У добру пам'ять про Ореста Ярославовича Мацюка на десятиріччя від дня смерти.

ftp://ftp.nas.gov.ua/akademperiodyka/Downloads/Visnyk_NANU/downloads/201...

11 лютого 2020 року у Львові успішно відбувся Другий Форум, присвячений жінкам і дівчатам у науці, організований Науковим товариством імені Шевченка в Україні! Бо кому ж, як не НТШ прославляти жінку і дівчину в Науці! Адже місія НТШ – популяризувати українську наукову думку у світі! А ще – показати світові наукову потужність і потенціал жінки-науковиці!

Сьогодні, і це особливо треба розуміти, велике значення має розвиток інтелекту, підтримка наукової думки і практики, відчуття потреб світу науки. Науковці, члени НТШ, є експертами у різних галузях науки і своїми раціональними знаннями часто допомагають у вирішенні багатьох гострих, а деколи спірних питань.

Слід зазначити, що керівництво Львівської області та Львова високо оцінило здобутки жінок-науковиць і відзначило їх Грамотами та Подяками.

На Форумі звучали слова подяки та захоплення, для тих, хто своєю працею та інтелектом творить український науковий простір. З вітальним словом виступив голова НТШ в Україні, академік НАНУ Роман Кушнір; директор ЗНЦ Олег Зинюк; директорка Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою НУ «Львівська політехніка» Ірина Ключковська.

Про роль жінки-науковиці у громадському житті, її впливу на формування суспільної думки та впровадженні наукових винаходів у різних галузях, наголосив кандидат економічних наук Роман Филипів, заступник Голови ЛОДА 2018-19 років, заступник Голови Народного Руху у Львівській області. Чудовими квітами жінок–науковиць привітав ректор Львівського торговельно-економічного університету, професорПетро Куцик.

Під час Форуму звучали цікаві доповіді, з якими виступили: доктор медичних наук, завідувач кафедри клінічної імунології та алергології, голова лікарської комісії НТШ – Валентина Чоп’як; кандидат економічних наук, проректор із науково-педагогічної робити УКУ, засновниця Львівської бізнес-школи УКУ (LvBS), яка впроваджує наукові відкриття у практику – жінка-підприємець, що входить до “Топ-100 успішних жінок України”– Софія Опацька; доктор мистецтвознавства, завідувачка кафедри історії музики Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка, кавалер Ордена Княгині Ольги, заслужена діячка мистецтв України, заступниця голови Музикознавчої комісії НТШ – Любов Кияновська.

Музичним подарунком звучали пречудові музичні номери, організовані доктором музикознавства, секретарем музикознавчої комісії НТШ – Оксаною Гнатишин.Лауреати Міжнародних конкурсів Тарас Менцінський (віолончель) та Станіслав Синиця (гітара) виконали Іспанський танець Енріке Гранадоса. Дуеттіно на угорські теми Франца Доплера виконали Лауреати Всеукраїнських конкурсів Олег Луцик, Дарія Гудименко та Уляна Сельська. Колядками привітав Форум чоловічий вокальний квартет «Нюанс».

Родзинкою Форуму ставпоказ сучасного українського одягу від Людмили Чайковської– всесвітньо відомої дизайнерки та модельєрки, роботи якої – справжні витвори мистецтва, що підкорили модний світ Європи, Америки та Китаю. Моделі – жінки наукового світу – демонстрували мистецькі витвори одягу на Форумі «Жінка в науці» у Львівському Будинку вчених.

Важливими напрацюваннями Форуму стали підсумки і плани жіночої наукової спільноти. Жінка в науці є активною не тільки в науковій діяльності, а й у всіх сферах життя: сімейній, громадській, державотворчій.

• Жінка-науковець є волонтером українського інтелектуального  фронту. В тому числі й через те, що наука в Україні є мізерно фінансована галузь, зокрема у 2020 році виділено лише 0,17% від ВВП, що в 10 разів менше від декларованого, зазначила, Лідія Бойчишин – авторка ідеї проведення Форуму, кандидат хімічних наук, доцент Львівського Національного Університету імені Івана Франка, заступниця Голови НТШ в Україні та чарівна ведуча наукового свята жіноцтва. У справі ведення Форуму їй майстерно допомагав галицький митець – поет, співак і ведучий – Богдан Бовшик.

Форум «Жінка в Науці» - 2020 набув широкого розголосу та популярності, став святом і звітом діяльності жінок-науковців, які є справжніми берегинями не тільки сім’ї та роду, але й української наукової думки.

День 20 лютого 2020 рокустав винятковим у своєму символізмі для Івано-Франківського осередку Наукового товариства імені Шевченка: у цей день відзначалося 20-ліття заснування Осередку.

В Івано-Франківській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І.Я.Франка відбулося Пленарне засіданнята урочиста Академіяз нагоди ювілейної дати науковців-НТШівців Івано-Франківська.

         Учасники наукового свята хвилиною пам’яті вшанували Героїв Небесної Сотні.

Вступне слово голови Осередку – доктора технічних наук, професора Василя Мойсишина, вітальна промова Голови НТШ в Україні – академіка НАНУ Романа Кушніра, привітання голови міста Івано-Франківська – Руслана Марцінківа– були сердечно сприйняті слухачами-науковцями Франківщини. Посвідки новим членам НТШ вручали Лідія Бойчишинта Дмитро Федасюк, члени Президії. Найбільш активних науковців за значні наукові досягнення та наполегливу та жертовну працю відзначили Подяками НТШ, які вручив Голова, академік Роман Кушнір.

Наукові доповіді презентували: Микола Лесюк, Богдан Остафійчук, Євген Баран та Іван Монолатій.Обговорення було жвавим та продуктивним, спонукало до подальших досліджень і відкриттів.

Увазі учасників Пленарного засідання та Академії було представлено видання до 100-річчя Української революції (1917-1921) та розгорнуто виставку книг з фондів Івано-Франківської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. І.Я.Франка.

          …і лунала музика! Її дарував науковцям струнний ансамбль «Quattro Corde»під художнім керуванням концертмейстера Анжели Приходько.

Свято івано-франківських науковців-ентешівців пройшло на високому організаційно-патріотичному рівні і надихнуло на подальше вірне служіння українській науці.

                                                    Передмова  

Львівський національний медичний університет імені Данила Галицького найстаріший на території  незалежної України, належить до старших університетів Європи, заснований владою Австрійської монархії Габсбургів  236 років тому. Габсбурзька монархія - неофіційна назва територій, які перебували під владою австрійського відгалуження династії Габсбургів, існувала 7 століть.  Карл V Габсбургбув імператором  Священної Римської імперії, володів багатьма європейськими країнами та іспанськими територіями в Америці.  В 1526році австрійський ерцгерцог Фердинанд I приєднав до своїх володінь землі Чеської корони і Угорщинута створив Австрійську імперію. Галичина потрапила під владу Австрійської монархії у ХVІІІ ст.  Вчервні  1772 року повноважні представники найбільших в Європі імперій Австрії, Пруссії та Росії підписали в Петербурзі договір про поділ Речі Посполитої (Польщі).       

Територія Галичини після падіння Галицько-Волинського князівства знаходилася під панування зовсім відмінних шести держав – Речі Посполитої, Австрійської монархії, Австро-Угорської імперії, Другої Речі Посполитої, СРСР, Третього Райху, знову СРСР, тепер в незалежній Україні. Панування цих держав зумовило складну і дуже різноманітну діяльність університету. Протягом чотирьох століть університет зазнав багато перетворень, реорганізацій, перейменувань.  

  Університет мав різні назви, які надавали йому 10 разів: університет Йозефа ІІ, Франца ІІ,Яна Казімєжа, Львівський державний  медичний інститут,  Державні медично-природничі фахові курси, Львівський державний медичний інститут, Львовский государственний медицинский ордена Дружбы народов институт,  Львівський державний  медичний інститут,  Львівський державний  медичний університет, Львівський національний  медичний університет. Львівський національний  медичний університет  імені Данила Галицького.

  В історії університету має значення не тільки склад викладачів і студентів, порядок управління викладачами університету, зміст навчальних програм, порядок прийому вступників. Для розвитку вищої школи важливе значення має ситуація в даній країні, в даному місті, суспільне середовище, в якому діяв університет, склад населення регіону і міста. Де виросли і навчалися керівники і викладачі університету, якою мовою користувалися, які мови знали. Серед якого населення виростали студенти, які були початкова і середня освіта у них, матеріальний рівень життя, стан культури, освіти, релігії, моралі і етики суспільства, які мови вживалися в побуті. На розвиток університету впливала влада держави, яка створювала соціально-економічні умови розвитку народу країни.

 Історія університету безпосередньо зв’язана з історією країни, регіону та міста. Протягом століть змінювалося населення Галичини і Львова, змінювалося життя народу на західноукраїнських землях та на всій території України. Тут Галицько-Волинське князівство панувало в XI – XIV століттях. У 1349 році Галицько-Холмське і Перемиське (Перемишльське) князівства захопив польський король Ян Казімєж.Народ Галицького князівства втратив державність. Галичина потрапила під зверхність колонізаторів, які нав'язували свою культуру і мову. Змінювалася назва жителів, до Першої світової війни нащадки князівств Київської Русі називали себе русинами. Влада Росії на захопленій території стала називати місцеве населення малоросами. В документах Австро-Угорщини писали  «Ruthen», в перекладі – руські, русини. З  розвитком української національної свідомості  назву «русини» на Заході і «малороси» на Сході України замінила назва «українці».

В різні періоди змінювався склад професорів і студентів університету, факультету, інституту, різним було ставлення державної влади і керівництва університету до його діяльності, до професорів і викладачів, до вступників і студентів. Завданням факультетів університету була підготовка високо освічених осіб на філософському факультеті, кваліфікованих медиків, правників, богословів. Приймали в університет студентів різних національностей, викладали латиною, німецькою, польською та «руською» мовою. Готували випускників університету для населення різного складу, хоч завжди на території  Галичини найбільше було русинів-українців. З часом змінювалися кількість і склад населення міста Львова, що впливало на склад професорів і студентів університету, на результат його діяльності.

Університет у Львові знаходився в різних ділянках міста. Вперше університет відкрито в будинку ордену тринітаріїв  на вулиці Краківській. Пізніше перейшов на вулицю Миколая (тепер Грушевського), згодом на вулицю Маршалковску (тепер Університетська) в будинок Сейму (парламенту) Королівства Галичини і Володимирії. Відновлений медичний факультет розташувався у новому збудованому «медичному містечку» на вул. Пекарській та біля міського шпиталю (тепер вул. Некрасова), де основна частина знаходиться до сьогодні.

Багато різних змін управління зазнав університет. В перші два періоди існування університет діяв за правилами, прийнятими кілька століть тому для європейських університетів. Протягом півтора століття історії Галичини, особливо важливе значення мали зовсім відмінні підходи до національних меншин в Австрійській і Австро-Угорській імперії та у Російській імперії. Влада Відня підтримувала розвиток мов у 12 національних меншин, відкривала школи і гімназії з руською (українською) мовою викладання, обіцяла українцям відкрити у Львові український університет, на трьох факультетах університету викладали українською мовою професори-галичани, українців обирали ректорами університету і деканами факультетів. В той час імператор Росії та царська влада забороняли на території Східної України українську мову в школах і академіях, не дозволяли гетьманам відкривати університети. Пізніше царська влада відкрила на українській території університети для росіян, тільки з російською мовою викладання та з переслідуванням українців, інколи згадували про «малорусское наречье».

       Університет Йозефа ІІ в Королівстві Галичини і Володимирії  у Львові протягом 134 років був першим університетом на українських землях, в якому працювали українські науковці та українці-русини випускники отримували вищу освіту. За панування Австро-Угорщини у Львові вперше русини-українці на території Галичини почали  здобувати в кінці ХVІІІ ст. вищу освіту на філософському і правовому факультеті. На богословському факультеті діяли «руські курси», готувала сотні священиків, які формували в селах духовний розвиток українського народу. На медичному факультеті працював професор українець, гнеко-католик, кілька лікарів-українців. Ректорами  університету були одинадцять професорів-богословів, священнослужителів Української греко-католицької церкви. Університет у Львові започаткував на українських землях українську  вищу освіту майже на півтора століття раніше, ніж змогли почати українське університетське викладання на Східній Україні після розпаду Російської імперії. 

 У Польщі продовжували університетські традиції, але внесли зміни у порядок управління, склад професорів і студентів, обрання ректорів. Заборонили викладання українською мовою, усунули професорів українців, спочатку заборонили а пізніше обмежили прийом студентів українців та євреїв.

З приходом радянської влади університет, медичний факультет зазнали великих незвичайних перетворень, створено зовсім іншу систему вищої освіти. Заборонили автономію та вибори керівництва вищої школи, партійні та державні органи призначали директора і деканів, запровадили свої наукові ступені, інший склад Вченої ради. Запровадили обмежений прийом за іспитами, під наглядом партії та органів безпеки. Крім викладання  спеціальних предметів багато часу приділили навчанню партійної ідеології, вихованню у студентів відданості партії. Органи безпеки переслідували українців, репресували викладачів і студентів. Прибулі російські професори і викладачі викладали російською мовою, спочатку дозволяли молодшим місцевим асистентам і доцентам викладати українською мовою. Місцевих викладачів довго не допускали до захисту дисертацій і звання професора. З часом перетворили Львівський інститут на всесоюзний російськомовний, заборонили викладання українською мовою. Інститут знову став повністю чужомовним.  Вища медична школа стала в багатьох відношеннях зовсім відмінною від європейських вищих шкіл. Позитивним було безплатне навчання, державні стипендії, масові гуртожитки, прийом більшості студентів з місцевого населення, підготовка іноземних студентів. Налагодили післядипломну спеціалізацію лікарів.

За трирічної окупації Галичини Третім Райхом, в період Голокосту і  знищення мільйонів людей, закрили університет. Після довгої затримки дозволили професорам медичного факультету  (крім євреїв) без прав університету викладати студентам німецькою мовою та випускати лікарів без дипломів. 

За 30 років незалежної України вперше  за усі попередні періоди створили в Галичині у Львові український медичний університет. Припинили викладання комуністичної ідеології та атеїзму, ліквідували партійний нагляд та спецчастину органів безпеки. В інституті/університеті вперше запровадили викладання усіх дисциплін українською мовою, почали відновлювати традиції університетів. Переведено на європейський рівень підготовку  українських і зарубіжних лікарів і фармацевтів, бакалаврів і магістрів. Налагоджено зв’язки з університетами і науковими центрами світу, вноситься значний вклад у розвиток європейської і світової медичної науки.  При тому в усіх університетах України  залишено частину спадщини, запровадженої комуністичним режимом.     

  В списку літератури приведені основні важливіші праці з історії медичного факультету та університету.

                                      (Перший період, 1784–1805)

Відкриття у Львові університету європейського зразка відбулося у ХVІІІ ст.,  після того, як  три найбільші в Європі Австрійська, Прусська та Російська імперії провели перший поділ Речі Посполитої. Імператриця Австрії Марія-Терезія (1740-1772)  у серпні 1772 р.  ввела армію до Галичини та на територію частини польських земель. Приєднали до імперії Габсбургів Галичину, Малопольщу, західну частину Волинського та Подільського воєводств, 83 тис. км² з 2 650 тис. мешканців.

До складу Австрійської імперії увійшло Галицько-Волинське князівство, в один час Руське королівство, котре існувало у 1199-1349 роках як  середньовічна монархічна держава у Східній Європі, було одним з найбільших князівств періоду феодальної роздробленості Київської Русі.  Жителями були переважно слов'яни-русини, мали місце нечисленні поселення поляків, литовців, ятвягів, представників кочових народів. У містах князівства існували ремісничо-купецькі  колонії німців, вірменів, сурожців, євреїв.  Культурними осередками князівства стали великі міста і православні монастирі, які були основними освітніми центрами. Будували багато церков. Князь Роман здобув у 1204р. Київ, прийняв титул Великого князя Київського. 

У середині XIII ст. галицький князь Данило заснував нове місто з переважно руським населенням. Вважають, що це відбулося 1256 року (почали вказувати на 1240 р.). Місту дали назву "Львів"на честь князя Лева, сина засновника Львова Данила Галицького. За відданий посаг княгині Констанци у 1270 році  споруджено у Львові при храмі  Івана Хрестителя монастир зі шпиталем-притулком для хворих. Після коронації Данила Галицького (1253)  Га́лицько-Воли́нське князівство стало Руським королівством.

 Близько 1272 року столицю Галицько-Волинського князівства перенесли з Володимира до Львова, місто стало столицею Королівства Русь. На Святоюрській горі у Львові  русини ставили церкву і монастирі ще у ХІІІ ст. Князь Лев побудував на горі пагорба церкву та надав їй ім’я св. Юрія. Після пожеж і руйнувань кілька разів відновлювали церкву і монастир. У місті почали з'являтися національні меншини  – вірменська і німецька.

У 1349 році Галицько-Холмське і Перемишльське князівства захопив польський король Ян Казімєж. Він проводив війну за руську спадщину проти Литви. Король  під час війни збільшив терени своєї держави у 2,5 рази, захопив Галичину, південну частину колишнього Руського королівства, деякий час титулувався «королем Польщі і Русі».  У 1434 році заснував Руськевоєводство.  Місто Львів почали розбудовувати у новому місці. Український народ втратив державність, а Галичина потрапила під зверхність колонізаторів, які нав'язували свою культуру і свою мову.

З початком  панування Польської держави на землях Галичини поселялися польські та німецькі колоністи. Король Польщі затвердив (1356) Львову магдебурзьке право – першому з міст на території сучасної України. Прибулі німецькі колоністи невдовзі отримали тут виразну чисельну перевагу. Міщани Львова відкрили (1377) шпиталь для хворих, немічних і бідних.  Василь Русин заснував у Львові  (1445) одну з перших приватних аптек.  У Львові в ті часи було   6-17 тис. населення, найбільше поляків, українців і євреїв. Відбувалися напади монголів і татар, нищили міста і села, забирали невільників.

Львів опинився на важливій ділянці  Великого Шовкового Шляху – системи караванних доріг, що сполучали Європу з Китаєм. Цей шлях використовувався вже тисячі років для ведення торгівлі, для діалогу культур Сходу і Заходу. Торгова монополія на цих ділянках належала італійцям з Генуї, німецькі купці зі Львова були їхніми компаньйонами. В цей період історії Львів набрав стрімкого розвитку і став одним з багатих міст в Центрально-Східній Європі.

У Львові жило  (1405) близько десяти тисяч осіб, з них у Середмісті 4-5 тис. Серед населення Середмістя  в той час переважали німці. Те ж саме спостерігалося тоді у Кракові. Діловодство львівського магістрату велося спочатку німецькою мовою, у 1450 році переведене на латину.

Русини у Львові мали (1412) на східній окраїні Середмістя одну православну церкву Успення Богородиці. Згодом (1538) львівські міщани добилися відновлення галицького православного єпископату на Святоюрській горі, єпископом став Макарій. Відбувалося українське відродження, у ньому брали активну участь руські купці і ремісники, об’єднані навколо церковних братств у Львові. Найвпливовішим було львівське Успенське братство, зосереджене в Середмісті.

Розвивалася допомога хворим жителям. У 1512 році у Львові за західноєвропейським взірцем засновано цех цирульників. Майстри цього цеху голили людей та надавали медичну допомогу – здійснювали кровопускання, лікували вивихи і переломи, зупиняли кровотечі, перев’язували рани, робили масажі, ставили банки, виривали зуби, готували різні пластирі для гоєння ран. Майстри цеху готували учнів, які за три роки мали засвоїти відповідні навики та скласти екзамен на майстра. Цех цирульників, у складі якого були й українці, діяв у Львові понад 250 років.

Наприкінці 1572 року до Львова прибув друкар Іван Федорович, який організував на Підзамчі приватну друкарню, видав книги Апостол і Буквар. Львівське Успенське братство, яке мало початкову парафіяльну школу при Успенській церкві, перетворило її  в гімназію – братську школу, викупило друкарню Федоровича. Навколо Львівської братської школи і друкарні зосереджуються інтелектуали, зокрема брати Памво і Степан Беринди, Лаврентій і Стефан Зизанії. Пізніше вони переїхали до Києва, де вже Богданом Хмельницьким підготовлено ідеологічний ґрунт для відновлення української незалежності.

У Львові в той час піднімається єврейська громада і  засновує свою гімназію. Вірменська громада створила (1573) свою гімназію та свою друкарню. Через п'ять років  відкрито польську друкарню. У ті часи великі українські роди й багато дрібної шляхти відстали від української нації – русинів. При нації залишилися здебільшого духовенство, селянство та найбільш самостійне міщанство. Після кількох століть  полонізації, заселення міста як торговельного центру національними меншинами, Львів завжди був у значній мірі українським, відстоював приналежність українців до своєї рідної землі.

У середньовічному Львові посилився розвиток медицини. Прибували дипломовані лікарі, випускники європейських університетів. Розвивалася цехова медицина цирульників. Продовжувала існувати народна медицина, допомагали лічці-знахарі, травники, бабці-повивальниці, які свій досвід і знання передавали з покоління в покоління. Відкривали шпиталі і притулки для інвалідів і немічних.

       У ХVІ ст. створено низку шпиталів-притулків при українських церквах Львова. Зокрема, Ставропігійське братство заснувало (1522) при церкві Успення Богородиці (на вулиці Руській) шпиталь на 10-20 хворих. Його утримували на благодійні пожертвування, хворим надавали допомогу ченці домашніми народними засобами. Шпиталь проіснував понад 200 років.

Населення Львова (1630) досягло 25-30 тис. осіб, місто стало найбільшим торгово-ремісничим центром на території сучасної України. Ремісники були об’єднані в понад 33 цехи, де працювали майстри 133 професій.  У Львові споруджували храми і кам’яниці, що стали видатними пам’ятками архітектури у поширеному тоді з Італії стилі Ренесансу. Збудовано кам’яниці на площі Ринок, нову Успенську церкву на вулиці Руській, другу синагогу в Середмісті «Золоту Розу» (зруйновану 1943 р.).  У Львові поширилося житлове будівництво на зразок «міщанського дому» – здебільшого дво- та триповерхові будинки.

   У XVI–XVII ст. центрами культурного життя на українських землях були церковні братства. Користуючись підтримкою міщан і духовенства, вони сприяли поширенню ідей гуманізму, розвитку науки і шкільництва. Найдавнішим православним в Україні було Успенське братство (Ставропігійське з 1586 р.) у Львові. Ставропігійське братство  заснувало (1856) перший на українських землях середній навчальний заклад – Льві́вську бра́тську шко́лу, яка стала визначним українським культурним православним центром. Тут вивчали церковнослов'янську, грецьку, латинську і польську мови, математику, граматику, риторику, астрономію, філософію та інші дисципліни. Братська школа відіграла значну роль у підготовці студентів, котрі пізніше навчалися в європейських університетах. Керівники Львівського братства планували перетворити свій «гімнасіон» у вищий навчальний заклад.

Ян Замойський  заснував (1593) поблизу Львова Замойську академію. Львівський лікар, доктор медицини Урсин організував в академії медичний клас, в якому була «руська» група. У цій групі навчалися русини зі Львова та інших українських земель, випускники братських шкіл.

 У ХVІІ ст. виникло питання про можливість створення українського університету на базі братської школи, оскільки в Європі вже було багато університетів. Проте тільки полякам вдалося відкрити вищу школу. Єзуїти, які прибули до Львова наприкінці ХVІ ст., відкрили у 1608 році свою школу-колегію для польського населення, яку підтримували польські магнати. Проводячи полонізацію Львова, єзуїти добилися в короля Яна Казімєжа у 1661 році диплому про надання єзуїтській колегії «гідність академії і титул університету», право викладання всіх університетських дисциплін (крім медичних) і  присудження вчених ступенів. Вчені Ягеллонського університету та частина політиків Польщі рішуче виступили проти такого «університету» єзуїтів у Львові. Академія з титулом університету перенесла періоди занепаду, проіснувала понад 100 років. Академія-університет   повністю перебувала під контролем єзуїтського ордену і була підпорядкована генералові єзуїтів у Римі. Приміщення університету було в центрі міста у триповерховому будинку біля костелу єзуїтів (вул. Театральна). Навчальний заклад будував і купував нові приміщення, мав свою бібліотеку, найбільшу у Львові друкарню. Після поділу Польщі (1773) влада Австрії закрила  академію єзуїтів. Поляки вважають дану вищу школу першим університетом на території Галичини.

У Львові в ХVІІ ст. з’являються дипломовані лікарі, випускники Замойскої Академії та університетів Європи. На початок цього століття у Львові вже було 15 дипломованих лікарів, 5 цирульників-хірургів, 15 аптекарів.

У Львові діяли 4 шпиталі при українських церквах: Успення Богородиці, Богоявлення, Благовіщення та св. Миколая. Ставропігійське Братство побудувало (1662) нову лікарню при Онуфріївському монастирі. В 1770 році почалася найбільша епідемія чуми.

В епоху Ренесансу Львів був відомим освітнім містом Центральної Європи. Вже у першій половині XVI ст. у Львові з’явилися італійські архітектори, започаткували поширення нового стилю італійського ренесансу на українських землях У 1744-1764 роках тривало будівництво нової катедральної церкви св. Юра, оздоблювальні роботи завершилися  у 1772 році, прикрашав храм скульптор Іван Георгій Пінзель. Львівський собор Галицької митрополії  УГКЦу стилі бароко,  монументальний архітектурний ансамбль з виразними національними рисами, став головною святинею українських греко-католиків. Навпроти соборузбудовано палату греко-католицьких митрополитів (1761–1762), зразок  палацової архітектури другої половини сторіччя, яка поєднує в собі пізнє бароко з елементами класицизму.

У ХVІІ–ХVІІІ ст. в результаті тривалої полонізації більшість населення Львова становили поляки, також було багато німців, які згодом асимілювалися. В той час вірмени і євреї  сформували свої квартали, що мали часткове самоврядування. Надання міщанських прав лише римо-католикам заохочувало асиміляцію меншин до польської культури, що затримувало розвиток культури і освіти українців. В таких умовах Львів і Галичина несподівано опинилися під владою Австрійської імперії Габсбургів.

Імператриця Австрії Марія-Терезія заявила про необхідність облаштування Галичини на зразок Королівства Богемії. Вибір назви нового краю зробили на підставі його історії. Галицьке князівство (1084–1199) перебувало у складі різних держав, серед яких Галицько-Волинське князівство (1199–1349), Угорське королівство (1349–1387), Королівство Польське (1387–1569), Річ Посполита (1569–1772). Титулярним королем Галичини та Володимирії був Людовик Угорський  (1342–1370), Габсбург Альбрехт ІІ – титулярний король Галичини і Володимирії (1437–1439), Владислав Опольчик, намісник угорського короля Людовика, король Руської землі (1372–1378) та ін. 

В ХІ–ХІІ ст. місто Володимир було одним з найбільших міст Київської Русі-України, поряд із Києвом, Черніговом, Переяславом. У часи феодальної роздробленості Київської Русі (ХІІ ст.) місто стало центром  удільного Волинського князівства, з першої половини ХІІІ ст. – центром об'єднаного Галицько-Волинського князівства (з 1253 р. – королівства). Це був період правління князя Данила Романовича (1201–1264), названого Галицьким, чиє ім’я надано Львівському національному медичному університету.

Після Люблінської унії (1569) місто Володимир увійшло до  складу  Польського королівства, що упродовж XVI–XVII ст. було значним торговельним осередком. У місті діяли численні ремісничі корпорації — «цехи», вироби місцевих майстрів славилися високою якістю та експортувалися до країн Європи. Тричі на рік у Володимирі відбувалися міжнародні ярмарки. Назву міста в розмовах часто  скорочували, вживали Лодимир або Ладимир. Внаслідок третього поділу Польщі (1795) місто увійшло до складу Російської імперії як  один з повітових центрів Волинської губернії, стало Володимир-Волинським.

 По приєднанню української території до Австро-Угорської  імперії на підставі вже створеного Королівства Богемії та існуючих раніше королівств прийнято рішення надати території назву - Königreich Galizien und Lodomerie з центром у Львові, тобто Королівства Галичини і Володимирії  (писали часто транскрипцію німецьких слів – Королівство Галіції і Лодомерії). До цього королівства поряд зі Східною Галичиною при третьому поділі Польщі приєднали етнічно польські території – м. Краків, Холмщину, Південне Підляшшя. Спочатку польські території називали землями Нової Галичини, пізніше як провінцію Західної Галичини з центром у Кракові. Пізніше (1803) влада Відня ліквідувала цю Західну Галичину, залишилося на короткий час вільне місто Краків.

Згодом відбулися другий (1793) та третій (1795) поділи Польщі. Російська імперія в першому поділі Польщі (1772) зайняла частину Білорусії, у другому –   Київщину, Східну Волинь, Поділля, Брацлавщину та білоруські землі. У третьому поділі Польщі Росія зайняла Західну Волинь, Західну Білорусь, більшу частину Литви і частину Латвії.  Від Австрії  відійшли до Росії частково Волинь та Поділля. Царська влада утворила Київську, Подільську та Волинську губернії Росії. До  Російської імперії стали належати майже 80% українських земель. Польща як держава перестала існувати.

Наприкінці XVIII ст. територія України була поділена між іноземними державами – Російською та  Австрійською імперіями, що поглибило особливості політичного, соціально-економічного, культурного та релігійного розвитку її окремих регіонів. Більша частина українських земель перебувала у складі Російської імперії, значно менша частина перейшла від Польщі до Австрійської імперії.

