  Олександр Д.Павловський одним з перших у світі виготовив у своїй лабораторії і застосував  для лікування антидифтерійну сироватку.

       – у Харкові Ю.Ф.Фінк відкрив першу невелику платну ортопедичну лікарню для дітей.

       – у Харкові лікар Л.В.Орлов, а  в Одесі лікар І.Ф.Сабанєєв виконали перші в країні операції на судинах.

        - зареєстровано відкриття рентгенівських променів Конрадом Рентґеном; шість років раніше перші знимки кісток руки людини в Х-променях зробив український професор Віденського університету Іван  Пулюй, але не представив це як відкриття.

       – в Ужгороді споруджено перший акушерський стаціонар на Закарпатті, пологовий  відділ на 15 ліжок став також базою для Ужгородської акушерської школи.

       – на українських землях забезпечення лікарями становило 1,3 на             10 000 населення.

       – у Києві засновано Товариство для боротьби із заразними хворобами; ставило своєю метою виробництво протибактерійних препаратів і будівництво в Києві Бактеріологічного інституту. Очолював товариство професор О.Д.Павловський.

      – у Львові на вул Піярів (нині – Некрасова) відкрито шпитальний комплекс, в якому розташовано пологовий  відділ, акушерсько-гінекологічну клініку та акушерську школу; три роки пізніше тут  розташовано кафедру акушерства і гінекології медичного факультету Львівського університету, яку очолював професор Адам Чижевич..

      – у Чиказькому університеті  здобув вперше лікарський диплом українець – Володимир Сіменович (нар. 1859 р.); лікарську практику з акушерства почав провадити у штаті Пенсильванія, де тоді проживало найбільше українських робітників. Згодом став професором акушерства у Національному медичному університеті в Чикаґо. .

1900 – в Галичині в сім’ї священика народилася Неоніла Пелехович– одна з перших українських жінок – лікарів-піонерів у США, педіатр у Нью-Йорку, голова медично-допомогового фонду для потерпілих від польської пацифікації в Галичині (1930). В Головній управі Союзу Українок Америки організувала і очолила «Комітет Помочі Голодуючій Україні» (листопад,1933), зверталася з меморандумами і листами про підтримку до президента Рузвельта, сенаторів і конгресменів, до Міжнародного Червоного Хреста. Померла 1977 р.

    – професор хірургічної патології і терапії Університету св. Володимира О.Д.Павловський (1857-1944) впровадив у практику кип’ятіння хірургічних інструментів у 1% розчині соди.

    -  у Парижі в роботі Х111 Міжнародного наукового конгресу лікарів брала участь українська делегація, сформована Науковим товариством  ім.Шевченка,  до якої входили лікарі  В.Кобринський,  Т.Гвоздецький (Галичина), проф. І.Горбачевський (Прага), Є.Кобринський (Відень), В.Сіменович (Чикаґо. ), В.Шмигельський (Франція). Лікарі-українці з Наддніпрянщини не змогли взяти участі  із-за переслідувань царським  режимом.

     - у Катеринославі (нині – Дніпропетровську) відкрито зуболікарську школу.

     -  у Львові створено фармацевтичну фірму "П. Міколяш і Спілка", яка мала аптеку, науково-хімічну лабораторію, магазини санітарії і гігієни та лабораторного скла і реактивів, склади для гуртової реалізації лікарських засобів, гомеопатичних препаратів, товарів для дрогерій, виробництво і склади для розчинників лаків та фарб. У першому десятиріччі ХХ ст.  фірма забезпечувала чверть потреб Галичини в лікарських засобах, реалізувала продукцію європейських  фірм.

     –  у Києві засновано Товариство дитячих лікарів.

     – у Києві створені Дерматосифілідологічне (Дерматологічне та венерологічне) товариство, яке очолив    проф. С.П.Томашевський, та Товариство дитячих лікарів, - голова – проф. В.Е.Чернов.

     – у Харкові засновано Дерматологічне та венерологічне товариство.

      - у Київській губернії народилося 176 367  осіб, померло – 102 095; природній приріст становив 74 272 осіб; загальне число населення – 3 850 599 осіб. Зареєстровано 979 625 хворих, з них епідемічних – 73 240; число лікувальних установ – 222; в них 3 886 ліжок; загальне число медперсоналу – 1 545, з них лікарів – 702; число стаціонарних хворих становило  43 237.

      – у Київській губернії хворіли на епідемічні хвороби: віспу – 2 470 осіб; кір – 6 523; шкарлатину – 10 513; кашлюк (коклюш) – 7 444; дифтерію, круп – 6 898; грип – 23 241; черевний тиф – 13 633; висипний тиф – 2 124; поворотний тиф - 394.

      - у Харкові-Хоролі-Одесі почав виходити  часопис “Вісник гомеопатичної медицини”, виходив до 1913 р.

     - Харківський  університет  обрав  Роберта Коха  своїм  почесним членом.

1900…1905 – захворюваність на висипний тиф  в Україні становила 4.0 на    10 000 населення; на поворотний тиф – відповідно 1,0.

1900…1909 – на під російських українських землях продовжувався розвиток періодичної медичної літератури: виходило 37 видань (10 з минулого  десятиліття  і засновано 27 нових), зокрема  “Харківський медичний журнал”, “Руський журнал шкірних і венеричних хвороб”, “Єврейський медичний голос” (російською мовою); з’являються (1908) медичні збірники українською мовою.

1905 – київський хірург Є.Черняхівський опублікував статтю “Випадок зашивання рани серця” – одну з перших пріоритетних українських праць в цьому напрямку, наступного року її передрукував німецький медичний журнал. Започаткувала становлення серцево-судинної  хірургії в українській медицині, яку Є.Черняхівський десятки років успішно розвивав.

     -  в Одесі створене Чорноморське товариство взаємного страхування судновласників від нещасних випадків з їх робітниками і службовцями;  діяло в усіх портах Чорного і Азовського  морів  та  в приморських річкових портах.

     – опубліковано записку Імператорської Академії Наук “Об отмене стеснений мало-русского печатного слова”, в результаті чого у 1906 р. царський режим, наляканий революційними виступами, послабив заборони української мови; стало можливим створити в Києві Українське наукове товариство та почати друкувати наукові праці, в тому числі медичні, українською мовою.

      – у Львові організовано комітет, що провадив облік випадків смерті від туберкульозу; надавав допомогу «Товариству боротьби з туберкульозом» в організації роботи амбулаторій.

      – Рада професорів Харківського університету  прийняла рішення допустити жінок вільнослухачами на медичний та інші факультети; у 1908 р. це рішення було відмінене міністром народної освіти.               

      – у виборах до Петербурзької Державної Думи кандидатом від спільного блоку українців, російських кадетів та єврейського об’єднання був київський лікар  Модест Левицький (1866 – 1932).

     -  у східних галицьких повітах   в  зимові місяці кінця року  розпочалася епідемія .висипного тифу.

     – у Києві засновано професійне товариство фармацевтів-службовців.

1905…1907 – київські та харківські хірурги проводять перші успішні нейрохірургічні операції при опухах та абсцесах головного мозку.

1910 - професори Університету св. Володимира В.П.Образцов і М.Д.Стражеско опублікували працю "До симптоматології і діагностики тромбозу вінцевих артерій серця”, в якій одними з перших у світі дали класичне описання тромбозу вінцевих судин серця (інфаркта міокарда).

      - в Одесі український мікробіолог М.Ф.Гамалія обґрунтував значення дезинсекції для боротьби з паразитарними тифами.

      - у Львові фармацевтична фірма Міколяша відкрила фармацевтичну фабрику "Лакоон", яка забезпечувала медикаментами галицькі аптеки, лікарні, військові шпиталі; згодом вона стала базою для створення нинішного фармацевтичного комплексу "Галичфарм".

      -  у м. Чернівцях завершено будову дитячої лікарні, оснащено привезеними з Відня новітніми діагностично – лікувальними приладами та меблями і розпочато діяльність, стала одною із найкращих у Європі (теперішня дитяча лікарня по вул. Буковинській), в місті проживало понад 87 тисяч мешканців.

      – український лікар Антін Каковський опублікував методику підрахунку  клітинних елементів у сечі, яку пізніше  (1925) вдосконалив американський лікар Т.Аддіс – метод Каковського-Аддіса (частіше називають метод Аддіс-Каковського). 

      -– у Харкові відбувся «З’їзд Півдня Росії» для боротьби із заразними захворюваннями; на ньому опрацьовано питання боротьби з епідеміями.

       -  у Львові засновано Медичну громаду -  організацію українських студентів медицини у Львівському університеті, почесним головою її став проф. Іван Горбачевський з Празького університету (уродженець Тернопільщини).

     - у Києві вийшов друком “Збірник Медичної секції Українського Наукового Товариства в Києві”, книга 1 (121 с.) – перша наукова медична книга українською мовою в Наддніпрянській Україні; редакційний комітет – М.А.Галин, О.Г.Черняхівський. В збірнику опубліковані праці українських лікарів-науковців Києва Мартирія Галина, Євгена Черняхівського, Антона Каковського, П.Блонського, М.Шмигельського з актуальних питань хірургії, офтальмології, неврології, експериментальної медицини. Праці виконані і представлені на рівні європейських журналів, широко цитується література німецькою та французькою мовами. Ще дві книги видано за царського режиму у 1912 та 1913 рр.

    – в Одесі на пожертвування приватних осіб відкрилися Вищі жіночі медичні курси.

    - у Львові д-р Євген Озаркевич почав викладати українською мовою в Жіночій учительській семінарії та на організованих “Просвітою” курсах вищої освіти медичні дисципліни (курси “Соматологія і гігієна” - вчення про будову і діяльність людського тіла, гігієна спеціальна і загальна), отримав звання доцента; тим самим першим започаткував у ХХ столітті викладання медичних наук сучасною українською мовою.

1915 – 100 років томув Одесі почато видавати журнал “Основа” –“Вістник письменства, науки і культури” – продовження традицій першого українського громадсько-політичного  і літературно-мистецького  журналу, заснованого в Петербурзі (1861-1862); при Вищих жіночих курсах відкрито  хіміко-фармацевтичний відділ.

      – на Наддніпрянщині забезпечення лікарями становило 1,9 на 10 000 населення.          

     -  у Херсонській губернії  діяли 74 страхові лікарняні  каси.

     – за даними “Страхового товариства” на 1000 робітників обробної промисловості протягом року було 149,7 нещасних випадків; в 1916 р. їх було 142,6.   

       -  провідною громадською військово –медичною організацією в Першій Світової війни  було Російське Товариство Червоного Хреста (РТЧХ), сприяло військовій адміністрації у справі надання допомоги пораненим  і хворим, головою управління РТЧХ при Південно – Західному фронті був призначений Б. Іваницький; в тилу була розгорнута система територіальних органів, які організували лікувальні установи для військових,збирали засоби для забезпечення хворих і поранених; на ТРЧХ покладено завдання допомагати військово-санітарному відомству в боротьбі з поширенням епідемічних захворювань на фронті й у ближньому тилу, формувати санітарно-епідемічні залізничні загони, дезінфекційні залізничні загони, відкривати заразні лазарети, надавати медичну і харчову допомогу частинам діючої армії.

      -  в Києві українські підприємці-землевласники Терещенки та ін. брали активну участь в благочинних організаціях, заснували і утримували власним коштом лікувальні заклади для поранених вояків – 6 лазаретів, вносили кошти на потреби жертв війни.

       -  на українській території діяли Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам російської армії та відповідний Всеросійський союз міст, в Києві українські підприємці-землевласники Терещенки брали активну участь в благочинних організаціях, заснували і утримували власним коштом лікувальні заклади – 6 лазаретів, вносили кошти на потреби жертв війни; особливо велику допомогу воїнам російської армії надавали перевязочно-харчувальні пункти у Києві, Козятині, Фастові, Радивилові та Волочиську.

     -  на території України у 82 містах діяли губернські і повітові комітети допомоги хворим і пораненим військовим та постраждалому цивільному населенню, найбільш важливі центри були в Києві, Харкові і Катеринославі.  В період війни в російську армію мобілізовано 3,5 міл українців, до складу австрійської армії – близько 300 000.

      – в зв’язку з воєнними діями царський режим повернув утиски української мови, які діяли до революції 1905 р.; заборонено науково-медичні видання УНТ в Києві.

      -  у Львові   Російське  Товариство Червоного Хреста (РТЧХ) обладнало у пакгаузі головного вокзалу перев’язочну, де було перев’язано кілька десятків тисяч поранених воїнів російської армії (в тому числі українців).

1915, початок  -  у російській армії під головуванням професорів-консультантів створювалися швидкодіючі хірургічні загони у складі 2-ох лікарів, 12 студентів і 8–10 сестер, ними були укомплектовані 4 армії Південно-Західного фронту, обслуговували ближні тили військових частин; створено також очні загони, які надавали безпосередню допомогу пораненим з ушкодженими органами зору, діяли при тих лікувальних закладах, в складі яких не було лікарів-окулістів.

1915, осінь  -  російську армію на Західному фронті стали обслуговувати в медико-санітарному відношенні Земський та Міський Союзи, надавали допомогу санітарною та етапно-господарською частиною

                 Ювілейні дати видатних вчених світової медицини

1890, 17 лютого  -  125 років томув Лондоні народився Роналд Фішер (Ronald Fischer)– видатний англійський генетик. Закінчив Кембріджський університет (1912), професор Лондонського і Кембріджського університетів, сформулював фундаментальну теорію природного відбору (теорія Фішера), запропонував декілька моделей дії відбору, представив по новому теорію домінантності, заклав основи математичної генетики і її застосування в теорії еволюції; один із засновників міжнародного журналу генетики (1947), Президент Королівського статистичного товариства (1952-54), опублікував 395 статей, видав 8 монографій, його називали «найвеличніший біолог з часів Дарвіна», нагороджений Королівським та іншими медалями. 1957 р. переїхав до університету в Аделайді (Австралія), помер там  29 липня 1962 р.

1790, 18 лютого  -  125 років томубіля Ноттінгама (Англія) народився Холл Маршал (Hall Marshall) – видатний англійський лікар, фізіолог. Закінчив Едінбургський університет, доктор медицини (1912), працював в Ноттінгамі, з 1926 р. – в Лондоні; викладав фізіологію, проводив фізіологічні дослідження, опублікував 10 монографій і багато праць з фізіології і патології центральної і периферичної нервової системи, виклав принципи експериментів на тваринах, вперше встановив ланцюх сегментів спинного мозку, в яких замикаються «рефлекторні дуги» (його термін), дав порівняльний аналіз різних видів рухів, описав доцентрові і відцентрові нерви, роль захисних рефлексів, ввів поняття спінального шока, вперше запропонував ручний спосіб штучного дихання, з’ясував функції капілярних судин, вніс багато у формування фізіології, анатомії, патології, невропатології, терапії. Помер 11 серпня 1857 р.

1915, 28 лютого – 100 років томув Ріо-де-Жанейро (Бразилія) народився Пітер Брайан Медавар (  Medawar) – видатний англійський імунолог і біолог. Закінчив університетську кафедру патології в Оксфорді (1938), професор зоології Бірмінгемського університету (1947), член Королівського товариства (1949), професор університетського коледжу в Лондоні (1951), директор Національного інституту медичних досліджень у Мілл-Хіллі (Лондон, 1962), президент Британської асоціації розвитку науки (1968-69), почесний локтор університетів Кембріджа, Брюсселя, Чикаго. Проводив медичні та біологічні дослідження в галузі імунологічних проблем трансплантації, досліджував імунологічні основи відторгнення трансплантатів, удостоєний (разом з М.Бьорнетом) 1960 р. Нобелівської премії з фізіології та медицини «за відкриття набутої імунологічної толерантності», вважали що він відкрив нову главу в історії експериментальної біології. Помер 2 жовтня 1987 р.

1915, 15 червня  - 100 років тому в Ен-Арборі (штат Мічиган, США) народився Томас Гакл Веллер (ThomasHuckleWeller)– американський вірусолог. Працював в дитячому госпіталі Бостона, опрацював методику культивування вірусів, отримав (з Ф.Ендерсом та Ф.Роббінсом) Нобелівську премію з фізіології та медицини (1954) «за відкриття здатності вірусу поліомієліту рости в культурах різних типів тканин», став провідним професором тропічної медицини в Гарварді (1954), показав що вірус повітряної віспи це той вірус, який викликає оперізуючий лишай, виділив віруси, які є причиною церебрального паралічу дітей, віруси краснухи; отримав премію Брістоля Американського товариства інфекційних захворювань (1980), член Національної академії наук США. Помер 23 серпня 2008 р.

1815, 26 липня  - 200 років томув м.Позен (Прусія, тепер Познань у Польщі) в єврейській сім’ї народився Роберт Ремак (Robert Remak)– польсько-німецький гістолог, ембріолог і невропатолог. Навчався в польській гімназії, закінчив Берлінський університет, доктор медицини (1838), як єврей зазнав утисків, став першим євреєм викладачем в університеті (1937); професор цього університету з 1859 р., пізніше приватний вчений; досліджував ембріологію, мікроскопічну анатомію периферичної нервової системи і гангліїв, відкрив нервові вузли в стінці правого передсердя (вузли Ремака), підслизове нервове сплетення травного тракту (сплетення Ремака), у нервовому волокні  вісь циліндра Ремака, дослідив цикл ембріонального розвитку, показав значення трьох зародкових листків, вніс вагомий вклад у формування невропатології, основоположник електродіагностики і електротерапії гальванічним струмом, досі перевидається різними мовами його книга «Гальванотерапія при хворобах нервів і м’язів». Член Леопольдинської академії природознавців, Варшавського медичного товариства, помер у Баварії 26 серпня  1865 р., онук його математик  Роберт Ремак замордований фашистами в концтаборі Освенцім.