Монархія Габсбургів, яка кілька століть була однією з найважливіших країн в центрі Європи, відрізнялася від усіх інших монархій і країн – в ній було кілька десятків національностей і 12 національних мов. Габсбурзька монархія ніколи не старалася придушувати етнічні групи в рамках монархії, її  вважали в тому відношенні  унікальною в Європі. Інші держави не допускали більше однієї мови, а Габсбурги, навпаки, сприяли мовному розмаїттю. Імператор Йозеф І зобов’язував навчальні заклади викладати грамоту й інші навчальні дисципліни мовою місцевого населення. Таким чином умови перебування Східної України і західноукраїнських земель під пануванням Австрійської (пізніше Австро-Угорської) імперії та Російської імперії були зовсім відмінними. Якщо царський режим майже три століття забороняв українську мову, видав понад 200 указів і розпоряджень на знищення української мови, то влада Австрійської монархії упродовж 150 років підтримувала руську (українську) і ще одинадцять національних мов. Пізніше у Львівському університеті відкрито українські кафедри, обіцяли в Королівстві Галичини відкрити український університет.Це переважно не враховується як одна з історичних обставин, що зумовила за півтора століття появу значної відмінності між духовним станом частини українського населення Російської та Австрійської імперій, Східної та Західної України.

Королівство Галичини та Володимирії, коронний край, в якому існував 146 років перший заснований на українських землях університет, був складовою частиною Габсбурзької монархії (1772–1804), Австрійської імперії (1804–1867) і Австро-Угорщини (1867–1918).  Столицею Королівства Галичини і Володимирії був Львів. Адміністративні посади обіймала польська шляхта, хоч більшість населення становили українці. На території королівства існували чисельні єврейські та вірменські громади. До 1849 р. королівство управлялося з Відня, переважно етнічними німцями й онімеченими чехами. Командувачем військ, які зайняли Галичину та Володимирію, був генерал словацького походження Андрей Гадік 

    В адміністративному відношенні королівство було поділено спочатку на 6 округів, до складу яких входило 59 дистриктів. У 1780–1786 роках було запроваджено новий поділ, вже на 18 округів, з них 12 становили українську частину краю – Східну Галичину. Королівство  очолював у Львові губернатор, призначений Віднем. Першим губернатором був Антон фон Перґен.

   Після поділу Галичина, Буковина і Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Королівська влада Польщі, війни довели країну до зубожіння. Міське населення занепало одночасно із занепадом торгівлі та промисловості. Селянство страждало під гнітом кріпацтва, бідним було хліборобство, ремісництво. У 1773 році Галичина мала близько 2,6 млн мешканців у 280 містах і приблизно 5500 селищах. Було приблизно 19 000 шляхетських родин з 95 000 особами (близько 3 % населення). Кількість кріпаків — 1,86 мільйона, тобто понад 70 % населення. Нечисленні були фермери, більшість з них (84 %) мали лише маленькі володіння або були безземельні.

Імператори Йозеф I і пізніше Франц І скасували у Королівстві Галичини і Володимирії  кріпацтво й урізали у вольностях місцеву шляхту, була обмежена панщина (1766), пізніше  скасовано підданство селян (1785).  Міщани і селяни отримали право на вільне одруження, скаргу і апеляцію до суду. У Львові Австрійська влада ліквідувала самоврядування за маґдебурзьким правом (1786), впорядкувала міську господарку.

Австрійський уряд значну увагу приділив впорядкуванню економічних та соціальних відносин. Українська католицька церква візантійського обряду була перейменована на Греко-католицьку церкву, її урівняли в правах з Римо-католицькою, отримала семінарії та митрополита. У 1782 році видано наказ для Галичини, яким обмежувалося право панів над селянами: селяни дістали право одружуватися без згоди пана, шукати заробітку де завгодно, віддавати дітей до шкіл. Було введено нове оподаткування – 70 % прибутку з праці йшло селянинові, 18 % – державі і 12 % – панові. Хоч ці заходи були непопулярними серед аристократії, вони зміцнили авторитет австрійських монархів серед простих українців. Проведені реформи багато зробили для морального піднесення українців, дали надію на краще життя, кращу освіту, розбудили енергію для боротьби за майбутнє.

Імператор Йозеф I намагався піднести господарське і духовне життя Королівства Галичини, провів ряд реформ. Уже в 1774 році було засновано народні школи трьох типів: однокласні, з навчанням українською мовою, трикласні та чотирикласні – з викладанням німецькою мовою. Австрійський уряд провів  (1777) шкільну реформу, на місце шкіл «дяківок» запровадили «тривіальні» школи з німецькою мовою навчання для сіл і малих міст та головні школи – для великих міст і по монастирях. До 1792 року існували окремі «руські» школи,

        Коли влада ліквідувала заснований королем у Львові польський університет (1773) на базі  Львівської колегії (академії) єзуїтів було засновано нову «академію» – 6-класову гімназію з дворічним ліцеєм. Академічна гімназія старша за університет, при якому вона мала би функціонувати. Ще 1848 року ця гімназія, в якій навчання провадили німецькою мовою, мала бути переведена на мову місцевої людності – руську, тобто українську. Але процес її українізації затягнувся, і гімназія залишалася німецькомовною, бо нібито не було відповідних вчителів, підручників і виробленої термінології.

  Руську мову та літературу у 7 та 8 гімназійних класах викладав Яків Головацький. З 1864 року руську мову впровадили для навчання більшості дисциплін до перших 4 класів гімназії. Після тривалих протестів і петицій лише з 1873 року почали впроваджувати руську мову до старших класів гімназії. І щойно з 1878 року, коли гімназисти складали першу матуру (екзамен на атестат зрілості) руською мовою, закінчився цей 30-річний процес українізації. На той час в гімназії навчалося 379 учнів, переважно греко-католиків, але було теж 11 римо-католиків. 

У Галичині почало діяти нове, більш прогресивне санітарне і медичне законодавство. Влада у Відні видала «Санітарний патент», який розділив права лікаря і аптекаря. Почато перевірку лікарень, аптек, тих закладів, що надавали медичну допомогу.

Австрійська влада ліквідувала у Львові самоврядування за магдебурзьким правом (1786), впорядкувавши розвиток міста. У 1777–1820 роках розібрано Низький замок і середньовічні мури, на їхньому місці впорядковано сквери – зі сходу Губернаторські Вали, де пізніше збудовано (1870–1878) у стилі неоренесансубудинок Галицького намісництва,   побіч збудовано чотириповерховий палац губернатора-намісника. Із заходу впорядковані  Гетьманські Вали вздовж течії річки Полтви, де сформувалася нова центральна магістраль – нинішній проспект Свободи.

До приходу австрійців на теренах Галичини (1772) було всього 15 лікарів. Відкрито у Львові (1771)  перший на території українських земель фізикат – приймальну лікарів, яких називали фізиками. Проживало у Львові (1773)  22,4 тис. осіб. Українці становили в Галичині  80 % населення, алеусамому місті вони знаходилися на третьому місці після поляків і євреїв.  У Львові діяли українські організації, будували церкви, монастирі, шпиталі.  Тоді ж було збудовано 4 шпиталі при українських церквах: Успення Богородиці, Богоявлення, Благовіщення та св. Миколая.  Ставропігійське братство побудувало (1662) нову лікарню при Онуфріївському монастирі. Діяли міські шпиталі. Серед українців  було мало заможних людей, які могли оплачувати навчання дітей в університетах  Переважно посилали синів на оплачуване навчання священики, вчителі, адвокати.

 Раніше, у XVII ст.,  на території України та  у Львові з’являлися дипломовані лікарі із Замойської академії та з університетів Європи.  Львів’янин Пилип Ляшковський здобув диплом доктора медицини у Падуанському університеті (1642). Біля Львова (у Дрогобичі) раніше народився  (1450) Юрій Котермак Дрогобич – доктор філософії та медицини Болонського університету, ректор цього університету (1481–1482), професор медицини Ягеллонського університету, припускають що відвідував Львів. В цьому столітті в університетах Європи захистили докторські дисертації (стали докторами медицини) понад 740 лікарів, уродженців української території. У Лейденському університеті  (1780) став доктором Данило Самойлович,  у Страсбурзькому – Олександр Шумлянський (1780),  у  Ягеллонському (1792) –  Яків Постоловський. Ще на початку XVII  ст. у Львові вже згадували про 15 дипломованих лікарів, 5 цирульників-хірургів, 15 аптекарів.

Наприкінці XVIII ст., за деякими даними, медичну допомогу хворим у Львові надавали  6 лікарів-іноземців, 7 цирульників, 33 помічники майстрів-цирульників, 28 партачів-цирульників, не оформлених у цеху. Скільки українців було серед них  – не встановлено.

З метою поліпшення медичного обслуговування населення імператриця Австрії Марія-Терезія  видала 22 грудня 1772 р. Декрет про призначення доктора медицини Анджея Крупіньского протомедиком Королівства Галичини і Володимирії. Він мав розвивати медицину Львова, налагодити медичну службу і освіту за кращим австрійським зразком. Передбачалося відкриття у Львові спеціальної медичної акушерської школи.

Уряд Австрії вирішив 13 січня 1773 року відкрити у Львові  Collegium medicum у складі присланих з Відня двох професорів медицини та трьох хірургів-акушерів. Керівником став протомедик Анджей Крупіньскі. У березні губернатор Львівщини видав розпорядження читати лекції з галузей медицини для покращення діяльності аптекарів і акушерок.

         1 жовтня 1773 р.  при Духовній академії Львова відбулося урочисте відкриття колегіуму, який став першим на західноукраїнських землях середнім медичним закладом. При колегіумі відкрито  першу у Львові медико-хірургічну школу, що почала прискорено готувати акушерок. Передбачалася підготовка хірургів і цируликів. Анджей Крупіньскі, який очолював колегіум,  уродженець Польщі, закінчив медичний факультет Віденського університету (1772),  викладав у медичній школі колегіуму (1773–1775) анатомію, акушерство, загальну патологію, терапію, став першим у Львові професором  медицини. Збирався очолити в університеті кафедру клініки і патології. У львівській друкарні він видав у 1774-1777 роках п'ять томів праць з медицини та хірургії польською мовою, обсягом 2170 сторінок. З часом зібрав унікальну бібліотеку праць видатних науковців з медицини,  природничих і гуманітарних  наук. Понад 6000 томів його бібліотеки пізніше стали основою бібліотеки медичного факультету університету. За рік до відкриття університету раптово помер у 39 році життя, обставини невідомі.               Фото А.Крупіньскі

Після того, як австрійська влада закрила польський університет Яна Казімєжа, місцева інтелігенція старалася відновити у місті осередок вищої освіти. Громадські організації Львова, австрійські та польські вчені (українські вчені тоді ще не виступали у Львові) подавали прохання до влади Австрії покращити забезпечення міста і краю своїми  кваліфікованими богословами, правниками, лікарями, освіченими людьми, відкрити у Львові університет з усіма чотирма факультетами.

Імператор Австрії Йозеф І вперше приїхав до Львова (1783), ознайомився з містом, особисто оглянув монастир ченців ордену тринітаріїв на Краківській вулиці та розпорядився його закрити, а приміщення передати майбутньому Львівському університету. Тринітарії займалися  викупом бранців з турецької неволі, звільнили у Стамбулі понад 500 невільників. За згодою імператора влада Австрії дала дозвіл відкрити в Королівстві Галичини і Володимирії університет з чотирма факультетами  –  філософським, юридичним, теологічним (богословським) і медичним. Університетові було передано приміщення колишнього монастиря усунених тринітаріїв – комплекс  триповерхових будинків на Краківській вулиці та костел св. Трійці. В часи Польщі релігійні організації мали у своїй власності багато храмів і монастирів. Після поділу Польщі влада Австрії перевела церковну власність у державну, стала розпоряджатися храмами і монастирями, багато із них було закрито.

Урочисте відкриття Львівського університету проведено 16 листопада 1784 року імператором Австрії Йозефом І і названо університет його іменем. Університет стали називати Йозефинським.  Професорами  університету  Йозефа І призначено в основному випускників Віденського університету, проте їх було мало.  На медичному факультеті Львівського університету був Франциск Мазох (батько сина Леопольда),  професор хірургії, обирався деканом медичного факультету, ректором університету, проводив у Львові безкоштовне щеплення проти віспи, почесний громадянин Львова.  Йоганн Гільденбранд  – професор анатомії та клінічної практики, декан медичного факультету, один із найбільш авторитетних лікарів Львова, автор хірургічних посібників.  Томаш Седей – професор фізіології та вищої анатомії, декан медичного факультету, особистий лікар губернатора Королівства Галичини, почесний професор Львівського університету.  Бурхард Шіверек  –  професор  хімії та ботаніки, вивчав хімічний склад мінеральних вод Прикарпаття, декан медичного факультету, ректор університету. Ян Вальц – професор хірургії та акушерства.

У будинках монахів-тринітаріїв створено досить велику університетську бібліотеку наукової літератури Європи, до якої увійшла бібліотека А. Крупіньского. Налагодили велику університетську друкарню. Засновано великий анатомічний музей. Планувалося, що університет буде готувати фахівців для потреб населення Королівства Галичини і Володимирії. В університеті діяла прийнята в Європі університетська автономія і самоврядування, вибори деканів і ректорів, зв'язок з релігією. Клінічною базою для проведення практичних занять з хворими став шпиталь св. Лазаря на вул. Коперніка, де працював протомедик Галичини  А. Крупіньский.

Для вступу в університет потрібно було спочатку навчатися п’ять років у гімназії, де викладали латину і німецьку мови. Вступників приймали за документами, навчатися чотири роки на філософському факультеті. Після того навчання загальних предметів приймали на медичний та інші факультети. Далі навчання на обраних факультетах тривало чотири роки. Навчальний процес на факультетах проводили латинською, польською та німецькою мовами. За навчання потрібно було вносити значну оплату, частині студентів із бідних родин оплачували з релігійного фонду.

У 1787 році  в університеті відкрито окремий богословський факультет для українських студентів з викладанням «руською» мовою. При теологічному факультеті функціонував (1787– 1806) Інститут Studium Ruthenum, призначений для підготовки кандидатів на посади греко-католицьких священиків. Це були  «руські» курси з дворічним навчанням церковно-слов’янською мовою, наближеною до «руської» народної. На цих курсах підготовлено 470 студентів, які пізніше стали більш освіченими священиками в селах, сприяли розвитку національної свідомості.

За Австро-Угорської імперії ректорами університету Йозефа І  обирали багато разів  русинів-українців, священиків і єпископів греко-католицької церкви (згодом УГКЦ), професорів богословського факультету. Першим українцем, який став ректором університету (1796/97 навчальний рік - н.р.) був Антін Ангелович – професор богослов’я, український релігійний, освітній і політичний діяч, єпископ, перший греко-католицький Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський і Єпископ Кам'янецький, предстоятель УГКЦ. Ректором університету обирався Венедикт Левицький (1829/30 н.р.), обраний 4 рази деканом богословського факультету (1829–1847), професор морального богослов’я (з 1817 р.), уродженець Львівщини, закінчив Львівський університет (1805), український греко-католицький церковний діяч, був священиком у соборі св. Юра, заступником ректора Львівської духовної семінарії (1815– 1820). Три рази у 1833–1859 роках ректором університету обирали Онуфрія Криницького – українського церковного і громадського діяча, священика УГКЦ, професора, доктора богослов'я, декана факультету. Згодом ректором університету обрали Григо́рія Яхимо́вича – Митрополита Галицького та Архієпископа Львівського, предстоятеля УГКЦ.

Ректором університету в 1863/64 н.р. був Яків  Голова́цький – професор кафедри «руської філології» філософського факультету,  український етнограф, фольклорист, історик, поет, священикУГКЦ,  громадський діяч, співзасновник об'єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая». Після відходу Я .Головацького професором цієї кафедри став (1888) Омелян Огоновський, був обраний деканом філософського факультету. Він закінчив у Львові Духовну семінарію і Львівський університет, був головою "Просвіти",  засновником Народної радиі НТШ, підготував підручники «Граматика руського язика» (1889), «Історія літератури руської» (6 випусків, 1887–1893). Видав «Слово о полку Ігоревім» (1876), Кобзар Т. Шевченка  (1893).  Опублікував хрестоматії з історії церковнослов'янської (1871) та староукраїнської (1881) мов. 

У  1867/68 н.р. ректором університету був обраний Йосиф Делькевич, священик і релігійний діяч УГКЦ, посол Галицького Крайового Сейму, вперше почав викладати в університетіпедагогіку українською мовою. Климе́нт Сарни́цький, священик, професор біблійних наук, двічі був обраний ректором, чотири рази обирали його деканом богословського факультету. За два роки після відновлення медичного факультету (1896) ректором університету обрали  Йосифа Комарницького – священика Львівської архієпархії УГКЦ, доктора богослов'я, декана богословського факультету. За весь час діяльності у Львові університету Йозефа ІІ (1784–1918) сенат обирав ректорами дванадцять українців, ще частіше їх обирали деканами богословського факультету.

Українці були також викладачами університету. Першим професором українцем на філософському факультеті став (1798–1802) Петро Лодій, уродженець Закарпаття,  автор багатьох праць, його вважали одним із енциклопедистів університету. Професором університету став (1882)  Олександр Огоновський, доктор права, закінчив Львівський університет, український громадський діяч,  ініціатор створення Народної Ради  і перший її голова (1885), редактор «Правди» (1872–1876), засновник «Просвіти», НТШ, вперше став викладати на правничому факультеті українською мовою,

 Такий розвиток українського суспільства, запровадження української мови у вищу освіту відбувався на західноукраїнських землях в той час, коли на  території Східної України, підлеглій Російській імперії, багатьма царськими законами і розпорядженнями заборонялася українська мова, ліквідували навчання дітей народною мовою, наказали знищити видані раніше книги, біблії,  не допускали привезення з Галичини української літератури. Гетьман Кирило Розумовський (1726–1803)  і козацька старшина просили імператрицю  Катерину ІІ відкрити в Малоросії два університети, один у столиці гетьмана Батурині, та їм відмовили.

Для посилення довголітньої русифікації населення Київської Русі-України та Гетьманської України  влада Російської імперії почала відкривати в ній вищі школи значно пізніше і тільки  з однією  – російською мовою навчання. Перший університет було засновано у 1805 році в Харкові.  Другим був Київський університет, заснований у 1834 році на базі закритого Крем’янецького ліцею. Він спочатку мав два факультети –  філософський та юридичний; у 1841 році відкрито медичний факультет, у 1850 р. –  філософський, який згодом поділено на два: історико-філологічний та фізико-математичний. Третім університетом був Новоросійський в Одесі, заснований у 1864 році. Керівників призначав царський уряд, студентів різних набирали, жінок довго не приймали. Метою університетів було виховання вірнопідданих Росії фахівців. У Київському університеті українці заснували Кирило-Мефодіївське братство, яке жорстоко репресувала влада. Український поет і художник Тарас Шевченко  через своє членство у братстві був заарештований і засланий в Оренбурзький корпус.

      Формування медичного факультету Львівського  університету Йозефа І  тривало до 1791 року. За університетським статутом, затвердженим в Австрії (1774) на першому курсі викладали: історію, хімію, ботаніку і анатомію; на другому курсі – фізіологію, хірургію; на третьому – патологію, фармакогнозію, акушерство і гінекологію; на четвертому – клінічну медицину. Студентів було  мало, українців не було зовсім. У 1788 році в часописі «Державні вісті» відзначалося, що на медичному факультеті університету вчиться дуже мало студентів, на всіх курсах навчалося тільки 7 осіб.  Проте вже  з 1789 році медичний факультет мав 56 студентів; в 1790 році – 92.  У 1794–1796 роках 4 випускники отримали диплом доктора медицини,  один – доктора хірургії. За 1791–1795 роки магістрами хірургії стали 28 осіб, магістрами аптекарства – 13 осіб. Про загальну кількість випускників медичного факультету, їх діяльність та місце роботи не знайдено відомостей.

     Медичний факультет Львівського університету Йозефа І не забезпечував потреб Галичини в лікарях, не надавав обширної медичної допомоги населенню Галичини, міста Львова. Лікарів готував у Кракові Ягеллонський університет. Значне число відомих пізніше лікарів і професорів медицини у Львові навчалися у столичному Віденському університеті, у Празькому, Ягеллонському, та  інших європейських університетах.

           При такій підготовці фахівців у Львові роботу університету стали вважати недостатньою. Деякі науковці, як видатний і суперечливий професор природничої історії Бальтазар Гакет (уродженець Франції, вчився в Парижі), вважали Львівський університет непотрібним. Враховуючи усі обставини влада Австрії у 1805 році прийняла рішення перевести університет частково до Кракова в Ягеллонський університет, у Львові залишити ліцей з трьома відділами. На базі колишнього медичного факультету університету створено Медико-хірургічний інститут без університетських прав, що готував фахівців з хірургії та акушерства.

          У 1815 році, згідно з рішеннями Віденського Конгресу, Люблінське воєводство і навколишній край (Нова або Західна Галичина) Австрія віддала до частини поділеної Польщі, якою управляв російський імператор. Тернопільський край та Південне Поділля, яким володіла з 1809 року Росія, повернули Австрії. Краків і навколишня територія (колись також частина Нової або Західної Галичини) стали Вільним містом Краковом.

  Після війни Наполеона на прохання громадян Львова 1817 року імператор Австрії Франц І дозволив  перетворити ліцей назад  у Львівський  університет з німецькою мовою викладання та у складі лише трьох факультетів (без медичного). Продовжував працювати Медико-хірургічний інститут.

1820–1830-ті роки були періодом абсолютистського правління з Відня. Місцеві галицькі чиновники складалася переважно з німців та онімечених чехів, діти яких часто бували полонізовані. Після невдалого повстання у Польщі, окупованій Російською імперією (1830–1831), в якому брали участь кілька тисяч галицьких добровольців, багато польських біженців прибули до Галичини. Польський визвольний рух був швидко придушений австрійцями. Одним із наслідків цього невдалого повстання стало включення у 1846 році колишнього польського Вільного міста Кракова до складу Галичини, під адміністративне підпорядкування Львова. Влада вважала, що для Королівства Галичини і Володимирії готувати фахівців з вищою освітою має університет у Кракові.

            1830-і роки у східній частині Галичини ознаменовані національним пробудженням серед русинів-українців, що мало значення для розвитку вищих шкіл у Львові. Активісти, передусім з числа греко-католицьких семінаристів, «Руська трійця», Перемишльський церковний гурток під впливом визвольного руху в Європі почали привертати увагу простого люду до мовно-культурної проблеми. Появилися праці М. Шашкевича «Азбука і abecadło», Я. Головацького «Становище русинів Галичини», альманах «Русалка Дністровая» (1837). Наголошувалося на єдності русинів-українців по всій українській етнічній території.  

У 1846 році відбулося найбільше селянське повстання у Галичині,  розгромлено багато поміщицьких маєтків, у 1848 році революції відбулися у Відні та інших частинах Австрійської імперії, почалася «Весна народів». У Львові створено Головну руську раду (травень 1848 р.) – самоврядний орган русинів-українців на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем. Підняли питання  про національну рівність і розділення Королівства Галичини і Володимирії на Східну – русинську  і Західну — польську провінції.  19 квітня 1848 року губернатору Францу фон Стадіону було вручено петицію про Галицьку автономію на ім'я цісаря з вимогами запровадити у школах і громадському житті українську мову, забезпечити русинам доступ до всіх посад, зрівняти в правах духовенства всіх обрядів.

 Головна Руська Рада у Львові 9 червня 1848 року скерувала до нового імператора Фердинанда І свою першу заяву з проханням поділити Королівства Галичини та Володимирії на українську і польську частини.  Галицькі українці ще кілька разів (1854, 1863, 1866) добивалися в парламенті згоди віденського уряду на адміністративний поділ Галичини, але імператор схилявся до польської більшості Галицького крайового Сейму, яка була проти поділу, ні разу не допустив це реалізувати. 1888 році відбулися урочисті збори Народної ради, які очолював Олександр Огоновський – професор права в університеті (з 1882 р.), редактор газети «Правда» (1872—1876), ініціатор створення Народної Ради  і перший її голова. Він стверджував:  «Нині святкують львівські русини тор­жество 50-літнього ювілею розбудження рус­ької словесності в Галичині трудами неза­бутого Маркіяна Шашкевича». Після богослужіння в Успенській церкві (за покійного В. Барвінського, було 25 священиків) в Народному домі зібралося понад 400 учасників зборів – найбільше селян і маломіщан, також багато священиків, особливо молодих,  світської інтелігенції, прийняли програму народовського руху.  В 1851 році влада примусила припинити діяльність Головної руської ради.

У Львові також була сформована Польська національна рада. В листопаді  1848 року у місті розпочалося польське повстання, збройний виступ польських низів та студентської молоді за радикальні зміни. Активну участь брав «Академічний легіон» студентів університету, в якому було близько 1200 осіб, озброєні робітники і ремісники, частина національної гвардії. Повстанці захопили  і забарикадували центр міста біля університету. Львів уже був зайнятий армією імператора. Військо Австрії почало обстріл артилерією, згоріли будинки університету, пропала більшість книг із спаленої бібліотеки. Зруйнували  міську ратушу,  старий театр, Технічну академію, примусили повстанців капітулювати. Революція була придушена, частина повстанців загинула, частину арештували. Губернське правління було замінене намісництвом імператора.

Згодом влада передала  університету будинок монастиря ордену тринітаріїв на вулиці Миколая (тепер Грушевського) та їх костел. Через кілька років відновили діяльність університету. На місці зруйнованих будинків університету і костела пізніше дозволили українській громаді побудувати Народний дім та Преображенську церкву.

У період «Весни народів» українцям вдалося добитися запровадження української мови у викладання університету.  У 1848 році на філософському відділі університету відкрили кафедру руської філології, яку очолив відомий діяч «Руської Трійці» Яків Головацький. У 1862–1872 рр. відкрили кафедри з українською мовою викладання на богословському та правничому факультетах.

Уряд Австро-Угорщини у 1861 році надав  Королівству Галичини і Володимирії право обирати Законодавчі Збори -  Сейм. Після виборів послів в Сеймі стали домінувати польська аристократія і панство, які  були прибічниками ширшої автономії для поляків. Почався повільний процес лібералізації австрійського правління, поширився на  Королівство Галичини і Володимирії. Відбулися  (1867) установчі збори Товариства галицьких лікарів (ТГЛ), у яких взяли участь 47 медиків.

21 грудня 1867 року імператор Австрійської монархії Франц І затвердив австро-угорську угоду і нову  конституцію Австрії. Австрійська імперія була перетворена на двоєдину (дуалістичну) державу, яка дістала назву Австро-Угорська імперія. Королівство Галичини і Володимирії продовжило перебувати  під тою самою владою в складі Австро-Угорської імперії. 

 До 70-х років ХІХ ст. навчання на всіх факультетах відбувалось в основному німецькою мовою, на богословському – латинською; кілька дисциплін викладали українською та польською мовами. За клопотаннями поляків 27 квітня 1869 року спеціальним розпорядженням імператора польська мова була визнана як офіційна в цілому краї, адміністрації, в судах, в освіті. Поступово зростала полонізація Львівського університету. У 1870 році польською мовою викладали 13 предметів, німецькою – 46, латинською – 13, українською – 7. Імператор Франц І (при владі у 1848–1916рр.) 14 липня 1871 року   видав розпорядження про скасування обмежень на читання лекцій на правничому і філософському факультетах польською і українською мовами. Уже в 1906 року польською мовою читали 185 предметів, німецькою – 5, латинською – 14 і українською – 19.

Університет, який заснувала у Львові влада Австрійської імперії, вперше дав можливість львівським русинам-українцям брати участь у діяльності  вищої школи, викладати студентам українською мовою, очолювати кафедри, факультети (крім медичного), на посаді ректора очолювати університет. Студенти, які до цього часу могли навчатися тільки в інших європейських університетах, у Відні, Празі, в Кракові, тепер ставали випускниками  трьох факультетів Львівського університету. Вперше у Львові створено «руський» богословський факультет, який випускав священиків українців.

У перший період  діяльності  медичного факультету університету Йозефа І в ньому українців професорів не було, не проводилося підготовки лікарів із українського населення. Проте факультет  мав певне значення для покращення медичної допомоги жителям Львова і Галичини. Професори Й. Гільденбранд,  Ф. Мазох та інші надавали велику кваліфіковану допомогу населенню, проводили і публікували актуальні наукові дослідження. Не залишилося відомостей, де працювала мала кількість підготовлених докторів медицини, не збереглися  у Львові спогади про них.

                                         (Другий період, 1894–1918)      

Другий період університету почався наприкінці XIX ст., коли Львів продовжував розвиватися як центр Королівства Галичини і Володимирії,  як одне з більших міст Австро-Угорської  монархії.  В Австро-Угорщині австрійців було 23 – 24 %, угорців  19 – 20 %, чехів 12 – 13 %. Слов’янські народи становили 48 % населення, серед них  українців було 8 %. Чисельність населення Львова зросла з 70 тис. (1857) до 200 тис.  

Під час європейських революцій 1848 року відбувалося піднесення національного руху і в Західній Україні. В березні народне повстання у Відні повалило уряд, змінилася влада. Проголошено політичні свободи. запроваджено парламентський устрій, ліквідовано панщину. Імператор Франц Йозеф І видав (1860) Жовтневий диплом, який надавав ширші права крайовим Сеймам.  Сейм Королівства Галичини і Володимирії та адміністрація мали більші повноваження та прерогативи, особливо в освіті, культурі та місцевих справах. Влада дозволила навчання українською мовою в народних (1–2 кл.) школах та викладання цієї мови як обов’язкового предмета в гімназіях.