1915, 19 листопада  - 100 років томув м. Берлінгеймі в Східному Канзасі (США) народився Ерл-Уїлбур Сазерленд  (EarlWilburSutherland) - видатний американський біохімік. Вивчав медицину у Вашингтонському університеті (1942), працював на факультеті біохімії, очолив факультет фармакології  університету Вестерн-Резерв у Клівленді (1953), професор фізіології університету Вандербільта в Нашвіллі (штат Теннессі), досліджквав дію ферментв та гормонів, виявив раніше невідому речовину ц-АМФ, відкрив загальний механізм дії багатьох гормонів, що привело до нових напрямків у ендокринології, онкології, психіатрії. Отримав (1971) Нобелівську премію з фізіології та медицини «за відкриття, що стосується механізмів дії гормонів».  Помер 3 вересня 1974 р.

1865, 1 грудня  -  150 років томув сім’ї медиків в Кетукі (США) народився Вільям Аллен Пьюзі (William Allen Pusey) - видатний американський дерматолог і діяч медицини. Закінчив Вандербільдський і Нью-Йоркський університети, вдосконалювався в Європі, профессор дерматології в Коледжі лікарів і хірургів в Чикаго, автор першої фундаментальної монографії про застосування рентгенотерапії в дерматології (1903), запровадив в дерматологію кріотерапію, опублікував біля 10 монографій, зокрема про історію дерматології, венерологію, підручники. Помер 29 серпня  1940 р.

1890, 21 грудня  - 125 років томув Нью-Йорку народився  Герман Джозеф Мюллер (HermannJoseph  Műller)– видатний американський біолог та генетик. Закінчив Колумбійський університет, центр генетичних досліджень (1910), профессор зоології в Остінському університеті (Техас), мав труднощі, робив спробу самогубства (1932), працював у Берліні в лабораторії Н.В.Тимофеева-Ресовського, в Ленінграді в Інституті генетики на запрошення В.І.Вавілова; досліджував швидкість мутацій, летальні мутації; повернувшись в США (1940) брав участь в роботі комісії з атомної енергії США, став професором зоології в Індіанському університеті, відкрив мутанта, можливість дослідження частоти мутацій, йому присуджена (1946) Нобелівська премія «за відкриття появи мутацій під впливом рентгенівського проміння», переконував у необхідності заборони ядерних випробувань. Помер 5 квітня 1967 р.

Політика радянських часів була продовженням політики Російської імперії — розширення територій, переміщення росіян на нові землі.

Індустріалізація 30-х років минулого сторіччя, боротьба „с украинским кулачеством“, три голодомори суттєво змінили національний склад в Україні. Мільйони росіян стали проживати і працювати на нашій землі. Міста спочатку сходу та центру, а після Другої світової війни і заходу України заполонили російським людом. Це була добре спланована та ретельно виконана багаторічна робота. Була поставлена задача не лише заселити наші землі росіянами, а і навічно закріпити їх за Росією. Паралельно йшло виселення українців у Сибір, Далекий Схід, Казахстан. Вичавлювалася українська мова, перекручувалася історія. Українська мова маргіналізувалася, ставала непрестижною для вжитку у громадському житті, освіті, науці, культурі. Вища школа практично стала російськомовною. Ще у далекі 50-і роки минулого століття викладання майже всіх предметів у технікумах та інститутах на заході України було переведено на російську мову. Бо йшла підготовка для спрямування більшості випускників на роботу на „неосяжные пространства нашей Родины“, а випускників таких же спеціальностей через союзні Міністерства та Держплан спрямовували на роботу в Україну. Ніхто не питав учнів технікумів та студентів інститутів в Україні володіють вони російською мовою чи ні — мусили її вивчити та засвоїти.

Переміщенні росіяни почували себе не дуже комфортно серед „инородцев“. Я колись чув розмову двох жінок, які зустрілися в Івано-Франківську після кількох років розлуки. На запитання однієї з них, як їй живеться почув у відповідь „хорошо, если бы не эти местные“. А „местными“ скрізь були „инородцы“ — українці, казахи, узбеки, чеченці, азербайджанці.

Це створювало бар’єр між росіянами та корінними народами. Але якщо „инородцев“ заставляли знати російську мову, то переміщені росіяни не обов’язково мали знати мову корінних народів. Це зафіксовано навіть в результатах перепису в СРСР (1981рік), де 90 відсотків узбеків заявили про знання російської, а лише 6 відсотків росіян, що жили в Узбекистані, знали узбецьку мову. В Україні володіли українською лише 30 відсотків росіян. Навіть два-три покоління росіян,що жили в Україні, не володіли українською.

Деколи це приймало дуже страшну форму. Так, 20 червня 2012 року (я цю дату зафіксував у своєму щоденнику) я став свідком однієї розмови біля військового шпиталю на вулиці Гагаріна у Сімферополі, коли один з пацієнтів голосно сказав: „я ненавиджу желтых, черных и хохлов“ і ніхто з його співрозмовників на це не зреагував. А інший росіянин сказав, що він ніколи не буде користуватися українською мовою.

Можливо, що хтось з кримчан запам’ятав одну з радіопередач у 2009 році, у якій один з слухачів сказав, що колись він любив українські пісні, а тепер він їх ненавидить, бо вночі весь ефірний час заповнений ними. Це робилося тому, що згідно з якимись розпорядженнями зверху у Криму половина ефірного часу мала відводитись українській мові.

Я не зустрічав росіян, які говорили би, що їхня Батьківщина — це Псковська, Вологодська, Пензенська чи інша земля. Зате чув,що далекі Курильські острови, Україна, Башкирія, Кавказ — це „исконно русские земли“. Думаю, чому навіть найбідніший росіянин з глибинки підтримував царів та більшовиків? Бо знав, що може у будь-який момент ступити своєю ногою на нові завойовані землі.

Живе і працює у Криму журналіст К., який задовго до анексії Росією Криму називав Україну Хохляндією, а українців хохлами або малоросами. Коли заходила розмова про депортацію кримських татар, то він не лише їх називав зрадниками, а і захищав тих росіян, яких, за його словами, насильно пересилили з центральної Росії в Крим. Різниця між цими переселенцями була в тому, що переселені кримські татари, чеченці, інгуші, калмики поверталися з боротьбою на рідні землі, а прийшлі росіяни, що заселили чужі їм оселі та землі, і не думали повертатися у свої рідні краї.

Росіяни стверджують, що українська мова лише діалект російської, а тому треба знати лише російську мову і тоді ніяких проблем не буде. Нам практично відмовляють в існуванні своєї мови, історії, культури.

Росія самознищує своє коріння, бо росіяни легко розстаються зі своїм задля хоча би хоч трохи кращого життя, ніж у своїй „пензенщині“.

В нинішній Росії зосереджені величезні природні багатства — нафта, газ, золото, ліс, прісна вода, але ці багатства не принесли того рівня життя, яке є у тих народів, що цих багатств не мають, для прикладу хоча би маленької Фінляндії. Бо порівняння рівня життя, освіти, створених сучасних технологій у Фінляндії і Росії далеко не на користь останньої. До речі,у Фінляндії є дві державні мови — фінська і шведська, хоча шведи складають лише одну десяту від чисельності фінів. Але на будь яку роботу, хоча би навіть двірником, не візьмуть фіна, якщо він досконало не володіє шведською і навпаки шведа, якщо він не володіє фінською.

Хіба би у нас були б якісь мовні проблеми між росіянами та українцями, якби у нас діяли подібні закони?

Сьогодні Путін демонструє патологічну ненависть до українських громадян, а його телебачення — до усього українського. Чому? Тому, що він наляканий тим величезним піднесенням народу проти злодійства, проти корупції, проти усього зла, що принесли з собою його ставленики — януковичі-азірови. Путінська політика щодо своїх сусідів нагадує ситуацію, коли мужчина ґвалтує дівчину, що його не хоче, лише для того, щоби ніхто інший не взяв би її заміж.

Сьогоднішніх росіян не тягне на свою рідну землю, бо вони її давно втратили. Зате у них є територія для проживання, що стала для них „иссконно-русской“.

У 1990 році я бачив передачу з Риги, у якій одна жінка плакала перед екраном, що її звільняють з роботи через незнання латиської мови. Коли московський кореспондент спитав її, скільки років вона живе в Ризі і почувши у відповідь двадцять років задав її питання „І ви за ці роки не могли вивчити їхньої мови?“ Відповіді на це питання не було.

Подібна розмова відбулася у 1995 році у Криму, коли жінка-геолог приїхала з Ташкенту шукати роботу в Україні, бо її звільнили з роботи через незнання узбецької мови, хоча вона народилася, дістала професійну освіту саме там. Коли її запитали чи не могла би вона повернутися на свою рідну землю-пензенщину, то відповіла, що там у неї нема ні рідних, ні близьких та і рідного села її батьків уже нема.

Хоча при необхідності будь яка людина досить швидко вчить іншу мову. Запам’ятався такий випадок у Польщі: на ринку в Перемишлі одна з продавщиць голосно і активно закликала нас купити її товар. Але з ледь помітної інтонації я догадався, що вона не полька. З подальшої розмови виявилось, що вона росіянка і приїхала до Польщі три місяці тому з Одеси. На запитання, чи знає вона українську мову ця жінка відповіла: „А зачем?“ Оця відповідь пояснює, чому українські росіяни не знають української мови.

Нинішня страшна війна в Донбасі, розв’язана Путіним проти України забрала життя з обох сторін більше десяти тисяч людей. І одною з причин цієї війни була і мовна політика Росії. Вся біда багатьох росіян у тому, що у них замість „Родины“ є територія для проживання і на цій території їм треба утриматись будь-якою ціною. Росіяни стали жертвою і царської Росії, більшовиків, і Путінського клану. Російський етноцентризм подібний до поведінки зозулі,що підкладає своє яйце в гнізда інших птиць,виштовхуючи існуючі там яйця за межі гнізда.

Нічого доброго це не принесло ні Росії, ні росіянам. Нинішня Росія не є уособленням новітніх технологій, не може бути привабливою для свого та інших етносів.

Пройде небагато часу і з тих мільйонів росіян, що живуть за межами Росії, частина повернеться на свою історичну Батьківщину, частина стане повноцінними громадянами інших держав, а ще частина буде себе відчувати чужинцями в інших державах. Доля цих людей буде трагічною.

Роман Яремійчук, інженер-нафтовик

Минуле нікуди не дівається.

З особистого щоденника

Роман Яремійчук – доктор технічних наук, професор, колишній радник Голови Правління ДАТ «Чорноморнафтагаз»

29 листопада 2013 року Янукович відмовився підписувати договір про асоціацію з ЄС. Слідом за цим почалося все те, що відбувається й дотепер. У мене збереглися багатоденні записи, в яких фіксувалися проблеми моєї роботи в «Чорноморнафтогазі», особисте життя та події, що розгорталися в цей час в Україні. Дещицю з цього пропоную вашій увазі.

27 листопада 2013 р.

Янукович, як колись, так і тепер, не збирається підписувати Угоду про Асоціацію з ЄС. Російська сторона в оточенні його прихвостнів перемогла. Росія притиснула їхній бізнес. А щоб пережити цей тиск в уряді Януковича-Азарова волі нема.

Кажуть, що сплеск молодіжного супротиву швидко спаде. Він дійсно не може бути тривалим. Але з цих десятків-сотень тисяч мітингувальників згуртується п’ять-шість відсотків, які будуть готові до боротьби. Зупинити їх буде дуже важко.

Що говоритиме Янукович у Вільнюсі? Напевно, буде ще раз повторювати свій блеф про необхідність півтори сотні мільярдів доларів для країни, говоритиме про те, що він не може порушувати закони, Конституцію, що не має права помилувати Юлю Тимошенко (його останній козир). Дуже тяжко дивитися виступи Олійника,Чечетова, Шуфрича у Верховні Раді. Думається, кого ви обдурюєте і для чого це робите? Ваша риторика — ми хочемо в ЄС, а Європа задля однієї людини Ю. Тимошенко нехтує бажаннями 45-ти мільйонного народу. А те, що вони не хочуть випустити з тюрми незаконно засуджену людину, створюючи бар’єрна шляху до асоціації з ЄС, — все ніби правильно і законно.

28 листопада 2013 р.

Вчора слухав інтерв’ю з Януковичем. Це суцільна маячня. При його владі Україна ніколи не стане асоційованим членом ЄС. Наша економіка буде зруйнована вщент. За рахунок корупції та відкатів оточення Януковича в рази збагатиться. Дороги стануть ще більш занедбаними, наша залежність від Росії та її капіталу стане безповоротною. Освіта стане ще гіршою. Люд буде вимирати. Молодь буде виїжджати «світ за очі». Старші люди залишаться без прихисту. Каральна система розгорне тотальний контроль за людьми та буде знищувати тих, хто не стане коритися. Юлію Тимошенко не випустять з в’язниці, зможуть тримати її там до смерті. Жодні вмовляння керівників європейських держав не допоможуть. А тим часом Медведчук з комуністами розгорнуть тотальну агітацію задля вступу до Митного союзу. І регіонали до цього приєднаються.

Стане можливим супротив режиму Януковича. Але країни ЄС не прийдуть нам на допомогу, бо їм самим сутужно. У них проблеми з Іраном, Сирією, Ліваном, ісламістами, Афганістаном, Центрально-Африканською Республікою. Кругом жевріє або палає вогонь. А тим часом Росія буде купляти фінансові клани, банкрутувати банки, шантажувати газом. І, врешті-решт, щоби «спасти младших братьев во Христе от буржуазных националистов и фашистов» введе свої війська на територію України. Такі мої сумні передбачення.

Так і хочеться крикнути:  «Люди! Де ви? Ау….» Люди є. Це видно з сотень тисяч людей на вулицях Києва та інших міст України. Люди є, але усім треба щоденно «кусать» самим, годувати і одягати дітей. Жертвувати чимось задля великої мрії, ідеї важко.

Сьогодні і завтра доведеться лише спостерігати за мітингами та засіданнями керівників країн ЄС. Янукович прилетить до Вільнюса і ганебно повернеться звідти. Він говоритиме нам, що хотів іти до Європи, але європейські країни не простягнули руки, бо їм байдужа доля України. Говорять, в Україні криза. Хіба цієї кризи в інших країнах нема? В європейських країнах дороги добрі, а у нас вони зруйновані до краю, бо розкрадають усе.

Так, «Бойко і Ко» накупили бурові установки за подвійну вартість. Сотні бюджетних мільйонів доларів розпилилися від нижнього до верхнього ешелонів влади. Все, що робиться нині в Україні, спрямоване на її знищення, на розкрадання усього, що тільки можливо, привласнення новоявленими магнатами. А тепер «Чорноморнафтогаз» в боргах як в шовках, справа йде до банкрутства.

Сьогодні у Вільнюсі починається зустріч головних урядовців Європейського Союзу. Стосовно України все вперлося в декілька законів — про вибори, прокуратуру, звільнення з в’язниці або про виїзд за кордон з метою лікування Юлії Тимошенко. Регіонали вперлися проти прийняття цих законів. Особливо, щодо Юлії Тимошенко. Все впиралося в очікування рішучого слова Януковича. Він та його клеврети твердили, що звільнити цю «шахрайку» неможливо, бо вона нанесла Україні шкоду на сотні мільйонів доларів, потім заговорили про мільярди, а ще пізніше відкрили судові провадження стосовно коштів Кіотського протоколу, стосовно закупівлі автомобілів для районних лікарень. Також йшла мова  про її причетність до вбивства Щербаня. Головна мета — хоч за щось зачепитися, щоб засудити її до довічного ув’язнення. Одні люди знають, що це неправда, проте, інші говорять: «Так їй і треба, бо вона злодійка».

В цьому полягає страх Януковича перед можливим своїм покаранням. Але це все може зійти йому з рук, бо за його плечима буде стояти «матушка Россия», яка не дасть знищити своїх васалів — людей, які перейшли на їхній бік.

Сьогодні або завтра можуть відбутися великі мітинги у Києві та у західній частині Україні, але Янукович твердо вирішив, що йому «начхать». Путін припер його до стінки, перелічивши, можливо, усе вкрадене ним і його кланом, показав, що його може чекати  значно гірша доля,  ніж доля Юлії Тимошенко. А так він буде жити, керуючи хоча би у ролі губернатора України, і буде йому дозволено красти і красти.

День сумний. Вільнюс відкинув Януковича. Геннадій Москаль влучно висловився — «плили, плили, а на березі всралися». Нащо було дурити усіх нас, залишаючи надію на підписання Угоди про Асоціацію з ЄС? Навіщо було їздити Януковичу до Лондона, у Варшаву, Берлін, Вільнюс, Нью Йорк? Правда, з публічних виступів Азарова і Кожари у 2012—2013 р. було зрозуміло, що з цього нічого не вийде, але багатьом хотілося вірити в краще. Я був переконаний в тому, що Янукович не підпише Угоду, бо вона б перекривала Україні дорогу до Митного союзу з Росією. Для усіх «русскоговорящих» основним є — «снова к своимбратьям». В голови людей втовкмачується, що Росія, Білорусь та Україна — одне ціле, яке штучно розірвали. А хто говорить про те, що нас штучно з`єднали?

Знову сьогодні по телебаченню показують Семиноженка, Погребинського — цих, гидких до краю підлабузників, ненависників усього українського. Уявити, що подібні їм люди роблять погоду в Ізраїлі неможливо навіть у поганому сні. Видно наскільки українська держава, наша мова і звичаї чужі їм. Ці люди не можуть не бачити руйнації держави, занепаду освіти, безпорадності лікарів, вмираючих хворих, швидко зникаючих старших людей.

Молодь вийшла на вулиці. Можливо, їй доведеться братися за зброю, бо цю владу без неї не скинути, так як вона оточена беркутівцями, озброєними «тітушками», міліцією, прокурорами та суддями. Тими суддями, що за вбивства людей на дорогах дають умовний термін, а через рік шляхом помилування випускають на волю. А що говорити про корупцію, цю страшну систему злодійства, що піднімається знизу вверх і, мов ракові пухлини, знищує державний організм?

29 листопада 2013 р.

Великі сподівання так і не здійснились. Янукович зі своєю зграєю «грали варята», як говорять на Галичині. Нависла над нами якась кара Божа. Москалі ніяк не змиряться з тим, що ми — окремий народ, що ми — не «рускіє» і що ми — не «хохли», як нас називають «восточные братья». Нинішня влада буде проклята нашим народом «во векивеков». Уряд Азарова, якщо можна назвати його урядом, — суцільні злочинці перед нашим народом. Це зграя злодіїв, які навіть гадки не мають про народ, яким, буцімто, керують. Головним для них є ніщо інше як особисте збагачення.

2 грудня 2013 р.

Цілий день і ніч у мене був увімкнутий телевізор. На мітинг в столиці вийшло за різноманітними оцінками 250—500—700 тисяч людей. Виступ людей перетворюється у спротив владі. Захоплені приміщення КМДА, будинок профспілок, була спроба штурму Адміністрації Президента. Керівникам опозиції важко стримувати спроби застосування силових методів повалення влади. З партії регіонів вийшло чотири депутати. З`явилися провокатори «тітушки» та хлопці Корчинського.

Тим часом влада мовчить. Напевно, вони усвідомлюють, що немає простих рішень. Жорстоке побиття в ніч з п’ятниці на суботу мирних демонстрантів на Майдані перейшло межу «до» і «після». Не лише в західних областях а і в Дніпропетровську, Харкові, Одесі, Донецьку, Чернігові, Сумах, Сімферополі, Полтаві виходять люди на демонстрації. Скрізь лунають заклики «Банду — геть!», «Слава Україні! Героям Слава!». Революція. Що далі? Можливе оголошення воєнного стану, введення російських військ в Україну, громадянська війна, сепарація України на дві-три частини. Без іноземного впливу це вже не спинити.

3 грудня 2013 р.

Як витримують люди, які стоять на столичному Майдані, витримують холод і мороз? Якесь безнадійне відчуття. А що далі? Саме цього лідери опозиції не знають. Януковича і Азарова необхідно відправити у відставку, але це не виходить. Тоді лишається бунт, який може спровокувати кровопролиття.

Україна показала світові, що ми — не «хохли», не кріпаки, не «послушне подданые». Бандитська влада ще не збагнула цього, колись їй прийде кінець, і судитимуть її будуть не «Киреевы», як судили Юлію Тимошенко, а судитиме народний трибунал, і не врятують їх награбовані мільярди, які вони вже вивезли та вивозять з України. Будуть судити за руйнування України, за знищення освіти, за дії Табачника, будуть засуджені «сраколизи», які крутяться навколо нього. Будуть судити і Юрія Бойка — відвертого москвофіла, для якого нема нічого рідного в Україні. Виженуть геть і Азарова.

На Майдані цієї ночі було приблизно п’ять тисяч людей.

Вдень Верховна Рада не проголосувала за відставку уряду Азарова. Сам Азаров пішов із зали з високо піднятою головою і закопиленою губою, він не здався. А Янукович полетів у Китай за грошима для «меліорації Криму та півдня України». Згодом відбудеться головне запроданство України Путінській Росії. Європа нічого не може вдіяти. Наші бандити, шулери і злочинці святкуватимуть чергову перемогу.

Щойно я розмовляв з двірничкою у нашому подвір`ї. «Сталіна нам треба»,— мовила вона. Ці слова я чув від багатьох інших. Це означає, що частина з них готова до розстрілу людей. Коли я говорю їм, що без Сталіна при демократичному правлінні у Польщі, Чехії, Угорщині та і в інших країнах існує нормальне життя, то мені відповідають — ми, мовляв, інакші люди. Це неправда. Ми, так як і вони, прагнемо до того, щоб не крали, не брехали, щоби знали, як реформувати країну. Треба лише крок за кроком впроваджувати у нас те, що є у них. Омелян Мартин, мій знайомий-земляк, який є прокурором у Сімферополі, говорив мені, що при владі в Україні знаходиться злочинне угрупування. І, як говорив з іншого приводу композитор Людкевич, «нема на це ради».

Як жити людям, маючим маленькі статки, коли нема що дати дітям їсти, нема для них теплого одягу, коли у хаті зимно, бо нема чим обігрівати житло?

Що чекатиме Україну у найближчі дні та місяці? Хаос? Розчарування багатьох людей? Люди не зможуть простити зрадництво своїх інтересів Януковичем і здачу нас Путінській Росії.

4 грудня 2013 р.

Азаров вистояв — у відставку його не відправили. Партії регіонів були висунуті страшні звинувачення від Кличка, Яценюка і Тягнибока. Люди ці слова чули. Слухали  і прибічники влади. Якщо Україну приєднають до Митного Союзу, то вона розколеться і може початися справжня громадянська війна, але ще страшніше знову увійти до складу Російської імперії. Це тривало б довго і безкінечно.

Янукович у Китаї вижебрує гроші (а швидше за все продає Україну). Ніхто не в змозі спрогнозувати майбутнє найближчих днів. Через відсутність чіткої програми розвитку України по телебаченню поширюється критика лідерів опозиції. Може, і так, але ж яке навантаження падає на їхні плечі.

Що коїться з Юлією Тимошенко у тюремній лікарні в Харкові?Вона замовкла. Доступу до неї немає. Можливо, влада чекає її смерті, щоб не довелось її звільняти для лікування у Німеччині?Сьогодні приїжджає велика делегація країн ЄС з метою розібратися з тим, що зараз відбувається в нашій країні і що можна зробити у цій ситуації.

Як спинити ескалацію ненависті та страху? Що готує нам влада? Вона мусить іти на дуже жорстокі заходи або на організацію протистояння людей зі сходу з людьми з центру та заходу, або піти на якісь поступки.

Тут, у Сімферополі, я чую, що треба стріляти. У кого? У людей, котрі на Майдані, у тих, хто проти Януковича? Коли я говорю, що на нас мчить кур’єрський потяг занепаду освіти, науки, охорони здоров`я, якості доріг, всієї економіки; коли говорю, що у нас немає сучасних технологій, то мені відповідають,що винні у цьому Кравчук, Єльцин, Шушкевич, ще називають прізвища інших,  яких треба розстріляти. Коли говорю, що в Європі ні в кого не стріляють, а їхня економіка розвивається — мені мовчать у відповідь. Адже реально жити без розстрілів,  без знищення людей, проте, цих людей так не влаштовує, їм подавай Сталіна. Ситуацією, в якій ми опинились,  може скористатися Путін, бо Україна тоді впаде прямо під ноги Росії. Щось мусить статися. Цей Азаров не міг не знати чим скінчиться їхня авантюра щодо псевдоасоціації з ЄС. Я відчував, що ніякого підписання договору про асоціацію не буде, бо нащо було так підло відмовляти у звільненні Юлії Тимошенко, хоч цього  і вимагали усі керівники держав ЄС та Президент США. Не думаю, що ці керівники стали б на захист злочинця. Всі знають про розгул корупції, так само як і про справжню ціну реформ Азарова, заснованих на блюзнірстві,шахрайстві та злодійстві.

5 грудня 2013 р.

Пшонка запланував покарання організаторам Майдану. Почалися перші арешти та суди. Лідери опозиції переоцінили свої можливості щодо відставки уряду Азарова, бо сил у Верховні Раді у них замало. Партія регіонів тримається щільно, над ними їхній вождь Янукович, є сила, може знищити кожного з них за непокору.

Думаю, нічого доброго нас у 2014 році не чекає. Буде інфляція, затримка виплати пенсій та зарплат, при владі залишаться Янукович і Азаров. Буде дискредитація лідерів опозиції. Почнуть насильно виводити з голодування Юлію Тимошенко. Будуть все робити задля того, щоб Україна стала частиною «Великой Российской Империи». Почнуться надпотужні кроки з деукраїнізації України.

6 грудня 2013 р.

Я сподівався, що повстала з неволі Україна і стане нормальною Європейською державою, але нині вона само знищується, опускається до найгіршого стану. Найбільше зло — це корупція, це непрофесійне керівництво, це відсутність патріотизму.

9 грудня 2013 р.

Київ мітингує і справа дійшла до найактивніших дій. Навколо будинку уряду і Верховної Ради поставлені барикади. Був знесений пам’ятник Леніну. Тисячі людей радіють цьому, але знесення пам’ятника ще нічого не змінює. Оговтається влада та почнуться масові репресії спрямовані навіть не на тих, хто скидав цей пам’ятник, а на тих, хто збирав уламки пам’ятника цього тирана. Людям, які щиро раділи руйнації пам’ятника, ця може обернутись великою трагедією, це може ще більше об’єднати «стойких ленинцев» з стійкішими виконавцями волі Януковича з партії регіоналів. Хоча саме руйнування пам’ятника Леніну дуже налякало партію влади.

Сьогодні в уряді можуть бути прийняті радикальні заходи або будуть гучні заяви. Генеральний прокурор Пшонка вже пообіцяв кару для людей Майдану. Вже заявлено про арешт людей, які збирали залишки пам’ятника Леніну. М. С. Тимофіїв — видатний російський вчений, колись мені говорив, що Ленін був одним з найстрашніших тиранів світу. Я читав у п’ятдесятитомному зібранні творів Леніна його резолюції — «расстрелять, расстрелять и чем больше, тем лучше». Вся система диктатури пролетаріату була заснована на масовому знищенні людей.

По обіді у Києві визріває бійня. Станції Хрещатик і Майдан Незалежності оточені внутрішніми військами. З КМДА та будинку профспілок вивели людей. Чекають якогось наказу, швидше всього надвечір, бо усі страшні речі робляться не вдень, а вночі бо так легше приховати побиття людей, каліцтво, кров.

На телебаченні з погрозами виступає Чечетов. Йому вже губити нічого, він один з руйнівників України. Голосно і крикливо шумить з екрану Шуфрич. З усіх каналів телебачення чути виступи Азарова,міністрів уряду, де вони говорять про велику роботу їхнього уряду. Кричать про те, що вони зробили багато доброго, а опозиція, коли була при владі, нічого зробити не змогла. Проте, ніхто не говорить про наше технічне відставання, про надвисоку енерговитратність. Не говорять про занепад освіти, жебрацький стан учителів, лікарів, не говорять про корупцію та її коріння, не чути серйозної критики на адресу міліції, автоінспекції. Ніхто не пропонує, як це зробив у Грузії Саакашвілі, зміни до діяльності суддів, прокуратури.

А кому у Європі потрібна загрузла у злодійському багні Україна?

10 грудня 2013 р.

Сьогодні Кравчук, Кучма і Ющенко вмовляли Януковича зробити хоч щось. Про що вони домовилися — невідомо. Обіцяють показати цю зустріч пізніше.

Зустріч ні до чого не привела. Янукович вже в страху прийняв рішення рятувати не все, що йому хочеться, а, як мінімум, частину своїх статків — статків сім’ї. Сьогодні — завтра можна очікувати найгіршого — людської крові, крові дітей і молодих батьків.

11 грудня 2013 р.

Сьогодні в маршрутці хтось голосно сказав: «Янукович, подібно до Кирпи і Кравченко,покінчив життя самогубством». Ніхто з пасажирів не зреагував на ці слова. Мабуть, це провокація.

На майдані всю ніч правлять службу Божу священики, співають гімн України, лунають заклики не провокувати сутичок з беркутом та міліцією. Тим часом йде захоплення будинку профспілок.

Вчора чотири Президенти обговорювали можливості примирення. Вночі я не вмикав телевізор, була надія на це примирення. Ранком о 6-тій годині мені подзвонила Рома(моя дружина)і повідомила про зачистку Майдану. Транслювали таку картину  - люди моляться разом з священиками, а з Майдану вивозять розібрані барикади та палатки. Напевно сьогодні будуть ще якісь заяви Януковича або його силовиків. Це варіант Путіна — зберегти владу Януковича на наступні роки.

Сьогодні мав розмову з Анатолієм Хачіяном. Він відверто зізнався у своїй зневазі до українців, яких,за його словами, підкоряли росіяни, мадяри, поляки,румуни. І навіть слово «незалежність», за його словами, походить від слова лежати. Я відповів йому тим, що наша «незалежність» означає «нельзя лежать», треба вставати і боротися. «Не счесть им числа» тих, хто ненавидить українців, але хоче жити на нашій землі та ще й правити нами.

Що відбувається в цей час у Києві (16.30)? Що буде, якщо піде стіною «брат на брата»?

Настрій дуже пригнічений. Сьогодні по телебаченню передали про зникнення 11 студентів з Майдану. Їх могли вбити та закопати у землю. Молоді хлопці стають повстанцями, але у них нема ні досвіду, ні коштів та зброї.

Цікаво, чим може допомогти Україні США та ЄС? Путін вчепився в горло України і буде душити до кінця.

Що робитиме влада у найближчі години? На вулицях Сімферополя щезли усмішки з облич людей. Всі обличчя зосереджені, похмурі. Що зараз діється на Майдані у Києві? Чим це все скінчиться? Чи зуміє Янукович подавити спротив народу? Чи прийде йому на допомогу Путін? На це останнє запитання сам собі відповідаю — прийде. Напевно проллється кров наших людей. Це трагедія України чи крок до заміни влади?    

У випадку якщо Януковичу все це зійде з рук, то в Україні запанує режим типу Путіна — Лукашенка. І буде він Президентом(або його діти)до «скончания века». Народ побачив, що король голий. Люди побачили злочинців, бандитів,злодіїв у краватках та у вишуканому вбранні. Це все — наша влада. Але ж їй таки вдалося розділити Україну на дві частини — 50 відсотків за Януковича(бо він любить Росію), 50 відсотків — проти(бо він зірвав підписання угоди про асоціацію з ЄС).

Цікаво чи західні країни, США та Канада заблокують кошти та маєтності нашої влади? Чи влада зуміє найти щілину,щоб зберегти награбоване у народу?

Пихатий,вгодований,самовпевнений Янукович, очевидно, з розмови з пані Ештон, з іншими представниками Євросоюзу усвідомлює свій неминучий кінець, як президента. А російський президент не зупиниться ні перед чим, щоби поставити Україну на коліна та приєднати її до «Великой священной Руси». За Путіним: «нет никакого украинского языка, нет украинского народа, украинский язык — это диалект русского, украинцы — «хохлы», а страна — «Малороссия».

12 грудня 2013 р.

У Сімферополі 13 градусів морозу. Холодно. Цікаво, як люди провели цю морозну ніч на Майдані у Києві? Очікуючи нальоту «беркутівців», це важко уявити. Банда Януковича-Азірова не випустить добровільно владу з рук. Зрозуміло, що вони гралися в гру про вступ України в Асоціацію з ЄС, а насправді розігрували російську карту. Вони  дійсно є «наперсточниками». Вчора було соромно слухати «спіч» Азарова, як він, бідний, калічить написаний йому текст українською мовою. Мені він нагадує «штубака». Як можна було такій людині довірити керувати урядом великої держави? Слухаючи промови багатьох лідерів західних країн, журналістів українською мовою, думаю, що їм значно важче вивчити нашу мову. Але ж вони говорять і досить непогано. Невже в Україні нема людей, які поєднують в собі розум та інтелект? А «господін Азіров» ганьбить нас на увесь світ.

13 грудня 2013 р.

Тисячі людей привозять до столиці на підтримку Януковича. Вони з Донбасу, з Криму, з Харкова. З іншого боку, їдуть тисячі людей з заходу України. У  неділю на вулицю можуть вийти сотні тисяч киян. Чи не перетвориться це у криваву бійню між сходом та заходом? До Києва їдуть «беркутівці», звідусюди звозять міліцію. Їх хочуть кинути для «усмирения бунтарей». Чим це все закінчиться? Західна Європа, США, Канада застерігають Януковича від скоєння зла. Але, я думаю, що він вже не приймає ухвали, усім цим керує його промосковське оточення.

16 грудня 2013 р.

Урядова делегація їде з візитом до Москви з метою підписання нових домовленостей Путіна з Януковичем. Вони ведуть Україну до Митного союзу. На нас чекає страшна доля, бо звільнитися від Росії можна буде лише громадянською війною або поділом України на дві-три частини. Думаю тільки про зраду Януковича-Азарова. Вони рятують свої шкури і довго нашому народові доведеться вибиратися з путінських пут.