Проте Галичина залишалася найбіднішою країною імперії. Початок 1880-х років у Галичині був позначений масовою еміграцією місцевого селянства: почали емігрувати спочатку із західної, польської частини Галичини, згодом цей процес поширився в українську частину Галичини. Поляки, українці, євреї та німці  брали  участь в еміграції. Українці емігрували головно до Бразилії, США та Канади. Поляки емігрували переважно до Нової Англії та США. Велика економічна еміграція зростала, охопила сотні тисяч людей і тривала до початку Першої світової війни

З другої половини ХIХ ст. вагомим чинником в Західній Україні стала світська інтелігенція – вчителі, адвокати, письменники та чиновники.  У Львові створили українські наукові товариства, школи, масові організації та кооперативи, газети, політичні партії, парламентські представництва. Засноване 1873 року як культур­но-освітня організація, Товариство імені Шевченка перетворили (1892) на Наукове товариство імені Шевченка (НТШ)  –  авторитетну багатогалузеву інституцію, покликану розвивати наукові дослідження на українознавчому ґрунті. НТШ мало за мету об'єднати наукові сили на всіх українських землях. Товариство мало три відділи: філологічний, історико-філософський, математично-природничо-лікарський. Історико-філософську секцію очолював (1894) професор університету М. Грушевський. З 1898 року він почав видавати 10-томну монографію «Історія України-Русі». Всього (до 1914 р.) товариство видало близько 300 томів наукових праць з різних галузей знань, найбільше за все – з українознавства. НТШ почало відігравати роль української Академії наук. Вважали, що цей період дуже плідної діяльності НТШ створювала «золота трійця» в особі Михайла Грушевського (голова товариства), Івана Франка (голова філологічної секції), Володимира Гнатюка (науковий секретар, фольклорист і етнограф).

Українська громада побудувала (1905) під Цитадельною горою «Український академічний дім». М. Грушевський  заснував (1903) “Фонд українського академічного дому”, гроші збирали українці міста. Найбільший внесок зробив київський меценат української культури Євген Чикаленко, заохочував наддніпрянську молодь їхати на студії до Львова. Будинок спорудила фірма І. Левинського в стилі гуцульської сецесії (тепер вул. Коцюбинського, 21, навчальний корпус Академії друкарства). Головним призначенням Академічного дому було помешкання для студентів-академіків, які вчилися у львівських вищих школах. Студентів тоді називали академіками, найближчу до університету вулицю, по якій ходило найбільше студентів-академіків, назвали Академічною (тепер Проспект Шевченка). Багато відомих українських літературних та громадських діячів були забезпечені в Академічному домі  комфортними умовами для проживання і навчання. Дім став осередком українського студентства. До 1912 року в будівлі була управа НТШ. У 1912 році НТШ на кошти визначного мецената української культури Василя Симиренка та австрійського уряду купило будинок на вулиці Чарнецкого (тепер вул. Винниченка, 24), де найбільш активно працювали багато років, відкрили велику бібліотеку, музей.

В той час за складних життєвих обставин надзвичайно великий внесок в українську науку і культуру, в суспільне життя зробив Іван Франко – справжній велетень думки й праці,  поет, прозаїк, драматург, критик та історик літератури, перекладач, публіцист, видавець, філософ, а ще – громадсько-політичний діяч. Нерідко Івана Франка називають титаном праці. Він написав близько шести тисяч тво­рів, у  видання 50 томів багато творів не увійшло. У 1843 р. жителі Галичини вперше познайомилися з «Кобзарем» Т. Шевченка. Після смерті Кобзаря захоплення його творами невпинно зростало. З творами Шевченка вперше проникли з Росії в Галичину кращі віяння визвольної епохи, що сприяло братерському єднанню між західноукраїнськими землями  і Наддніпрянщиною. Окремі твори Т. Шевченка часто публікували в газетах і журналах. 1867 року тут з’явилося перше двотомне видання «Поезії Тараса Шевченка», де було вміщено понад 200 творів поета. Учні Станиславівської гімназії на власні кошти видали в Коломиї збірку творів Шевченка під назвою «На пам’ятку шостих роковин смерти славного нашого батька Кобзаря Тараса Шевченка». В 1893 – 1898 роках у Львові побачило світ нове чотиритомне видання творів Шевченка. І. Франко підготував і здійснив (1908) двотомне видання «Кобзаря».  

В Галичині писали, що Т. Шевченко «цілком заволодів думами і серцями трудящих краю, став для них близьким і рідним». Робітники і селяни, учні й студенти вивчали напам’ять безсмертні твори поета пророка, віддавали останню копійку, щоб придбати Шевченків портрет і «Кобзаря». За «Кобзарем» вчилися читати діти, а його автор замінив трудящим вчителя, порадника і захисника. Часто видавали твори поета, виконували на концертах і в театрах відомі вистави і  музичні твори на слова Шевченка. В містечку Винники біля Львова встановлено (1913) перший на західноукраїнських землях скульптурний пам’ятник великому Кобзареві. Пам'ятник споруджено коштом місцевої української громади, очолював справу голова винниківської «Просвіти» Володимир Левицький.

           На чолі УГКЦ в 1900 році  став митрополит Андрей Шептицький. Він брав активну участь в усіх ділянках суспільного життя українців, підтримував діяльність українських культурно-просвітницьких товариств, допомагав молодим митцям, надавав стипендії для здобуття вищої освіти в Європі. Митрополит  заснував (1905) Націона́льний музе́й імені Андре́я Шепти́цького. Пізніше (1913) урочистим актом передав його у дар українському народові. У Львові видано (1893) «Святе письмо нового завіту мовою русько-українською, переклали П. Куліш і д-р І. Пулюй». Книжку купив і підписав дідусь автора Яків Ганіткевич, досі зберігається в родині.

            Розвинулася просвітянська преса. Першими були місячник «Письмо з Просвіти» (1877 – 1879), часопис «Читальня» (1893 – 1894), орган наукового характеру «Богословський Вістник» (1900 – 1903), квартальник богословської молоді  «Католицький Всхід», де містилися праці з історії церковних відносин на українських землях. Тоді ж (1904) почали видавати часопис, присв’ячений суспільно-церковним справам «Нива». Найбільш повно відображали національно-демократичні та християнсько-народні проблеми газети  «Діло» та «Руслан». Перед війною  почали видавати такі газети  як «Свобода», «Нове Слово», «Основа»  та інші. Поза Львовом виходили українські газети в містах Тернопіль, Станиславів, Перемишль, Калуш, Яворів.

      У Львові українці почали видавати літературно-мистецькі місячники «Шляхи» та «Світ», станиславівський літературно-мистецький журнал «Пролом». У  1905 році видавнича спілка при Союзі співацьких і музичних товариств, почала видавати у Львові «Артистичний Вістник» – перший в Україні журнал, присв’ячений «головно музиці і плястичним штукам»,  почато розвиток мистецтвознавства в Галичині.

      За допомогою українців зі сходу у Львові засновано (1867)  часопис «Правда», в якому друкували твори видатних діячів української культури.   Відкрито у Львові Політехнічний інститут (1884), в якому починали навчатися і викладати українці.  Створено спортивно-молодіжні організації, львівська організація «Сокіл» стала провідною серед молоді в Галичині, функціонувала до 1939 року. Популярним було товариство «Січ». Анатоль Вахнянин, засновник хору «Боян», відкрив  (1908) український Музичний інститут. Розвивалася в ті часи преса українського жіноцтва. Попередниками її були «Жіночий Альманах» (1887) та «Жіноча Доля» (1893 – 1896) за редакцією Наталі Кобринської. У 1908 році з’явився у Львові перший часопис українського жіноцтва «Мета», видавав його «Кружок Українок» за редакцією Дарії Старосольської. Відбувалося важке і повільне поширення ідей національного відродження.

        На межі ХІХ і ХХ ст., у період відкриття у Львові скасованого раніше медичного факультету, тут жили і працювали відомі лікарі-українці: Євген Озаркевич, Щасний Сельський, В. Гукевич, А. Кобилянський, Петро Сушкевич, Лев Коссак, Софія Морачевська, Антін Хомин, Михайло Коцюба, Ярослав Грушкевич, Мирон Вахнянин, Йосиф Чачковський. За даними календаря «Просвіти» з 1901 року у Львові провадили приватну практику 8 лікарів-українців. Майже всі були випускниками Віденського університету. Софія Окуневська-Морачевська, одна з перших випускниць Львівської академічної гімназії, здобула (1896) медичну освіту, ступінь доктора медицини в Цюрихському університеті. Вона стала першою лікаркою серед українського жіноцтва, навіть першою жінкою-докторкою в колишній Австрії, випередила в цьому польських жінок та  жінок інших народів Австрії.  У Львові діяла Лікарська палата, президентом її (1903) був др. Фестенбург,  Краєву раду здоров’я очолював др. Опольський.

В цей час найбільш активним  українським організатором медицини і науковцем, будівничим новітньої української наукової медицини став Євген Озаркевич (1861–1916). Син священика з с. Белелуї біля Снятина на Станиславівщині (який був послом Сеймів Австро-Угорщини і Королівства Галичини), випускник Віденського університету (1888), він 20 років свого життя віддав розвитку медицини Львова. Вступив до НТШ (1893) та  налагодив тісні стосунки з його головою М. Грушевським, І. Франком та діячами львівської «Просвіти». Працював 4 роки у клініці внутрішніх хворіб  відкритого медичного факультету університету під керівництвом проф. А. Глюзіньского, проводив науково-дослідну роботу.
         У 1898 році Є. Озаркевич заснував у НТШ першу організацію українських лікарів-науковців – Лікарську комісію. До неї увійшли лікарі Праги, Відня, Перемишля, а також Східної України. Почали видавати під редакцією Є. Озаркевича «Лікарський збірник» НТШ – перше українське науково-медичне періодичне видання в нашій історії. В ньому надруковано сучасною українською мовою перші науково-медичні праці Є. Озаркевича, Щ. Сельського, А. Соловея, В. Морачевського, С. Окуневської (Львів), І. Горбачевського, Є. Кобринського (Прага), О. Дакури, В. Яновича (Відень) та ін. В журналі був термінологічний куток, який започаткував опрацювання сучасної української науково-медичної термінології, подавалися реферати статей із європейських журналів. Хоч вдалося видати лише 6 випусків збірника, він мав велике загальнонаціональне культурне значення, відіграв важливу роль у становленні української наукової медицини, сприяв появі українських видань на Східній Україні.
         Потрібне було поліпшення лікарської допомоги населенню, а також база для наукової роботи українських лікарів. Є. Озаркевич виступив з ініціативою відкрити у Львові українську Народну лічницю, яка згодом може стати клінічною базою для медичного факультету Львівського українського університету. Проведено збір коштів, митрополит А. Шептицький віддав свій город з будинком, Є. Озаркевич закупив у Відні обладнання. 1 жовтня 1903 року відкрито амбулаторію Народну лічницю «для несення дарової лікарської помочі мешканцям Львова і цілої Галичини без різниці віроісповідання і народності». Спочатку лічниця мала 4 відділи: внутрішніх і дитячих хворіб, хірургічний, окулістичний та жіночий. Приймали хворих лікарі Є. Озаркевич, М. Вахнянин, Я. Грушкевич, С. Морачевська, а також лікарі іншої національності – Р. Брайтер, К. Вільчек, А. Вольф, С. Заблоцький. Незмінним директором Народної лічниці до кінця свого життя був д-р Є. Озаркевич.       Фото Є.Озаркевич                                              

Є. Озаркевич організував(1909) Перший український просвітньо-економічний конгрес, порушував на ньому питання відкриття українського університету. Він брав участь в 5 міжнародних лікарських конгресах.  Став членом Ставропігійського інституту. У 1910 році на загальних зборах лікарів Галичини і Буковини (63 лікарі)  обраний головою Руського лікарського товариства, після війни названо «Українське лікарське товариство» (УЛТ). Є. Озаркевич видав гігієнічно-лікарський порадник для населення (1911), почав видавати першу медичну науково-популярну  газету українською мовою  «Здоровлє».  Девізом видання  були слова: «В здоровому тлі здорова душа, де сила – там воля витає!», стало популярним серед населення, мало понад 400 передплатників у Львові та в Галичині.                                                                

  Є. Озаркевич започаткував викладання українською мовою медичної дисципліни «Соматологія» в учительській семінарії, міністерство  іменувало його доцентом (1914). Призначили його членом Найвищої ради здоров’я у Відні, він  добивався утворення української секції при Лікарській палаті у Львові.

            Українці домагалися в університеті Франца Йозефа І більшого викладання українською мовою, тоді ще вважали, що русини відстоювали руську мову. У рік відкриття медичного факультету (1894) на філософському факультеті на прохання українців відкрито кафедру всесвітньої історії, яку посів запрошений з Києва професор Михайло Грушевський. У 1900 році засновано кафедру «руської» літератури (Кирило Студинський). Вчена рада університету допустила Івана Франка (1895) до читання габілітаційної лекції, коли після арештів він зумів закінчити університетську освіту і захистити у Віденському університеті працю та отримати диплом доктора філософії. Лекція пройшла дуже успішно, Вчена рада погоджувалася прийняти його на посаду доцента кафедри української літератури і етнографії  після смерті О. Огоновського, але намісник Королівства граф С. Бадені та міністерство у Відні не допустили його в університет, призначили Олександра Колессу. Пізніше також не допущено І. Франка до завідування кафедрою словесності.

Багато років тривали наполягання львів’ян на повторному відкритті  закритого (1805) лікарського відділу – медичного факультету університету.  У 1870 році та пізніше Крайова рада здоров’я, Товариство лікарів, ректор і Рада університету та крайовий уряд одностайно виступали з пропозиціями відкрити медичний факультет. Вони старалися про підтримку бюджетної комісії посольства, яка мала фінансові труднощі. Але Королівство Галичини і Володимирії, як Коронний край, включало Краків з Яґеллонським університетом, тому відкриття у Львівському університеті другого лікарського відділу зустрічало заперечення.

З часом повторні виступи посла, ректора  доктора Е. Черкавського  і професора Генрика Кадия   привернули увагу новообраної Державної Ради (1879). Львівські вчені наголошували, що брак лікарів на селах та в гірських місцевостях Галичини зумовлює найбільшу в Австрії смертність в Галичині, потрібно більше лікарів, необхідно розвивати природничі, лікарські та фармацевтичні галузі досліджень. Крайовий Сейм у Відні прийняв (1891) постанову про публічну службу здоров’я в гмінах і на двірських теренах, що зробило необхідним збільшити кількість лікарів, прискорити відкриття лікарського відділу. У листопаді 1891 року, після тривалих зволікань, австрійський імператор Австро-Угорщини Франц Йозеф І видав розпорядження про відкриття у Львові в університеті медичного факультету.

   Громадськість та влада міста зайнялися відновленням медичного факультету. В липні 1890 року на нараді Львівської міської думи було прийнято рішення: «Щоб прискорити відкриття медичного факультету у Львівському університеті, для цього міська дума Львова пожертвує безкоштовно ділянку, відведену на Пекарській вулиці для побудови необхідних будинків, і зобов'язується частково покрити кошти для забудови в сумі 300 тисяч крон. Дума доручає магістрату міста звернутися з петицією до сейму про виділення відповідної суми грошей із крайових фондів для цієї ж мети».

Австрійським урядом за згодою місцевої влади 14 лютого 1891 року були визначені послідовні терміни будівництва та обладнання клінік для медичного факультету Львівського університету: клініки внутрішніх хворіб та хірургії – 1 квітня 1897 р., клініка офтальмології – 1 жовтня 1897 р., клініка акушерства та гінекології, а також клініка шкірних та венеричних хворіб – до 1-го жовтня 1898 року

25 жовтня 1891 року була видана постанова австрійського уряду про організацію при університеті у м. Львові медичного факультету. Програму і вказівки створення окремих кафедр склали професори Г. Кадий  та І. Н. Цибульський (з Ягеллонського університету). Їх проект був затверджений Міністерством освіти.

Крайовий Сейм Королівства Галичини прийняв (1892) рішення збудувати своїм коштом на ґрунті крайового Львівського шпиталю терапевтичну, хірургічну і акушерсько-гінекологічну клініки та обладнати інші клініки. У львів’янки В. Шімзерової закуплено за 25 тис. злотих 1800 моргів землі на вулиці Пекарській для побудови трьох корпусів теоретичної медицини.

   Будівництва перших корпусів теоретичної медицини доручено Івану Левинському  (1851 - 1918), видатному українському архітектору і будівничому Львова.  Він був також  промисловцем, громадським діячем,  філантропом. Заснував будівельну фірму, захоплювався керамікою і відкрив керамічну дослідну станцію, в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. став одним з найбільш відповідальних за розбудову Львова. Йому довіряли найбільші проекти, його фірма будувала Оперний театр, комплекси залізничного двірця (вокзалу), готель Жоржа, пасаж Міколяша, комплекс єврейського шпиталю (вуд. Рапопорта, 8), Торгово-промислову палату (пр. Шевченка, 17-19, тепер обласна прокуратура)   Побудували одні з найкращих в той час українських домів: Будинок страхового товариства Дністер (вул. Руська, 20), Будинок Музичного товариства ім. Миколи Лисенка (вул. Шашкевича, 5), Український Академічний дім (вул. Коцюбинського, 21), Технологічний інститут (вул. Нижанківського, 5, тепер  Музична академія імені Миколи Лисенка),  Бурса Руського педагогічного інституту (вул. Генерала Чупринки, 103, Тепер  головний корпус Лісотехнічного університету),  Клініка Казимира Солецького (вул. Личаківська, 107, тепер Військовий шпиталь Державної  прикордонної служби України). У 1894 році І. Левинський  збудував  павільйон «руських» товариств на виставці краю.  З групою підготували проект побудови українського театру,  викупили (1903) ділянку під його спорудження на нинішній площі Шашкевича. Фірма  І. Левинського побудувала у Львові сотні будинків, українізувала Львів. Імператор Франц Йозеф І затвердив його професором Політехніки. Та у травні 1918 року його як українця усунули з Політехніки. 2019-й рік (100 років від його смерті) оголошено у Львові Роком Івана Левинського.

Відкриття медичного (лікарського) факультету університету співпало з двома важливими подіями м. Львова – з відкриттям великої львівської виставки, закінченням будівництва електростанції та першої лінії електричного трамваю від залізничного вокзалу до  Стрийського парку. 9 вересня 1894 року в збудованому першому теоретичному анатомічному корпусі зібралися численні представники громадськості, ректори, професори і доценти львівських вищих навчальних шкіл, делегації Віденського, Краківського, Чернівецького та інших університетів. Приїхав у супроводі імператор Франц Йозеф І. Урочисте засідання відбулося в найкраще оформленій і прикрашеній аудиторії на поверсі, тепер кафедри фізіології. Спочатку виступав з великою вітальною промовою (німецькою мовою) одягнений традиційно в тогу з берлом ректор університету професор Людвіг Цвікліньский. Монарх сказав: «радий, що має змогу покласти замковий камінь того будинку, а тим самим відкрити медичний факультет… Очікую з надією, що той університет, нині вже доповнений, успішніше співпрацюватиме на ниві поступу науки… для добра двох народів, які шукають тут своєї духовної освіти». Після цього він підписав складений на пергаменті латинською мовою акт –  Franciskus Josephus. В акті написано про «декрет імператора  відновити скасований у 1805 році медичний факультет, про відбудовану будівлю в столиці Королівства Галичини і Володимирії Львові, сьогодні покладено цей замковий камінь і урочисто відкрито медичний факультет». Після того монарх оглянув приміщення будинку. У вестибюлі будинку зупинилися замурувати акт у стіну під пам’ятною таблицею. У стіні зроблено отвір, куди вкладено скляну банку, в якій містився підписаний імператором акт. Керівник будови корпусу Іван Левинський подав монархові на срібній таці срібну миску з вапном, інші подали кельню і молоток. Франц Йозеф І залив вапном заглибину, де поклали акт, а коли заклали ще цеглину, вдарив три рази позолоченим  молотком і висловив відповідне побажання. Університет до 1918  року мав ім’я Імператора Франца Йозефа І.

Після завершення  художнього оформлення анатомічного корпусу в ньому почала викладання і наукові дослідження кафедра анатомії під керівництвом Г. Кадия. 13 жовтня 1894 року професор Г. Кадий прочитав для студентів першого курсу свою першу лекцію з анатомії, яка закінчувалася зверненням до студентів: «Майбутнє нашого медичного факультету в наших руках». У анатомічному корпусі  підготували приміщення для кафедр фізіології (відкрито 1895 р.) та гістології (відкрито 1897 р.). 

Генрик Кадий народився 1851 року в  м. Перемишль, закінчив Віденський університет (1875). Працював 5 років у Ягеллонському університеті, став доцентом  кафедри порівняльної анатомії. Очолював кафедру нормальної анатомії і гістології (1881 –  1894) та кафедру патологічної анатомії і загальної патології (1881 – 1890) Львівської академії ветеринарної медицини. В 1894 році був обраний професором кафедри описуючої анатомії, а в 1896 році -  першим деканом медичного факультету. В 1898/1899 навчальному році (н.р.)  був ректором університету, в  1911/1912 н.р.- другий раз деканом факультету. Вивчав анатомію залоз внутрішньої секреції, серцево-судинної системи, особливості кровопостачання різних органів, зокрема спинного мозку, проблеми порівняльної анатомії ссавців і членистоногих; удосконалив метод імпрегнації нервових клітин солями важких металів. Створив велику колекцію анатомічних препаратів із застосуванням парафіну, яка досі зберігається в музеї кафедри. З ініціативи Г.Кадия у Львові засновано низку медичних журналів, зокрема «Polski archiwum nauk biologicznych i lekarskich».    ФОТОГ.Кадия

 Перший рік навчання студенти проходили на кафедрі анатомії та на суміжних кафедрах університету. Наступного року почала працювати  кафедра фізіології, а в 1986 році відкрили  інші кафедри теоретичної медицини. В анатомічному корпусі  підготували приміщення для кафедр фізіології (відкрито 1895 р.) та гістології (відкрито 1897 р.). У другому теоретичному корпусі, збудованому 1896 р., почала працювати кафедра патологічної анатомії під керівництвом Е. Обжута і кафедра загальної та експериментальної патології (патофізіології) під керівництвом Я. Пруса. За корпусом кафедри патологічної анатомії  збудували  невеликий, але  архітектурно досконалий  храм-каплицю, перед входом чотири колони, поставлено хрест на високому куполі. Він знаходиться на Пекарській вулиці напроти близької головної брами Личаківського цвинтаря. Священики проводили в ньому похоронний парастас. Збережене фото з підписом: «Церква Святого пророка Іоана».  Часто храм застосовувався як передпохоронна каплиця.      Фото каплиці

У третьому теоретичному корпусі 1896 року почали працювати кафедра фармакології, фармакогнозії, біохімії. Набрало розмаху будівництво великих корпусів  клінік: відкрили клінічні кафедри  у збудованих за європейськими взірцем досить великих чотирьох корпусах, почали викладати терапію, хірургію, акушерство і гінекологію та дерматовенерологію.  До 1914 року побудовано 14 корпусів теоретичних і клінічних кафедр. Створене «медичне містечко» багато десятиліть ХХ ст.  належало до найкращих  будівель  медичних  факультетів та університетів в Австро-Угорській імперії та в Європі.

За  перших 5 років відкрито 14 кафедр, пізніше стало 17 кафедр, їх очолювали професори, які закінчили університети Відня, Кракова, Гайдельберга, Ґрейфсвальда та ін.  У складі перших викладачів теоретичних та клінічних кафедр (1898) було 14 професорів, 12 доцентів і 14 асистентів.

       В той час педагогічний персонал Львівського університету складався з професорів, приват-доцентів, асистентів і лекторів. Право викладання в університеті або доцентуру (venia docendi) можна було отримати лише після здобуття звання доктора, проходження габілітації та затвердження Міністерством освіти у Відні. Кількісний склад викладачів університету постійно збільшувався. Якщо в 1850/51 н.р. в університеті було всього 27 викладачів, то вже у 1913/14 н.р. – 169.

У 1900 році в університеті було 47,6 % студентів поляків, українців – 31 %,  євреїв – 20 %. Дуже мало було австрійців, чехів та ін. Перед Першою світовою війною (1913) було відповідно 44,6 %, 25,9 %, та 28,1 %. Трохи збільшився відсоток українців і євреїв. Викладання проводилося переважно німецькою мовою, окремі професори викладали польською мовою, при тому українська мова була також поширена законами.

    Кожним факультетом керував колегіальний орган – рада професорів факультету, або колегія, до якої входили декан, продекан, всі професори і два виборні представники від доцентів. Вищим органом управління університетом був Сенат (консисторія), офіційно незалежний від влади імперії. До  складу Сенату входили ректор, декани та сеньйори (найстарші за віком і стажем професори). Сенат вирішував найважливіші питання, які стосувались загального керівництва університетом. Всі інші справи вирішували декани, що одночасно були директорами факультетів. Університет мав певну автономію. Проте влада втручалася у деякі справи університету, міністерство затверджувало професорів, доцентів та ін. Керівництво університету та інші факультети знаходилися у колишньому                                                                                                                                                                                                                                                       монастирському будинку на вул. Миколая (тепер Грушевського, 4), там збоку був храм цього навчального закладу.

   Університет став у Львові першим німецькомовним університетом, проте в ньому деякі не медичні дисципліни  викладали на трьох кафедрах українською мовою, «руською» мовою викладали на богословському факультеті. У перші роки серед професорів і викладачів, крім поляків і австріяків,  були українці, чехи та євреї. 

Для організації роботи нових відкритих кафедр і клінік медичного факультету  присилали з Відня і прийняли випускників інших університетів Австро-Угорщини. Керівники кафедр отримали нові збудовані приміщення, деяким надавали в корпусі просторі житлові кімнати. Довелося обладнати приміщення для занять, для проведення наукових досліджень, для лекційних демонстрацій. Професори  факультету стали авторитетними медиками, видатними вченими Європи.

 Керівник кафедри   нормальної та топографічної анатомії  Генрик  Кадий, пізніше Юзеф Марковський, гістології та ембріології –  Владислав Шимонович, фізіології – Адам Бек, загальної патології – Ян Прус (за сумісництвом завідувач кафедри фармакології і фармакогнозії),  внутрішніх хворіб – Юзеф Вічковский і Роман Ренцкі, акушерства і гінекології – Антоній Марс та Ф. Косміньский, хірургії –  Людвік Ридиґер,  стоматології – Антоній Цєшиньскі, офтальмології – Адам Беднарскі, біохімії – Якуб Парнас, загальної біології – Рудольф Вейґль, гігієни – Павел Кучера (чех, закінчив Празький університет, працював до 1919 р., виїхав), патологічної анатомії – Здзіслав Дмоховскі та Вітольд Новіцкі, ортопедії-хірургії –  Антоній Ґабришевькі, дерматовенерології – Влодзімєж Лукасєвіч, гігієни та біохімії – Станіслав Бонзиньскі, дитячих хворіб – Ян Рачиньскі, судової медицини – Леон Вахгольц і Влодзімєж Сєрадзькі, керівник курсу ортопедії при кафедрі хірургії Антоній Габрилевскі. Професор патологічної анатомії Анджей Обжут  заснував (1896) Музей хворіб людини, який постійно поповнювався.

Поруч з  професорами  випускниками Віденського університету на факультеті почала працювати більшість випускників сусіднього польського Ягеллонського університету. Професори-поляки:  Р. Ренцкі,    Я. Рачиньскі, Я. Прус,  О. Обжут, В. Новіцкі,   А. Беднарскі,  В. Биліцкі, К. Бохеньскі, Ф, Косміньскі, Л. Вахгольц,  В. Сєрадзкі, В. Лукасєвіч (уродженець Тернопільщини), Ю, Вічковскі (уродженець Станиславівщини). Був один випускник Варшавського університету З. Дмоховскі.

У 1908 році  вперше професором медичного факультету Львівського університету став українець Адам Соловій. Він народився 1859 року в сім’ї Івана Соловія,  генерального адміністратора маєтку графа Дідушицького в с. Поториця Сокальського повіту на Львівщині. Мати його – Ванда Соловій римо-католицького віросповідання. В церкві Сокаля парох Іоан Ціпановський охрестив Адама Івана Соловія в греко-католицькому віросповіданні, до якого належали його батько і дідо Михайло Соловій. Після закінчення львівської гімназії він вступив до найближчого Ягеллонського університету на медичний факультет. У 1884 році отримав диплом «всіх наук лікарських», спеціалізувався 3 роки з акушерства та гінекології у відомих європейської слави професорів Віденського університету. Опісля 10 років провадив приватну практику в Братиславі. Почав проводити наукові дослідження, опублікував (1888) у німецькому журналі наукову працю.

     А. Соловій  повернувся (1897) в рідний край, спочатку працював 4 роки асистентом «Імператорсько-королівської школи акушерства у Львові».  В 1898 році в одному з перших Лікарських збірників НТШ опублікував наукову працю «Причинок до перерваня родниці (Ruptura uteri), виконану в акушерсько-гінекологічній клініці під керівництвом професора А. Чижевича. У 1901 році почалася 30-річна діяльність А. Соловія у Львівському університеті на кафедрі акушерства і гінекології медичного факультету. Спочатку 42-річний лікар-науковець працював доцентом кафедри, що була розташована у новому корпусі. Користувався високим авторитетом,  незабаром (1902-1903) його обрали президентом Львівського лікарського товариства. Вже тоді А. Соловій мав низку наукових праць, опублікованих в німецьких і польських медичних журналах. Йому доводилося викладати німецькою і польською мовою, з пацієнтками міг розмовляти українською, німецькою, польською, чеською, словацькою мовою. Був вбитий гітлерівцями 1941 року.