Вчорашні і позавчорашні дні були дуже тривожними для всіх нас.  Коли і чим закінчиться протистояння  Майдану зурядом? А мусить чимось закінчитись. Є два варіанти: перший — силовий, коли вступить в силу домовленість Києва та Москви і коли за вказівкою Путіна будуть введені в Україну війська «братнього народу» , який прийде на допомогу «хохлам». Другий — це заміна уряду Азарова на технократичний уряд. Перший варіант дає змогу Януковичу бути президентом України, а вірніше — її губернатором, доки це влаштовуватиме Путіна. Другий — це рішучий злам корупційної системи. При цьому варіанті з’являться власні кошти і гроші з зарубіжних банків. Це міг би бути шанс для створення нормальної державної системи.

Серед людей поширюються розмови: «А хто очолить цей Уряд?»

Кличко — ні, бо його голова багато раз бита, бо його жінка німкеня, а його гроші працюють на Німеччину. Все це брехлива пропаганда, бо насправді дружина Кличка українка або росіянка, він нажив свої статки особистим талантом та важкою працею.

Тягнибок — також ні, бо він фашист, націоналіст і взагалі погана людина. Яценюк — ні, бо він  не достатньо серйозний, хоча досвідчена  людина, поліглот, дипломат і економіст.

З них трьох, на мою думку, він міг би бути хоч Президентом, хоч Прем’єр-міністром. Хоча йому закидають «єврейське коріння». Я читав книгу про видатних євреїв України, в якій Яценюка причислили до євреїв. Перед виборами до Верховної Ради цю книгу з величезним тиражем направили у всі села та міста України і роздавали її безкоштовно, як нині роздають безкоштовно газету «Вести». Це все справа рук «медведчуківців», тобто тих, що «крутять колеса», брешуть, кидають у натовп неправдиву інформацію.

Можливо, зараз лише Церква (об’єднана) може висунути особистість для керівництва державою.

18 грудня 2013 р.

Ніщо «за так» не робиться — це щодо вчорашніх домовленостей з Путіним. Чим закінчиться Майдан? Невже люди змиряться, когось це влаштує, хтось подумає про те, що Янукович-Азаров мали рацію.

19 грудня 2013 р.

Цієї ночі засинав, слухаючи передачі п’ятого каналу. Все, про що там говорилося, є правдою. Для Азарова це не зрада, а «выполнение свого долга перед Родиной — великой Россией». Він, як Табачник, Бойко та інші не вважають Україну своєю вітчизною. А западенці — це вуйки. Може, колись їх за це Бог покарає.

Відбулася зрада України кланом Януковича-Азарова.

Три тижні не вів жодних записів  у зв'якзку з перебуванням у лікарні.

16 січня 2014 р.

Сьогодні в Україні патова ситуація — опозиція і Майдан не мають жодного впливу на владу. Влада, суди зроблять все, що накажуть. Міліція буде робити так само. За нею або перед нею іде СБУ, прокурори, слідчі і ніхто з них не може бути хоча б частково чесним.

Зрушити клан Януковича буде дуже важко, бо за ним  стоїть могутній Путін. Європі і США може і хотілося приструнити Януковича, але вони не знають яким чином зробити це і що з цього може вийти.

17 січня 2014 р.

Вчора Україна перетворилася в КНДР — заборони, кара, суд, штрафи, в’язниці. Очевидно, що і бюджет складено з урахуванням усього цього. Чого очікувати? Ніхто з влади не стане зупинятися перед державним терором. Позавчора ще була надія на краще майбутнє України. Зараз лише чудо може виправити становище. Вчора з Сімферополя на Київ пішов поїзд з озброєними беркутівцями, яким буде доручено розгін демонстрантів, каліцтво і вбивство. А Чечетов зловтішно заявив — «мы их развели как котят».

Що станеться далі? Початок підпільної організації супротиву, військова допомога з боку Путіна, підписання угоди про Митний та Євразійський союзи.

Камінь на душі. Тим часом намагаюсь додзвонитись до Гончара, спроби закінчуються невдало.

20 січня 2014 р.

До нового року одна з прибиральниць сказала, що «Сталіна на них треба», а сьогодні при вході на роботу я почув розмову одного з охоронців: «бульдозерів на них треба, їх треба знищити в пень». «Вони» — це протестувальники. Влада думала і, напевно, продовжує думати, що цей протест буде задушено. Можливо, тимчасово їм це вдасться, але не назавжди. Крісла під владою вже хитаються. Межа перейдена. Кров не зупинити. Вчорашній похід до Верховної Ради і початок бійок з беркутівцями був потрібен не протестувальникам, а владі, щоб раз і назавжди поставити крапку на будь яких протестах. Тепер ця хвиля протесту може поширитися в усіх регіонах. Якщо вдасться залучити хоча б один відсоток молоді до збройного протесту, то це стане початком громадянської війни, у якій не буде переможців, а будуть вбиті та скалічені люди. Доля «Верховного головнокомандувача» дійсно може стати подібною до долі Чаушеску. Вчора Президент звільнив головнокомандувача сухопутних військ. Чи не тому, що той не дав згоди пустити війська на придушення Майдану?

Що буде через декілька годин? Кажуть — переможців не судять. Але ж судять, та ще й як, і як не при житті, то після нього. Навіщо було приймати закони за вказівкою президента? Закони, які перетворюють нас в неоБілорусь? За кожне невдале слово чи за протест на нас може чекати в'язниця. Вчені, по своїй суті, завжди знаходяться в опозиції до влади, бо багато знають, вміють аналізувати, тяжко переживають несправедливість та глупоту влади.

20-го січня після обіду.Закрутилася завірюха навколо Майдану. Йде рукопашний бій, є біля двохсот поранених. Це вже повстання. Чим воно скінчиться-ніхто не скаже. Уже пролита кров і її зупинити буде важко. Чому треба було йти на штурм будівлі Верховної Ради? — Не знаю. Починати бійку можна лише тоді, коли є надія на перемогу. А якою може бути перемога у беззбройних людей проти озброєних беркутівців? Бути «Матросовими», кидаючись на кулеметну зброю,  немає сенсу, хіба лише стати запальничкою для великого вогню. А велике полум’я ще не готове палати на всю Україну. Влада спочатку проштовхнула у Верховну Раду зловісні закони, що дають їм право карати людей, судити, штрафувати, запихати у в'язниці. Скоро стане відомо принесе їм перемогу їхній проект. Щойно подзвонив Степану Пушику, і він сказав, що вже розпочались переговори, які ведуть з протестувальниками Клюєв, Пшонка та ще хтось.

21 січня 2014 р.

Тривожно і страшно. Відчуття великої небезпеки. У Києві йдуть сутички, є поранені та покалічені люди. Янукович не піде на жодні поступки, поки за його плечима велика озброєна сила. А європейські країни і США не наважаться на рішучі кроки стосовно представників влади. Складається враження, що  вони викинули нас, як непотріб.

22 січня 2014р.

День Злуки. Цей день почався кривавими втратами. Вночі Азаров давав інтерв’ю російському телебаченню, в якому зауважив, що влада застосує силовий варіант, якщо не буде «мирної» розв’язки. Це вже розпочалось. З одного боку стоять грабіжники, з іншого ті, які не хочуть, щоб їх грабували. А є ще велика частина тих, які не хочуть бути на чиємусь боці, бо вони звикли бути бідними або яким втовкмачили в голову, що «західняки», «бандерівці», «націоналісти» хочуть їх поневолити. Ця частина є небезпечною для України. Головне для них бути разом з «Великой и неделимой». У Києві пішла коса на камінь, іскри вже розпалили багаття. Мені страшно за, поки що беззбройних людей, які готові віддати своє  життя задля повалення нинішньої влади. На разі в уряді немає жодної людини, яка б викликала до себе повагу. Олійники, єфремови, чечетови та решта ПР-тійців — це гидотне сміття, позбутися якого буде дуже тяжко. Ці люди готові вбивати людей і робити все, щоб не втратити владу, бо втрата влади — це наступна відповідальність за вчинені ними злочини.

Янукович зробив ставку на «яструбів». На це його підштовхнула заява керівників східних регіонів та Криму, що прямо призвала його розігнати «Майдан». А потім посадити до в'язниці лідерів опозиції і сотні та тисячі людей, які не в змозі змиритись з всеукраїнським злом, яке уособлює собою Янукович-Азаров та їхня кліка.

25 січня 2014 р.

У Києві кипить повстання. На вулицях молодь, яка має вищу освіту, та ті, що встигли побачити, як живуть люди у світі. Ті, яким обридло жити в корумповано-злочинній ситуації і які хочуть нормального життя. Так все швидко змінилося — Азаров оголосив про зупинення на шляху до асоціації з ЄС, потім в знак протесту вийшло на Майдан багато студентів, молоді, потім стався нічний розгін Майдану і всю жорстокість цього розгону показали по телебаченню. Очевидно, що команду на розгін давав сам Янукович, зваливши відповідальність на Попова та ще двох можновладців. Мовчання Президента впродовж наступних п’яти днів означало, що нічого екстраординарного не сталося. А далі пішло і пішло. На одному боці стоять беркутівці, на іншому люди на Майдані.

27 січня 2014 р.

Не знаю що чекає на нас сьогодні, але в найближчі дні може початися кривава бійня з загибеллю сотень, а то й тисяч людей. Це вже нова трагічна сторінка історії, яку ніхто не очікував. Напевно, сьогодні або завтра буде введено військовий стан. Влада догралася з народом. Корупція, насилля силовиків і податківців, повне знищення хоч якоїсь свободи-це диктатура. А для чого це все? Чому в Європі, в тій же Польщі йдуть важливі зміни без диктатури, а у нас без неї ніби-то нічого досягнути не можливо. Вся біда полягає в тому, що керують Україною не люди,для яких наше життя щось вартує,а ті,для яких ми є джерелом збагачення.

Можливо, ми хочемо скинути на когось свою провину за байдужість,за «моя хата з краю»,за «три гетьмани» чи ще за щось. Можливо, наша лінь є провиною.

Чи візьме верх розум?

Жахливу розправу над людьми здійснили в Черкасах — ще більш страшну, ніж у ніч з 29 на 30 листопада у Києві. Там уже не жаліли нікого.

28 січня 2014 р.

Цієї ночі я майже не спав. Дивився телевізор, чекав новин з перемовин Януковича з лідерами опозиції. Початком примирення чи терором — чим закінчиться сьогоднішній день? Вчорашні перемовини знайшли певну спробу знайти порозуміння, але невідомо як вчинить клан Януковича (Єфремов, Чечетов, Лук’янов, Царьов, Левченко, Ківалов, Колісниченко, Олійник) на сьогоднішній сесії Верховної Ради. Верховна Рада або відмінить, прийняті перед тим закони або відкриє дорогу до терору. Україна кипить. Кипить в основному молодь, віком від 20—35років, яка не хоче миритися з кланом Януковича. Мерзотно виглядають Азаров, а ще пані Анна Герман. Вчора ввечері  я слухав передачу «Діалог», де пані Герман та Скорик надривалися у захисті Януковича і партії регіонів.

Сьогодні може закипіти Крим. О 12 годині збираються на мітинг кримські татари. З ранку на вулицях повно автоінспекторів,які попереджують водіїв не їхати в центр міста.

Добкін і Кернес в Харкові лякають людей розправою над мітингувальниками, погрозливо демонструють свою зневагу до України і українців. А потім питають звідки береться антисемітизм?

До Президента звертаються настоятелі церков України з проханням, вимогою почати перемови. До цього долучаються і три попередні Президенти. Звертається до Президента від інтелігенції організація «Перше грудня». Мовчать лише ректори університетів та Президія Національної Академії наук.

Сьогодні 28 грудня збирається Верховна Рада, щоб відмінити паскудні закони Колісниченко-Олійника.

Люди побачили нечувані маєтки Януковича, Пшонки, Азарова, Медведчука. Звідки вони взялися у цих людей?

Повстанці, як правило, не бідні люди, не люмпен. Це люди, які не хочуть бути бідними. На майданах не побачиш людей без освіти.

На майданах вже офіційно загинуло шість людей, багато пропало, серед них і керівник Автомайдану Булатов. А тисячі вже сидять по в’язницях або чекають рішення судів стосовно їхнього  покарання.

29 січня 2014 р.

Тривожний і кривавий січень увійде в історію України як вибух протесту проти лицемірства,дворушництва влади Януковича, що привела до виходу людей,в основному молоді,на Майдан Незалежності у Києві,побиття цих людей беркутівцями, безжальне побиття з однією метою — розігнати Майдан, налякати людей, показати, що влада може робити з нами що завгодно. А далі було довготривале мовчання Януковича, бо нібито він був на полюванні. Лякають людей Пшонка та міністр внутрішніх справ. А далі наступає відверта брехня Януковича перед страшними подіями 10 грудня,арешти людей,спроба ще раз розігнати Майдан. Опозиція скликає щотижневі віче у Києві, на які виходять сотні тисяч людей (близько мільйона) з закликом до супротиву. Влада мовчить. Янукович робить вигляд ніби нічого не відбувається. Супротив поширюється на Львів, Івано-Франківськ, Луцьк, Тернопіль а далі до Рівного, Хмельницького, Вінниці. На ці мітинги збирається тисячі людей. Після Різдва починаються захоплення обласних адміністрацій,обласних рад, формуються з порушенням Конституції Народні Ради, виганяють (або самі тікають) керівники адміністрацій. Верховна Рада приймає диктаторські закони для покарання людей та переходу до диктатури Президента. Верховна Рада йде у відпустку. Супротив поширюється на сході України — Полтаву, Черкаси, Суми, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Харків. Влада цього не чекала.

По телебаченню людям з провідних телеканалів говорять,що це все видумки галичан, вуйків (Добкін і Кернес). Верховної Рада Криму звертається до Президента з проханням навести в Україні лад, ввести надзвичайний стан.

Але супротив з вибухом ненависті поширюється повсюди.

Країни ЄС поволі починають усвідомлювати, що цей вибух — повстання, яке є дуже небезпечним для усього світу. Азаров пішов у відставку. Своїми діями, заявами, виступами він лише більше підігрівав багаття повстання. Воно не є локальним, «вуйківським» (за Добкіним), а стає загальноукраїнським. Саме тому Янукович змушений був піти на відміну законів, що вели до диктатури. Він вважав, що його влада буде вічною і не міг собі уявити, що так багато людей повстане проти його режиму. Людям не так важливо хто стоїть біля керма,як важливо,щоб був закон один для всіх,а не закон для можновладців один, а для плебсу інший. Суди над Луценко і Тимошенко були політичною розправою над своїми супротивниками. Здавалося — така сильна влада, всі «донецькі», всі «вірнопіддані». Ну і що? Може настати час, коли вони, мов щурі, будуть покидати «корабель».

Кажуть люди, що з аеропорту біля Севастополя масово вилітають родини багатіїв через те, що бояться розправи над собою-революційної чи судової. Але тікати можуть лише люди, у яких є гроші, і є права на проживання в інших країнах. У цих людей нема Батьківщини. Вони були такими собі «гражданами, проживающими не «в», а «на» Украине».

Кравчук в своїй промові у Верховні Раді сьогодні казав,що громадянська війна в Україні вже почалася і активно розгорається. Сказав, що має оговтатися провладна більшість, бо нагнути опозицію їм не вдасться. Але зауважив,що треба і владі, і опозиції йти на певні поступки. Але як іти, коли влада забрехалася-говорить одне, а робить інше і це раз за разом. Говорить, що ніякого розгону Майдану не було, а ми бачили, як по-звірячому били людей, що законом не дозволяється, коли президент каже,що розгону не буде, а на Майдані йде рукопашна. Коли президент 5 чи 7 днів після розгону Майдану не звертається до людей, а замість нього говорять Пшонка та Захарченко. А це коментують Чечетов і Ко. Хіба це не підпал людського спротиву? Тепер сили ще не помірялися, але уже є багато вбитих, поранених, зниклих, багато людей заарештовано. Вчора Верховна Рада відмінила ці зловісні закони, проте, арешти людей продовжуються. Де розумні дії влади щодо найбільш важливих державних справ? Їх немає. Скільки років Табачник був міністром освіти та науки, не зважаючи на те, що всі знають його українофобські погляди. Як можна терпіти Добкіна і Кернеса, губернатора Донеччини Шишацького або Колесніченка з Криму?

На душі тягар. Страшно. Страшно,бо сьогодні Кравчук заявив про розвал держави,про її поділ на частини,про початок громадянської війни. Хто винен? Хто говорив про «папередников»? хто зупинив підписання договору України з ЄС про асоціацію, хто пішов у прийми до Путіна? Це ті ж Янукович і Азаров.

Звичайно, йде порушення Конституції. Але хто почав ці порушення? Сам Янукович доручив Конституційному Суду узаконити ним узурпацію влади. І що це дало? Чи привело це до успіху економіки — ні, заможного життя — ні, вільного демократичного суспільства — ні, кроку до кращої освіти — ні. Проте, настало зубожіння всіх — це дійсно, девальвація валюти — так, деградація освіти — так, погані дороги — так, високі ціни на продукти харчування — так.

30 січня 2014 р.