Ректорів університету і деканів факультету професори самі обирали на рік. Деканами  медичного факультету були професори  Г. Кадий, А. Ґлюзіньскі, А. Марс, Л. Ридиґер, А. Бек, Е. Махек, В. Нєміловіч, П. Кучер,  О. Обжут, В. Шимоновіч та ін. Ректорами університету  були обрані професори Г. Кадий, Л. Ридиґер, А. Ґлюзіньскі, А. Юраш, А. Бек, А. Марс. Вчені професори медичного факультету проводили на високому рівні наукові дослідження, переважно розвивали медицину на європейському рівні, вдосконалювали надання медичної допомоги населенню.

У 1899 році відбувся перший випуск  дипломованих лікарів. Українці почали   зразу в 1894 році вступати до відновленого медичного факультету. Під час першого випуску отримали дипломи «доктора всіх наук лікарських» українці Ярослав Грушкевич та Іван Полохайло. Щороку кілька українців закінчували медицину.

Кількість студентів на медичному факультеті упродовж перших років існування була невеликою. Щорічно на перший курс поступало не більше 15 - 18 осіб, з часом їх стало більше 100.  У 1900/1901 н.р. на медичному факультеті навчалося 127 осіб, тоді як на юридичному факультеті – 1284, на богословському – 340, на філософському – 309, разом навчалося 2060 студентів. Серед студентів університету було 47,6 %  поляків, українців – 31 %, євреїв – 20 %. Мало було австрійців, чехів та ін.  У 1906 році  в числі студентів усіх факультетів університету було 59,5 % дітей заможних верств, дітей селян – 14,1 %,  дітей ремісників і робітників – 4,8 %, дітей представників вільних професій – 9,0 %, дітей учителів – 8,5 %, інших – 4,1 %. Перед Першою світовою війною (1913/1914 н.р.) кількість студентів на медичному факультеті збільшилася до 971, загальна кількість студентів університету – до 5871 осіб.

Студентство Львівського університету поділялось на певні категорії: звичайні студенти (ординарні), надзвичайні студенти (екстраординарні) та вільні слухачі. Вільними слухачами були жінки, які відвідували лекції за домовленістю з викладачами. У 1900 році  жінкам вперше дозволено офіційно навчатися  на медичному факультеті.  Студентка Марія Кальвус, уродженка Галичини, була першою жінкою, яка закінчила медичний факультет Львівського університету, другою була Матильда Латйнер, яка закінчила медичний факультет  4 квітня 1905 року.    

Національний склад студентів на медичному факультеті визначався дискримінаційною політикою поляків при владі та в університетських структурах. Якщо в перший рік заснування медичного факультету (1894)  серед студентів було 24 % українців, то у подальшому відсоток українців-медиків зменшувався. Однак перед Першою світовою війною (1913) в університеті було поляків 44,6 %, українців 25, 9%, євреїв 28,1 %.

Трагічним випадком стала передчасна смерть засновника і основного організатора факультету Генрика Кадия. Він проводив бальзамування померлого губернатора Королівства Галичини і Володимирії графа Станіслава Бадені, почесного доктора університету. Під час бальзамування Г. Кадий поранився і за кілька днів 25.10.1912 року на 61-му році життя  помер від септичного зараження. Похований у гробниці на Личаківському цвинтарі.                          ФОТО  Гробниця Г.Кадия

Українське населення  Галичини вважало, що університет у Львові зробили польським. Ставлення польських студентів до українців призвело до кривавих подій між українською і польською молоддю. В липні 1910 року українські студенти зібралися в будинку університету (на вул. Миколая, 4 ) проводити віче та демонстра­ційний похід по місту із закликами за заснування українського університету. Під час промови  студента філософії Мико­ли Залізняка польські студенти почали створювати в коридорі будинку барикади щоб замкнути вихід. Частина студентів пішла з віче розвалювати барикади та потрапила під обстріл польських студентів, які поховались у фрамугах вікон та стріляли з укриття. Вбито студента Адама Коцко, іншого поранено.  З’явилася по­ліція, всіх студентів-українців заарештовано, а по­ляків посписувано як свід­ків. Відбувся в трибуналі «процес 101-го», поляки дали фальшиві свідчення, що стріляли і вбили самі українці, хоч в них не було зброї. Розправа тривала 5 місяців. Суддя, польський шляхтич, підтримав оскарження українських студентів у змові та збройному нападі, виніс засуд на 101 оскарженого. П’ять студентів засуджено до 6 місяців тюрми, решту – на місяць тюрми. На прохання українців імператор Франц Йозеф І подарував кару тільки тим студентам, які були засуджені на місяць тюрми.

      Міг мати значення той факт, що в 1908 році студент філософського факультету Мирослав Січинський, випускник Перемишльської української гімназії, в кабінеті Австро-Угорського намісництва (вул. Винниченка, тепер обласна адміністрація) вбив трьома пострілами намісника Галичини і Володимирії графа Анджея Потоцького, якого звинувачували  у кривавому терорі проти українського народу та фальшуванні виборів. Січинському присуджено  смертну кару, імператор Франц Йозеф І замінив її на 20-річне ув’язнення.

Українські громадяни поставили вимоги до уряду відкрити у Львові окремий український університет. Імператор Австро-Угорщини, який підтримував 12 національностей у країні, обіцяв виконати цю вимогу. В 1912 році влада Австро-Угорщини запланувала у наступні п'ять років відкрити  у Королівстві  Галичини і Володимирії окремий український університет. Перша світова війна перешкодила здійсненню тієї обіцянки. 

П'ять європейських великих держав перебували в найбільшому континентальному європейському конфлікті від часів Наполеонівських воєн. Почалася Перша світова війна  28 липня 1914року, продовжувалася  до 11 листопада 1918 року. В ній  брали участь 38 держав із населенням 1,5 млрд мешканців, загинуло понад 10 млн військових і цивільних мешканців. Як у російській армії, так і в армії Австро-Угорської імперії знаходилися жителі цих країн – українці. В період війни у російську армію мобілізували 3,5 млн українців,  до складу австро-угорської армії входило близько 300 тис. українців.

У процесі Першої світової війни  Галичина була окупована Росією. Місто Львів 10 місяців (3.09.1914 – 22.06.1915) перебувало під окупацією російської армії. Створили Галицьке військове генерал-губернаторство,  губернатором  призначили  генерал-лейтенанта графа Григорія Бобринського. Львів уперше 9 – 11 квітня  відвідав  Імператор Цар Микола ІІ. Побував у гарнізонному православному храмі, у військовому госпіталі в будинку академічної гімназії (біля Політехніки), на Високому замку, на обіді в губернаторстві. Очевидно планував  до захопленої Правобережної України  приєднати назавжди до Росії західноукраїнські землі, включити їх у Новоросію.

Губернатор заборонив навчання в університеті, закрив усі українські організації, припинив видання газет і журналів. Шпиталі та клініки університету зайняли для потреб армії, почали інвентаризацію майна університету. Професора А. Бека, якого Сенат університету призначив виконуючим обов’язки ректора, арештували і вивезли до Києва. Російська влада вивезла зі Львова і арештувала митрополита Андрея Шептицького, багатьох відомих українців. Діяльність університету Австро-Угорської імперії припинилася, приміщення університету перебувало у віданні армії.

Війна застала ректора університету професора філософії  Казімєжа Твардовського, обраного Сенатом у червні 1914 р., у відпустці в Польщі. Він  виїхав до Відня і там прийняв на себе обов’язки «ректора Львівського університету в еміграції». Він народився у польській сім’ї, яка проживала у Відні, 29 років з батьками ріс і вчився у Відні. Згодом став видатним професором Львівського університету, філософ, психолог, педагог, громадський діяч. Очолював 43 роки кафедру філософії, заснував у Львові філософську школу, створив в університеті першу психологічну лабораторію, заснував Польсьске філософське товариство, почав видавати професійний часопис. Вчений  сприяв появі цілої плеяди українських докторів філософії, психології та математики, серед яких: Степан Банах, Степан Балей, Богдан Ігор-Антонич, Галина Костельник, Мілена Рудницька, Мирон Зарицький.  

Ректор К. Твардовський збирав у Відні професорів і студентів Львівського університету.  Більша частина професорів університету повернулася до Відня.  Студенти переїхали до Відня, Праги та інших університетів імперії для продовження навчання. Ректор очолив «Фундацію допомоги студентській молоді», допомагав студентам університету навчатися, потрапити в Академічний будинок для слухачів вищих шкіл  Галичини і Буковини.

В кінці червня 1915 року війська австро-німецького блоку  примусили відступити  російську армію та повернули Львів під володіння Австро-Угорської імперії. В 1915/1916 н. р.  університет відновив діяльність. 5 липня К. Твардовський повернувся до свого дому у Львові (на вул Святої Софії – тепер Франка, 130) та організував відновлення роботи університету,  залишався ще ректором до 1917 року. Добре ставився до представників різних національностей, дозволив українцям відсвяткувати Пасху і прийти на його лекцію в інший день. Отримав з Відня ряд нагород, звання «Почесного професора». 

 Університет залишався під владою Австро-Угорської імперії до 1918 року.  На початку (1917) в університеті було 156 викладачів, зокрема 86 професорів,  57 приват-доцентів. Навчалося 2138 студентів, на медичному факультеті  – 666. Сенат університету обрав 1917/1918 н.р. ректором  Адольфа Вайса – уродженця Австрії, професора ботаніки, директора Ботанічного саду, декана філософського факультету.

Українці ще не відігравали  належної ролі в медичному факультеті, був тільки один професор А. Соловій, який викладав німецькою мовою.  Тоді  було немало українців у богословському факультеті, українці викладали у філософському та правовому факультеті, обиралися деканами і ректорами.  Медичний факультет університету Франца Йозефа І  підготував 544 лікарів, із них  української національності всього 40 лікарів (7,3 %). Хоч в той час основною частиною населення Галичини були українці, випускниками факультету після перших Я. Грушкевича і І. Полохайла були Мар’ян Панчишин (1909), Омелян Кордасевич і Максим Музика (1913), Олександр Барвінський (1914)  та ще  32 лікарі.

Внаслідок тривалої війни у Відні почалися страйки, маніфестації, збройні повстання, до повстанців приєднувалися військові частини. Угорці та інші народи виступали за відокремлення від Австро-Угорської монархії, за побудову незалежних країн. В результаті Перша світова війна спричинила розпад чотирьох імперій: Австро-Угорської, Німецької, Російськоїта Османської.

21 листопада 1916року помер у Відні монарх Фра́нц Йо́зеф І – голова двоєдиної держави Австро-Угорської монархії, Імператор Австрійської монархіїта король Богемії, король Угорщини,  король Галичини та Володимирії, герцог Буковини, правив імперією 68 років.

Новий монарх Австро-Угорщини Карл І після двох років воєнних дій 12 листопада 1918 року зняв з себе повноваження імператора,  хоча офіційно не відрікся від престолу. Того ж дня Парламент скасував монархію і Палату Лордів та проголосив Австрійську імперію Республікою,  Австро-Угорську імперію було ліквідовано. 28 листопада 1918 року  імператор Німеччини і король Пруссії Вільгельм II зрікся престолу хорватів і словенців.

 Припинив також своє офіційне існування упродовж 25 років  Львівський університет імені Франца Йозефа І та його медичний факультет. В історії  Львівського національного університету імені Івана Франка, в залишених документах  не збереглося детального опису університету в цей час, участі професорів, викладачів і студентів у подіях Першої світової війни, у польсько-українській війні.

Раніше, 2 березня 1918 року, Микола ІІ – 14-й Імператор Всеросійський, 5-й Цар Польщі,   Верховний  головнокомандувач російської армії, зрікся престолу, був заарештований, а за 4 місяці його з сім’єю більшовики таємно розстріляли. Після  розпаду Російської імперії поневолені народи почали створювати свої суверенні незалежні держави. Відновилися держави Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія. Почали боротьбу за своє відновлення Україна, Білорусь, країни Закавказзя. 

В умовах воєнної поразки австро-німецького блоку та національно-визвольної боротьби народів Австро-Угорська імперія розпалася на декілька незалежних держав. Відновили свої держави народи Польщі, Угорщини, Чехословацької республіки, Королівства Сербів (згодом Югославії), Румунії. Почала відновлюватися Східна Україна: після поневолення Росією за Переяславської ради, створили Українську народну республіку (УНР).  

 У березні 1918 року проголошено Білоруську народну республіку (БНР), Рада БНР запросила до свого складу представників національних  меншин  – росіян, поляків, євреїв, українців, литовців. Зайнялися  розвитком освіти,  створили  350 початкових шкіл, кілька гімназій, Мінський педагогічний інститут, консерваторію. Видавали 28 газет, діяло 11 видавництв,  друкували підручники для шкіл, готували відкриття Білоруського державного університету. БНР існувала 12 місяців, в лютому 1919 р. більшовиками ліквідована. Уряд БНР залишився в еміграції, після розпаду СРСР досі  не передав своїх повноважень Білорусії.

На Закавказзі проголосили Грузи́нську демократи́чну респу́бліку, існувала від травня 1918 р. до березня 1921 р., майже 3 роки, мала понад 1,5 млн населення. Демократи́чна Респу́бліка Вірме́нія мала близько 1 млн жителів, існувала з травня 1918 р. до листопада 1920 р., майже 2,5 року.  Також створили Азербайджанську демократичну республіку з 1.5 млн жителів, протрималася від травня 1918 р. до квітня 1920 р., існувала 2 роки.

  Українське населення Східної Галичини, Буковини і Закарпаття, яке перебувало у складі Австро-Угорщини, почало рішучі заходи  щодо створення власної держави на західноукраїнських землях.  На цих землях проживало близько 5,4 млн осіб. Серед них 3 млн 291 тис. (приблизно 60 %) українців, 1 млн 351 тис. (приблизно 25 %) поляків, 660 тис. (приблизно 12 %)   євреїв. Решту  становили  німці,  угорці,   румуни,  чехи,   словаки,  роми (цигани), вірмени та інші. В містах та містечках мешкали переважно поляки та євреї, у сільській місцевості переважали українці. Такий розподіл місця проживання виявився в майбутньому проблемним, тому що найбільше місто і адміністративний центр регіону Львів, який заснував король Данило, за останні століття було переважно заселене поляками та вважалося важливим центром польської культури. Конфлікт за це місто був неминучим.

   У вересні 1918 року у Львові було сформовано Центральний військовий комітет (ЦВК),  який розпочав роботу з підготовки збройного повстання. У жовтні 1918 р. головою ЦВК призначено сотника Легіону Українських січових стрільців Дмитра Вітовського. 18 жовтня 1918 року розпочалась Конституанта — представницькі збори  у Львові всіх українських депутатів австрійського парламенту. З українських послів Галицького і Буковинських Сеймів, представників політичних партій Галичини й Буковини, духівництва (близько 500 осіб) і студентства утворено Українську Національну Раду (УНРада) — політичний представницький орган українського народу в Австро-Угорській імперії. Президентом УНРади обрано  Євгена Петрушевича, вирішено виробити демократичну конституцію. УНРада проголосила 19 жовтня 1918 року Українську державу — спочатку у складі Австрійської імперії, трансформованої на конфедерацію незалежних держав всіх складових націй. 

В Кракові 31.10.1918року посли Австро-Угорського Сейму (23 особи) створили польську ліквідаційну комісію, яка готувалася приїхати до Львова та перебрати від австрійського намісника владу над Королівством Галичини і Володимирії, включити її до складу відновленої Речі Посполитої.  Щоб це попередити,  УНРада поставила перед австрійським урядом у Львові питання про передачу їй всієї повноти влади у Галичині та Буковині. Австрійський намісник Галичини генерал Карл фон Гуйн відповів категоричною відмовою українській  делегації. Тоді на вечірньому засіданні  31 жовтня 1918 року було вирішено взяти владу у Львові збройним шляхом. Почався «Листопадовий зрив».

Зранку 1 листопада 1918 року на державних установах було вивішено національні українські прапори і проголошено Західноукраїнську народну республіку (ЗУНР), готувалися встановити українську владу в Галичині та у Львові. Столицею мав стати Львів. Затверджено герб держави — Золотий Лев на синьому тлі  та прапор — блакитно-жовтий. Урядом став Державний секретаріат, який очолював Кость Левицький – засновник і голова Української націонал-демократичної партії, посол до Австрійського парламенту, Президент Головної української ради і Віденської загальної української ради. Територія ЗУНР мала включати українські етнічні землі, що досі належали Австро-Угорщині — Галичину, Буковину і Закарпаття. Проголошення української влади у Львові відбулося без жодного пострілу.  . 

Сформовано збройні сили ЗУНР - Українську Галицьку армію  (УГА) в числі 50 -70 тисяч добре вишколених вояків та Січовмх стрільців. Офіцерами в УГА пішло багато українців з австрі1ської армії та офіцерів російської армії. Національним меншинам гарантувалися всі права. Єврейське і німецьке населення поставилися до нової Української держави лояльно.

           Поляки 2 листопада підняли заколот, у Львові розгорілися кровопролитні вуличні бої, що переросли в українсько-польську війну, Поляки і українці  почали боротися за встановлення на території Галичини своєї державної влади. З українського боку у війні брали участь військові УГА, Січові стрільці, з боку поляків не тільки вояки, але і досить багато польської молоді. Жертвами   трагічної війни  стала польська молодь, студенти університету і вищих шкіл Львова та гімназисти. За три тижні загинули або ж померли від ран 439 учасників боїв, в тому числі 120 учнів та 76 студентів. Наймолодший з них мав 14 років. Такої участі молоді в інших війнах не знаємо. Зовсім інакшою була участь українських студентів у бою під Крутами для захисту Батьківщини. Польських студентів і учнів описали в польській історії  як «оборонців Львова», як польських або львівських  «орлят». Дітей вчили про орла на гербі Польщі. Коли автор ходив до польської школи, то чув віршик: «Кто ти єстесь? Поляк мали. Які знак твуй? Ожел бяли».

        Українцям довелося 21 листопада 1918 року відступити зі Львова, взявши його в облогу частинами українського війська. За 27 років відбулася зовсім інакше зміна влади між двома національностями жителів міста. У серпні 1945 року, коли переможці у війні вирішили передати полякам місто Бресляу (тепер Вроцлав), у місті було 189,5 тисяч німців і лише 17 тисяч поляків. Переможені німці не противилися, віддали владу у 10 разів меншій у  місті кількості поляків. У 1918 році, коли не було ні переможців, ні тих, хто програв світову війну, поляки в кількості 111,86 тисяч осіб   не погодилися поступитися автономією управління містом   27,269 тисячам українців, хоч їх було лише у 4 рази менше.

Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя– далі від Польщі. 2 січня 1919 року він перебрався до Станиславова (з 1957 р. Івано-Франківськ),  де перебував до 15  липня 1919 року. В Києві проголошено (22 січня 1919 р.) Злуку – ЗУНР об'єдналася з Українською Народною Республікою, отримавши назву «Західна Область Української Народної Республіки» (ЗОУНР). Президент Є. Петрушевич приєднав Галицьку армію до армії  Української Народної Республіки (УНР) для спільної боротьби проти більшовиків.

Уряд ЗУНР виробив проект конституції, на підставі якої Східна Галичина мала стати державою трьох суверенних народів. 13 листопада 1918року УНРада затвердила Конституційні основи новоствореної держави – «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії»,  Прийняли ряд законів – про вибори до Сейму, організацію війська, тимчасову адміністрацію, тимчасову організацію судівництва, державну мову, шкільництво, громадянство, земельну реформу. Львів залишався тимчасово під облогою, владу організували у 23 містах Львівської, Тернопільської та Станиславівської області. Важливішими містами були Дрогобич, Стрий, Броди, Сокаль, Золочів, Бучач, Кристинопіль (тепер Червоноград), Калуш, Бережани, Чортків.  

Громадський порядок  забезпечувала державна жандармерія, в кількох містах була також єврейська поліція. В ЗУНР  видавали 37 газет і журналів, у Станиславові – 13, офіційну щоденну урядову газету «Республіка». В документах того часу Станиславів згадується як «тимчасова столиця», офіційною столицею вважався Львів.  Понад 3 млн.  українського населення Західної України  мали справедливе бажання відновити своє панування над Львовом, як у давні часи короля Данила, мати у ньому свій український університет (який влада раніше обіцяла відкрити), готувати своїх фахівців з вищою освітою.

У частинах Українських Січових стрільців (УСС) та в УГА  почала розвиватися українська військова медицина, створено санітарну службу УГА та санітарний відділ при Міністерстві внутрішніх справ ЗУНР. В кінці 1919 року  створено Державну Раду здоров’я, Червоний Хрест, кілька шпиталів для епідемічних хворих, санітарні і дезінфекційні колони. В  УГА було 30 лікарів, очолювали санітарну службу Іван Куровець, полковник Андрій Бурачинський, отаман Ростислав Білас. Серед лікарів були євреї та поляки.

  Українська армія звільняла часом територію від поляків, польське військо займало нові місця. Антанта присилала з Парижа вказівки припинити воєнні дії та проводити переговори між поляками і українцями, але це було безуспішно. У квітні 1919 року польський міністр закордонних справ С.  Грабський приховав від парламенту Речі Посполитої надіслану з Парижа депешу, в якій Антанта ініціювала мирні переговори між поляками та українцями. Відтак польський Сейм прийняв рішення про наступ.

Франція за підписаним контрактом допомагала Польщі, яка була у XVII – XVIII ст. великою державою і яку у свій час підтримав Наполеон. Влада Франції постачала зброю, прислала сформовану і озброєну у Франції 80-тисячну польську армію генерала Ю. Галлєра, яка за планами Антанти призначалась для боротьби з більшовиками. З такою допомогою на Галицькому фронті поляки мали 31 тисячу багнетів і 45 батарей артилерії (154 гармати). Галицька армія у ті дні мала 60 тис. бійців і 50 батарей артилерії  (200 гармат), але без достатку набоїв та амуніції.

У липні 1919 року поляки з армією Ю. Галлєра отримали перевагу і окупували територію ЗУНР, включивши її до складу Другої Речі Посполитоїяк Східну Галичину. Територію, яка 147 років була Королівством Галичини і Володимирії, влада Польщі назвала Малопольщею. Українське населення називали далі русинами, як за Австро-Угорщини - Ruthene. Уряд ЗУНР змушений був залишити Станиславів. У 1921 році місто зробили адміністративним центром новоствореного Станиславівського воєводства. ЗУНР проіснувала на власній території 257 днів. Українці в Станиславові передали владу місцевому Польському національному комітету і  разом з УГА відійшли  за Збруч. Уряд ЗУНР перебував в еміграціїдо 15 березня 1923 року.  Після розпаду Австро-Угорської імперії Румунія окупувала Буковину, країни, переможці війни, віддали Закарпаття Чехословаччині.

Українцям не вдалося відновити свою державу, як це здійснили прибалтійські народи. УНР та ЗУНР були знову захоплені колишніми пануючими країнами, як Білорусія, Закарпаття,  Буковина, як Закавказькі республіки.

Ще у 1920 році тимчасовий керівник відновленої Польської держави  Юзеф Пілсудський після підписання (1920) Варшавського договоруз Директорією УНР розпочав польсько-радянську війну. В результаті у березні 1921року укладено Ризький мирний договір, за яким  західноукраїнські і західнобілоруські землі залишалися за Польщею. За Версальським мирним договором 1919року, до Польщі була приєднана Познаньщина і частина Помор'я. Після  трьох сілезьких повстань (1919– 1921) союзні держави погодились передати Польщі від Німеччини третину Верхньої Сілезії. У жовтні 1920 року польські війська захопили у Литви Віленський край. Новостворена Польща стала багатонаціональною, національні меншини складали в ній 31 % всього населення.

Львівський університет Франца Йозефа І захопила 1919 року і почала зовсім змінювати нова польська влада. Другий період діяльності медичного факультету університету Австро-Угорщини в Королівстві Галичини і Володимирії, заново  побудованого, одного з кращих в Європі, продовжувався до 1918 року, всього 25 років.

 Медичний факультет, завдяки старанням львівських правителів міста, при підтримці імператора і влади Австро-Угорщини, дістав нові, добре сплановані і збудовані теоретичні та клінічні корпуси. В аудиторіях і лабораторіях з обладнанням того часу вчені високої кваліфікації проводили навчання за європейськими програмами. Професори та доценти факультету випускали до 20 добре підготовлених лікарів щороку, підготували значну кількість лікарів для Галичини, в тому числі українців. На медичному факультеті почали проводити підготовку лікарів-науковців, вперше українець Адам Соловій, став на 22 роки професором університету. Викладачами факультету було кілька українців, але на відміну від інших факультетів, на медичному не проводилося жодного викладання українською мовою. Факультет значно покращив охорону здоров’я населення Галичини.  Професори медицини зробили великий внесок у медичну науку, багато з них  стали відомими вченими у своїй галузі медицини, здобули світове визнання.

                                    (Третій період, 1919 - 1939)         

Після розпаду Австро-Угорської, Російської та Німецької імперій  у Варшаві в листопаді 1918 року проголосили відновлення Польщі після 123-річного розпаду Речі Посполитої. Перша  світова війна дала можливість полякам, разом з кількома іншими народами, проголосити  свою незалежність.  Поляки відрізнялися від інших народів, які відновлювали свою державність, тим,  що раніше Польське королівство існувало багато століть, якийсь час спільно з територіями Литви, України (Російської імперії), Білорусії, Угорщини, Німеччини та ін. Якщо українці (УНР та ЗУНР), литовці, фіни, грузини прагнули розвивати суверенну державу на своїй етнічній території, то поляки старалися повернути у відновлену державу території з іншими народами.

Кілька поколінь поляків виросли за панування Російської імперії, бачили процеси русифікації, дискримінації національних меншин, примусового насадження в навчальних закладах панівної мови. Активісти польської влади, які зібрали землі, населені різними народами,  стали відноситися до них так, як відносилась влада Російської імперії, зовсім не так, як відносилася влада Австро-Угорщини. Якщо раніше частину їх краю захопили російські війська, то тепер вони посилали створену армію захопити території Литви, Білорусії, Сілезії, Королівства Галичини і Володимирії (ЗУНР). Почалися воєнні дії на Сході та на Заході, населення Польщі стало одним з найбільших в Європі, становило 27,2 млн осіб.

У відновлюваній Польщі 1920 року поляки становили 69% населення на усіх територіях, тоді як українці, німці, литовці, євреї, білоруси та ін. становили 31 %. У Львові  1921 року  українців було  27 269 осіб (12,4%),   поляків  - 111 860 (51,0%),  євреїв -  60 431 (27,6%).  Польська преса писала що у Львові лише 8%  «русинів».  

Для узаконення насильного захоплення Польщею ЗУНР - українських етнічних земель. поляки добилися рішення Ради послів Антанти.  14 березня 1923 року  Антанта визнала законність приєднання Східної частини Королівства Галичини і Володимирії до Польщі, при цьому передбачалася деяка автономія для української Галичини. Польща мала отримати мандат на Східну Галичину на 25 років, а пізніше рішення щодо її подальшої долі мала прийняти Ліга Націй. Перед тим  (21 квітня 1920 р.) була підписана політична польсько-українська конвенція, яка визнавала право УНР на самостійність.  Керівництво УНР при великих труднощах відмовилось від західних територій Східної Галичини, Підляшшя, Волині.

Друга Річ Посполита з правом Ради Амбасадорів на Східну Галичину отримала 126 тис. кв. км. західноукраїнських земель, де за проживало переписом 1931 року понад 7 млн. осіб. Абсолютну більшість з них становили українці. Офіційний перепис встановив  4,442 млн. громадян української національності. Деякі дослідники вказували, що  українців в цей час було значно більше – 5,114 млн.

В грудні 1920 року законами Польщі створено на території  Східної Галичини,  колишнього Королівства Галичини і Володимирії, чотири воєводства: Краківське, Львівське, Станиславівське та Тернопільське. Кордони Львівського воєводства пересунуто на захід, щоб у його межах було більше поляків. У новому Львівському  воєводстві було 36,1% українців, у Тернопільському – 45,5%, у Станиславівському найбільше – 68,9%.

      Захопивши Львів поляки у владі та в керівництві Львівського університету зайнялися  перетворенням полонізованого в значній мірі університету Австро-Угорщини у виключно польський університет. Нове створене у Варшаві Міністерство релігійних конфесій і народної освіти вже 18 листопада 1918 року (до повного звільнення Львова від української армії) спеціальним розпорядженням оголосило, що бере Львівський університет під свою опіку.

      В Східній Галичині на початку ХХ століття проживало 64,5% українців, тоді як поляків три рази менше – 21,0%, євреїв - 13,7%, німців  - 9,3%, інших національностей -  0,5%. На частині польських територій, наполовину менших від Східної Галичини, які тоді називали Західною Галичиною, проживало поляків 78,7%,  українців - 13,2%, євреїв - 7,6%, німців - 0,3%, інших національностей ще менше – 0,2%.

          В той час багато міст і сіл Галичини були багатонаціональними, крім українців, в них переважно мешкали поляки, євреї, цигани (роми) і навіть німецькі родини. У Львівському повіті за переписом 1921 року було 149 551  жителів, в тому числі поляків 70 029 (46,8%), українців  - 65 084 (43,5%), євреїв - 11 567 (7,7%), німців - 2 653 (1,7%), інших - 218 (0,1%). У містах Львівського повіту переважали євреї  - 53,3 %, у приміських селах вони становили 20 - 35%. У сільських місцевостях близько Львова більшість становили поляки. Українці у львівському повіті поступалися полякам, розміщувалися у віддалених від Львова селах, у східній та південній частині повіту.

 В українських і польських родинах часто були добросусідські відносини, разом відзначали українські і польські свята. Нерідко утворювали українсько-польські сім’ї, як правило синів хрестили і виховували за національністю батька, а дочок – за національністю матері. У професорки Львівського медичного інституту Стефанії Юсько мати була українка, батько – поляк, дбав про неї, допомагав навчатися в університеті.

До Західної Галичини належало місто Краків, де вже давно діяв польський Ягеллонський університет. Але польська влада, перейменувавши Східну Галичину (до 1918 р. -  Королівство Галичини і Володимирії), де проживало три рази більше українців, в Малопольщу, вирішила створений Австро-Угорською владою багатонаціональний університет перетворити у польський. При тому за Березневою Конституцією Польщі (1921) до Сейму Речі Посполитої першого скликання (1922) було обрано 25 українських депутатів, до Сенату - 6 українців-сенаторів.

Міністр релігійних конфесій і народної освіти Я. Лукасєвич звернувся до очільника держави Юзефа Пілсудського з пропозицією надати університету ім'я польського короля. Нову офіційну назву «Університет імені Яна Казімєжа» влада надала 1919 року в день польських  урочистостей, влаштованих з  нагоди "Звільнення Львова 22 листопада".  

Вже у серпні 1919 року, коли ще залишалася частина ЗУНР та уряд в Станиславові, у польській пресі опублікували умови запису до університету у Львові. Документи могли подати молоді люди, які визнавали своє польське громадянство й відслужили в польському війську або яких не взяли до армії, а також громадяни держав, що входили до коаліції або ж нейтральні. Цей удар був безпосередньо спрямований проти української молоді, яка боролася на боці ЗУНР. Українську молодь позбавили можливості навчатися у львівському університеті.

У зв'язку з початком навчального року університету 22 вересня 1919 року ректором університету була видана постанова, де сказано: “Відповідно з повідомленням від 14 вересня цього року, доводжу до відома, що запис до Львівського університету навчання починається в четвер, 25 вересня 1919 року. На основі рішення Ради міністрів приймаються до польських навчальних закладів тільки громадяни польської національності і союзних держав”.  25 вересня 1919 року почали запис вступу до університету, приймали без іспитів на підставі поданих документів.

В доступних публікаціях нема відомостей про те, як тоді нове польське керівництво університету поступило з українськими студентами 2-го – 4-го курсів, чи вони могли продовжувати оплачуване навчання. Оскільки відомим українцям вдалося закінчити медичний факультет Львівського університету тільки в 30-х роках, то видно, що заборонивши вступ українців, їм також заборонили продовжувати навчання на 2-му – 5-му курсах. Довелося студентам українцям Львівського університету переходити в інші університети. Деякі наші лікарі закінчили у 20-х роках університети Праги, Кракова, Відня та ін. 

Повідомлено, що мовою викладання в університеті  стає тільки польська мова, заборонили читати лекції українською мовою. На теологічному факультеті окремі дисципліни дозволили читати латинською мовою. Вже  1919 року ліквідували в університеті кафедру австрійської історії. Ліквідували на філософському факультеті три кафедри історичного профілю з українською мовою викладання. Протягом двох-трьох років звільнено з роботи професорів і доцентів української національності (залишився лише А. Соловій, понижений в посаді). Українських вчених, які за Австро-Угорщини працювали в університеті, позбавили доступу до університетських кафедр.

14 серпня 1919 року з'явилася постанова ректора Львівського університету, в якій вказувалося, що до вступу в університет допускається тільки молодь польської національності. У вересні 1921 року Міністерство релігійних конфесій і народної освіти Польщі добилося видання спеціальної ухвали про заборону вступу українців.

Мало відомі публікації про те, що після здобуття поляками Львова (22,11.1918),  27 листопада 1918 року ректор Антоній Юраш склав присягу польському урядові перед представником урядової комісії. Професор А. Юраш, обраний ректором 1918/1919 н.р., уродженець Польщі, закінчив університет в Грейфвальд в Німеччині, професор отоларингології, був деканом медичного факультету (1913-1915). Присягу ректора А .Юраша приймав  Марцелій Хлямтач -  професор римського права в університеті, став заступником міського голови Львова, проводив адміністративну роботу в нових органах управління. Тільки пів-року пізніше (17 квітня 1919 року) віце-президент Намісництва у Львові Станіслав Ґродзіцкі  закликав усіх державних службовців урочисто присягнути на вірність Польській державі.

Поляки спочатку змушені були признавати українські землі як Королівство Галичини та Володимирії. Казімєж Ґалецкі, генеральний делегат уряду Польщі в Королівстві Галичини, 14 травня 1919 року надіслав Академічному Сенатові Львівського університету розпорядження президії Намісництва щодо отримання від працівників університету тексту присяги. Той, хто не підписав  документа присяги, підлягав звільненню. Майже всі українські професори богословського і філософського факультетів відмовилися скласти присягу, їх позвільняли з роботи. Адама Соловія, професора-українця, греко-католика,  звільнили (1920) з керівництва кафедрою акушерства і гінекології, залишили професором кафедри. Івана Левинського, будівничого Львова, усунули з посади професора Політехніки за те, що він не погодився приймати ще не офіційну присягу на вірність польській владі. Частина  викладачів вважала, що ще зарано присягати, поки Рада послів Антанти не ухвалила рішення щодо належності Королівства Галичини і Володимирії (Східної Галичини).

У 1919/1920 н.р. ректором був обраний  Альфред Гальбан, поляк, закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету, юрист-педагог, переїхав до Львівського університету (1905), став депутатом парламенту  Галичини (1908-1911) та парламенту Австрії (1911 -1914), у 1909 році став членом Львівського юридичного товариства,. обраний (1919) членом Законодавчого Сейму. Якщо за влади Австро-Угорщини Академічний Сенат університету обирав ректорами як австріяків, так і поляків, українців та інших, то в Польщі в університеті Яна Казімєжа обрали 19 разів ректорами тільки поляків,  двох вчених обирали два рази. За 22 роки ректором університету не було обрано ні одного давнього авторитетного професора Австро-Угорщини, обирали тільки уродженців Польщі.

Як Сенат проводив вибори, яким голосуванням, із кількох кандидатур -  в доступній літературі не описано.   Не обирали ректором або деканом медичного факультету досвідченого професора з високим авторитетом у Львові, українця Адама Соловія. Польська влада ігнорувала зовсім  рішення влади Австро-Угорщини  про відкриття в Королівстві Галичини за 5 років українського університету. В університеті не було жодної кафедри з українською мовою викладання, крім А.Соловія не було жодного професора української національності.

Виникло питання чи продовжував управляти справами університету Сенат та Вчені ради факультетів і бувші ректори, які обиралися австрійськими, польськими та українськими професорами до 1918 року, величезну більшість яких становили  австрійські професори (в 1917 р. їх було 86 та  57 приват-доцентів).

В червні 1920 року полякам вдалося зібрати в університеті свій польський Сенат нового складу, який вперше  прийняв рішення про повну полонізацію університету. Чогось подібного ніде в європейських університетах не проводили. Згідно з ухвалою Сенату від 15 березня 1920 року заборонили читати лекції українською мовою.  29 серпня 1920 року винесена постанова, яка проголошувала: «Академічний Сенат університету Яна Казімєжа постановив, що викладання дисциплін в університеті не може проходити ні на якій іншій мові, окрім польської».  Упродовж 20 років – усього міжвоєнного періоду (1919-1939) - Львівський університет Яна Казімєжа був виключно навчальним закладом вищої освіти. для поляків. Університети Кракова, Варшави, Познаня та в інших країнах Європи  приймали і навчали українців, різних громадян. Родич автора Г.Шило з Волині закінчив Варшавський університет, став доктором філології, пізніше професором Дрогобицького педагогічно інституту. Таких обмежень як в університеті Яна Казімєжа ніколи не було в європейських університетах, які  готували лікарями та іншими фахівцями не тільки основних громадян своєї держави, але також інших народів і країн

1920 року прийнято  «Закон про академічні школи». за яким Вчені ради факультетів могли впроваджувати обмеження кількості заяв за згодою Міністерства релігійних конфесій і народної освіти. В університеті запровадили обмеження кількості прийнятих заяв на вступ від інших національностей. – «numerus clausus». Польські молодіжні організації, насамперед Академічний союз «Всепольська молодь», почали антиєврейські виступи у Львові і Кракові. Мабуть раніше, під час повалення польської держави, у сім’ях та в деяких школах поляки виховували у дітей і молоді свідоме вороже ставлення, ненависть до сусідів іншої національності. У 1848 році поляки-студенти Львова виступали проти прибулих панівних австрійців, у 1919 році – проти постійних жителів Львова, українців та євреїв.

У Львові у 1920 році було  5 957 житлових будинків, населення становило 205 113 осіб. Власність нерухомості сильно відрізнялася. Полякам, яких було 51%, належало 57% нерухомості, євреям (28%) – 37%, українцям (19%) – лише 5%. Полякам і євреям належало 94% нерухомості, при чому перше місце займали євреї, у них одна забудова припадала на 25 осіб, в українців – на 126 осіб.

Польська націоналістична молодь, поруч із нападами на українців посилила напади на студентів євреїв, пропонувала їх не допускати до університету через numerus nullus, вимагала запровадити офіційно «лавкове гетто» для євреїв. Частина студентів поляків ще  задовго до гітлерівської окупації пропонувала гетто для євреїв.  В Польщі 1921 року жило 2,8 млн євреїв тобто 10,5% населення.  Багато вищий відсоток євреїв був  серед професій, таких як адвокати, правники, лікарі, дентисти. Були виступи в Сеймі Польщі, посли відмовилися прийняти закон про numerus clausus. Проте у 1923 році  міністр релігійних конфесій та народної освіти у вигляді циркуляру запровадив numerus clausus, згідно якого  українці  та євреї отримали обмеження при вступі в університет - не більше 15 % від кількості абітурієнтів, поляки у цьому випадку мали не менше 50 %.

Ще 1918 року від імені академічного Сенату польські керівники звернулися до влади з проханням передати університетові колишній будинок Галицького Сейму (вул. Маршалковска, тепер Університетська, 1). Планували розширити університет і потребували нових приміщень. За законом від 30 січня 1920 року влада ліквідувала Сейм і Крайовий виділ колишнього Королівства Галичини і Володимирії. В лютому 1920 року Рада міністрів передала сеймові будинки львівському університетові. Це рішення затвердив Законодавчий Сейм Речі Посполитої.  Урочисто будинок передали керівництву університету в день відзначення польського свята Третього травня 1920 року.

Будинок колишнього Галицького Сейму збудований в центрі Львова урядом Австро-Угорщини в  1877-1881 роках.  Він один з кращих у Львові, дещо наслідує в набагато меншому розмірі будинок парламенту Австрії у Відні. До цього головного корпусу університету перейшли ректорат і деканати університету, багато кафедр, суміжні кафедри, У 1928–1934 роках для потреб розширеного університету в подвір'ї будинку прибудували "Collegium Maximum". В будинку Сейму знаходився до 1939 року деканат медичного факультету. Будинок залишається до сьогодні головним корпусом університету.

  У 1921 році нове польське керівництво університету понизило посаду професора А .Соловія, якому уже 13 років тому за Австро-Угорщини міністерство надало звання професора і після смерті  А. Марса  в 1919 році призначили керівником кафедри. Нові Сенат і деканат призначили керівником кафедри акушерства і гінекології Казімєжа Бохеньского, уродженця Великопольщі, котрий тільки в 1920 році отримав звання доцента.

  А. Соловій працював професором кафедри до  виходу на пенсію. Поряд з працею в університеті він  очолював (1919 – 1930)  «Державну акушерську школу у Львові», продовжував викладання акушерства, яке починав у 1897 році. Одночасно професор А.Соловій мав лікарську практику в Львівському загальному шпиталі. Ще у 1910 році він став   провідним фахівцем - «примарієм» (завідувачем) акушерсько-гінекологічного відділу Загального шпиталю, тут він пропрацював «примарієм» та ординатором 20 років.  Він першим в країні  опрацював і розширив покази до застосування кесаревого розтину, досліджував клініку і лікування хронічних запальних процесів, фіброміом та раку матки, патологічну анатомію плаценти, запропонував модифікацію циркуля для вимірювання таза, зробив внесок у розвиток української медичної термінології. Опублікував близько 50 наукових праць в німецьких, польських і українських журналах. Він автор двох монографій про лікування хронічних запальних процесів матки та про патологічну анатомію плаценти.  Видано (1922) другий раз його підручник «Nauka położnictwa dla położnych». А. Соловія характеризували як лікаря широкого профілю, блискучого хірурга-гінеколога, талановитого наукового працівника.           ФОТО А. Соловій

У 1930 році професор Адам Соловій, якому виповнився 71 рік, вийшов на пенсію, став легітимним професором-сеньйором, почесним членом Сенату університету. Присв’ятили йому (1931) спеціальний номер журналу «Гінекологія польська», відзначали як видатного науковця і практика, на підставі нових наукових досягнень зробив значний вклад у розвиток в країні оперативної гінекології та акушерства. Був обраний (1936-1939) головою Львівського товариства гінекологів. Захоплювався мисливством, став членом Галицького товариства мисливців, публікував матеріали в мисливському журналі.  Він залишався пенсіонером поважного віку, пережив 82 роки, доглядав онука-школяра Адама Місевича.  На той час, отримавши атестат професора ще за Австро-Угорщини, він був серед медиків у Львові єдиним легітимним професором-українцем. Проте в публікаціях того часу про нього писали як про польського професора. Не згадували про нього пізніше за радянської влади, а з нападом німецько-гітлерівських окупантів його розстріляли в групі польських вчених. Зібрано хроніку роду Соловіїв з 1842 по 1984 рік, Олександра Соловій Ватсон в кінці минулого століття проживала в Бостоні (США).

    Керівництво університетом здійснювали на підставі Статуту університету (Статути 1924, 1929 і 1934 рр.), відповідно до розпоряджень і постанов уряду Речі Посполитої, міністерства релігійних конфесій та народної освіти. Найвищим органом в ієрархії навчального закладу був академічний Сенат, до якого належали ректор, проректор, декани, заступники деканів і представники факультетських рад (по одному від кожної ради).  До 1924 року в  університеті були давні чотири факультети: богословський (теологічний), права і політичних наук, медичний і філософський. Розпорядженням Міністерства в жовтні 1924 року філософський факультет поділено на два окремі факультети: гуманітарний і математично-природничий. В університеті було 55 кафедр, 19 відділень, 6 клінік, 2 поліклініки, факультетська бібліотека, наукова бібліотека з університетським архівом, ботанічний сад. За 15 років а університеті відкрито нові кафедри. У 1924 р. створена кафедра етнології зі спеціальним оглядом етнографії польських земель.

 Після наполегливих клопотань українців у 1928/29 н.р. відкрили кафедру «Руської філології», яку  очолив поляк професор Я. Янів. Лише в 1933 році право викладання отримав Іларіон Свєнціцький,  здобув диплом доктора філології у Віденському університеті, з 1913року приват-доцент кафедри слов'янської філології Львівського університету, директор Національного музею у Львові, дійсний член НТШ.  У 1938/1939 н.р. на усіх п’яти факультетах вже було 104 кафедри, у них працювали 64 ординарних та 22 екстраординарних професори, 110 доцентів.

Студентів приймали без іспитів за документами з досить високою оплатою. До університету приймали тільки тих, хто служив у польській армії або мав  свідоцтво про лояльність. Вступ українців до університету довгий час був практично закритий. Навчальний рік розпочинався 1 жовтня і закінчувався 30 червня, він поділявся на 3 частини, або триместри.  Дату урочистого початку навчального року визначав Академічний Сенат на першому засіданні, звичайно урочистість відбувалася у першій половині жовтня. Початок навчання проводили з урочистістю в костелі  на вул. Миколая (тепер Грушевського, кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці УПЦ). Біля патологоанатомічного корпусу діяв храм-каплиця (збудована Іваном Левинським), яким часто користувалися українці і поляки.  

За кількістю студентів Львівський університет став одним з найбільших у Польщі. У 1919/20 н.р. кількість студентів усіх факультетів становила 2647 осіб. З часом кількість студентів різко збільшилася.  Вже за 2  роки, у 1921/22 н.р. в університеті навчалося 4 867 студентів і 318 вільних слухачів,   У 1932/1933 н.р. їх стало 7 358.  Пізніше економічні труднощі при високій оплаті за навчання привели до зменшення студентів. У 1937/38 н.р. в університеті навчалося 5026 студентів. 7 гуртожитків  університету забезпечували проживанням 700 студентів.  

Населення Львова становило у 1935році. 317 216 осіб. Про національний склад студентів не знайшлося даних, він зовсім не відповідав складу населення країни. У 1921 році у польській державі проживало 65% поляків,16% українців, євреїв 10%, білорусів 5%, німців 4% та 1% росіян, чехів, литовців та інших. У міжвоєнний період у Львівському повіті продовжували існувати німецькі колонії, які заснували в селах  німецькі колоністи на початку 1920-х  років.  Це були Айнзідель (Один поселенець) – 119 осіб, Вайнберґен (Винна гора) – 260 осіб, Дорнфельд (Колюча гора) – 606 осіб, Кальтвассер (Зимна вода) – 64 особи, Лінденфельд (Липове поле) – 99 осіб,  Розенберґ (Трояндова гора) – 70 осіб та ін.

Медичний факультет разом з трьома іншими вже в листопаді 1918 року опинився  під новим управлінням. Нове керівництво примушувало усіх професорів і доцентів  викладати тільки польською мовою. З переходом університету від влади Австро-Угорської імперії до Речі Посполитої деканат медичного факультету і суміжні кафедри залишалися в головному корпусі на вул. Миколая (тепер Грушевського, 4). Продовжували працювати більшість професорів. Покинув кафедру гігієни  професор П.  Кучера, виїхав у Чехословаччину, став професором Празького університету, керівником Державного інституту охорони здоров’я. Померли  у 1918 році професор кафедри дитячих хворіб Ян Рачиньскі, у 1920 р. – професор хірургії Л. Ридигер.

         Кафедри медичного факультету, утворені та добре обладнані в нових корпусах збудованих за влади Австро-Угорщини, продовжували працювати. Почали відкривати нові кафедри, до 1936 року відкрито 6 нових кафедр, переважно для професорів-поляків. Кафедру загальної біології очолив (1920) найвідоміший професор медицини і мікробіології Рудольф Вейгль, уродженець Чехії, випускник Львівського університету (1913), працював на медичному факультеті з 1907 року як мікробіолог і гістолог, винахідник вакцини проти епідемічного висипного тифу. Керівник та засновник (1921)  кафедри біохімії професор Якуб Парнас, уродженець тернопільщини, закінчив Мюнхенський університет (1907), стажувався з біохімії в Цюриху, Неаполі,  працював у Варшавському університеті, зробив великий внесок у розвиток біохімії, був деканом факультету (1929).  Маріян Франке – професор, керівник кафедри загальної та експериментальної патології (1921-1942), уродженець Львова, закінчив Віденський університет, двічі обраний деканом медичного факультету, президент Львівського лікарського товариства, член-кореспондент Академії наук Польщі. Лясковіцкі Станіслав став 1928 року професором, керівником курсу і клініки урології, уродженець Львова, закінчив Львівський університет (1920).  Відкрили (1932)  кафедру  технології ліків, керівник професор Альфред Кшижановскі, уродженець Тернополя, закінчив Львівський університет (1913).  Кафедру  фармацевтичної хімії очолив (1932) професор Богуслав Бобраньскі, уродженець Польщі, закінчив Львівську Політехніку (1926). 

       У1934 році університет відкрив на медичному факультеті кафедру історії медицини, керівником став Вітольд Зємбіцкі (1874 – 1950). Він народився в сім’ї урядника в Польщі в місті Кенти, недалеко Закопаного. У Львівському університеті здобув диплом «доктора всіх наук лікарських» (1900). Проходив спеціалізацію в клініках Цюриху, Страсбурга і Парижа. Почав працювати у Львові в Повшехному шпиталі та в клініці внутрішніх хворіб А. Глюзіньского, асистентом (1901), доцентом (1930). Був примарієм - головним ординатором -  державного шпиталю (1910 - 1935). Захистив габілітаційну роботу і отримав диплом доктора наук (1931). В 1934 році почав викладати студентам історію медицини.  За 2 роки він отримав звання професора, став одним з відомих в Європі істориків медицини. Автор більше 500 публікацій з проблем внутрішніх хворіб, історії медицини, питань культури, літератури, мовознавства, природознавства, бальнеології. мисливства,  Надрукував біля 40 наукових медичних праць, багато біографій, оглядів, звітів, рецензій, Публікував рисунки і фотографії, прекрасно рисував і писав вірші. Був бібліофілом, його приватна бібліотека мала біля 15 000 томів, переважно з питань медицини і природознавства. Засновник і редактор газети «Боротьба за здоров’я», редактор газети про мисливство, член Товариства боротьби з туберкульозом у Львові, президент Львівського лікарського товариства( (1927 – 1928). Історію медицини викладав на медичному факультеті, у Львівському медичному інституті (1939 – 1941), на медичних курсах (1942-1944), знову в медичному інституті до 1945 року.  Продовжував викладання історії медицини у Ягеллонському та Вроцлавському університетах до кінця життя.  Передав свою велику книгозбірню організованій ним бібліотеці медичного факультету Вроцлавського університету.    Фото В  .Зємбіцкі

       В 30-х роках медичний факультет мав 21 теоретичну і клінічну кафедри. Значно збільшувалася кількість професорів поляків, випускників Львівського університету.  В  цьому періоді ряд видатних вчених медичного факультету  був відомий  в Європі своїми науковими роботами. Це були професори: хірург Тадеуш Островскі, стоматолог Антоні Цєшиньскі, терапевт Антоній Ґлюзіньскі. оториноларинголог Антоній Юраш. офтальмолог Емануель Махек, біохімік Якуб Парнас, гігієніст Здзіслав Штойзінґ, акушер-гінеколог Адам Соловій,  судовий медик Влодзімєж Сєрадзкі, професор шкірно-венеричних хворіб Ян Ленартовіч,  педіатр  Францішек Ґроєр (німецького походження), фізіолог Адольф Бек (єврейського походження), професор  (з 1929 р.) очних хворіб Віктор Феліус Рейс (уродженець Львова, єврейського походження, загинув 1943 р. у гетто)  та ін. Вдосконалювали роботу шпиталів і клінік, покращували медичну допомогу населенню Галичини.

  Деканами медичного факультету обирали З. Штойзінга, В. Новіцкого, А. Цєшиньского, Я. Ленартовіча,  В.Лукасєвіча, Г. Гольбана,  Я. Парнаса, В. Косковского, Н. Ґонсьоровского, А. Юраша, Г. Шрамма та ін. Ректорами університету були обрані професори медицини А. Юраш, Г. Шрамм, З. Штойзінг, В. Сєрадзкі та ін. Уряд змінив (1934) обрання ректора університету, продовжили термін обрання  на 2 роки, обрання ректора став затверджувати Президент Польщі. Дотримувалися правил університетської автономії, хоч влада  часто її порушувала.

        Студентів медицини було кілька сотень, в перші роки українців серед них не було. Кожного року приймали 15-20 студентів. Медичний факультет австро-угорського і польського університету за 45 років (1894–1939) випустив 3023 лікарів.У 1925 році на курсах медичного факультету було не менше 20 студентів. В університеті були „вічні студенти“, які „вчилися“ по 15 років.

Рішення польської влади щодо полонізації університету викликало велике обурення народу. В університеті,  який більше століття Австро-Угорщина створила і  розвивала для українського та польського населення Галичини, влада заборонила викладання українською мовою, приймати на платне навчання українських громадян. В цих умовах   українська інтелігенція, науковці Львова 1921 року заснували нелегально Львівський український (таємний)  університет (ЛУ(т)У або частіше У(т)У).  Подібного прикладу не знає історія Європи. У(т)У  мав філософський, правничий та медичний факультети, а згодом ще і мистецький факультет. Доктори наук обирали Сенат, ректора, деканів університету. Деканами медичного факультету обирали М. Панчишина (який став професором кафедри анатомії) і М. Музику. Серед викладачів були М. Панчишин, М. Музика, І. Куровець, С. Балей, О. Барвінський, І. Свєнціцький  та ін. В У()У було 54 професори,  15 кафедр і близько 1500 студентів. Підпільно працювали перші два курси.  Навчання в університеті відбувалося в умовах суворої конспірації, з переслідуванням та арештами польською поліцією студентів та професорів.  Один раз ректором У(т)У  став Мар’ян Панчишин. Проводилися заняття на перших двох курсах, на яких записалося 185 студентів. Заняття проводилися на квартирах, у приймальнях лікарів, в Українському академічному домі, на вільній природі.

Викладали за європейськими університетськими програмами українською мовою, використовували переважно німецькі підручники та латинську мову. Документи про закінчення двох курсів друкували латинською мовою, свідоцтва видавали від імені ЗУНР і Сенату Української вищої школи. Такі документи – свідоцтва У(т)У – визнавала частина університетів Європи, де приймали студентів продовжувати  навчання. Після закінчення 4-х семестрів студенти виїжджали продовжувати навчання на старших курсах в закордонних університетах. Потрібні кошти  на діяльність У(т)У жертвували українські селяни, міщани, громадські організації. У(т)У, не дивлячись на переслідування польською владою, проіснував 5 років і  відіграв вагому роль у підготовці українських кадрів, зокрема українських лікарів. Діяльність У(т)У припинилася 1925 року, коли влада посилила переслідування поліцією «таємних» занять та відновила прийом невеликої кількості студентів-українців до університету.

            Після поразки ЗУНР  влада Польщі прагнула утворити однонаціональну польську державу шляхом примусової асиміляції не-поляків. Керівники Польщі заявляли, що ніякого українського народу немає, що це вигадка, а русини вже багато століть тому стали частиною польського народу. У 1923 році міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова "українець"і "український", замість них запроваджувалися терміни "русин"і "руський". Замість етноніму "українець"вводили давне визначення часів Речі Посполитої, яке українці перестали зовсім вживати після Першої світової війни.

            Близько 7 млн. українців, раніше підданих Габсбурзької монархії на тодішній  Західній Україні,  виявилися єдиною великою нацією серед дванадцяти націй, що тоді не завоювала незалежності, так само як більший народ українців Східної України. Більшість українців монархії потрапили до складу Польщі, частина опинилася в Румунії та Чехословаччині, піддавалися дискримінації.

            В 1919 році на Західній Україні влада Польщі запровадила надзвичайний стан - постійну готовність армії до придушення повстань, обмеження у пересуванні, комендантську годину.  У штаті державної поліції введено посаду «конфідента» - таємного агента, завданням котрого було постачання для поліції інформації про «антидержавні дії». Для ізоляції та перевиховання «небезпечних русинів» в 1934 році було створено концентраційний табір для політичних в'язнів у містечку Береза-Картузька, тепер смт. Береза у Білорусії. Туди потрапили деякі студенти Галичини.  Коли в Радянській Україні лютував Голодомор, організований владою, коли  галичанам не дозволяли надавати допомогу голодуючим, у Львові було вбито (1933) представника радянського консульства. Це виконав Микола Лемик, якому було 18 років, закінчив українську гімназію, студент математично-природничого факультету Львівського університету.

            Після поразки ЗУНР невелика група офіцерів підпільно заснувала (1920)  у Празі Українську військову організацію (УВО), для продовження збройної боротьби проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця – галичанина, котрий очолював загони Січових стрільців у боротьбі за незалежність.

   Відбулися терористичні випадки. У 1922 році молодий поляк вбив у Варшаві першого обраного Президента Речі Посполитої. У вересні 1924 року УВО підготувало атентат на Президента Польщі Станіслава Войцеховского «за незаконне загарбання Галичини». Вперше Президент приїхав до Львова, відвідав кафедральний храм, був у Церкві св. Юра з митрополитом А. Шептицьким. Бомба, кинута в карету Президента, не вибухнула. 

 Полонізації Західної України сприяв закон 1924 року, що оголосив державною мовою на всій території країни виключно польську мову та реформував школи. Закон заборонив вживання української мови в державних установах, почали ліквідувати українське шкільництво. Якщо за Австро-Угорщини в 1911/1912 н.р. тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/1927 н.р. – лише 845, а в 1937 році залишилося тільки 352. До 1938 року близько 150 православних церков були закриті, а церковні землі конфісковані. В містах і селах Галичини, де прибули осадники, будували польські костели.

              В той час українське населення, яке прагнуло дати своїй молоді вищу освіту в університеті, після розпаду Австро-Угорської імперії  і Королівства Галичини і Володимирії та включення Східної Галичини до Польщі, знаходилося у важких соціально-економічних умовах. Близько 80% українців були селянами, які страждали від земельного голоду та утисків польської адміністрації. Землі, населені українцями, що складали близько 25% території тодішньої Польщі, були аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали центральним районам Польщі дешеву сировину, натомість населення було змушене купувати дорогі готові речі.

            Особливе незадоволення українського населення, насамперед селянства, викликала польська програма колонізації. Польський уряд для посилення «асиміляції» українців з 1920 року проводив посилену політику осадництва, скеровував до Галичини і Волині переселенців з Польщі – так званих осадників. Незважаючи на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських районів Європи, новоприбулі поляки отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. В Галичину висилали сім'ї польських військових, учасників польського-української війни 1918-1919 років, де їм надавалися землі, забрані у власників – українців. На 1938 рік було створено 35 тисяч господарств осадників, найбільше на Тернопільщині та Волині, яким належало 12 % усіх земельних угідь. У села Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків, і ще 100 тис. у міста.  Поляки, які вирішували не обробляти землю, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників, дрібних чиновників міста. В цьому основна причина трагічної конфронтації в 1943-1944 роках між нав'язаною меншиною поляків і корінним населенням українців Волині.