Верховна Рада прийняла закон про амністію при умові звільнення адмінбудівель. Це означає, що миру або замирення швидше за все не буде, а буде реалізовано план введення надзвичайного стану, розгрому протестуючих та кривавої бійні. Кажуть, що навколо Януковича згруповані «яструби» на чолі з Клюєвим. Чи знайдеться якийсь вихід з цього стану? Ніхто не знає. Янукович не підписав відміну зловісних шести законів від 16 січня, та ще і цей закон про амністію(хоча правильно було би відпустити всіх заарештованих). Додаток про звільнення адмінбудівель дасть змогу Януковичу ввести надзвичайний стан. І ніякі заходи країн ЄС, США та Канади на Януковича не подіють. Він знає межу прийняття заходів країнами ЄС.

Уже не знаю що і думати, бо бачу, що ніякого примирення не буде. Олігархи разом з Президентом. Тимчасово припинити зло можна лише шляхом примирення з боку влади, а вона не реагує на спроби західних країн посприяти цьому. Владі чужої крові не шкода. Вчора пішов за власним бажанням з посади голови уряду Азаров. Захарченко на засіданні уряду не буває. Він готує якусь пастку для країни. Цей сценарій добре готувався російською стороною, бо відпустити Україну у вільне плавання для Росії є завеликою втратою.

В ніч з 29 на 30 січня у Києві спалили 24 авто, з них 20 з номерами Львівського реєстру. Таке масштабне спалення машин не може відбуватися без якогось центру. Де він? Чи не в МВД? Звідки беруться «тітушки», які чинять безлад та провокують беркутівців. Хто їх «кришує»?Чи не в Центрі Медведчука?

Наш президент захворів на ОРВЗ. До нього вже не можуть додзвонитися Меркель, Обама. Дозволено розмовляти лише з Захарченком, міністром оборони, Клюєвим і Портновим та коли покличуть — з Рибаком…

3 лютого 2014 р.

На всіх каналах телебачення засуджувалися виступи Порошенка, Кличка, Яценюка, Тягнибока. Шукали у їхніх виступах антидержавний зміст, підбурювання народу. В Росії Глазьєв прямо сказав, що Янукович мусить придушити виступи протестувальників. Щось подібне кричав у мікрофон Жириновський.

5 лютого 2014 р.

Один з авторитетних міліцейських начальників твердить, що ніякого катування Булатова не було. Його покарали за те, що він показував у яких палацах живуть Янукович, Азаров, Медведчук, Пшонка. Люди побачили на екранах телевізорів їхні палаци. Анна Герман на телебаченні сказала,що Янукович не буде приймати ніяких рішень поки не зустрінеться у Сочі з Путіним.

6 лютого 2014 р.

Загальна ненависть поширилася на регіони-схід-південь-центр-захід. Там «бандерівці» (вороги), там «тітушки», які винаймаються міліцією чи СБУ,там захищають Януковича-Азарова, там його люто ненавидять. Ні Ештон, ні Фюлєне вплинуть на Януковича. На нього має жорсткий вплив Путін. Невже Україна стане підлеглою колонією та буде роками,десятиліттями виборювати собі волю? Сподіватися, що Європа нас не покине, очевидно не варто, бо у кожній країні є свої проблеми.

Чому росіяни вперто говорять «живу на Україні», «їду на Україну» а не «живу в Україні», «їду в Україну». У світі повсюди говорять — «я живу в Англії/Німеччині/США», а для нас відведено словосполучення «на».

Якось вдень, їдучи в тролейбусі, я по мобільному телефону заговорив українською,а жінка, яка сиділа поряд зі мною, сахнулася,мов від прокаженого.

У зв’язку з тим, що я лежав в лікарні, до 20 лютого не мав змоги вести записи. Події в Україні стрімко загострювалися. До 20 лютого загинуло більше ста молодих хлопців, їх тепер називають Небесною Сотнею. 22 лютого втік разом зі своїм найближчим оточенням з президентського палацу Янукович. Втік спочатку в Харків, потім на Донбас і через Крим у Росію. Владу перебирає в свої руки опозиція. Головою Верховної Ради обирають Турчинова, Прем’єр-Міністром призначають Яценюка, призначається дата нових виборів Президента України. Починається нова сторінка історії.

26 лютого 2014 р.

У Криму День гніву — десятки тисяч кримських татар оточили Верховну Раду Криму, щоб вона не приймала рішення про приєднання Криму до Росії. Разом з татарами сотні українців. Лунають гасла: «Україна!», «Слава Україні!— Героям слава!», «Крим — Україна», «Крим — не Росія!», «Аллах Акбар!». Після обіду до Верховної Ради підтягуються тисячі росіян, що скандують «Родіна — Росія!», «Крим — Путін — Росія!», з гучномовців лунають пісні типу «Вставай страна огромная, вставай на смертный бой». Серед стягів на майдані більшістю стають російські триколори. Люди, як з одного, так і з іншого боку до краю. Перед самим входом до Верховної Ради натовп затоптав до смерті жінку. На лавці помирає якийсь старший чоловік, який перед тим кричав «Крим — Росія».

Рефат Чубаров з мікрофоном в руках звертається до мітингувальників зі словами про те,що він домовився з Константиновим,що Верховна Рада Криму сьогодні ніякого рішення приймати не буде. Він також попросив людей розійтися з мітингу до завтра.А тим часом на в'їзді до Сімферополя появляється багато БТРів.

27 лютого 2014 р.

О п’ятій годині ранку мені зателефонував професор Вольвач і сказав,що будівлю Верховної Ради Криму захопили «зелені чоловічки» з автоматами,кулеметами,гранатометами. Я їду на роботу,але центр Сімферополя оточений міліцією. Наступають ще більш тривожні дні.

3 березня мені вдається купити квиток на потяг до Львова і я виїжджаю з Сімферополя. З цього часу я записів не вів.

Літературне редагування

Катерина Гончар

Завантажити книгу (джерело 1)

Завантажити книгу (джерело 2)

Осудження Нобелівським лауреатом І.П.Павловим режиму СРСР

Матеріали зібрав у 2013 році Ганіткевич Володимир Ярославович (1959-2014)

И.ПАВЛОВ – В.МОЛОТОВУ

В СОВЕТ НАРОДНЫХ КОМИССАРОВ СССР

Революция застала меня почти в 70 лет. А в меня засело как-то твердое убеждение, что срок дельной человеческой жизни именно 70 лет. И потому я смело и открыто критиковал революцию. Я говорил себе: «чорт с ними! Пусть расстреляют. Все равно, жизнь кончена, а я сделаю то, что требовало от меня мое достоинство». На меня поэтому не действовали ни приглашение в старую чеку, правда, кончившееся ничем, ни угрозы при Зиновьеве в здешней «Правде» по поводу одного моего публичного чтения: «можно ведь и ушибить...»

Теперь дело показало, что я неверно судил о моей работоспособности. И сейчас, хотя раньше часто о выезде из отечества подумывал и даже иногда заявлял, я решительно не могу расстаться с родиной и прервать здешнюю работу, которую считаю очень важной, способной не только хорошо послужить репутации русской науки, но и толкнуть вперед человеческую мысль вообще. Но мне тяжело, по временам очень тяжело жить здесь – и это есть причина моего письма в Совет.

Вы напрасно верите в мировую пролетарскую революцию. Я не могу без улыбки смотреть на плакаты: «да здравствует мировая социалистическая революция, да здравствует мировой октябрь». Вы сеете по культурному миру не революцию, а с огромным успехом фашизм. До Вашей революции фашизма не было. Ведь только нашим политическим младенцам Временного Правительства было мало даже двух Ваших репетиций перед Вашим октябрьским торжеством. Все остальные правительства вовсе не желают видеть у себя то, что было и есть у нас и, конечно, во время догадываются применить для предупреждения этого то, чем пользовались и пользуетесь Вы – террор и насилие. Разве это не видно всякому зрячему! Сколько раз в Ваших газетах о других странах писалось: «час настал, час пробил», а дело постоянно кончалось лишь новым фашизмом то там, то сям. Да, под Вашим косвенным влиянием фашизм постепенно охватит весь культурный мир, исключая могучий англо-саксонский отдел (Англию наверное, американские Соединенные Штаты, вероятно), который воплотит-таки в жизнь ядро социализма: лозунг – труд как первую обязанность и ставное достоинство человека и как основу человеческих отношений, обезпечивающую соответствующее существование каждого – и достигнет этого с сохранением всех дорогих, стоивших больших жертв и большого времени, приобретений культурного человечества.

Но мне тяжело не оттого, что мировой фашизм попридержит на известный срок темп естественного человеческого прогресса, а оттого, что делается у нас и что, по моему мнению, грозит серьезною опасностью моей родине.

Во первых то, что Вы делаете есть, конечно, только эксперимент и пусть даже грандиозный по отваге, как я уже и сказал, но не осуществление бесспорной насквозь жизненной правды – и, как всякий эксперимент, с неизвестным пока окончательным результатом. Во вторых эксперимент страшно дорогой (и в этом суть дела), с уничтожением всего культурного покоя и всей культурной красоты жизни.

Мы жили и живем под неослабевающим режимом террора и насилия. Если бы нашу обывательскую действительность воспроизвести целиком, без пропусков, со всеми ежедневными подробностями – это была бы ужасающая картина, потрясающее впечатление от которой на настоящих людей едва ли бы значительно смягчилось, если рядом с ней поставить и другую нашу картину с чудесно как бы вновь выростающими городами, днепростроями, гигантами-заводами и безчисленными учеными и учебными заведениями. Когда первая картина заполняет мое внимание, я всего более вижу сходства нашей жизни с жизнию древних азиатских деспотий. А у нас это называется республиками. Как это понимать? Пусть, может быть, это временно. Но надо помнить, что человеку, происшедшему из зверя, легко падать, но трудно подниматься. Тем, которые злобно

приговаривают к смерти массы себе подобных и с удовлетворением приводят это в исполнение, как и тем, насильственно приучаемым учавствовать в этом, едва ли возможно остаться существами, чувствующими и думающими человечно. И с другой стороны. Тем, которые превращены в забитых животных, едва ли возможно сделаться существами с чувством собственного человеческого достоинства.

Когда я встречаюсь с новыми случаями из отрицательной полосы нашей жизни (а их легион), я терзаюсь ядовитым укором, что оставался и остаюсь среди нея. Не один же я так чувствую и думаю?! Пощадите же родину и нас.

Академик Иван ПАВЛОВ. Ленинград 21 декабря 1934 г.

АПРФ. Ф.3. Оп.33. Д.180. Л.47–50. Автограф.

В.МОЛОТОВ – И.ПАВЛОВУ

АКАДЕМИКУ И.П.ПАВЛОВУ.

2 января 1935

Ваше письмо от 21 декабря Совет Народных Комиссаров получил. Должен при этом выразить Вам свое откровенное мнение о полной неубедительности и несостоятельности высказанных в Вашем письме политических положений. Чего стоит, например, одно противопоставление таких представительниц «культурного мира», как империалистические державы – Англия и Соединенные Штаты, огнем и мечем прокладывавших себе путь к мировому господству и загубивших миллионы людей в Индии и Америке, также и теперь ни перед чем не останавливающихся, чтобы охранять интересы эксплоататорских классов, – противопоставление этих капиталистических государств нашему Советскому Союзу, спасшему от гибели миллионы людей путем быстрого выхода из войны в 1917 году и провозглашения мира и успешно строящему бесклассовое социалистическое общество, общество подлинно высокой культуры и освобожденного труда, несмотря на все трудности борьбы с врагами этого нового мира.

Можно только удивляться, что Вы беретесь делать категорические выводы в отношении принципиально-политических вопросов, научная основа которых Вам, как видно, совершенно неизвестна. Могу лишь добавить, что политические руководители СССР ни в коем случае не позволили бы себе проявить подобную ретивость в отношении вопросов физиологии, где Ваш научный авторитет бесспорен. Позволю себе на этом закончить свой ответ на Ваше письмо.

Председатель СНК Союза ССР В.Молотов

Р.S. Копии Вашего письма и моего ответа мною посланы президенту Академии Наук А.П.Карпинскому.

АПРФ. Ф. 56. Оп.1. Д.1469. Л.41.

И.ПАВЛОВ – В.МОЛОТОВУ

Ленинград

12.III.1935

Многоуважаемый Вячеслав Михайлович,

Простите за надоедливость, но не имею силы молчать. Сейчас около меня происходит что-то страшно несправедливое и невероятно жестокое. Ручаюсь моею головою, которая чего-нибудь да стоит, что масса людей честных, полезно работающих, сколько позволяют их силы, часто минимальные, вполне примирившиеся с их всевозможными лишениями без малейшего основания (да, да, я это утверждаю) караются беспощадно, не взирая ни на что как явные и опасные враги Правительства, теперешнего государственного строя и родины. Как понять это? Зачем это? В такой обстановке опускаются руки, почти нельзя работать, впадаешь в неодолимый стыд: «А я и при этом благоденствую».

Спасибо за поддержку колтушской работы.

Преданный Вам

Иван ПАВЛОВ

АПРФ. Ф. 56. Оп. 1. Д. 1455. Л. 13. Автограф.

В.МОЛОТОВ – И.ПАВЛОВУ*

Многоуважаемый Иван Петрович,

По поводу Вашего письма от 12 марта должен сообщить Вам следующее. В Ленинграде действительно предприняты специальные меры против злостных антисоветских элементов, что связано с особым приграничным положением этого города и что правительству приходится особо учитывать в теперешней сложной международной обстановке. Разумеется, возможны при этом отдельные ошибки, которые должны быть выправлены, но заверяю Вас в том, что имеются достаточные данные о незаконных и прямо предательских по отношению к родине связях с заграницей определенных лиц, по отношению к которым (и их пособникам) применены репрессии. При первом случае, когда мне представится возможность лично с Вами поговорить, сообщу Вам некоторые соответствующие подробности. Уважающий Вас

В.Молотов

15.III.35 г.

АПРФ. Ф.56. Оп.1. Д.1469. Л.48.

* На письме резолюция: «Т. Сталину. Хочу сегодня послать этот ответ Павлову. Нет ли замечаний? Молотов» и пометка А.Поскребышева: «т. Сталин не возражает».

Література:Протесты академика И.П.Павлова против большевистских насилий // Источник. 1995. № 1 (14). С.138–144.

Cмерть И.П.Павлова

Будучи величайшим ученым Павлов являлся и не заурядной личностью. Революция 1917 года застала его уже семидесятилетним. Во время обысков, проведенных ЧК, у него было изъято шесть золотых научных медалей. Нобелевская премия, находившаяся в одном из российских банков, была национализирована. Квартира была «уплотнена».

Когда в гости к академику пришел приехавший в Петроград английский писатель-фантаст Герберт Уэллс, то пришел в ужас. В углу кабинета лауреата Нобелевской премии лежала грязная куча картошки и репы, запасенных на зиму. Павлов сам выращивал ее с учениками, чтобы прокормиться. Однако большевики не спешили помочь ученому и тем более отпускать его за рубеж.

Только когда в Москву пришел запрос от Международного Красного креста, который просил отпустить Павлова, чтобы спасти великого ученого - коммунисты забеспокоились. Ленин лично отдал распоряжение выдавать Павлову усиленный академический спецпаек, создать нормальные жилищные условия. Власти понимали, что в глазах мировой общественности судьба этого великого ученого в СССР была олицетворением отношения советской власти к науке вообще.

Когда академика подкормили и он немного успокоился, его даже выпустили за границу. Он побывал в Финляндии, США, Франции и Англии. Однако за рубежом все-таки не остался. Не хотел бросать свою лабораторию в Колтушах под Петроградом.

В свое время Павлов собственноручно записал в анкете епископа Кентерберийского в ответ на вопрос: «Верите ли Вы в Бога?» – «Нет, не верю!». Теперь же, назло большевикам, он начинает регулярно и демонстративно посещать церковь. Мало этого, он демонстративно крестится на церкви на улицах, что повергало прохожих того времени в шок. Шутники смеялись, мол, это у него: «Условный рефлекс».

С советской властью Павлов так никогда и не примирился. Мало того, что он открыто обсуждал свое с ней несогласие, что само по себе было крайне опасно. Он еще и написал письмо Молотову в Совет Народных Комиссаров. «Вы напрасно верите в мировую пролетарскую революцию. Я не могу без улыбки смотреть на плакаты: "Да здравствует мировая социалистическая революция, да здравствует мировой октябрь". Вы сеете по культурному миру не революцию, а с огромным успехом фашизм. До Вашей революции фашизма не было. Ведь только нашим политическим младенцам Временного Правительства было мало даже двух Ваших репетиций перед Вашим октябрьским торжеством. Все остальные правительства вовсе не желают видеть у себя то, что было и есть у нас и, конечно, во время догадываются применить для предупреждения этого то, чем пользовались и пользуетесь Вы - террор и насилие» - вот выдержка из этого письма. И хотя руководству СССР, конечно, эти выступления не нравились, а Зиновьев так прямо обещал: «Зашибить», открыто напасть на Павлова советская власть не решилась.