У травні 1926 року Ю. Пілсудський з допомогою армії та при підтримці лівих сил здійснив державний переворот, встановив авторитарний режим «санації» (оздоровлення). Санаційна диктатура прагнула централізувати управління країною, Утиски українського населення привели до численних соціальних конфліктів, почалися (1930) повстання селян, стали спалювати маєтки польських панів. Пілсудчики розпочали брутальну акцію по умиротворенню українських селян, яка увійшла в історію під назвою «пацифікації». Загони поліції та частини військ піддавали жорстоким побоям підозрюваних у «нелояльності», закривали школи, читальні, кооперативи, спортивно-освітні товариства. Зазнали побоїв 1357 осіб, серед них 93 школярів, навіть у віці 8 років. Арештовано кількох провідних українських політиків, 19 послів з УНДО, загинуло 13 осіб. У Львові заарештовано 103 особи. Репресивна акція польських властей продовжувалася від 16 вересня по 30 листопада 1930 року.  Міністр внутрішніх справ заявив у Сеймі, що під час акції затримано 1  739 чоловік, випущено 596, передано судам – 1 143.     

Під час акції було репресовано переважно студентів та учнів шкіл, закрито осередки Просвіти, товариства Сокола, заборонена діяльність Пласту. У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії.  Зазнав пошкоджень від поляків Академічний дім. У 1922 році польські шовіністи напали на осередок українців і внаслідок вибухів бомб було пошкоджено будівлю. На початку 1920-х років в Академічному домі відбувалися лекції  У(т)У.  Коли 1 листопада 1928 року українці відзначали десяту річницю Листопадового чину, проводили панахиду в церкві св. Юра, в місті зібралося біля 10 тисяч  людей. Поліція розігнала патріотичну маніфестацію, арештували близько 200 студентів та українських діячів. Польські міщани намагалися знищити  українські установи  - Товариства Просвіта, Дністер, Академічний дім.

На кінець 1930 року у Галичині залишилося лише чотири державні школи з українською мовою навчання. Завдяки кампанії протестів, розгорнутій у Європі та США, заходом українських політичних сил, така «пацифікація»  викликала великий резонанс у світі,  стала предметом розгляду на форумі Ліги Націй. 

               У Львові проживало (1931) понад 300 тис. населення, в тому числі  українців  49,7 тис (15,9%), поляків -  157,5 тис (50,4%), євреїв -  99,6 тис (31,9 %),  росіян  -  0,5 тис (0,2 %). 

     В Польщі проведено через Сейм (1935)  нову Конституцію, яка фактично скасовувала демократичний устрій і встановила авторитарний диктаторський режим. Посилилося пригнічення не-польської студентської молоді польськими шовіністами в університеті в цілому та на медичному факультеті.  В аудиторіях і лабораторіях були виділені окремі лавки для студентів, які належали до української і єврейської молоді. 7 січня 1938 року видано документ «№ 131/38 Львів, університет: «Лекції і практичні заняття в університеті почнуться в середу 12 січня 1938 р. З метою уникнення хвилювань в житті університету, у зв'язку з так званою справою про лавки, наказую – на основі закону від 15 березня 1938 р. і змін внесених законом від 2 липня 1937 року, студентам і студенткам, які належать до товариств українських студентів, займати окремі місця на лавках правого крила лекційного залу; студенти що належать до студентських товариств євреїв повинні займати місця на окремих лавках лівого крила лекційного залу, решта студентів можуть займати в залі будь-які місця. У випадку утруднення або сумнівання у запровадженні цього розпорядження, необхідно вирішення питання представляти ректору. Врегулювання цих справ студентам забороняється. Проректор Льонтшан». Зростала оплата, студентам доводилося платили за складання іспиту в кінці иавчання.

    В 1939 році уряд Польщі прийняв таємну постанову про виселення українців з етнічних земель, але не встиг її виконати. Це реалізували після Другої світової війни, коли в Польській Республіці провели операцію «Вісла».

    Польсько-українські взаємини протягом усього міжвоєнного двадцятиліття були напруженими, однак були помірковані діячі, які намагалися нормалізувати стосунки. У Варшаві відкрито (1930) Український науковий інститут.  Визначну роль у польсько-українському зближенні відіграв заснований (1932) «Польсько-український бюлетень», на сторінках якого публікувались статті відомих українських і польських діячів. Довгий час в університет не прийняли ні одного викладача-українця, був тільки давній професор А. Соловій.  У 1928 році на численні клопотання українських науковців і послів Сейму відкрито кафедру руської філології, яку  очолював (до 1939 р.) поляк Ян Янув. Відновили викладання східних і південно-слов’янських літератур (1933), яке проводив польською мовою Іларіон Свєнціцький. Міністерство освіти зобов’язало (1936) Вчену раду університету  відкрити кафедру української літератури, але керівництво університету цього не виконало.

  У 1929 році віце-маршалом Сейму Польщі став Володимир Загайкевич з УНДО, в Сенаті - Михайло Галущинський, також з УНДО. Українські парламентарії брали жваву участь у роботі Сейму, подавали численні інтерпеляції. В Сеймі скликання 1928-1930 pоків Український клуб подав 308 інтерпеляцій із загальної  кількості  961. Василь Мудрий був обраний (1938) віце-маршалком Сейму.

   Польська влада перетворювала Галичину на аґрарно-сировинний придаток до корінних польських земель, стримування промислового розвитку вело до погіршення економічного стану. Збільшувалося число малоземельних сільських господарств. У 1926 році в Польщі почали з’являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила економіку. Незабаром вона зачепила вже усі сфери економічного життя‚ була глибшою, ніж в багатьох європейських країнах‚ тривала до 1935 року. Протягом 1930-1935 років збанкрутувало 3 000 промислових підприємств, серед них багато великих фірм. Соціальне становище країни вкрай загострилося, оскільки криза охопила не лише промисловість, а й торгівлю, кредитну систему, валюту, сферу ділових зобов’язань.

   У важкому становищі опинилося й сільське господарство. Майже 9 млн. селян були приречені на практично голодне існування. Гостро давалося взнаки й безземелля. Кількість безробітних у Польщі становила (1931) майже 500 тис. осіб, разом з родинами – 1.5 млн. Почалася чергова хвиля трудової еміґрації. До США, Канади, Бразилії, Аргентини виїхало понад 220 тис українців.

  У 1935-1939 роки стали  стабілізувати внутрішнє становище країни: почалося пожвавлення промислового виробництва, безробіття не зростало. Розпочався процес часткової рееміґрації. До Польщі повернулися близько 45 тис. українських заробітчан, котрі почали вкладати зароблені за океаном гроші у власні господарства та дрібні підприємства, добиватися вищої освіти для своїх дітей.

    Хоч польська конституція 1921 року гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах, на практиці цього не дотримували. Влада Польщі намагалася українців Галичини відокремити від Східної України, продовжувала українців називати русинами. В 1939 році автор отримав польське «Свядецтво Радзеховскей повшехней школи Станіслава Конарскего, 4-ї кляси», в якому писали оцінки предметів:  «єнзик польскі – бардзо добже, єнзик рускі - бардзо добже».

    У 1930-х роках в Західній Україні створилася світська верства інтелігенції, яка налічувала близько одного відсотка  населення (15 тис. осіб). Представники української інтелігенції працювали переважно вчителями, науковцями, службовцями, в кооперативах. Поодинокі особи працювали в сфері юриспруденції, медицини, фармації, інженерної справи, де монополію довго утримували поляки і євреї. Для українців фактично була закрита служба в урядових установах, позаяк усі урядові посади призначалися для поляків. Дискримінація та шовінізм викликав спротив українців, схиляючи їх до переконання, що проблеми освіти та працевлаштування можна розв'язати лише за наявності державності.

        Головною причиною відносно невеликої кількості освічених українців була політика уряду Польщі, спрямована на те, щоб ускладнити для осіб не-польської національності доступ до українських шкіл та до університету. У Львівському університеті частка студентів українців ледве сягала 10%. У Львові в 1934 році проживали 312 231 особа. Поляків було 157 490 (50,7%), євреїв - 99 595 (31,9%), українців - 50 824 (16,2%), німців - 2 131 (0,6%), інших - 2 191 (0,7%). Українці стали більше займалися торгівлею та промислом, старалися набувати будинки.

             Населення Польщі постійно збільшувалося, якщо у 1921 році становило 27,177 млн, то  в 1931 році – 32,107 млн., у 1938 році  становило вже 34, 849 млн. осіб, 30% жили в містах. У 1935 році населення Львова становило 317 216 осіб. Поляки в цей час становили понад 50 % населення, євреї -  близько 30 %, українців - близько 15%. 

            На західноукраїнській етнічній території, що перебувала в складі іноземних держав, належала до Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буковина), Чехословаччини (Закарпаття)  за переписом 1930 – 1931 років проживало 10, 649 600 млн. осіб, з них – 6, 884 8 млн. українців (61,8%), 2, 254 2 млн. поляків (21,2%), 1, 110 8 млн. євреїв (10,4%), 219 3 тис. чехів і словаків (0,9%), 126,2 тис. осіб інших національностей (1,2%).

У міжвоєнному періоді, після створення і падіння ЗУНР, в умовах дискримінації польською владою,  рівень освіти, наукового, культурного, економічного, релігійного життя українського населення Галичини став швидко розвиватися. Після півтора-століття формування нації, визнаної владою Австро-Угорщини, в умовах полонізації в Польщі відбулися великі переміни у розвитку української нації. В цих умовах у міжвоєнний період в Галичині сильно розвинулися та утвердилися дві національні ідентичності, як польська, так і українська.

        В Галичині та у Львові стрімко розвивалися українські суспільні і культурні процеси, піднімався культурний і освітній рівень українського населення. Намагалися розвинути самоврядування, яке вирішувало б політичні, соціально-економічні та культурні проблеми населення. Українці мали близько 12 політичних партій, які відображали дуже різноманітні політичні традиції. У 1925 році шляхом об’єднання існуючих з кінця ХІХ ст партій створено Українське національно -демократичне об'єднання  (УНДО) — найбільшу українську політичну партію у Польщі. Партія ухвалила (1926) програму, що базувалася на ідеології соборності й державності, демократії і антикомунізмі, уклала угоду з польським урядом. Партія брала участь (1928) у виборах до польського парламенту і здобуло 26 мандатів до Сейму (на 40 усіх українців) і 9 до Сенату (на 11);  Посли УНДО виступали за виконання Польщею її міжнародних і конституційних зобов'язань щодо українського населення.

      Утворилася Радикальна партія. В Комуністичній партії Західної України (КПЗУ)  біля половини становили поляки і євреї, в 1938 році Сталін наказав її розпустити.  У 1929 році після кількох підготовчих конференцій представники створеного раніше УВО та студентських груп зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її членів складала галицька молодь, студенти. Розвивалися молодіжні організації  Галичини – «Сокіл», «Луг», «Пласт». 

         Ще 1917 року з ініціативи «Кружка ім. Ганни Барвінок» відбувся з'їзд львівських жінок на якому було створено «Союз українок».  Пізніше жінки Наддніпрянщини   та Галичини  у Кам'янці-Подільському і проголосили заснування «Союзу українок», що охопив жінок усіх частин України. У Львові відбувся (1921)  установчий з'їзд, на якому делегатки від жіночих організацій Галичини, Волині, Буковини та із закордону прийняли статут «Союзу українок». Метою його була активізація жінок, піднесення їхнього освітнього і економічного рівня, суспільної праці, участь у світовому жіночому русі. 

         Одним з найбільших в Галичині було товариство «Просвіта», налічувало (1939) понад 360 тис. членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів. Товариство «Рідна школа» до 1938 року заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Кошти на ті  заходи вносили його члени, число яких із 5 тис. у 1914 році перевершило 100 тис. у 1938 рлці. Робили внески іммігранти із США і Канади. Швидко розвивався «Кооперативний рух» західно-українського суспільства із гаслом «Спирайся на власні сили!» Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу, організували асоціацію «Центробанк». Сільські торгові спілки утворили «Центросоюз», спілка молочних кооперативів – «Маслосоюз». «Народна торгівля»  об’єднала міських торгівців. Кількість українських кооперативів зросла з 580 у 1921 році до 4 000  у 1939 році. Кооперативний рух розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту українців.

     Головним осередком української культури і науки залишалося  НТШ, яке піднімало культурний і освітній рівень українського населення. Його членами в цей час стало понад 200 науковців, опублікували багато праць з  історії, етнографії, археології, літературознавства.  Встановлено зв’язки з європейськими вченими, видано першу Українську Загальну Енциклопедію. Набула світового значення бібліотека україніки НТШ. Розвивалися зв’язки з науковцями радянської України, до ВУАН  було обрано (1918 - 1929) членів НТШ  - К. Студинського, С. Смаль-Стоцького, В. Гнатюка, С. Дністрянського,  І. Горбачевського, М. Возняка, Ф. Колессу, В. Щурата. В процесі арештів і знищення української науки в УСРР вчених Галичини виключили (1934)  зі складу академіків,  припинили контакти ВУАН із НТШ та науковцям Захілної України.   

Впливовою силою в галицькому суспільстві була греко-католицька церква. Найвищим авторитетом для більшості галицьких українців був Митрополит Андрей Шептицький. Його гуманізм, широта поглядів, проповіді і послання  здобули йому загальну повагу. Він протестував проти жорстокої пацифікації в Галичині. У 1929 році було засновано на базі Львівської духовної семінарії перший український вищий навчальний заклад у Польщі - Богословську академію. Очолював  її доктор богослов’я, професор догматики, засновник і голова Богословського наукового товариства  Йосип Сліпий, пізніше Львівський архієпископ. Церква організувала (1933) збір «Українська молодь Христові», в якому взяло участь 50 тис. молодих людей.

Важливим було створення у Львові видавничого концерну Івана Тиктора «Українська преса», який протягом 1929-1939 років видав багато літератури, став самостійним українським видавничим центром. Основною пресовою опорою видавництва стала газета «Новий Час», яку редагував І. Тиктор. Довгий час видавали шість пресових органів:  «Народня Справа», «Дзвіночок», «Наш Прапор», «Комар», «Наш Лемко», «Українська Ілюстрація». У Львові видавали також газети  «Рада», «Воля народу», «Свобода», «Український вісник», «Вперед», «Громадський голос»  «Культура», «Світ», «Львівські вісти». У Перемишлі видавали «Український голос». Для селян видавали 26 газет, які формували світогляд українського селянина, допомагали подолати відчуття власної меншовартості  як бідного трудівника, представника національної меншини у Польщі. Польська цензура часто забороняла видання, декілька років було заборонене «Діло». Упродовж 1932 року україномовна преса Східної Галичини зазнала 343 конфіскації.

Відбувався розвиток української літератури. Поруч з все більшим ознайомленням з творами і вшануванням Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки друкували твори Василя Стефаника, Уляни Кравченко, Марка Черемшини, Петра Карманського, Юрія Шкрумеляка, Богдана-Ігора Антонича, Осипа Турянського, Ірини Вільде, Богдана Лепкого, Наталени Королевої, Андрія Чайківського та ін.

Прихильники музики при участі європейських музикантів заснували у Львові Галицьке музичне товариство, яке почало готувати учнів, створило консерваторію. З часом відкрили драматичну школу, оперну студію.   Розвивався український Музичний інститут, очолюваний С. Людкевичем, В. Барвінським. Вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка у 1920 – 1930-х роках перетворився у поважний навчальний заклад, який плекав національні музичні кадри. У той період сформувалася структура Інституту з орієнтацією на консерваторії західноєвропейського типу. В оперному театрі виступали українці Соломія Крушельницька і Олександр Мишуга. 

Почалося становлення в Галичині  мистецької преси: «Музичний вістник», «Українське мистецтво».  «Ми і світ»,  «Літературні вісти», «Нові шляхи»,  «Вістник», «Критика», «Назустріч», «Обрії», «Хрест Меча» та ін. Журнали висвітлювали мистецькі проблеми, відображали мистецьке життя краю, формували українське мистецтво серед пересічних галичан.  Видавали також журнали «Театр», «Театральне мистецтво», «Кіно», «Жива сцена», «Українська музика», «Вертеп»,  «Літопис».

У 1927 році відкрився сезон но­вого львівського «Українського театру» у Львові під дирекцією Йоси­па Стадника, в залі Музичного Інституту імені Лисенка (вул. Шашкевича, 5). В репертуарі драма «Маруся Богуславка» М.  Старицького, оперета «Прин­цеса цирку» І.  Кальмана та інші.. Юліан Дорош зняв у Львові (1938) перший український повнометражний художній фільм «До добра і краси».

      Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники Іван Труш, Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Йосип Курилас, Леопольд Левицький. Націона́льний музе́й  імені Андре́я Шепти́цького  у 1930-х роках мав більше 80 тисяч експонатів. Активно працювали українські митці, письменники, поети,   художники нового покоління. Львів, один з колишніх інтелектуально-культурних центрів Австро-Угорської імперії, став центром українського національно-визвольного руху, Галичина перетворилася на «П'ємонт України».  

 Розвивалася заснована Є. Озаркевичем Народна лічниця, яку очолювали  Іван Куровець та Тит Бурачинський. За 1938 рік прийняли  41 044 пацієнтів, серед них біля 40% інших національностей. Для надання кращої медичної допомоги  населенню Галичини протягом 1930-1937 років  при підтримці митрополита А. Шептицького та різних громад і осіб збудували шпиталь, якому дали ім’я А. Шептицького. Він мав 3 великі відділи, найновіше європейське обладнання, обслуговував біля 100 хворих, Директором став Тит Бурачинський, допомагали монахи, працювали в шпиталі 15 сестер монашок. Народна лічниця і Шпиталь А. Шептицького могли стати клінічною базою українського університету.

      Підготовлені на медичному факультеті лікарі працювали у Львові, в містах Галичини, у містах Речі Посполитої. Збільшилася кількість українських лікарів, які вступали до УЛТ. У 1919 році стали членами УЛТ М. Панчишин та ще 3 лікарі. У 1920 році вступило 13 лікарів, в т.ч. М. Музика. В наступні роки вступала до УЛТ подібна кількість лікарів. У 1929 році  вже вступило 54, в 1934 р. – 52 лікарі. У міжвоєнному періоді (1919 - !939) вступили до УЛТ 404 лікарі. З 1910 року в Галичині вступили до УЛТ і почали працювати  451лікар. Більшість українських лікарів здобували медичну освіту в університетах Європи.  На Східній Україні університети провадили підготовку лікарів, серед яких появилися українці, засновники Медичної секції створеного у 1907 році Українського наукового товариства (УНТ), що пізніше (1918) привело до створення Всеукраїнської академії наук (ВУАН).  

Відомим лікарем в Галичині став Мар’ян Панчишин, «народний професор», до нього зверталися багато галичан і львів’ян різної національності. Він випускник медичного факультету (1909), з третього курсу працював демонстратором, пізніше асистентом на кафедрі Г. Кадия, з 1912 року асистентом клініки внутрішніх хворіб. Був обраний секретарем Львівського лікарського товариства, де тоді панувала польська мова. Під час війни був лікарем австрійської армії, пізніше допомагав пораненим військовим ЗУНР. Брав активну участь в українських організаціях, вступив до УЛТ (1919), його обирають дійсним членом НТШ (1921). Займається підготовкою до відкриття українського університету. М. Панчишин  став  головою Лікарської комісії НТШ (1924). УЛТ і НТШ почали видавати «Лікарський вісник», після Лікарського збірника перший науковий журнал українською мовою. На першому з’їзді українських лікарів (1924) М. Панчишин виступав з двома доповідями, був обраний до керівного комітету. заснував (1929) «Українське гігієнічне товариство» (УГТ).  У Львові в Народному домі відбувся (1931 3-ій з’їзд українських природників, лікарів та інженерів. Засновано кооператив  «Лікарська самопоміч».  Відома лікарка Софія Парфанович активно виступала в товаристві «Відродження», видавали часопис «Відродження» та більше півмільйона примірників протиалкогольної літератури.

В місті Радехові, де народився автор, відкрили свої приймальні три українські лікарі. В центрі міста у двоповерховому будинку приймав єврейський лікар Мільгром, цей будинок зайняла радянська влада і відкрила там міську раду, досі там урядує мер міста. Про лікарів-поляків не збереглися відомості, діяла «Ubezpieczalnia spolеczna» - страхування суспільне. Батько автора мав «Забезпечальну лєгітимацію» (книжечка на 84 стор.), в якій були фотографії батька і дружини, записаний син. Вписане прізвище і адреса «домового лікаря», «нотатки» - записи про лікувальну допомогу, надану лікарем «повшехного шпіталю»  В. Стехціцкім.

Польські студенти університету давніше (1848) виступали революційно за звільнення Львова від Австро-Угорської влади і частина їх загинула, місце поховання невідоме. В 1919 році польська молодь виступала з військовими  проти армії УГА, яка намагалася повернути українцям заснований ними Львів, пізніше полонізований. Вдалося їм за три тижні звільнити Львів від української армії і влади. Жертв  трагічної польсько-української війни польські та українські громади поховали в різних місцях, на Личаківському та  Янівському цвинтарі. Загинуло багато польської молоді, яку назвали «оборонцями Львова», «польськими орлятами». По війні їх перепоховали на терасі біля Личаківського цвинтаря і вулиці Погулянки, де влаштували польський військовий цвинтар. У міжвоєнний період цвинтар перетворився на некрополь не лише військових, але й відомих політиків, науковців і релігійних діячів міжвоєнної Польщі. Там є могила професора медичного факультету  Л. Ридигера. На Личаківському цвинтарі є могили – пам’ятники ректорів університету, в тому числі русинів-українців, більшості професорів університету.

 У 1926 році почали будувати на Личаківському цвинтарі Меморіальний комплекс та Монумент слави. Поставлено каплицю, катакомби. Поховали там померлих пізніше учасників боїв проти ЗУНР,  проти більшовиків (1920), жертви німецько-польської війни (1939) та Руху опору. Урочисто  відкрили 1934 року Монумент слави, що складався з Тріумфальної арки з двома скульптурами левів та 12 дорійських колон, що утворювали півколо. Роботи по спорудженню Меморіалу велися до 1939 року і не були закінчені. За роки радянської влади могили Січових стрільців та меморіал майже повністю знищили (1971), могили були засипані землею, споруди зруйновані або знесені.  В Україні відновлено могили Січових стрільців та вояків УГА  вбитих поляками та більшовиками. За участю організацій Польщі відновлено Монумент слави на Личаківському цвинтарі, Урочисте відкриття Меморіального комплексу після реконструкції відбулося у 2005 році.

У 1937 році у Львові відбувся ХV з’їзд  лікарів і природодослідників. Львів у 1939 році налічував 345 тис. мешканців, серед яких було біля 160 тис. поляків,  100 тис. євреїв, близько 55 тис. українців.

         В період польського панування, коли проводилася дискримінація українського населення Галичини,  в умовах пом’якшення антиукраїнської політики медичний факультет університету Яна Казімєжа змогли закінчити місцеві українці: С. Кметик (1929), Р..Осінчук (1931), С. Коржинський і М. Лотович (1932), М. Дубовий,  Б.. Собчук, М. Кліпко і Л..Дмоховський (1933); Р. Бариляк, Я. Бачинський (1935), С.  Мартинів і М. Бурачинський, (1936), С.  Барвінський (1939) та ін. Пізніше С. Коржинський, Б. Собчук, Р.  Бариляк і С. Мартинів змогли здобути за довший час (біля 30 років) звання доктора медичних наук, професора Львівського медичного інституту.

        На медичному факультеті університету Яна Казімєжа змогли працювати лише декілька українців: згаданий уже професор акушерства і гінекології А. Соловій (який за Австро-Угорщини друкував матеріали в Лікарському збірнику), С. Коржинський – асистент кафедри педіатрії, Р. Осінчук  -  асистент кафедри внутрішніх хворіб, Б. Собчук – асистент кафедри біохімії. В університетських клініках та загальному міському шпиталі  працювали: М. Дубовий  -  дерматолог, Р. Бариляк – лікар хірургічної клініки, ларинголог Львівської лікарні, С. Мартинів – ординатор терапевтичного відділу, С. Кметик – інфекціоніст, М. Кліпко - хірург та ін.

       Львівський університет Яна Казімєжа у період свого існування спочатку не готував для населення Галичини українських освічених фахівців, зокрема лікарів. Більшість українців змушена були навчатися у Віденському, Празькому, Ягеллонському, Познаньскому та інших університетах. Тільки за 10 років почали випускати невелику кількість  українців лікарів. Влада проводила полонізацію і нищення інших національностей. Виникли порушення автономії університету, втручання влади в організацію вченими роботи факультету, у відбір викладачів і студентів. Вперше в університеті в цьому періоді виникла дискримінація студентів інших національностей, заборонено мову найбільшого в Галичині населення, чим почали наслідувати заборону царською владою Росії української мови в Східній Україні. В цьому періоді в університеті Яна Казімєжа вперше появилися ознаки диктатури панівної нації.

                            (період п’ятий, липень 1941 – липень 1944)    

Складні та трагічні для більшої частини населення Західної України роки московського комуністичного режиму  змінилися роками німецько-гітлерівської окупації. Несподівано 22 червня 1941 року почалася війна Третього Рейху проти СРСР, продовжувалася Друга світова війна. Гітлерівська Німеччина прагнула стати новою арійською світовою імперією, захопила території сусідніх країн в Європі, завойовувала країни  світу. Вперше в історії світу  в Рейху за Гітлера почали ще в 30-х роках масове знищення євреїв, ромів (циган), вбивали психічно хворих, осіб з можливістю шкідливої спадковості.

У вересні 1939 року гітлерівці запровадили програму «евтаназії» - фізичного знищення осіб, «небажаних» для арійського суспільства Третього Рейху, чим сподівалися очистити і вдосконалити расу арійців. Передбачалося знищити в концтаборах дванадцять мільйонів осіб, євреїв, ромів, а також поляків, українців та інших слов’ян, осіб з фізичними і психічними дефектами, безнадійно хворих. Сюди відносили осіб що «не представляють життєвої цінності», «чужі суспільству» таких як політичні опозиціонери, злочинці, бомжі, бродяги, гомосексуалісти, проститутки, наркомани та ін.  На території Третього Рейху, в окупованій Австрії та Польщі, створили концтабори, в яких стали вбивати тисячі людей, найбільше євреїв. В концентраційному таборі Маутхаузен біля Відня загинув (мабуть був вбитий) 1942 року родич автора Мирон Ганіткевич, уродженець м. Сокаль, працював вчителем біля Варшави, арештований гестапо.

Німецькі війська зайняли Львів, Галичину назвали дистриктом та об’єднали із захопленим в 1939 році генералгубернаторством  для окупованих польських земель -  Generalgouvernement für die besetzten polnischen Gebiete. Влада відділила Галичину від Східної України, вважала частиною   генерального губернаторства. Очолював дистрикт Галичини  генерал-губернатор Ганс Франк. Діяли 4 види поліції, окрема поліція безпеки та гестапо. Генеральне губернаторство було поділене на окружні староства, в Галичині було відновлено поділ на повіти і гміни.

 В 1940 році в Генеральному губернаторстві проживало: поляків – 10,69 млн., українців -  4,45 млн., євреїв – 1,9 млн. До 1943 року гітлерівці звезли до губернаторства з інших країн Європи 1,5 млн. євреїв. В так званій  операції «Райнгард» було вбито близько 2 млн євреїв та ромів. В той час на терени губернаторства було переселено з Німеччини 330 тисяч  німецьких колоністів. В дистрикті Галичина було  українців 4,258 млн., поляків 687 тис., євреїв 557 тис.

Почався трирічний період гітлерівської окупації. Поспішний відступ Червоної Армії супроводився трагічними наслідками для десятків тисяч політв'язнів у в’язницях Західної України. 22 червня 1941року у львівських в'язницях НКВС утримувалося 4 960 осіб, ще тисячі були арештовані під час облав і вуличних боїв у перші дні війни.  Протягом тижня з 22 по 29 червня 1941 року НКВС провело масове винищення в'язнів. Масові вбивства відбулися у містах Львові, Самборі, Станиславові, Дем'яновому лазі, Золочеві і Дрогобичі. За звітом начальників НКВС в перші дні липня у трьох львівських в’язницях розстріляно 2 464 особи. У Галичині загинуло до 80 тис. в'язнів.  

30 червня 1941 року Українські національні збори проголосили у Львові Акт відновлення Української Держави, утворили українське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком, на міській ратуші повівав синьо-жовтий прапор. Мар’яну Панчишину запропонували пост міністра народного здоров’я. За кілька днів із встановленням німецької окупаційної влади  український уряд заборонено. 12 липня окупанти арештували Я. Стецька і членів правління.

Характер панування  гітлерівської окупаційної влади на захоплених територіях був застрашуючий, проводили винищення населення, особливо його еліти, провідної верстви. 15 вересня гестапо масово арештувало українську інтелігенцію, у в’язницю на Лонцького потрапило кількасот осіб. Окупанти стали проводити планомірне знищення національної інтелігенції, національної культури, пригноблення релігійного життя, насильну мобілізацію на примусові роботи. З Львівської області було депортовано на роботи до Німеччини 170 370 осіб, з Рівненської – 22 279, зі  Станиславської (назву скорочено) – 68 361, з  Тернопільської – 164 046. У складних важких  умовах праці в Німеччині  багато їх загинуло. 

Виявлені пізніше в Польщі джерела свідчили, що вже в 1939 році, після закінчення воєнних дій в Польщі, німецькі окупанти приступили до реалізації погрому «Акція інтелігенція», яка тривала до 1943 року. В  цій акції в різних регіонах Польщі, на Помор’ї, Мазовші, Сілезії, Великопольщі, в Лодзі, в Кракові замордовано понад 45 тисяч польських інтелігентів – професорів, вчених, наукових працівників. Багатьма свідченнями і документами встановлено, що гестапо ще задовго до вересня 1939 року підготувало списки польської інтелігенції в більших містах країни,  щоб проводити її систематичне винищення.  Планувалося при появі наступних поколінь інтелігенції також їх знищувати.