«Гениальному натуралисту шел 87-й год, когда прервалась его жизнь. Смерть Павлова явилась полной неожиданностью для всех. Несмотря на преклонный возраст, он был физически очень крепок, горел кипучей энергией, неослабно творил, с энтузиазмом строил планы дальнейших работ и, конечно, меньше всего думал о смерти... В письме к И. М. Майскому (послу СССР в Англии) в октябре 1935 г., спустя несколько месяцев после заболевания гриппом с осложнениями, Павлов писал: "Проклятый грипп! Сбил-таки мою уверенность дожить до ста лет. До сих пop остается хвост от него, хотя до сих пор я не допускаю изменений в распределении и размере моих занятий".

Павлов отличался крепким здоровьем и никогда не болел. Он вообще предлагал считать смерть человека до 150 лет «насильственной». Однако сам он умер в возрасте 87 лет, и весьма загадочной смертью. Однажды он почувствовал недомогание, которое посчитал «гриппозным», и значения болезни не придал. Однако, поддавшись уговорам родственников, врача все-таки пригласил, и тот сделал ему какой-то укол. Через некоторое время Павлов понял, что умирает. Кстати, лечил его доктор Д. Плетнев, расстрелянный в 1941 году за «неправильное» лечение Горького.

История смерти Павлова уже стала легендой. Павлов созвал учеников и стал диктовать им свои ощущения. Вслушиваясь в его негромкую, монотонную речь, ученики и не заметили, как ученый умер. В этот момент пришел некий посетитель, которого не приняли. «Академик Павлов занят, – последовал ответ. – Он умирает».

Неожиданная смерть, хотя и старого, но еще вполне крепкого академика, вызвала волну слухов о том, что его кончину могли «ускорить». Заметим, что это произошло в 1936 году, накануне начала «Большой чистки». Уже тогда бывшим аптекарем Ягодой была создана знаменитая «лаборатория ядов» для ликвидации политических противников.

Внешне смерть Павлова сильно напоминает такую же странную кончину другого великого петербуржца, академика Бехтерева, который обнаружил у Сталина паранойю. Тот тоже был вполне крепок и здоров, хотя и стар, но так же быстро умер.

Наближається  70 років з дня першого випуску після Другої світової війни в Радехові  у     радянській середній школі.  Минуло багато часу, в незалежній Україні тепер можна об’єктивно згадати дещо з подій тих літ.

Школа в Радехові до війни давала початкову підготовку, яку частина школярів  продовжувала в гімназіях. У 1939 році, коли гітлерівська Німеччина зайняла Польщу (Річ Посполиту Польську)  Червона Армія СРСР  зайняла Волинь, Галичину, Перемишль і Надсяння, а згодом  Південну Буковину і Бесарабію. Приїжджі зі сходу партійні діячі встановили  «радянську» владу. В Радехові закрили польську «Публічну школу повшехну № 1 імені Станіслава Конарского», яка займала двоповерховий будинок по Львівській вулиці за кінотеатром (пізніше там добудовано третій поверх і  перетворено на лікарню)  та відкрили  Радехівську середню школу  у приміщенні бувшого староства (тепер вул.  А. Шептицького). В жовтні 1939 р. почали навчання, заставили  повторити пройдені за Польщі класи. Мене після закінчення 4-го класу польської школи зарахували повторно до 4-го класу. Завідувачем школи став радехівчанин Іван Головчук, учителем був  Іван Теребушка.   29 травня 1941 р. я закінчив 5 «б» клас, «За відмінні успіхи в навчанні і за зразкову поведінку» отримав Похвальну грамоту директора Головчука та  шести вчителів. Випускників до інститутів тоді ще не було.

Після окупації гітлерівцями восени 1941 року  управлінням німецького крайсляйтера в Кам’янці (тоді Струміловій)  відкрито в Радехові «Сім-клясову прилюдну  народну школу з українською мовою навчання», я продовжив навчання у 6-му класі. Наші уроки проводили в невеликому приміщенні за будинком культури (кінотеатром).   

Восени 1942 року  начальник округи із Кам’янки дав команду закінчити викладання у 7-му класі, дати учням свідоцтва і послати на роботи. 16 грудня 1942 року я отримав «Кінцеве шкільне свідоцтво» видане двома мовами – українською і німецькою, в якому німецька мова, українська мова, рисунки, руханка – дуже добре; природа, рахунки, релігія, спів – добре; загальний успіх – «дуже добре». (Релігію так само викладали різні катехити в польській школі).  В 14 років я пішов працювати учнем ремесла в Машино-тракторну станцію.

Літом 1944 р. при звільненні 14 липня Радехова від гітлерівської окупації зруйновано палац графа Станіслава Бадені, згоріло багато будинків, найбільше на вулиці Шевченка. Наш дім пошкодили, зникло багато речей, але добре що можна було надалі жити в ньому.

Повернули радянську владу, стали відновлювати роботу школи.  Середню школу  відкрито в будинку на вулиці Криничній (тепер Селезінки 1)  навпроти міської електростанції,  зараз розбудована загальноосвітня школа № 2. Близько знаходився знищений війною палац Бадені, його дуже добра скляна оранжерея (теплиця), закуплена на світовій виставці у Відні. До школи прибули нові вчителі, появилися діти радянських приїжджих.

           Спочатку не було 9 і 10 класів. При  поступленні школярів  створено найстаршим  8-й клас із учнів, які раніше (1942 – 1944 рр.)  закінчили 7 класну школу окупаційного режиму. Входив я до цього  класу, було  ще кільканадцять учнів. В тому числі були радехівчани, які навчалися в гімназіях і могли вступити  у старший клас. Директором школи став знову  Іван Головчук. Десь протягом місяця  в школі  сформовано  9-й клас, до нього  увійшли син Головчука Ростислав Головчук, син вчителя Ракубовчука Євген Ракубовчук, син вчителя Ярослав Хомицький іще декілька учнів. Мене також перевели з 8-го до 9-го класу. Може \мало значення, що після прискореного закінчення 7-го класу  окупаційної школи мені батько організував заняття у приватних вчителів, зокрема з  латинської мови  і німецької мови. Наш клас спочатку був  на другому поверсі  школи з боку подвір’я.

Учнів-радехівчан поступово доповнювали  школярі із радехівського району і сусідніх областей та  приїжджі зі Сходу. В 10-му класі у 1946 році вже стало 20 учнів. З радехівщини  були Ростислав Головчук, Олена Береза, Мирослава Возняк, Роман Квасниця, Ярослав Хомицький, Євген Ракубовчук, Євген Олійник, Теофіля Прихідько, Емілія Сологуб, Ярослав Сологуб ( з Нового Виткова), Антін Мельничук (з Немиловам), Володимира Сосновська, Люба Сайкевич, Марія Холонівська, Дарія Шостак, Вадим Шевченко (з Волині), Ярослав Ганіткевич.  З родин присланих до Радехова партійних діячів у 10 класі появилися Тамара Бикова (дочка воєнкома), Анатолій Криворотько (син вчительки), Шура Дячкова. В класі було нас трьох Ярославів -  Хомицький, Сологуб і я, часом збиралися разом, на шкільній лавці нарисували разом три літери «Я».

Перший навчальний рік (1944-45) директором школи залишали  Івана Головчука.  Програма радянських шкіл була  значно зміненою  в порівнянні з програмами шкіл Галичини за панування Австро-Угорщини та Польщі, з програмами шкіл Європи. Насамперед  радянські школи  відрізнялися  забороною уроків релігії, яка викладається в школах практично усіх розвинутих країн різних народів, яку завжди викладали в Радехові, навіть в роки німецької окупації. Учням забороняли ходити до церкви, проводити релігійні свята, дотримуватися релігійних заповідей.

В радянській школі стали проводити  ідеологічно- комуністичне виховання. Приїжджі вчителі  в більшій або меншій мірі  нав’язували нам погляди з марксизму-ленінізму  та  атеїзму. Викладання історії практично обмежилося історією СРСР та ВКП(б), проводили його за партійною пропагандою, не було зовсім мови про  українську державу, про Гетьманську Україну, УНР, ЗУНР. На уроках літератури не згадували про патріотичні твори Сосюри, Тичини та ін. Приїжджі зі Сходу учні створили комсомольську  організацію. Намовляли вступити до комсомолу радехівчан, але до закінчення школи ніхто з наших не вступив у «ленінський комуністичний союз молоді».

 Німецьку мову продовжував викладати  радехівчанин Іван Ракубовчук, заняття зі співом проводив дуже здібний Василь Кудрик. Решта вчителів були присланими зі Сходу. Українську мову і літературу викладала Марія Калиниківна Деревянко, російську – Анна Фелорівна Борисенко, хімію – Марія Андріївна Доріжко.

В 1944 році  після звільнення Радехова від німецької окупації мобілізували до армії багатьох радехівчан, в тому числі мого старшого стриєчного брата (сина маминої рідної сестри) Михайла Борща. Весною 1945 року  тітка  Софія Борщ  отримала повідомлення «Извещение  НКО СССР, 25 Гвардейской Нежинской механизированной бригады… что ее сын стрелок красноармеец  Борщ Михаил Дмитриевич…проявив геройство и мужество погиб 14 февраля 1945 года. Похоронен… в деревне Магниц – Германия» . Пізніше могилу його перенесли до Польщі на військовий цвинтар у Вроцлаві, де тепер спочиває…

  У 1945 році  директором школи став присланий Яків Васильович Швець. Відділ освіти очолив присланий Анатолій Трохимович Гопенко. Головчук і Ракубовчук  продовжували проводити нормально викладання.  Появилися приїжджі вчителі Ганна Прокопівна Березуцька, Тамара Іванівна Афонічева, Валентина Максимівна Ромашкіна, Катерина Федорівна Наталіченко, Зинаїда Григорівна Текутьєва.

В 10-му класі ми мали уроки  української мови і літератури, російської мови і літератури,  німецької  мови, хімії, фізики, алгебри, тригонометрії, астрономії, історії, природи, креслення та воєнізації. Усі 6 днів було по 5-6 уроків. Військовій справі навчав нас воєнрук, протягом тижня проводив з нами  5 разів уроки воєнізації. Вивчали зброю, гвинтівки, автомати,  гранати, противогази, отруйні речовини. Сказали вдома виготовити дерев’яні моделі гвинтівок, з ними ходили на заняття по воєнізації. Марширували по вулицях та в парку і співали військові пісні – «Священна війна» та інші. Радо зустріли відомості про закінчення війни, часто звучала пісня – «Дєнь побєди».

Мене призначили в школі чи обрали головою учкому, нічого не проводив  але мав деякі відомості про старші класи. У 1945 році в 10-му класі організатором (неначе старостою) був Ярослав Сологуб, в 9-му класі – Роман Петелька.  В нижчих класах збиралося більше учнів, так що створили класи «а» і «б». На той час організаторами були: 8 «а» - Інна Шевченко (сестра Вадима Шевченка), 8 «б» - Богдан Лозовий, 7 «а» - Тамара Рудь, 7 «б» - Антін Грацький, 6 «а» - Сиверина Войтович,  6 «б» - Василь Романів, 5 «а» - Роман Баран і 5 «б» - Галина Олейнікова.

Часом в понеділок ми кілька  учнів залишали якийсь урок і виходили  на  центральну площу міста  - на ринок, обходили і оглядали «ярмарок». В кожний понеділок в Радехові довгий час  відбувався ярмарок на ринку –  біля мурованої торговиці між двоповерховими будинками по обидва боки частини головної вулиці від церкви до костела. В неділю ввечері та в понеділок зранку сюди приїздило багато возів сільських господарів, які ще не вступили до колгоспів, привозили на ярмарок продавати і приїздили купувати різні товари та  заповнювали центр міста. Привозили для продажі зерно, тварини і птиць, муку, крупи, сири, масло, мед, курей, гусей, качок, індиків, поросят і великих свиней, овець, приводили телят і лошаків, коров і коней,  котів і собак, шкіри, кожухи, полотно, вишивки, врожай з городу і саду -  овочі і фрукти, м’ясо, сало, різні харчові продукти,  дерев’яні та глиняні вироби і багато іншого. При наближенні свят привозили  багато  до  Різдва, Великодня, Спаса. Майже усі радехівчани робили на ринку якісь покупки. З обіду переважно починали роз’їжджатися.

Наш дім під бляхою був останнім, одним з кращих на вулиці міста  Куток (пізніше Шевченка, 98), частина поля була за городом, тягнулася до будинків при дорозі до цегольні. З подвір’я було  добре видно бровар, дорогу на Стоянів, залізничні потяги на Ковель. Дорога перед домами була десь на 1 метр нижча, ніж тепер, після дощу появлялися великі калюжі, часто вози зупинялися, з трудом виїжджали до гостинця з Радехова на Стоянів. Біля парканів на вулиці були прокладені дві дошки – кладки, для відносно чистого проходження до  центру міста. Але часом дощ затоплював кладки, місцями ставала вода піднята майже до колін, доводилося іти до школи гостинцем біля бровару через центральну вулицю міста.

Ввечері я готувався до школи при нафтовій лампі, поступово продовжили електричну лінію по вулиці до нашого дому і появилося вечорами електричне освітлення з міської електростанції. Я допомагав татові в господарстві, відвідував на роботі в Машино-тракторній станції (МТС) та в майстерні.

Перед святами Різдва Христового 6 січня  (не 1 січня!) кожного року ставили «сосонку» - ялинку, прикрашену набором з ангелів, ланцюшків, свічок та іншим, біля неї проводили різдвяну вечерю і співали коляди. В  кімнатах були великі образи, мама часто молилася з молитовника, зберігся  малий «Чудотворний образ Матери Божої в Гошові», який дістали в 1930-х роках в Гошові. Весною, літом та восени мама вирощувала багато квітів перед вікнами нашого дому,   були два великі кущі бозу.

Вдома мали українські книги, журнали, газети. Знаходився журнал «Місіонар». Тут я читав твори Шевченка, Кропивницького, Котляревського та ін. Була Біблія в перекладі І.Пулюя та І.Нечуя-Левицького, видана 1903 року, яку купив і підписав мій дідунь Яків Ганіткевич (похований в 1930-х роках на старому цвинтарі за будинками лікарні). Зберігся мамин Молитовник «Вінець молитов» (352 сторінки), виданий в Перемишлі 1906 року.

Коли в будинку пошти відкрили в 1944 р. бібліотеку я став там часто брати різні книжки для читання. На той час я почав переймати вдома в тата гру на мандоліні та скрипці. Тато купив мені перший поширений тоді універсальний серійний фотоапарат «Фотокор»  і я  почав займатися фотографуванням. На матовому склі закріпленого на штативі і розкритого фотоапарата вибирав і настроював зображення, тоді ставив металеві  касети  з  скляними фотопластинками 9х12, фотографував, проявляв фотопластинки в темній коморі при червоному світлі, промивав і закріплював. Після висушення робив відпечатки на фотопапері, став фотографувати наших школярів, декілька фотографій  наших однокласників 1946 року збереглися досі (додаю їх). 

Слухаючи на уроках радянську пропаганду і часом повторяючи дещо сказане вчителями ми після школи в себе вдома, серед рідних і близьких радехівчан зберігали традиційні багатолітні погляди і переконання родини, чули про боротьбу повстанців за незалежність України. Частина радехівчан стала активно підтримувати приїждже партійне начальство,  співпрацювати з ними. До нас доходили відомості про виїзди енкаведистів, партійних начальників та «ястребків» (мобілізовані та створені «истребительные батальоны»)  в села, де виявлялися повстанці. Виїзди в села для ліквідації партизан часто повторяли, інколи привозили вбитих або затриманих підпільників. Одного разу перемогли вояки УПА, вбили начальника з Радехова, ще когось. Похорону загинувших ми не бачили, але в школу перестала ходити дочка вбитого начальника, казали що поїхала до родини. Говорили про напад  вояків УПА на будинок НКВД на Львівській вулиці для звільнення затримуваних там арештованих українських вояків.

Проводилися заходи комуністичного режиму по  конфіскації майна господарів, виселенню «кулаків» і «куркулів», організації колгоспів. За якийсь час «Виконком Радехівської  Міськради та Виконком Радехівської  Районної Ради Депутатів Трудящих» – голова М.Костеленко, секретар О.Ліцовський -  вирішили «дозволити прийняти  в держземфонд 1,76 га орної землі  від інваліда ІІІ групи  тов. Ганіткевича Володимира Яковича». Розібрали і вивезли з нашого подвір’я  стодолу, господарські  знаряддя.  Партійна влада після заборони Української Греко-католицької Церкви закрила церкву св. Миколая, пізніше зруйновано і розібрано закритий римо-католицький костел св. Анни, перероблено і використано приміщення синагоги.

  Після закінчення війни у 1945 році в Радехові було багато демобілізованих військових, поранених, інвалідів, з різною поведінкою, обмінювали багато цінностей набраних в Німеччині, траплялося немало порушень і злочинів. У післявоєнні роки провели переселення поляків і німців з Радехова до своїх країв. Виїхали з нашої вулиці сусід німець Ерд, з далекої маминої родини Мишковські та  Кулики, зв’язки з ними припинилися.

  Перші  після війни випускні іспити у Радехівській середній школі відбулися з 22 червня по 14 липня 1946 р.  Я отримав 9 липня 1946 р. «Довідку» Радехівської середньої  Школи № 1, в якій були  оцінки «5» з «таких знань»: історія СРСР, конституція СРСР, загальна історія, природознавство, астрономія. В кінці писалося: «Згідно параграфа 1 положення про екзамени на атестат зрілості Ганіткевич Ярослав має право вступу до Вищих Учбових Закладів Союзу РСР».

 В програмі було 10 випускних іспитів у такому порядку: Історія, алгебра, російська мова (письмова), російська мова (усна), українська мова (письмова), українська мова (усна), біологія, німецька мова, геометрія, географія. Усі ми склали  ці іспити, отримали свідоцтва – атестати. В школах уже кращих випускників представляли в обласне управління шкіл для нагородження медалями, для цього потрібно було вислати письмові роботи з російської та української мов. Були відомості  що лише на «добре» написані мною  письмові роботи, їх не висилали до Львова бо вони не відповідали вимогам до медалістів. Була  ще також мова про те, що медаллю не нагороджували тих, хто не вступив до комсомолу.

Усі  ми випускники були задоволені закінченням школи, зробили загальну фотографію (додаю). На фото першого випуску у 1946 р. сидять зліва  Василь Кудрик, Іван Головчук,  Марія Доріжко, Анатолій Гопенко, Яків Швець. Крайня справа вчителька Квасницька. Спереду Євген Ракубовчук (зліва)  і Вадим Шевченко.  Стоять Олійник, Сосновська, Емілія Сологуб, Квасниця, Ганіткевич, Сайкевич,., , Бикова, Мельничук,  Береза,  Сологуб,  Холонівська,   Хомицький, Головчук, Возняк, Шостак,…..  Ззаду в центрі стоїть Хома – з буфету в будинку біля торговиці -  який подарував нам бочку пива і запросив на випускний вечір.

Таким чином у 1946 році  вперше школа в Радехові  завершила за два роки навчальну підготовку  своїх учнів до  вступу в університети та інститути. Якщо раніше після закінчення школи потрібно було навчатися в гімназії, то ми дістали можливість після випуску із школи вступати на різні факультети вищих шкіл, здобувати різні спеціальності.

Уже в серпні 1946 р. частина випускників подали документи і складали іспити для вступу в  радянські «ВУЗи» - вищі начальні заклади у Львові. Одночасно зі мною вступали Хомицький, Сологуб, Ракубовчук. Проте  наші товариські відносини випускників в цих умовах переважно припинялися. Навчання в радянських інститутах також під управлінням партійних органів мало багато годин марксизму-ленінізму, історії партії, політекономії, атеїзму. В інститутах проводили переслідування студентів з родин українських інтелігентів, священиків і т.п.

В ті роки в радянські інститути у Львові вступало багато демобілізованих військових, переселенців, росіян і євреїв, які раніше закінчили середню освіту. У 1946 р. вступала також якась кількість випускників наших шкіл, при чому могла мати певне значення недостатня підготовка випускників у воєнні роки. Подібно як у мене, у багатьох наших випускників та випускників інших шкіл УРСР не було належної підготовки за старші класи середньої школи в 1941 – 1944 роках.             Після навчання в 5-7 класах окупаційних німецько-українських шкіл учні змогли вивчити  за 2-3 роки багато менше предметів, ніж вивчали  в школах протягом 5  років у 6-10 класах.

Після нашого випуску в 1947 році закінчив школу наступний за нами 10-й  клас, в тому числі Роман Петелька, Іванна Шумська-Луців, Віра і Юрій Панасюки, Тетяна Сілецька, Володимир Курівський, Роман Свистун, Петро Ковальчук, Сотер Ваньчицький, Алла Качикова, Жанна Касіян, Павліна Лиховид, Степан Обух, Стефа Галущак, Стефа Фединишин, Галина Шавалюк, Нона Тютюнник, Марія Козенко, Дзьобан і Ожиївський.

 Значно затруднило приїзд зі Львова до Радехова встановлення пограничної зони, оскільки границя довший час проходила в Кристинополі – Червонограді  та Сокалі по ріці Буг. Коли я студентом приїхав поїздом до Радехова  мене затримали по дорозі  біля бровару та заставляли без перепустки вернутися на станцію і їхати назад наступним поїздом. Пізніше комуністичному режиму Польщі віддали велику територію Лемківщини (до українського Надсяння і Холмщини) та пересунули границю за Буг.

Дуже прикро стало, коли довідалися, шо 23 лютого 1947 р. помер передчасно наш випускник Роман Квасниця. Незабаром наш випускник  Ярослав Хомицький, студент поліграфічного інституту у Львові, під час поїздки до Харкова 18 липня 1949 р. утонув  якимсь чином у харківській річці. Поховали його в Радехові.

За радянського періоду  комуністичного режиму  продовжувалися не часті зв’язки і зустрічі з випускниками, тим більше, що понад 25 років мені довелося  залишити Львів, жити і працювати в Івано-Франківську та Чернівцях. Якщо приїздив в Радехів то звичайно до батьків, часом зустрічався з близькими рідними і сусідами. Не раз мав  розмови  з  Євгеном Ракубовчуком, який проживав з родиною у Львові на вул.Терлецького біля залізничної колії.  у 1980-х роках ще працював викладачем у технікумах і школах Львова. Ярослав Сологуб здобув лісотехнічну освіту, працював багато років лісником у Новому Виткові.Кілька разів я зустрічався в Києві з Вадимом  Шевченком, який мав досить високу посаду в одному з інститутів АН УРСР.

На жаль незабаром після випуску арештували Ростислава Головчука і Антона Мельничука та засудили за участь в боротьбі УПА. Тільки недавно під кінець життя Р.Головчук  зміг повернутися до Радехова. (Мого старшого стриєчного брата Богдана Андрійчука  - одинокого сина рідної сестри мого батька Марії Андрійчук, який навчався у 8-му класі нашої Радехівської школи в 1939-40 навч. році – арештували в 9-му класі Борщівської школи, засудили за «ворожі виступи»  та мабуть розстріляли  в період війни – пізніше повідомили що помер 14.04.1942 р.,  без подання причини).

З випускників мене в 70-х роках відвідав у Чернівцях Анатолій Криворотько.  Розповів що працює в Києві в редакції журналу «Перець», опублікував перед тим статтю про нашого земляка, який брав участь у громадянській війні в Іспанії. Кілька днів перебував у мене, надрукував статтю про розвиток  мною на кафедрі нового напрямку наукових досліджень, написав гарний вірш, присвячений моїй дружині Євгенії. Я пробував  пізніше знайти  його в Києві в редакції, але не вдалося.

          Події 1990 року та розпад СРСР виявили велику патріотичну свідомість і активність української молоді, студентів. Комуністичне виховання в наших школах та партійна диктатура в УРСР, в Галичині  на протязі 45 років не змінили повністю патріотичного виховання в родинах усіх випускників радянських шкіл, технікумів та інститутів. За цей час прибуло понад два покоління. багато відійшло з життя.  Відбувся  значний розвиток  і вдосконалення шкільної освіти. В УРСР і в Україні значно збільшено кількість предметів навчання, в 11-му класі тепер 23 предмети, тоді як ми мали 14, включаючи воєнізацію. З програм вилучено предмети комуністичної ідеології та  виховання, хоч в частині підручників залишаються «досягнення» радянського режиму, діячі комуністичної партії, керівники УРСР.

          Залишається дискусійним і невирішеним повернення в школи  заборонених комуністичною диктатурою уроків релігії або катехизації, які є предметом викладання в школах більшості європейських країн. Рада Європи вважає що  релігію в школі вивчати потрібно.  Останнім часом в Україні часто закидають школі  продовжуваний атеїстичний характер освіти, робляться спроби запровадити курси «Релігійна освіта», «Християнська етика» і т.п. В ЗМІ пишуть: «Діти стали злі, бездуховні, виховуються на жорстоких фільмах та розпусних шоу. Телевізор із потоком «реальних шоу» та голлівудських виробів у стилі секс-ганз-драгз, глянсові журнали і SMS-розваги залишаться основним вихователем. Введення релігійної освіти як навчального предмета виправдане, доцільне й законне за умовидобровільності вибору». Ми, випускники 1946 року, були  мабуть в Галичині останніми, що в школах за Польщі та за німецької окупації засвоїли уроки релігії катехитів,  у свідоцтвах того часу мали відповідні оцінки.

         Тепер, через 70 років після нашого випуску, закінчують українські школи  вже переважно  правнуки наших ровесників. Проте виникли значні труднощі внаслідок корупції, незадовільного економічного розвитку України, бідності 80% населення, воєнних подій. Деяку допомогу недостатньо матеріально забезпеченим здібним школярам  Радехова надає наш Благодійний учнівський стипендійний фонд.  Хочеться побажати  випускникам 2016 року нормальних добрих умов життя і праці  у незалежній Україні.

 1.06.2016

Львів, 79018

вул.. Боберського 19/48

hanitkevych@yahoo.com

Додаються фото випускників окремим електронним листом.

Тут не пишу чиєїсь біографії, бо і свою було б нелегко описати. Це, радше, роздуми з нагоди 80-літнього ювілею людини, яку запізнав (а чи впізнав?) зовсім не давно. Сталося це якихось двадцять п’ять років тому, коли відроджувалось в Україні НТШ – ця, як кажуть, неофіційна чи некоронована академія наук, ще до прийняття Акта незалежності та проголошення незалежності.

Було це передовсім подією масштабною, навіть імпозантною з величезною попередньою підготовкою. Тоді, у 1989 р., об'єдналась і "засвітилась"у Львові велика частина як місцевої, так і діаспорної наукової інтелігенції, про яку тут було небагато інформації. А з тутешніх – передовсім Олег Романів і Олег Купчинський – два Олеги. Перший – член-кореспондент НАН України (тоді ще Академії наук УРСР), металознавець, другий – гуманітарій, кандидат філологічних наук, архівіст. Перший був обраний головою НТШ в Україні, другий – його першим заступником і науковим секретарем. Вибір "влади"НТШ, на диво, виявився вдалим. Чому "на диво"? Бо ці дві особистості (саме особистості!) взяли на свої плечі непосильний тягар початкового періоду становлення НТШ в Україні, кадрова (точніше, інтелектуальна) база якого була знищена совєтським режимом ще у 1940 році. Треба було, по суті, починати з нуля. І за порівняно короткий час, десь так до 1995-го, цей етап з честю було пройдено. "Повернено"частину будинків НТШ на вул. Винниченка, 24 і 26 (на правах оренди в НАНУ), засновано осередки у центрі та на сході України, створено видавничий центр і його поліграфічну базу, організовано книгарню, друкований орган "Вісник НТШ", продовжено видання "Записок НТШ", "Хроніки"та інших видань тощо. І всю цю нелегку ношу підняли передовсім перші дві особи таких неподібних за характером, походженням, темпераментом, соціальним положенням. Але з однотипним духовним статусом і волею до креативного чину.

Та, напевне, найбільшим осягом відродженого НТШ стала його синергетична притягальна, навіть магічна сила. До нього потягнулися і поважні науковці різних галузей знань, що вже мали визначні наукові успіхи, і молоді адепти (хоч останніх, звісно, менше) різних сфер наукових пошуків. Без реклами, очікування привілеїв, нагород, прибутків. Без експлуатації слави колишніх ентешівських досягнень і їх носіїв – О. Барвінського, М. Грушевського, І. Франка, В. Гнатюка, В. Левицького, К. Студинського, І. Раковського, С. Рудницького, І. Крип'якевича, В. Кубійовича та ін. Не скажу, що все було гладко. Не бракувало жорстких опонентів, заздрісників і навіть пліткарів. Та Бог з ними (хоча тяжко повірити, що у їх душі коли-небудь гостював Всевишній). Лише толерантністю і терпеливістю О. Купчинського, його впертою (!) працездатністю, непоступливістю в основоположних питаннях можна пояснити високий академічний рівень і класичний стиль редагованих ним видань НТШ. За неповних двадцять п’ять років з-під редакторського пера вийшло 46 томів "Записок НТШ" (числа 221 – 256, 266 у друці). Помножимо обсяг одного тому (у середньому 700 сторінок!) на 36 і отримаємо 32,2 тис. сторінок! Протягом 2011–2012 рр. підготовлено перший том (з планованого 12-томного видання) Енциклопедії „Наукове товариство ім. Шевченка“ (вміщає 248 гасел, загальним обсягом 598 с.). Зараз практично готовий другий том, формуються матеріали для третього тому. Енциклопедія розкриває основні етапи розвитку установи, вміщує проблемні статті, які характеризують напрями і конкретні явища гуманітарних, природничо-математичних, медичних, частково навіть технічних наук за 1873–2011 рр. Значну увагу приділено висвітленню ролі та значення НТШ для науки взагалі, його зв’язкам з АН України й іншими українськими та закордонними науковими і культурно-освітніми установами, з навчальними закладами. Енциклопедії „Наукове товариство ім. Шевченка“ є першим поважним кроком у дослідженні історії, ролі та значення Товариства для української дійсности і цей крок не був би можливий без участі Олега Купчинського. А додаймо ще десятки книг тематичних праць НТШ, зокрема збірників секцій і комісій, "Українознавчу наукову бібліотеку", серію "Визначні діячі НТШ", "Історичні джерела", "Архіви". І це ще не все. І все це під силу одній людині!

Дев’ять роки тому відійшов у вічність голова НТШ в Україні Олег Романів. "Академія"осиротіла і на якийсь час завмерла. Кому замінити його і чи є повноцінний спадкоємець. Це не було риторичним питанням. Треба було давати негайну відповідь. І не помилитися. Виявилося, що вибір був не такий вже й великий. "Перст народу"впав на Олега Купчинського. Аргументи за: сфера його наукових інтересів – гуманітарні науки і великий досвід у видавничій праці в НТШ (власне її в основному вів від початку). Крім того, він добре знає "кухню"НТШ, його зовнішні зв'язки з крайовими НТШ Америки, Канади, Європи, Австралії; Олег Купчинський є комунікабельною людиною, що розуміється на непростій психології наукової спільноти та ін. Аргументи проти: по-перше, не академік і навіть не доктор наук (останнє Олег Антонович швидко усунув, бо вже тоді була готова докторська дисертація, але лише велика зайнятість не дозволяла її захистити швидше); по-друге, вік "претендента"– поважний аргумент, адже 2005 р. йому минуло сімдесят; по-третє, треба було негайно знайти йому заміну "на посаді"наукового секретаря і головного редактора видань НТШ (на жаль, до цього часу така заміна не знайдена, що свідчить про нелегку ношу "другої"людини в керівній структурі НТШ). Під тиском обставин О. Купчинський згодився обійняти посаду голови НТШ в Україні, а загальні збори НТШ у листопаді 2005 р. і повторно у листопаді 2008 р. одноголосно обрали його на цю і почесну, і відповідальну посаду. Не минуло багато часу відтоді, як О. Купчинський освоїв досвід управи цим складним організмом, що має назву "Наукове товариство імені Шевченка", яке є науковою громадською організацією, що нараховує лише в Україні понад 2950 звичайних, дійсних, почесних членів та 19 філій та осередків, має розгалужену інфраструктуру (видавничий центр, книгарня, будинки) і є вже повноцінною складовою наукової спільноти України і світу. І нині з висоти науково-організаційних звершень ювіляра Олега Антоновича хочу коротко оглянути його фаховий доробок, який теж немалий і великою мірою неординарний.