1 і 2 липня до Львова прибули кілька спецгруп СС (Schutzstaffe) для ліквідації всіх, кого гітлерівці визнали небажаними або ворожими до Третього Рейху. 2 липня 1941 року заарештували професора Політехніки, колишнього прем’єр-міністра Польщі Казімєжа Бартеля. Вночі 3 липня арештували та у ніч на 4 липня приховано розстріляли групу вчених  львівських вищих шкіл та їхніх рідних або знайомих. Згодом виявлено документи, що наказ про знищення львівських професорів віддав шеф СД у Генеральному Губернаторстві, бригаденфюрер СС генерал Карл Шонґарт. Гітлерівці ліквідували насамперед тих польських науковців, які співпрацювали з більшовиками у 1939 – 1941 роках, хоч уряд Рейху налагоджував досить тісну співпрацю з владою СРСР. За отриманим списком затримували тих професорів, які  були депутатами до місцевих рад, їздили влітку 1940 року з колишнім прем’єром  Польщі професором Політехніки  Казімєжем Бартелем  до Москви. Арешти та розстріл інтелектуалів виконала «Айнзацкоманда для особливого застосування», підлеглі Шонгарту гестапівці та їхній голандський співпрацівник Пітер Ментен. Цей же підрозділ за дорученням Гімлера арештував 6 листопада 1939 року групу професорів у Кракові, більшість з яких потім загинула в концентраційних таборах.

Після війни встановлено, що СС затримало професорів університету, політехніки, медичного інституту, зооветеринарного інституту та міської лікарні, їх ріжних, знайомих і слуг. З дому професора Островского забрали 7 осіб. Заарешованих відвозили до будинку «Бурса Абрагамовича» в комплексі гуртожитків Львівської політехніки на нинішній вулиці Бой-Желенського.  Після коротких допитів команда відпустила арештованих слуг і одного професора педіатра Францішка Ґроєра, дружина якого була англійкою, а він сам німецького походження.  Перед світанком 22 львівських професорів, в тому числі 10 професорів-медиків,  2-х доцентів і двох лікарів, разом з рідними і близькими виводили з приміщення по чотири особи на поблизькі схили Кадетської гори (нині – Вулецькі пагорби)  біля теперішньої вулиці Сахарова, де заставили їх викопати дві великі ями. Там на світанку провели розстріли невинних жертв злочинної фашистської ідеології. Насамперед розстріляли вісім професорів, які їздили минулого року до Москви.Територію пагорбів зразу ж прибрали. Гітлерівці пограбували квартири науковців і знищили або вивезли цінні наукові матеріали вчених.   

Цей незвичайний злочин гітлерівці затаїли від світу, доля арештованих залишалася в роки окупації невиясненою. На запити рідних гестапо і окупаційні органи не давали чіткої відповіді, або  декого  називали засланим, декого - померлим. Короткі повідомлення про арешти професорів були опубліковані  в газеиах Лондона і Нью-Йорка. У період гітлерівської окупації доля арештованих вчених залишалася  невідомою, дехто вважав арештованих живими, засланими в концентраційні табори чи у в’язниці.

Після війни встановлено, що в той день були арештовані і загинули від рук гестапівців  41 професор, рідні та знайомі їх, в тому числі 10 професорів Львівського університету та Львівського державного медичного інституту. Професор Антоній Цєшиньскі (59 р.) –  довголітній керівник кафедри стоматології (1913 -  1941). Професор Тадеуш Островскі (60 р.) – керівник кафедри і клініки хірургії  (1932 - 1941). Професор Роман Ренцкі (74 р.) – керівник кафедри внутрішніх хворіб (1920 - 1939).  Професор Ян Грек (66 р.) –  завідувач кафедри пропедевтики внутрішніх хворіб (1939 - 1941). Професор Владислав Добжанєцкі (44 р.) – керівник кафедри шпитальної хірургії (1939 - 1941). Професор Генрик Гіляровіч (51 р.) – професор кафедри хірургії. Професор Вітольд Новіцкі (63 р.) – завідувач кафедри патологічної анатомії (1919 - 1941). Станіслав Прогульскі (67 р.) – професор кафедри педіатрії (1938 - 1941). Професор Влодзімєж Ян Сєрадзкі (70 р.) -  керівник кафедри судової медицини (1900 - 1941).

Гітлерівцями арештовано  найстаршого у Львові сеньора-професора українського походження Адама Соловія (82 р.), довголітнього професора акушерства і гінекології медичного факультету. Коли до помешкання А. Соловія увірвалися гестапівці, він був з донькою і 19-річним онуком Адамом Месовичем, який того року закінчив середню школу. Комісар запитав доньку професора, чи є ще в неї діти. Вона відповіла, що є ще донька. Тоді разом з професором  арештували його  онука.

          Жертвами нацистів стали тієї ночі також лікарі: Єжи Гжендзєльскі (40 р.) - доцент офтальмологічної клініки, Станіслав Мончевскі (49 р.) – доцент, ординатор акушерсько-гінекологічного відділу Загального шпиталю, доктор медицини Єжи Новіцкі (27 р.) – асистент кафедри гігієни, син професора В. Новіцкого. Випадково потрапив до рук гестапівців (зайшов в час арешту до помешкання проф. Я. Грека) і також був розстріляний Тадеуш Бой-Желєньскі (66 р.) – лікар, публіцист, перекладач французької літератури, якому в 1939 - 1941 роках дали очолювати кафедру французької літератури Львівського університету. Казімєж Бартель,  59-річний професор геометрії Львівської політехніки, який тричі був прем’єром Польщі, був страчений 22 липня 1941 року за особливим наказом Гітлера. 

Через два роки,  коли до Львова наближалися радянські війська, у ніч з 7 на 8 жовтня 1943 року гестапо вислало спеціальний загін молодих євреїв із гетто, якому допомогли знайти місце групового захоронення вчених на пагорбах, заставили розкопати його і провели ексгумацію останків розстріляних вчених та їх рідних.

Після відходу гітлерівців з’явилися свідчення деяких учасників цього загону, що ними було виявлено документи і деякі речі страчених професорів. Останки розстріляних перевезли до Лисиницького лісу, де вже давно було створено концтабір для ліквідації полонених і євреїв, там їх спалили разом з іншими жертвами гітлерівців. Рештки костей перемололи на спеціальній машині, попіл розвіяли в Лисиницькому лісі. Так окупанти намагалися затерти сліди своїх нелюдських злочинів. Могили вчених немає.

Керівник кафедри фізіології (1895 – 1934), професор (1935  - 1939) Адольф Абрам Бек, деякий час переховувався в лікарні, перед арештом в серпні 1942 року  (у 79 років) покінчив життя самогубством.

У Львові в жовтні 1941 року гітлерівці створили великий Янівський концентраційний табір,  куди зганяли політичних в'язнів, військовополонених, найбільше  євреїв. Гестапівці зібрали оркестр, який заставляли щоденно виконувати для жертв «танго смерті». За час існування табору в ньому знищено до 200 тис. людей.  Другий  Сирецький концентраційний табір влаштували в червні 1942 року в Києві, в ньому загинули біля 30 тис. осіб. Два злочинні гітлерівські концентраційні табори на Україні були пізніше визнані на міжнародному рівні. В Києві найбільше жертв було у Бабиному Яру. де гітлерівці вбили біля 100 тис. українців, євреїв (найбвльше), циган, військовополонених, пацієнтів психіатричної лікарні та ін.

 Між Львовом і Любліном, недалеко Рави-Руської,  в с. Белжець  у 1940 - 1942 роках створили концентраційний табір Белжець, в якому щоденно вбивали в трьох газових камерах 15 тис. в’язнів. Привозили для страти людей з Любліна, Львова, усієї Галичини, а також з  Чехії, Словаччини, Австрії, Німеччини, Голландії (Нідерландів), Бельгії, Норвегії. В серпні 1942 року до концтабору Белжець депортовано 50 тис. львівських євреїв. З міста Радехова, де жив автор, за документами  Генералгубернаторства 15.09  та 7.10.1942 року депортовано до табору 2 400 осіб. Тут загинули сотні тисяч євреїв, невідома кількість поляків, українців, ромів. На місці концтабору смерті після війни створено символічне Місце Пам'яті,  кам'яний мавзолей-музей на площі захоронених жертв, нагадує історію гітлерівського геноциду.

Євреїв спочатку переселяли в окремі гетто, а пізніше вивозили в концтабори, де розстрілювали або вбивали газами. Єврейське населення Львова, Галичини і України в ході війни було майже повністю винищене. В м. Радехові в 1941 році батько автора повів  школяра до зубного доктора Фаля, який мав будинок біля центру міста. Поставив пломбу в молярний зуб, який зберігався 25 років. Через якийсь час батько з сумом повідомив, що Фаль з родиною закінчив життя самогубством (отруєнням), коли починали вивозити усіх євреїв з міста і повіту до гетто в Кристинополі (тепер Червоноград), а звідти ло концтаборів. Деякі українці, священики, митрополит Андрей Шептицький приховували євреїв від гітлерівської страти. Пізніще священика Омеляна Ковча та інших визнали в Ізраїлі «Праведниками України».

Окупанти повсюди без суду та слідства вішали й розстрілювали поборників української самостійності. В Києві від рук нацистів загинув 621 член ОУН, по всій Україні – кілька тисяч. Гітлерівські окупанти в Києві закатували, розстріляли або вбили в душогубках понад 195 тис. жителів України. Багато українців загинуло серед 3 млн знищених окупантами радянських військовополонених. Гітлерівці замордували українців лікарів: професорів П. М. Буйка (Фастів), Б. П. Кучеренка, О. Лазуренка (Київ), лікарів Костя Воєвідку (Станислав), Ганну і Петра Рощинських (Кременець) та багато інших. Спланований керівництвом Третього Рейху геноцид народу України мав наперед визначений кінцевий результат – звільнення «життєвого простору»,  проводили його шляхом прямого знищення великої кількості жителів.

            Після Другої світової війни було встановлено, що   гітлерівці проводили Голокост, знищили біля 6 млн., найбільше євреїв. На догоду Гітлеру деякі продажні аморальні науковці-євгеніки висунули расистську теорію про вищість «арійської раси», до якої належали німці та інші нордичні германські народи, над усіма іншими етносами та націями.

            В Галичині влада губернаторства заборонила діяльність вищих шкіл, в тому числі  університету, Львівського медичного інституту. Відкрито заборонену комуністичною владою Лікарську палату, але не дозволено відновити Українське лікарське товариство. Ліквідували більшість медичних закладів та безоплатну медичну допомогу. Обов’язкове щеплення дітей проти хворіб було припинене, лише в окремих районах щеплення проводили за оплату. Залишилося мало лікарів. Для більшості населення спеціалізована медична допомога була недоступна. Надзвичайно негативні наслідки мало скасування безплатної медичної допомоги. Під час окупації всі відносини населення з медичним персоналом регулювалися як приватні, на засадах плати за надані послуги. Це було не під силу більшості населення й суттєво впливало на доступність медичних послуг. Через руйнування лікувальних закладів та відсутність фахівців для більшості хворих стала недоступною спеціалізована медична допомога.

1 липня 1941 року видано розпорядження всім працівникам медичного інституту з’явитися на своїх місцях праці. Більшість співробітників медичного інституту з'явилися на кафедрах і в клініках, але доля інституту залишалася невідомою. Щоб забезпечити збереження кафедр і клінік медичного інституту уряд генерал-губернатора 4 липня призначив професора Мар’яна Панчишина «комісаричним управителем» інституту. На теоретичних кафедрах залишено лише професорів, інших співробітників звільнено. В клініках і амбулаторіях збережено працівників, однак велику частину клінік і шпиталів зайняв німецький військовий шпиталь, кількість шпитальних ліжок зменшилася з 1800 до 900. М. Панчишин опинився на чолі недіючого медичного інституту. Він призначив свого працівника Романа Осінчука директором клінік, якому вдалося зберегти штат клінік (крім євреїв).

М. Панчишин і доктор Я. Гинилевич наполегливо добивалися можливості відновити роботу медичного факультету, готувати українських лікарів, організувати навчання українською мовою. У листопаді 1941 року влада вирішила формувати німецьку школу «Державну медичну академію». Директором  призначили доктора професора-терапевта Карла Шульце, який закінчив університет Мюнхена (1929), працював у шпиталях Мюнхена, Женеви, Парижа, був (1939 - 1941) військовим лікарем. Кафедру патологічної анатомії стала очолювати Гелена Шустер – уродженка Львова. Закінчила медичний факультет Львівського університету (1912), асистент і  доцент кафедри патологічної анатомії Львівського університету (1918 - 1921, 1937 - 1939).

Організація викладацької роботи продовжувалася майже рік, назву змінено на «Державний медичний інститут». Крім викладачів польського університету М. Панчишину вдалося призначити в клініки українців: Я. Гинилевича, Р .Осінчука, Я. Максимонька, Я. Малиса, О. Подолинського, Б. Гординського, С. Мартиніва, Д. Луцика, Н. Лук’яновича, І. Мрица, Я. Воєвідку. С. Барвінського, С. Кметика, Я. Хомина, О .Фаріон, В. Келемана, С.  Коржинського, С .Юсько, Н. Левицьку, С. Парфанович, В. Кіналя, М. Подільчака, О. Скороход, С. Кривокульського, О. Коваля та ін.

На теоретичних кафедрах були залучені українські  викладачі М. Бурачинський (анатом), Т. Мучій (гістолог), В. Кассараба (патологія), Б. Мриц (судова медицина). Відновлено  кафедру історії медицини з професором В. Зємбіцкім, на ній працював також українець Я .Бачинський. На фармацевтичному факультеті був фізик професор А.  Ластовецький, хімік-фармацевт Є. Вертипорох (декан фармацевтичних курсів), на фармакогнозії - асистент П. Мельничук, було ще 15 викладачів-українців.

В січні 1942 року відбулася нарада кількох вищих шкіл Львова, на якій вирішено почати навчання в квітні. Окупаційна влада заборонила надавати  академічні звання або  ступені. У травні інститут перейменовано в «Державні медично-природничі фахові курси» (ДМПФК), які мали лікувальний і фармацевтичний факультети. Наряду з 13 професорами  поляками і  М. Панчишиним працювало 44 викладачів - українців в клініках і 6 викладачів на теоретичних кафедрах. Переважний або виключно український склад викладачів мали клініки хірургії, внутрішніх хворіб, акушерства та гінекології. Повністю укомплектовані викладачами-українцями були суміжні кафедри – хімії, німецької мови, майже повністю – фізики. Проф. М .Панчишин і його колеги прагнули, щоб курси мали ознаки української вищої школи. В деяких заняттях викладачі переходили на українську мову,  вона звучала поза аудиторіями, в спілкуванні викладачів-українців із студентами та хворими.

На медичних кафедрах і в клініках працювали 52 науковці-поляки. Історію медицини продовжував читати проф. В. Зємбіцкі. Викладачі-поляки нерідко користувалися польською мовою викладання. На кафедрах фармакології, фізіології (перший рік), судової хімії, гігієни і бактеріології, у відділі урології були лише поляки викладачі. Загальна кількість викладацького складу курсів становила 114 осіб. В інституті стали працювати троє фольксдойчів – два лікарі та секретарка.

Після тривалого прохання українських вчених Львова генеральний губернатор Г. Франк і Берлінська влада дозволили 14 квітня 1942 року відкрити роботу ДМПФК на базі  колишнього медичного факультету університету і медичного інституту. Влада припинила надання університетських ступенів і звань, але за науковцями повністю зберігалися права самоврядування, формування медичних навчальних програм; студентів не переслідували, приймали більше українців. Навчальні програми принципово не відрізнялися від передвоєнних (до 1939 р.). Ніяких «ідеологічних предметів», лекцій чи зібрань не було.  Не планували виховання в дусі вірнопідданості гітлерівській владі, не нав’язували фашистської ідеології. Влада не проводила жодних перевірок навчальних програм, лекцій чи семінарів, професори, керівники кафедр і клінік, на свій розсуд і вибір організували навчальну роботу. Окупанти вимагали лише користування німецькою мовою, ставили певні національні обмеження до зарахування студентів. Навчальний рік поділено на триместри, навчання було платним. Оплата професорів і викладачів була невисокою.

У квітні 1942 року на курси прийнято 722 особи, біля  85% українців і 14% поляків. В той час у Львові проживало поляків 172,7 тис. (54%), українців 83,6 тис. (26,1%), євреїа 50 тис. (15,6%) та 3,3% інших.  На прийом студентів впливало гестапо та окупаційна влада. На  старших курсах переважали польські студенти. Прийнято студентів зі Східної України, вони  становили 10%  від загального числа студентів.

Протягом 1942 - 1943 років закінчили навчання 143 особи. Замість дипломів видавали довідку-посвідчення та листок про здачу лікарських екзаменів. Випускникам, українським і польським лікарям, суворо не дозволяли лікувати німців. У липні 1942 року оголошено, що випускникам Львівського медичного інституту 1940 і 1941 років необхідно повторити іспити і нострифікувати дипломи. Це досить формально провела комісія, очолювана професором З. Штойзінґом, було нострифіковано 160 дипломів, в т.ч. 55 українцям.

Восени 1943 року  в ДМПФК навчалося  вже 1577 осіб, із них 1238 українців, 322 поляки, 17 інших національностей. На фармацевтичних курсах навчалося 113 студентів, з них 75 українців.

В 1943 - 1944 роках при відступі окупантів із Східної України на фахових курсах стали працювати приїжджі зі сходу вчені-медики, які боялися репресій комуністичного режиму. Це були професори фтизіатрії Василь Плющ,  фізіології -  Валентина Радзимовська і  Ніколай Попов (росіянин з П’ятигорська,  який викладав фізіологію  після арешту гестапівцями проф. М. Вєжуховского), хірургії - Борис Андрієвський, лікар-психіатр -  Антін Лук’яненко, зоолог - Михайло Ветухів, професор  фармацевт-хімік Євген Вертипорох.

В роки німецько-гітлерівської окупації фашисти проводили  надзвичайні жорстокі акції. В масових репресіях окупанти знищили біля 500 лікарів-євреїв Львівщини. У листопаді 1942 року гестапо арештувало 10 польських професорів і викладачів, але директор ДМПФК  К. Шульце з великим трудом добився їх звільнення. Хоч студентів курсів не репресували, все це створювало  атмосферу жаху. Потрібна була велика сила волі, відвага, твердий характер, віра в близьке краще майбутнє  щоб викладати і навчатися в таких умовах.

Окупаційна влада  підсилювала ворожість польської шовіністичної молоді та українських студентів, нацьковувала взаємно українців і поляків, Погіршувало стан українців польське підпілля. Поляки розвивали (1939 – 1945) на території Речі Посполитої  підпільні збройні сили – Армію Крайову (АК), яку вважали  одною з найчисельніших  «підпільних армій» тодішньої Європи,  досягала близько 380 тис. осіб. Підпорядкована польському еміграційному урядові в Лондоні та підтримувана західними союзниками АК боролася проти гітлерівських окупантів в Губернаторстві, а також проти націоналістичних збройних формувань - українських, білоруських і литовських. Створили ряд Округів АК, на Західній Україні  Львівський, Станиславівський, Тернопільський, Волинський, Полісся. Вояки АК вважали Західну Україну територією Польщі, В АК були випускники університету, які за Австро-Угорщини і за Речі Посполитої вороже ставилися до українців та до євреїв. Деякі групи поляків співпрацювали з гітлерівцями, брали участь у ліквідації євреїв, у боротьбі з українцями.

Наявність польського підпілля привела до важких трагічних подій на Волині, в Підляшші. До 1938 року в села Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків - осадників, ще 100 тис. переселилися у міста. Це стало основною причиною конфронтації, нав'язаної між меншиною колонізованих поляків і корінним населенням українців. Найбільш драматичні події розгорнулися 1943 року. У Львові трагічно загинули професори Болеслав Яловий, Андрій Ластовецький, Олександр Подолинський, передчасно помер переслідуваний професор. Мар’ян Панчишин.

На початку 1942 року почалося формування на Волині Української повстанської армії (УПА), яка ставила мету створити Українську Самостійну Соборну Державу,  боролася спочатку з гiтлерiвсько-фашистським режимом, опісля (1944 – 1949) із сталiнсько-комуністичним режимом. Студенти ДМПФК стали прислуховуватися до подій фронту і підпілля. Українські лікарі надавали допомогу підпільному Українському Червоному хресту (УХЧ). Змінювалося ставлення німецьких чиновників, стали говорити з директором К. Шульце про перейменування курсів у Львівську медичну академію. Проте у березні 1944 року надійшло розпорядження закінчити навчання. Планувалася евакуація курсів, інвентарів та бібліотеки до Кракова і продовження там їх діяльності. Деякі абсольвенти продовжували складати іспити до початку липня. Конкретних даних про кількість підготовлених лікарів і провізорів у 1944 році не знайдено, можливо це було 100 – 200 осіб.

Різко змінилося населення міста.  Кількість всього населення у Львові в 1943 році зменшилася з 300 тис.до 209 тис.,  поляків було 131 тис., українців – 63 тис., про німців та інших не подано. Якщо в 1931 - 1940 роках  у Львові жило близько 100 тис. євреїв, то в 1941 році їх було 76 тис., в 1942 - 50 тис., а в 1943 році вважали, що в місті вже нема євреїв.

Ряд професорів і викладачів ДМПФК, які брали активну участь у національно-визвольному русі, подалися на еміграцію. Це були Р. Осінчук, Я. Гинилевич,  С. Парфанович, Л. Максимонько, Б. Андрієвський, В. Плющ, Є, Вертипорох, В. Радзимовська, І. Мриц, О. Мриц, В. Кассараба,  Я. Воєвідка, Б. Гординський, С. Кривокульський, Н. Лук’янович. Вони стали активними діячами української медичної діаспори.

Згодом частина викладачів курсів  змогли продовжити науково-педагогічну роботу в  УРСР у Львівському медичному інституті. Це Ю. Децик, С. Юсько, Д. Луцик, С. Мартинів, М. Подільчак, С. Барвінський, В. Келеман, І. Кенс, С. Коржинський, Б. Собчук, Я. Бачинський (репресований), С. Кметик (репресований), Т. Вільчинський.

Із числа студентів курсів вийшли  пізніші українці доктори наук, професори в Галичині: Д. Макар, О.  Винницький, Любомира Луцик, М. Шеремета, Л. Січкоріз, Р. Рудий, С. Кіт, А. Лемішка, Р. Кенс, А. Хома.  Із студентів вийшло багато лікарів української діаспори, зокрема видатні фахівці, громадські діячі, меценати – П. Пундій, П. Джуль, М.  Дейчаківський,  П. Моцюк, Я. Барвінський, В. Білинський, Н. Білозор-Коропецька, С. Ворох, Ю. Городиловський, С. Дудяк, В. Зарічний, М. Козак, Є. Стецьків, Р. Филипович, М. Фішер-Слиж, Б .Шухевич та ін.                               

Потрібно виправити замовчування в УРСР історії цієї Львівської вищої медичної школи. Викладачі та студенти курсів не прислуговували окупантам, не діяли на шкоду українському народу, у надзвичайно важких окупаційних умовах готували лікарів і провізорів. За свою відданість справі підготовки лікарів для народу Мар’ян. Панчишин, Олександр Подолинський, Андрій Ластовецький і Болеслав Яловий заплатили найвищою ціною – власним життям.

В Україні було мало відомо, що в роки гітлерівської окупації у Львові таємно діяла Рада лікарського факультету (виділу) університету, яка проводила таємне навчання польських студентів. Викладачами і габілітантами були 10  професорів, очолював К. Яблоньскі, декан – проф. Т. Залевскі, продекан – проф. Б. Яловий. Професор Р. Вейґль допомагав і віддавав Раді своє приміщення закладу (кафедри) загальної біології в університеті  на вул. Миколая (тепер Грушевського, 4). Після закінчення Другої світової війни Міністерство освіти Польщі затвердило тайно проведену габілітацію лікарів.

                        (шостий період, 1944-1991)            

          27 липня 1944 року Червона армія звільнила Львів від гітлерівських окупантів. Військові та партійні органи відновили  радянську владу і тоталітарну комуністичну диктатуру. Одразу  наказали  польським підпільним військам АК скласти зброю і приєднатися до Червоної Армії, або до радянсько-польської армії. Вже 1 липня всіх командирів АК у Львові було запрошено до радянського штабу, де їх одразу заарештували і відправили в тюрму на Лонцького. Згодом  їх усіх засуджено на 10-20 років і вивезено в Сибір.

Після масового вбивства гітлерівцями євреїв та інших, еміграції частини українського населення та з поверненням до Львова евакуйованих в 1941 році осіб у Львові було лише 150 тис. населення (до 1939 року було 345 тис.). В жовтні 1944 року кількість жителів у Львові становила  154 тис., в тому числі 40,6 тис. українців, 103,4 тис. поляків, 8,5 тис. росіян, 1,7 тис. євреїв. Єврейське населення Львова в ході війни було майже повністю винищене гітлерівцями. За іншими даними при визволенні міста Львова в ньому знаходилося 3400 євреїв.

 В Західні області було скеровано (1945) понад 35 тис. партійних працівників і 3 500 спеціальних пропагандистів. На 1 січня 1946 року прибуло близько 80 тис. партійних, радянських, господарських та інших керівників партійного та державного апарату. Прибуло багато переселенців зі сходу в заклади промисловості, транспорту, освіти, в наукові та культурні установи. Масу демобілізованих офіцерів залишали на постійне проживання в містах Західної України.

У жовтні 1944 року відновлено попередній (1939-1941) Львівський державний медичний інститут. В перші дні виконуючим обов’язки директора призначили Максима Музику – члена НТШ, колишнього заступника директора медінституту (1939-1941). Незабаром приїхав директор  Тимофій Глухенький, уродженець Чернігівщини, професор терапевт, який до цього працював в Ростові, Іжевську та ін. Він поселився в двоповерховому будинку, який збудував собі М. Панчишин  (в 1925 р.), де влаштував рентгенівську апаратуру, приймав численних хворих з Галичини. Заступником директора залишався до 1948 року М. Музика. Заступником директора інституту з навчальної роботи став львів’янин П. Мельничук, видав накази про викладання українською мовою. Ліквідували  діючу на фахових курсах кафедру історії медицини, відкрили військову кафедру та кафедру латинської мови.                 

У 1944 році, на відміну від 1939 року, прибули зі Сходу УРСР та з СРСР багато професорів медицини. В медичному інституті почали працювати  професор топографчної анатомії І. В. Студзінський (з Києва), професор хірург Г. П. Ковтунович (з Душанбе), доктори мед наук ортопед-травматолог Г. Ф. Скосогоренко (з Душанбе), хірург Георгій Караванов (з Харкова), терапевт Ніколай Кевдін (з Туркменістану, росіянин), доцент дерматовенеролог Тихон Глухенький. Пізніше (1945) прибули професор судової медицини  В. П. Ципковський (з Іжевська і Києва), професор очних хворіб А. М. Родигіна (з Іжевська), професор фармаколог з армії Г. О. Петровський, професор невропатолог Д. І. Панченко з армії, професор анатом О. А. Отелін (з Харкова), професор патологічної фізіології Г. В. Пєшковський (з Сталінабада), доктор медичних наук мікробіолог Л. А. Чорная (з Душанбе), доцент патологоанатом М. В. Войно-Ясенецький (із Сталінабада), доцент терапевт В. І. Чернов. У 1946 році прибули професор терапевт В. Х. Василенко, професор отоларинголог С. В. Міхайловскій (з Башкірії),  доктор мед.наук - інфекціоніст Г. Г. Хоменко (із Києва) та ін.

 Професори медичного факультету польського університету (одинадцять осіб), які залишилися після вбивства гітлерівцями десятьох професорів, продовжували працювати в інституті. По змозі проводили свої дослідження, опублікували 70 наукових праць в радянських і закордонних журналах. Найбільш активно вели наукову роботу професори Р. Вейгль, Ф .Гроєр. Кафедру латинської мови очолив (1944) Микола Панчук, уродженець Станиславівшини, закінчив філософський факультет Львівського університету (1912), учитель гімназій Львова. Перші роки оплата професорів була низькою, студентам давали також невисокі стипендії.

Уже в серпні 1944 року був оголошений набір на всі курси. По вступних іспитах на 1-ий курс лікувального факультету зараховано 469 студентів, із них 50 чоловіків. Серед них значна кількість демобілізованих із армії, після поранень на фронті.  На старші курси прийняли частину студентів ДМПФК  та переведених з інших медичних інститутів УРСР.. 1 жовтня в інституті розпочали новий навчальний рік 1062 студенти лікувального і фармацевтичного факультетів. Повернено комуністичні програми навчання. В інституті відкрито спецчастину  - відділ  МВС (1946 р., з 1953 р.  -  КДБ), який займався шпигунською роботою, виявляв «антипартійних» осіб, запроваджував донощиків («секретных сотрудников» – сексотів) в інституті у кожній групі співробітників і студентів, впливав на рішення керівництва.

  Прийом студентів знаходився під контролем партбюро, спецчастини та керівництва інституту. Наступного року на навчання була зарахована значна кількість демобілізованих фронтовиків,  росіян, євреїв, уродженців інших республік СРСР. Частину вступників приймали за рекомендацією партійних організацій та начальства.  Викладачам, які приймали вступні іспити, давали вказівки щодо частини вступників (особливо медалістів) – кого можна прийняти, кого не можна. Часто оцінку ставили не за відповіді на екзаменаційні питання, а за вказівкою «зверху».

Дипломи лікарів виписували тільки російською мовою.По закінченню навчання дипломованих лікарів скеровували на 3 роки на роботу в Галичині та в інших областях УРСР.  Після відпрацювання за скеруванням  молоді лікарі могли залишатися, або переходити в іншу медичну установу в іншому населеному пункті.