Коли пишу про часопростір О.Купчинського, то десь домислюю у цьому контексті і свої часові та геопросторові координати, підсвідомо шукаю рис спільності, подібності і відмінності. Бо й справді: народилися ми приблизно в один час – ще у довоєнні роки, на "золотому Поділлі" (наші села простяглись десь на відстані до 20-30 кілометрівіз різних сторін Тернополя). Тобто "вихідні часопросторові пункти"майже збігаються. Та й імена нам дали однакові (це вже точно). А у ті часи найменування "Олег", "Ігор", "Ярослав", "Святослав"і їм подібні було справжньою рідкістю. Це відображало нові віяння: читальні "Просвіти""світлом науки і знання"осіняли галичан, героїзували минуле княжими звитягами та іменами. І тому священики хрестили як своїх дітей (батько О.Купчинського Антін був духовним отцем у селі Сороцькому), так і дітей селян, іменуючи їх Романами, Ігорями й Олегами. А як назвеш корабель, каже народне прислів'я, так він і попливе. Саме так і поплив корабель Олега Купчинського часопросторовою матрицею Галичини і опинився у майже безводному місці - на Головному європейському вододілі, але в "genius loci" - духовному Львові (скромно нагадаю, що приблизно тоді ж, у 1954 р., причалив і я до берега цієї духовної гавані). З того часу сформувалася духовно-фахова субстанція Олега Купчинського. Тоді у середині – другій половині п'ятдесятих років уже минулого ХХ ст. в університеті була творча атмосфера. Ним керував "Великий ректор" (за висловом Д.Павличка) – академік Євген Лазаренко: життєлюб, свідомий українець, який робив "акцент"на місцеві, передовсім молоді, кадри. Загальна атмосфера - і внутрішньоуніверситетська, і суспільна - "надворі"існувала хоч яка-не-яка, але т. зв. відлига після розвінчання Микитою Хрущовим "культу особи"Сталіна. Студентові-філологові Купчинському ще й поталанило тим, що його "довкілля"тоді було представлене такими корифеями філологічної науки, як академіки Іларіон Свєнціцький, Михайло Возняк, професори Степан Масляк і Олександр Мороз, Михайло Рудницький та Петро Коструба, Олекса Скоропада, Іван Ковалик і Юліан Редько (минуть десятиліття, і вдячний учень професора Редька видасть його знамениту книгу у двох томах "Українські прізвища"). Багато з них знали Івана Франка чи виросли на його творчості, були його духовними спадкоємцями. А покоління О. Купчинського – це вже були духовними онуками Великого Каменяра. Уже у студентські часи Олег Антонович став науковим шукачем. А поле такої діяльності, здавалося, було безмежне: бібліотеки, контакти з професурою, творчі дискусії, конференції. Усе складалося якнайкраще. Проте... Відлига і в природі, і в суспільстві завжди є лише відлигою. Притиснули сусловсько-брєжнєвські морози, які брутально винищували все, що брунькувалося. Не оминули вони й університету. "Великого ректора"усунули, і таким, як О.Купчинський, особливо тим, що працювали у суспільних науках, місця не знайшлося. Тоді О.Купчинський після довгих митарств влаштувався у Центральному історичному архіві і згодом звідтам "прикріпився"до Інституту суспільних наук у Львові. На щастя, в інституті працювали знані учені - академік Іван Крип'якевич, професор Лукія Гумецька. Саме маститий лінгвіст Лукія Гумецька взяла під свою опіку молодого ученого, визначила (не без участі академіка І.Крип'якевича) тему його кандидатської дисертації про українські географічні назви XIV-ХХ століть (захищено у 1974 р.). У 1960 – 1978 рр. Олег Купчинський, працюючи у Центральному історичному архіві у Львові, "освоїв"нову сферу наукових пошуків - філологічне та історичне джерелознавство. Для кого-кого, а для вченого гуманітарія нема більшого щастя, як "відкопати"в архівних сховищах раніше не впроваджувані в науковий обіг нові факти, особливо ті, що змінюють усталені погляди на явища і процеси. І саме тоді і тут О.Купчинський заявив про себе як вдумливий історик. Як з рогу достатку посипалися публікації, які охопили великий часовий і просторовий обшар нашого народу і наших земель. Наведемо кілька з них. Це: "Пергаментні рукописи ХІ–ХVI століть" (1977), "Дослідження і публікація грамот Галицько-Волинського князівства у ХVIII – першій половині ХІХ ст." (1982), "Втрачені пергаментні грамоти міст і сіл Галичини ХІV - першої половини ХІХ ст." (1982) та багато інших. Своєрідним фундаментальним підсумком історико-українознавчих студій стала монографія "Акти та документи Галицько-Волинського князівства ХІІІ – першої половини ХІV століть. Дослідження. Тексти" (2004), яка лягла в основу докторської дисертації ученого, успішно захищеної ним у 2007 р. А були ще дослідження з історії мови, дипломатики, історії установ, архівістики, палеографії, історії церкви та історичного краєзнавства. Мені особливо імпонують назви публікацій: "Причинки до історії української картографії до 30-40-х років ХХ століття" (1996), "Україна в картографічних творах колекції Центрального державного історичного архіву УРСР у Львові" (1971), "Рукописні карти України ХVІІІ ст. в ермітажній збірці Бібліотеки ім. М.Є.Салтикова-Щедріна в Ленінграді" (1973) та ін.

Не можна не згадати відзначення 140-річного ювілей заснування НТШ – неординарної події у науковому та культурному житті громадськости України. Святкування 140-річчя стало багатомовним та міжнародним, проходило у різних містах України, США, Канади, Австралії, країнах Європи. У рамках ювілею проходили наукові конференції, сесії, „круглі столи“, академії, святкові виставки видань, концерти. Також Товариство підготовило спеціальні та серійні книжкові видання, афіші, філокартичні та філателістичні пам’ятки. Загалом організація такого заходу – це велетенська і непосильна праця.

До свого 80-ліття д. і. н. Олег Купчинський підходить з таким великим за обсягом (понад 520 позицій), багатовекторним за спрямуванням (історія, лінгвістика, літературознавство, географія і картографія та ін.) доробком, що викликає щирий подив і повагу до цієї людини – ученого, організатора наукового процесу, зокрема Наукового товариства імені Шевченка, його чільного діяча. Наукова громадськість нашого краю зичить солінізанту міцного-міцного здоров'я і подальших творчих звершень.

Олег Шаблій

Осудження Нобелівським лауреатом І.П.Павловим режиму СРСР

Матеріали зібрав у 2013 році Ганіткевич Володимир Ярославович (1959-2014)

И.ПАВЛОВ – В.МОЛОТОВУ

В СОВЕТ НАРОДНЫХ КОМИССАРОВ СССР

Революция застала меня почти в 70 лет. А в меня засело как-то твердое убеждение, что срок дельной человеческой жизни именно 70 лет. И потому я смело и открыто критиковал революцию. Я говорил себе: «чорт с ними! Пусть расстреляют. Все равно, жизнь кончена, а я сделаю то, что требовало от меня мое достоинство». На меня поэтому не действовали ни приглашение в старую чеку, правда, кончившееся ничем, ни угрозы при Зиновьеве в здешней «Правде» по поводу одного моего публичного чтения: «можно ведь и ушибить...»

Теперь дело показало, что я неверно судил о моей работоспособности. И сейчас, хотя раньше часто о выезде из отечества подумывал и даже иногда заявлял, я решительно не могу расстаться с родиной и прервать здешнюю работу, которую считаю очень важной, способной не только хорошо послужить репутации русской науки, но и толкнуть вперед человеческую мысль вообще. Но мне тяжело, по временам очень тяжело жить здесь – и это есть причина моего письма в Совет.

Вы напрасно верите в мировую пролетарскую революцию. Я не могу без улыбки смотреть на плакаты: «да здравствует мировая социалистическая революция, да здравствует мировой октябрь». Вы сеете по культурному миру не революцию, а с огромным успехом фашизм. До Вашей революции фашизма не было. Ведь только нашим политическим младенцам Временного Правительства было мало даже двух Ваших репетиций перед Вашим октябрьским торжеством. Все остальные правительства вовсе не желают видеть у себя то, что было и есть у нас и, конечно, во время догадываются применить для предупреждения этого то, чем пользовались и пользуетесь Вы – террор и насилие. Разве это не видно всякому зрячему! Сколько раз в Ваших газетах о других странах писалось: «час настал, час пробил», а дело постоянно кончалось лишь новым фашизмом то там, то сям. Да, под Вашим косвенным влиянием фашизм постепенно охватит весь культурный мир, исключая могучий англо-саксонский отдел (Англию наверное, американские Соединенные Штаты, вероятно), который воплотит-таки в жизнь ядро социализма: лозунг – труд как первую обязанность и ставное достоинство человека и как основу человеческих отношений, обезпечивающую соответствующее существование каждого – и достигнет этого с сохранением всех дорогих, стоивших больших жертв и большого времени, приобретений культурного человечества.

Но мне тяжело не оттого, что мировой фашизм попридержит на известный срок темп естественного человеческого прогресса, а оттого, что делается у нас и что, по моему мнению, грозит серьезною опасностью моей родине.

Во первых то, что Вы делаете есть, конечно, только эксперимент и пусть даже грандиозный по отваге, как я уже и сказал, но не осуществление бесспорной насквозь жизненной правды – и, как всякий эксперимент, с неизвестным пока окончательным результатом. Во вторых эксперимент страшно дорогой (и в этом суть дела), с уничтожением всего культурного покоя и всей культурной красоты жизни.

Мы жили и живем под неослабевающим режимом террора и насилия. Если бы нашу обывательскую действительность воспроизвести целиком, без пропусков, со всеми ежедневными подробностями – это была бы ужасающая картина, потрясающее впечатление от которой на настоящих людей едва ли бы значительно смягчилось, если рядом с ней поставить и другую нашу картину с чудесно как бы вновь выростающими городами, днепростроями, гигантами-заводами и безчисленными учеными и учебными заведениями. Когда первая картина заполняет мое внимание, я всего более вижу сходства нашей жизни с жизнию древних азиатских деспотий. А у нас это называется республиками. Как это понимать? Пусть, может быть, это временно. Но надо помнить, что человеку, происшедшему из зверя, легко падать, но трудно подниматься. Тем, которые злобно

приговаривают к смерти массы себе подобных и с удовлетворением приводят это в исполнение, как и тем, насильственно приучаемым учавствовать в этом, едва ли возможно остаться существами, чувствующими и думающими человечно. И с другой стороны. Тем, которые превращены в забитых животных, едва ли возможно сделаться существами с чувством собственного человеческого достоинства.

Когда я встречаюсь с новыми случаями из отрицательной полосы нашей жизни (а их легион), я терзаюсь ядовитым укором, что оставался и остаюсь среди нея. Не один же я так чувствую и думаю?! Пощадите же родину и нас.

Академик Иван ПАВЛОВ. Ленинград 21 декабря 1934 г.

АПРФ. Ф.3. Оп.33. Д.180. Л.47–50. Автограф.

В.МОЛОТОВ – И.ПАВЛОВУ

АКАДЕМИКУ И.П.ПАВЛОВУ.

2 января 1935

Ваше письмо от 21 декабря Совет Народных Комиссаров получил. Должен при этом выразить Вам свое откровенное мнение о полной неубедительности и несостоятельности высказанных в Вашем письме политических положений. Чего стоит, например, одно противопоставление таких представительниц «культурного мира», как империалистические державы – Англия и Соединенные Штаты, огнем и мечем прокладывавших себе путь к мировому господству и загубивших миллионы людей в Индии и Америке, также и теперь ни перед чем не останавливающихся, чтобы охранять интересы эксплоататорских классов, – противопоставление этих капиталистических государств нашему Советскому Союзу, спасшему от гибели миллионы людей путем быстрого выхода из войны в 1917 году и провозглашения мира и успешно строящему бесклассовое социалистическое общество, общество подлинно высокой культуры и освобожденного труда, несмотря на все трудности борьбы с врагами этого нового мира.

Можно только удивляться, что Вы беретесь делать категорические выводы в отношении принципиально-политических вопросов, научная основа которых Вам, как видно, совершенно неизвестна. Могу лишь добавить, что политические руководители СССР ни в коем случае не позволили бы себе проявить подобную ретивость в отношении вопросов физиологии, где Ваш научный авторитет бесспорен. Позволю себе на этом закончить свой ответ на Ваше письмо.

Председатель СНК Союза ССР В.Молотов

Р.S. Копии Вашего письма и моего ответа мною посланы президенту Академии Наук А.П.Карпинскому.

АПРФ. Ф. 56. Оп.1. Д.1469. Л.41.

И.ПАВЛОВ – В.МОЛОТОВУ

Ленинград

12.III.1935

Многоуважаемый Вячеслав Михайлович,

Простите за надоедливость, но не имею силы молчать. Сейчас около меня происходит что-то страшно несправедливое и невероятно жестокое. Ручаюсь моею головою, которая чего-нибудь да стоит, что масса людей честных, полезно работающих, сколько позволяют их силы, часто минимальные, вполне примирившиеся с их всевозможными лишениями без малейшего основания (да, да, я это утверждаю) караются беспощадно, не взирая ни на что как явные и опасные враги Правительства, теперешнего государственного строя и родины. Как понять это? Зачем это? В такой обстановке опускаются руки, почти нельзя работать, впадаешь в неодолимый стыд: «А я и при этом благоденствую».

Спасибо за поддержку колтушской работы.

Преданный Вам

Иван ПАВЛОВ

АПРФ. Ф. 56. Оп. 1. Д. 1455. Л. 13. Автограф.

В.МОЛОТОВ – И.ПАВЛОВУ*

Многоуважаемый Иван Петрович,

По поводу Вашего письма от 12 марта должен сообщить Вам следующее. В Ленинграде действительно предприняты специальные меры против злостных антисоветских элементов, что связано с особым приграничным положением этого города и что правительству приходится особо учитывать в теперешней сложной международной обстановке. Разумеется, возможны при этом отдельные ошибки, которые должны быть выправлены, но заверяю Вас в том, что имеются достаточные данные о незаконных и прямо предательских по отношению к родине связях с заграницей определенных лиц, по отношению к которым (и их пособникам) применены репрессии. При первом случае, когда мне представится возможность лично с Вами поговорить, сообщу Вам некоторые соответствующие подробности. Уважающий Вас

В.Молотов

15.III.35 г.

АПРФ. Ф.56. Оп.1. Д.1469. Л.48.

* На письме резолюция: «Т. Сталину. Хочу сегодня послать этот ответ Павлову. Нет ли замечаний? Молотов» и пометка А.Поскребышева: «т. Сталин не возражает».

Література:Протесты академика И.П.Павлова против большевистских насилий // Источник. 1995. № 1 (14). С.138–144.

Cмерть И.П.Павлова

Будучи величайшим ученым Павлов являлся и не заурядной личностью. Революция 1917 года застала его уже семидесятилетним. Во время обысков, проведенных ЧК, у него было изъято шесть золотых научных медалей. Нобелевская премия, находившаяся в одном из российских банков, была национализирована. Квартира была «уплотнена».

Когда в гости к академику пришел приехавший в Петроград английский писатель-фантаст Герберт Уэллс, то пришел в ужас. В углу кабинета лауреата Нобелевской премии лежала грязная куча картошки и репы, запасенных на зиму. Павлов сам выращивал ее с учениками, чтобы прокормиться. Однако большевики не спешили помочь ученому и тем более отпускать его за рубеж.

Только когда в Москву пришел запрос от Международного Красного креста, который просил отпустить Павлова, чтобы спасти великого ученого - коммунисты забеспокоились. Ленин лично отдал распоряжение выдавать Павлову усиленный академический спецпаек, создать нормальные жилищные условия. Власти понимали, что в глазах мировой общественности судьба этого великого ученого в СССР была олицетворением отношения советской власти к науке вообще.

Когда академика подкормили и он немного успокоился, его даже выпустили за границу. Он побывал в Финляндии, США, Франции и Англии. Однако за рубежом все-таки не остался. Не хотел бросать свою лабораторию в Колтушах под Петроградом.

В свое время Павлов собственноручно записал в анкете епископа Кентерберийского в ответ на вопрос: «Верите ли Вы в Бога?» – «Нет, не верю!». Теперь же, назло большевикам, он начинает регулярно и демонстративно посещать церковь. Мало этого, он демонстративно крестится на церкви на улицах, что повергало прохожих того времени в шок. Шутники смеялись, мол, это у него: «Условный рефлекс».

С советской властью Павлов так никогда и не примирился. Мало того, что он открыто обсуждал свое с ней несогласие, что само по себе было крайне опасно. Он еще и написал письмо Молотову в Совет Народных Комиссаров. «Вы напрасно верите в мировую пролетарскую революцию. Я не могу без улыбки смотреть на плакаты: "Да здравствует мировая социалистическая революция, да здравствует мировой октябрь". Вы сеете по культурному миру не революцию, а с огромным успехом фашизм. До Вашей революции фашизма не было. Ведь только нашим политическим младенцам Временного Правительства было мало даже двух Ваших репетиций перед Вашим октябрьским торжеством. Все остальные правительства вовсе не желают видеть у себя то, что было и есть у нас и, конечно, во время догадываются применить для предупреждения этого то, чем пользовались и пользуетесь Вы - террор и насилие» - вот выдержка из этого письма. И хотя руководству СССР, конечно, эти выступления не нравились, а Зиновьев так прямо обещал: «Зашибить», открыто напасть на Павлова советская власть не решилась.

«Гениальному натуралисту шел 87-й год, когда прервалась его жизнь. Смерть Павлова явилась полной неожиданностью для всех. Несмотря на преклонный возраст, он был физически очень крепок, горел кипучей энергией, неослабно творил, с энтузиазмом строил планы дальнейших работ и, конечно, меньше всего думал о смерти... В письме к И. М. Майскому (послу СССР в Англии) в октябре 1935 г., спустя несколько месяцев после заболевания гриппом с осложнениями, Павлов писал: "Проклятый грипп! Сбил-таки мою уверенность дожить до ста лет. До сих пop остается хвост от него, хотя до сих пор я не допускаю изменений в распределении и размере моих занятий".

Павлов отличался крепким здоровьем и никогда не болел. Он вообще предлагал считать смерть человека до 150 лет «насильственной». Однако сам он умер в возрасте 87 лет, и весьма загадочной смертью. Однажды он почувствовал недомогание, которое посчитал «гриппозным», и значения болезни не придал. Однако, поддавшись уговорам родственников, врача все-таки пригласил, и тот сделал ему какой-то укол. Через некоторое время Павлов понял, что умирает. Кстати, лечил его доктор Д. Плетнев, расстрелянный в 1941 году за «неправильное» лечение Горького.

История смерти Павлова уже стала легендой. Павлов созвал учеников и стал диктовать им свои ощущения. Вслушиваясь в его негромкую, монотонную речь, ученики и не заметили, как ученый умер. В этот момент пришел некий посетитель, которого не приняли. «Академик Павлов занят, – последовал ответ. – Он умирает».

Неожиданная смерть, хотя и старого, но еще вполне крепкого академика, вызвала волну слухов о том, что его кончину могли «ускорить». Заметим, что это произошло в 1936 году, накануне начала «Большой чистки». Уже тогда бывшим аптекарем Ягодой была создана знаменитая «лаборатория ядов» для ликвидации политических противников.

Внешне смерть Павлова сильно напоминает такую же странную кончину другого великого петербуржца, академика Бехтерева, который обнаружил у Сталина паранойю. Тот тоже был вполне крепок и здоров, хотя и стар, но так же быстро умер.