В цей період викладачів не вистарчало. З 226 осіб професорсько-викладацького складу, що працювали в інституті перед початком війни, залишилося 95, серед них 18 професорів, 13 доцентів та 64 асистентів і викладачів. Бракувало 14 професорів і 3 доцентів, які  були страчені  гітлерівцями або загинули у 1941 році. Стали запрошувати студентів старших курсів  викладати теоретичні дисципліни студентам першого і другого курсів. Директор Т. Глухенький умовив студента 4-го курсу Едуарда Фрайфельда  стати викладачем  нормальної анатомії. Згодом (1946)  він став асистентом, проводив заняття у групі автора, багато років був кваліфікованим доцентом і активним громадським діячем. Засновано (1947)  Студентське наукове товариство (у автора посвідчення № 3).

Після закінчення Другої світової війни у 1945 році  влади СРСР і Польщі  запровадили процес репатріації українського, польського і німецького населення. Після війни СРСР віддав Польщі землі УРСР – частину Лемківщини, Закерзоння, місто Перемишль.  Польська влада провела  переселення українців, які народилися і багато років проживали на українських землях у Закерзонні, Надсянні, на Лемківщині і Холмщині до Галичини та в інші області УРСР. В процесі переселення прибули 122 622 українські родини (482 880 осіб). За соціальним складом найбільш чисельну категорію «самостійного» населення становили селяни – 286 858 осіб. До  «несамостійної» категорії зараховували дітей, людей пенсійного віку, інвалідів, до них належали 182 944 особи.

       Одночасно проводилося репатріація  з Галичини до Польщі. Протягом 1944 - 1946 років  репатріювали з УРСР до Польщі  776 200 поляків, 32 800 чехів і словаків, 447 600 німців, які були переселені гітлерівцями на українські землі. З Галичини переселено 752 100 поляків.  Поляків і німців переселяли з Галичини на території Польщі та отримані з Східної Німеччини. Поляки багато століть домінували серед мешканців Львова, після війни та переселення. польська етнічна громада у Львові перетворилася з домінуючої більшості у нечисленну меншість. В 1946 році після репатріації у Львові із 160 тис. поляків 1939 року залишилося тільки 15 тис. З колишнього довоєнного (1939) населення Львова  в 1946 році залишилося в місті лише 30 тис. осіб.

З більшістю польського населення у 1944 – 1946 роках переїхали зі Львова до Польщі польські вчені. Виїхали майже всі польські професори медицини (10 осіб) і викладачі та лаборанти (кілька десятків осіб), які багато років працювали в медичному факультеті, згодом в медичному інституті. Переїхали, переважно до нового відкритого польського університету в м. Вроцлаві (колишній німецько-польський Бресляу, який після війни віддали Польщі). Влада організувала приїзд до Львова на їхнє місце та на місце вбитих гітлерівцями вчених професорів і доцентів зі східних областей УРСР та з СРСР.

Професор анатомії Ю. Марковскі виїхав (1944) до Польщі, незабаром його замінив проф. А. Любомудров з Росії (Іваново). Йому була надана велика квартира професора Г. Кадия на 2-му поверсі анатомічного корпусу, де він проживав близько 20 років, приймав у свята своїх співробітників та знайомих. Професор біології Р.  Вейґль виїхав (1945) до Краківського університету, його замінив проф. М. Єфімов з Москви. Отоларинголог Т. Залевскі виїхав до Вроцлава (1944), незабаром його замінив С. Міхайловскі з Башкирії. Хірург А. Ґруца переїхав до Варшави (1944), його замінив С. Скосогоренко (єврейського походження) з м. Душанбе. Професор гігієніст З. Штойзінґ виїхав (1945) до Вроцлава, замінив його професор білорус В. Мартинюк з Києва. Дерматолог Я. Ленартовіч виїхав (1946) до Вроцлава, його замінив Т. Глухенький з м. Орджонікідзе. Патофізіолог Б. Ґендош  виїхав до Кракова (1945), його замінив Г. Пешковський із Сталінабада.

Історик медицини професор В. Зємбіцкі виїхав (зі своєю великою науковою бібліотекою) спочатку до Кракова, потім перебрався до Вроцлава. Дерматолог Р. Лещиньскі  і невропатолог Г. Гальбан виїхали в пенсійному віці. Лише педіатра Ф. Ґроєра, який виїхав в Польщу (1946), замінив його учень, українець, доцент С. Коржинський. Після від’їзду до Москви Я. Парнаса (1941) кафедру біохімії згодом також очолив львівський українець доцент Б. Собчук. Залишився працювати в медичному  інституті  до похилого віку (до 76 р.) поляк, професор фармакогнозії Тадеуш Вільчиньскі.

Влада Польщі, в період перебування країни у Кремлівському«соціалістичному таборі», здійснила (1947) військово-політичну операцію «Вісла». Понад 150 тис. українців були примусово виселені зі своїх родинних місць і розпорошені по території Польщі, переважно на «повернуті землі».  Продовжили подібні до колонізації заходи з метою завершення полонізації Польщі, ліквідації територій, заселених українцями.

Друга світова війна привела до знищення аграрного господарства УРСР, зруйнованими були тисячі колгоспів і радгоспів, залишалося мало людей придатних до праці. За вказівками з Москви встановили в УРСР надзвичайно великий план здачі зерна державі, що вважали сталінською політикою хлібозаготівель. До Києва прислали нового партійного керівника Л. Кагановича. Посуха та забір і продаж зерна за кордон  привели в УРСР у 1946 – 1947 роках до голодомору сільського населення, загинуло біля 1 млн людей. В Західних  областях голодомор менше проявився, найбільше потерпіла Чернівецька область, менші зміни були на Львівщині. Частину селян захищали від забору у них зерна відділи українських повстанців. В медичному інституті діяла карточна система, яка давала змогу не вмерти з голоду. Викладачам і студентам видавали мало продуктів, ціни на них різко підвищилися, буханець чорного хліба коштував 100 - 150 карбованців.

             В грудні 1947 року партбюро ЦК ВКП(б) прийняло рішення про скасування карткової системи і проведення грошової реформи. Вилучили з обігу зайву грошову масу, в три рази зменшили обігову грошову масу. Студентам і викладачам інституту проводили біля головного корпусу обмін невеликих грошей –один новий карбованець за десять старих. В кого були великі нагромадження грошей - їх не обмінювали. Запровадили обов’язкові «позики», відбирали значну частину зарплат і стипендій.

  По закінченню Другої світової війни в Галичині, у Львові, в медичному інституті  продовжувалася складна і напружена обстановка. Продовжувала  боротьбу за незалежність Українська повстанська армїя (УПА),  ускладнювала ситуацію наявність польських підпільних відділів Армії Крайової (АК). Після звільнення Львова від німецьких окупантів АК почала  1 серпня 1944 року з жителями Варшави Варшавське повстання з метою встановити в столиці польську владу. Червона Армія поблизу не підтримала повстання, воно було жорстоко придушене гітлерівцями. За 63 дні повстання загинули 10 тисяч повстанців, 17 тисяч потрапили в полон, 7 тисяч пропали безвісти. Загинуло близько 150 тисяч цивільного населення Варшави, велика частина міста була зруйнована.

  Комуністичний уряд Польської республікиофіційного 19 січня 1945 року розпустив АК.  Частина вояків продовжувала до кінця 1945 року боротьбу проти комуністичної влади, проти українського населення і УПА на території колишньої Польщі. Траплялося, що колишні збройні загони АК домовлялися з УПА і виконували спільні збройні операції. За даними НКВС  до 1 вересня 1945 року у Львівській області заарештовано 3 319 вояків АК, комендантів Львівського обшару АК.

1 листопала 1944 року помер митрополит Андрей Шептицький у 80-му році життя. Єпископа Йосипа Сліпого, який перебрав провід над Галицькою митрополією, арештували разом з іншими українськими католицькими владиками 11 квітня 1945 року, засудили на 8 років важких робіт. Наступного року влада своїми  репресіями і насильством реалізувала  «самоліквідацію» Української греко-католицької церкви.

По закінченню Другої світової війни в Галичині продовжувала  боротьбу за незалежність Українська повстанська армїя (УПА). В УПА відійшли (1944) студенти  інституту Володимир Манюх, Олександр Король;  Василь Ониськів помагав УПА проводити санітарні курси. Викладачі і студенти Львівського медичного інституту, лікарі зазнали репресій. В 1945 році загинули в УПА асистент Антін Кольман,  Степан Олесницький. У 1946 році енкаведисти вбили студентів інституту  Богдана Коваля та Петра Городника. 

В селі біля Яворова енкаведисти замордували (1944) лікаря Юрія Липу – видатного громадського діяча, письменника, поета, публіциста, сина Івана Липи. Він закінчив Познаньський університет (1929), організував у Варшаві Український Чорноморський інститут, опублікував більше 50 актуальних праць, на львівщині проводив підпільні курси для медсестер УПА. Автор «всеукраїнської трилогії»: «Призначення України» (1938), «Чорноморська доктрина» (1940), «Розподіл Росії» (1941).

Органи МВС (раніше НКВС) арештували, заслали або довели до загибелі багато викладачів і студентів інституту. Були засуджені (1948-1949 рр.) студенти Плюгавка Андрій, Зубрицька Ольга, Буряк (Бусол) Галина, Вовк Марко, Росовська (Гривна) - Анна, Колдра Олександр, Ухач Емілія, Копистянська Віра (після закінчення), Заячківський Мирон, Гіжовська Марія, Кузьма Роман, Боровець Софія, Стахів, фармацевт Віра Лемеха, Стецько Анна, Олег, Вагула Марія, Пристай Ярослав, Василь Труш, Баран Любомир, Чепига Віра, Кузик Емма, Коротинська, Каськів, Червак, убито студентку секретаря деканату Любу Верес. Арештовано і засуджено висококваліфікованих лікарів, викладачів, зокрема фізіолога Марію Ясеницьку (1945), терапевта  О. Барвінського на 10 років (1947), доцентів Матвія Лотовича (1948), Ярослава Бачинського (невропатолог, в.о.зав.кафедри, історик медицини, 1949), Миколу Тимчишина, інфекціоніста асистента С. Кметика (1950), Аспіранта кафедри фізіології  Богдана Надрагу вивезено в Сибір (1947),   Володимира Васильчишина після аспірантури (1948) засуджено на 10 років.

Після спровокованого убивства у Львові письменника Я. Галана (жовтень 1949 р.) в медичному інституті  виключено і арештовано викладачів і десятки студентів. Арештували на деякий час професорів Г. Ковтуновича і  М. Туркевича, асистента М. Копистянського, лікарів Н. Левицьку, Я. Павловську, студентів І. Буланову, В. Васюту, В. Шелеста. Студентка інституту Банах Дарія-Іванна від переслідування НКВС (1949) дістала психічний зрив.

Радянська влада проводила боротьбу з українським населенням, яке часто сприяло УПА. Масовими й жорстокими були репресивно-каральні акції в західних областях України. Щоб підірвати соціальну базу УПА, радянські спецслужби здійснили масову депортацію “членів родин” оунівців, вояків підпілля. У 1944–1945 роках з Галичини у східні райони СРСР було вивезено 12 117 сімей (30 259 осіб). Депортація продовжувалася до 1949 року і загалом охопила 50 453 сім’ї (143 141 особу).

В УРСР  в 1919-1953 роках рішенням судових органів або «особливих нарад», військових трибуналів, «двійок» і «трійок» сотні тисяч громадян було  засуджено, багато до  найвищої міри покарання і розстріляно. За нашими дослідженнями матеріалів реабілітації в УРСР в 1919-1953 роках було репресовано і пізніше реабілітовано 278 лікарів, серед них 109 українців, 134 євреїв та 91 із 14 національностей. Розстріляно 70 лікарів-українців, нема даних, де вони здобули лікарські дипломи.

При зміні складу населення на місці колишньої полонізації партійні органи і радянська влада стали проводити русифікацію Львова та Галичини. В містах, районах запроваджували російську мову, багато шкіл перевели на російську мову навчання, запроваджували російську мову в дитячих садках, в інститутах, театрах, кінотеатрах, поширювали російську пресу та книги. В крамницях, ресторанах, клубах звучала російська музика і пісні. Присилали російськомовних начальників, партійних керівників, спеціалістів. Львів ставав наполовину російським.

Прислані до Львівського медичного інституту науковці запроваджували прийнятий тоталітарним режимом радянський спосіб  науки і системи навчання студентів.  Більшість викладала російською мовою, виховувала покоління «здатне остаточно встановити комунізм». Нові завідувачі кафедр  формували свій науковий напрямок, дослідження попередніх польських професорів не продовжували. Історію медичного інституту відзначали і описували тільки з 1939 року, рідко згадували медичний факультет існуючого півтора століття університету. Не згадували розбудову за Австро-Угорщини «медичного містечка». Замовчували  існування Державних медико-профілактичних фахових курсів (ДМПФК), довгий яас не признавали документів про навчання на цих курсах.

 Невеликий курс історії медицини, який заборонили в медичних інститутах після жовтневого перевороту і запровадили в СРСР тільки у 1948 році, після  В. Зємбіцкого на кафедрі організації  охорони здоров’я читав 25 років  викладач, пізніше професор Ісаак Шапіро (закінчив Харківський інститут червоних професорів 1935 р.). Він публікував матеріали партійного характеру по історії медицини в Галичині. Кафедру факультетської терапії очолював (1945 – 1948) професор В. Х. Василенко, уродженець Києва, пізніше працював в Москві. Його  арештували (1953) і готувалися стратити у сфабрикованій Сталіним «справі лікарів», «вбивців під маскою професорів-лікарів». Проведена  деяка українізація інституту викликала невдоволення багатьох викладачів, звернулися зі скаргами до Москви, Т. Глухенького зняли з посади директора (1944). Новим директором призначено Г. П. Скосогоренка (на 6 років), згорнулася українізація інституту.

Посилилась в інституті діяльність спецчастини МДБ. Агенти пізнім вечором привозили студента, лікаря, викладача до управління на вул. Дзержинського (тепер Вітовського) та в окремій кімнаті кілька їх працівників проводили довгі розмови російською та українською мовами.  Виясняли умови, зацікавлення, інтереси, тоді пропонували співпрацю для добра держави та їхнього особистого добра. Обіцяли підтримку в отриманні призначення, в просуванні по службі, та пропонували передавати їм систематично  відомості про розмови, поведінку в колективі, стати «секретним сотрудником». Якщо претендент не заперечував  усього, але обгрунтовано і переконливо відмовлявся – відпускали його. Якщо погоджувався – оформляли документи, домовлялися через кого, як і коли передавати відомості. Вважалося, що «сексоти» МДБ  були в кожній студентській групі, в кожній кафедрі та клініці. Траплялися випадки коли окремі викладачі-лікарі проводили відверті розмови зі своїми пацієнтами та доносили на них, так що їх пізніше арештували.

Радянська влада планувала в п'ятирічці 1946-1950 років "перетворити Львів у великий індустріальний центр республіки". До Львова з Росії перевезли 25 фабрик і заводів, направляли російських фахівців. В місті інтенсивно будували  нові та реформували довоєнні промислові підприємства, відкривали нові школи, училища і технікуми, інститути. У 1955 році  промисловість Львова складалася з 58 заводів, 30 фабрик, 37 виробничих комбінатів, 4 райпромкомбінатів, 13 друкарень, 30 виробничих і навчально-виробничих майстерень, 6 майстерень ремонтно-будівельних контор, 64 кооперативних артілей. В зв’язку з цим  з 1950 року з метою пошуку роботи на виробництві до Львова інтенсивно мігрувало сільське населення, насамперед Львівської області. З 1960 року для здобуття освіти у багатьох відкритих училищах та інститутах та подальшого працевлаштування до міста також прибувало багато сільської молоді. До Львова переїхало також багато сільських жителів з Тернопільської області, дещо менше з Івано-Франківської, Волинської та Хмельницької. Найбільші темпи приросту припали на 1955–1959 роки, тоді до Львова прибуло близько 79 тис. українців. Кожні десять років, за матеріалами переписів 1959–1989 років, склад населення міста поповнювався на 130 – 140 тисяч осіб української національності.

       У 1959 році у Львові проживало 410,7 тис. осіб, у 1970 р. – 553,5 тис., у 1979 р. – 665,1 тис., у 1989 р. – 786,9  тисяч осіб. Упродовж 1959–1989 років чисельність мешканців Львова зросла майже вдвічі.  В 1950 – 1970-ті роки національний склад населення міста зазнав кардинальних змін. Львівські євреї були знищені в роки війни, поляків виселили  за угодою між УРСР і Польщею, численним був наплив росіян і російськомовних українців. При тому, на склад населення міста великий вплив оказало після багатьох століть інтенсивне переселенню сільських мешканців.

У національному складі мешканців Львова з 1950-х років, на відміну від попередніх періодів його історії, почали поступово переважати українці, їхня частка серед населення міста невпинно зростала. У 1955 році українці становили 44,2 % населення (168 тис. осіб), пізніше  у 1959 р. – 60,2 % (247 тис.), у 1970 р. – 68,2 % (378 тис.), у 1979 р. – 74 % (492 тис.), Другою за чисельністю етнічною групою у Львові були росіяни. У повоєнні роки їх кількість у Львівській області була навіть вищою, аніж у сусідніх з РФ Сумській та Чернігівській областях. У 1951 році 39% населення у Львові становили росіяни. Після прибуття багатьох українців із сіл у 1955 році у Львові нараховувалося 135 тисяч росіян (35,6 %). За складом населення Львів після багатьох століть знову міг стати українським  містом.

.           Керівництво інституту при підтримці в Москві ВАК багато років надавало звання професора тільки приїжджим з УРСР і СРСР викладачам.  У воєнний рік та перші  післявоєнні  роки в інституті звання професора отримали Г. Ф. Скосогоренко (1945), Г. В. Караванов і Н. А. Кевдін, М. В. Войно-Ясенецький (1946),  Д. І. Панченко, Г. Г. Хоменко, І. М. Грабченко,  Л. А. Чорная (1947), Л. М. Кузменко (1948) та ін. З 1944 до 1961 року  професорами  інституту були  тільки приїжджі з СРСР і УРСР лікарі, жодному з місцевих викладачів-українців на протязі 17 років не вдалося здобути звання професора. 

Частина викладачів, які прибули до Львова з різних регіонів СРСР, уже мали звання професора, немало з них отримали це звання за коротший період наукової та викладацької роботи. Так, терапевт Т. Т.  Глухенький став професором у 36 років, отоларинголог С. В. Міхайловський – у 37 років, гістолог А. П. Дибан – у 38 років;  фізіолог А. М. Воробйов, педіатр  С. І. Ігнатов – у 40 років. В той же час місцеві, здібні і талановиті місцеві науковці, змогли при радянському режимі отримати пізніше звання професора тільки у набагато старшому віці. Професорами стали:   С. Коржинський – у 63 роки, С. Мартинів – у 62 роки, Любомира Луцик – у 60 років, Стефанія Юсько – у  55 років.

В інституті проводили захисти кандидатських і докторських дисертацій за запровадженими в СРСР законами. До складу Вченої ради інституту, яка приймала захист дисертацій, планувала наукові роботи, вирішувала надання наукових звань, дирекція ввела (як після жовтневого перевороту в СРСР та УРСР, як у 1939 р.) представників партії, комсомолу, профспілки, а також бухгалтера, працівника  відділу кадрів,  бібліотеки, технічних працівників інституту,  студентів. Усі вони голосували за тематику наукових медичних досліджень, теми кандидатських і докторських дисертацій,  присвоєння медичних наукових ступенів і звань, за звіти наукових медичних досліджень і т.п.

 У 1948 році вперше захистив докторську дисертацію акушер-гінеколог Я. В. Куколєв, за рік отримав звання професора. Першим з місцевих викладачів захистив дисертацію на запроваджений  у Львові ступінь кандидата наук лікар-біохімік Б. Собчук (1946), який працював в галузі біохімії з 1933 року. Пізніше були допущені до захисту кандидатських дисертацій М. М. Музика  (1947), М. Лотович (1948), Р .О. Бариляк (1949), Ю. І. Децик, Я. А. Криштальська (1950). Хірургу А. І. Гнатишаку Вчена рада під партійним керівництвом двічі відмовляла в присудженні вченого ступеня через «недостатню громадську роботу», тільки за третім разом (1950) захист відбувся. Кандидатські дисертації захистили також М. Подільчак, Д. Луцик, О. Коваль, В. Кліпко (1951), С. Мартинів (1952), Любомира Луцик і Р. Рудий (1953), М. Дубовий (хоч мав звання «доктор медицини» з 1937 р.), С. Коржинський, Д. Пронів,  В. Чаплинський (1954), Я. Ганіткевич, С. Юсько (1955), Д. Макар (1956) та ін. Двічі була змушена готувати кандидатську дисертацію З. Гельнер. Вона, як спочатку місцеві українці, написала дисертацію  українською мовою, тільки автореферат російською мовою. але 1956 року з Москви надійшло розпорядження усі дисертації писати і захищати російською мовою.

      В інституті продовжували працюватипрофесори медичного факультету польського університету, які залишилися після вбивства гітлерівцями десятьох професорів. Проводили свої дослідження, опублікували 70 наукових праць в радянських і закордонних журналах. Найбільш активно вели наукову роботу професори Р. Вейгль, Ф .Гроєр. Кафедру латинської мови очолив (1944) Микола Панчук, уродженець Станиславівшини, закінчив філософський факультет Львівського університету (1912), учитель гімназій Львова. Перші роки оплата професорів була низькою, студентам давали також невисокі стипендії.

В цей час стали розвивати медичний інститут для покращення охорони здоров’я. В 1947 році відкрили курси спеціалізації та вдосконалення лікарів на клінічних кафедрах, пізніше (1955)  їх реорганізовано у  факультет удосконалення лікарів.  У 1949 році в інституті були 41 завідувач  кафедр, в тому числі лише 8 місцевих науковців,  в числі 25 доцентів було лише 4 місцевих. Серед 236 викладачів інституту було ще 15 поляків, в інституті працювали 174 приїжджі професори і викладачі та лише 64 “местных” (з довідки директора Г. Скосогоренка до Львівського обкому партії).

       Після війни в Західній Україні відкрито нові медичні інститути: Чернівецький (1944)  Івано-Франківський (спочатку Станіславський, 1945), медичний факультет в Ужгородському університеті (1945), Тернопільський (1957). Викладачами стали переважно переведені або прислані викладачі медичних інститутів східних областей УРСР та РСФСР. Нові медичні інститути готували лікарів у пергу чергу для своїх областей. Львівський медичний інститут з 1950-х років скеровував своїх випускників у Львівську область та в інші області УРСР. Значний розвиток інституту у науковій  і  педагогічній роботі став відбуватися у 50-х роках ХХ сторіччя, коли після довгих років сталінських  репресій настав  період хрущовської відлиги. Після  ХХ з’їзду КПРС (1956),  засудження культу та ідеологічної спадщини Сталіна, була відкрита «залізна завіса». З'явилися знову класична література, більш правдива історія, відкриті для публіки музеї. Мільйони невинних політв'язнів поверталися з Сибіру до своїх домівок. Інститут почали широко розбудовувати. Побудували новий теоретичний корпус, ряд гуртожитків. Розширено клінічні корпуси терапії, хірургії та акушерства і гінекології за надбудову третього поверху. Збудований за Австро-Угорщини медичний факультет, один з кращих на початку ХХ ст., став одним з кращих, елітних навчальних закладів серед медичних інститутів СРСР.  Навчання продовжено до 6 років для лікарів і до 5 років для фармацевтів, так що 1953 року випуску не було. У 1954 році серед випускників був Михайло Павловський – майбутній перший директор/ректор інституту/університету  із жителів Західної України.

Автор (Я. Ганіткевич) вступив до Львівського медичного інституту у 1946 році,  був очевидцем виключення і репресій викладачів і студентів. Слухав лекції російською мовою більшості професорів, що прибули зі Східної України та з Росі. Українською мовою за п’ять років читали на потоці автора Б.  Собчук, М. Музика, С. Коржинський,  І. Студзінський, Р.  Бариляк і М. Дубовий. Деякі асистенти на цих кафедрах проводили заняття лише російською мовою. У 1951 році автора, як активного члена Студентського Наукового товариства,   зарахували в аспірантуру кафедри нормальної фізіології. Під керівництвом професора Я. П. Склярова підготував і захистив 1955 року кандидатську дисертацію,  написану українською мовою. Перед тим  автор прочитав пробну лекцію (фізіологія дихання) українською мовою в прекрасній аудиторії кафедри, в якій 60 років тому (9  вересня 1894 р.) в день урочистого відновлення медичного факультету прочитав свій декрет Імператор Франц Йозеф І в присутності еліти Львова і Відня, де було багато ректорів університетів  Європи. Але тоді про це ніхто з працівників кафедри не знав.

 В даній  аудиторії багато років читав лекції з фізіології професор Адольф Бек німецькою та польською мовою. За радянської влади лекції читали тоді в цій аудиторії професор  Я. П. Скляров і доцент І. В. Скороход  російською мовою. Після вибуття за віком з комсомолу та після відмови вступати до партії автор змушений був «за своїм бажанням» залишити інститут. Більшість населення Західної України України не погоджувалися вступати в КПРС,  на 23 тис. членів Львівської партійної організації у 1950 році лише 10% походило з місцевого населення.

       В інституті відкривали нові кафедри і факультети.  Створено кафедру комунальної гігієни (1954), епідеміології (1958), торакальної хірургії(1964). Професор Анатолій Гнатишак відкрив в інституті першу в УРСР та першу в СРСР кафедру онкології (1966). Відкрито кафедри  гігієни харчування (1971), гігієни праці (1972), дитячих інфекційних хворіб (1989). У 1958 році відкрили стоматологічний факультет, до цього була лише (з 1914 р.) кафедра стоматології. Згодом відкрито педіатричний та санітарно-гігієнічний факультети, почато впроваджувати очно-заочну форму підготовки провізорів. Створено (1958)  Спортивний клуб,  підготовлено багато майстрів спорту.

У багатьох місцевих студентів та викладачів та деяких приїжджих було негативне ставлення до комуністичної диктатури. Продовжували дотримуватися релігійних свят, підпільно, хрестили дітей, хоронили з священиками (автор так хоронив батьків), проводили вінчання. Читали видану раніше літературу, заборонені режимом поезії Т. Шевченка та І. Франка, слухали зарубіжне радіо. Часом переписувалися із рідними і знайомими в діаспорі, інколи вдавалося виїжджати за границю. Студент інституту, пізніше асистент кафедри анатомії Василь Боянівський пройшов підпільно в Дрогобичі навчання і був висвячений на священика забороненої владою УГКЦ. Він допомагав священикам, брав участь в заборонених релігійних заходах, надавав потрібну допомогу  населенню.

За роки комуністичної диктатури  в СРСР в інституті  далеко відійшли від норм  справедливості та чесності при вирішенні кадрових питань.  Довгий час допуск до аспірантури місцевих випускників обмежувався спецчастиною та партійним бюро інституту. У червні 1953 року на пленумі Львівського обкому КПУ директор Львівського університету ім. Івана Франка Євген Лазаренко говорив: «Ганебно стоїть справа з прийомом до аспірантури», коли питання зарахування в аспірантуру вирішують органи МВС.  Мало місце різке обмеження росту місцевих співробітників-науковців. Керівництво інституту та спецчастина обмежували можливість наукового росту українців до рівня  кандидатів наук, докторів наук і професорів. Переважно не допускали росту кадрів із місцевих лікарів, не допускали до захисту докторської дисертації місцевих лікарів доцентів.

Керівництво інституту з часом допустило до  підготовки і захисту дисертації небагатьох місцевих науковців-викладачів. За 45 років радянської влади на багатьох кафедрах медичного інституту жодному викладачеві-галичанину – “мєстному» -  не дали можливості підготувати і захищати докторську дисертацію та стати професором. Це кафедри анатомії, патологічної анатомії, епідеміології, інфекційних хворіб, офтальмології, рентгенології і радіології, анестезіології і реаніматології, гігієни харчування, комунальної гігієни, організації охорони здоров’я, філософії.  З кафедри нормальної фізіології, яку очолювали  професори Скляров Я. П. (1952-1974), Панасюк Є. М. (1974-1999) партбюро та ректорат (при участі спецвідділу КДБ) усунули або заставили піти десять місцевих науковців: М.  Ясеницька  (арештована), Є. Думін, В. Васильчишин (арештований), Б. Надрага (засланий в Сибір), Я. Ганіткевич, І. Шостаковська, О. Назарчук, Н. Давосир, А. Мазурок (арештована), Є. Яремко.

Влада інституту затримувала надання посади і присвоєння звання професора після захисту докторської дисертації,  декому  з місцевих українців зовсім не надано заслуженого звання професора. Михайло Дубовий, уродженець Львівщини, закінчив медичний факультет Львівського університету (1931), захистив  (1937) дисертацію на вчене звання «доктора медицини». Працював у дерматовенерологічній клініці університету (з 1939 р.), згодом у Львівському медичному інституті (1939-1940). В квітні 1940 року був арештований і засуджений на 5 років, перебував в Узбецькій РСР. У 1946 році повернувся на кафедру Львівського медичного інституту, працював асистентом (до 1967 р.), доцентом (до 1973 р.), завідувачем кафедри (до 1985 р.). Повторно захищав дисертації на науковий ступінь кандидата наук (1954) та доктора наук (1970). Видатний дерматовенеролог, досліджував роль стероїдних і статевих гормонів у патології шкіри, профілактику професійних дерматологічних захворювань у робітників, лікування сифілісу. Автор близько 90 наукових праць, проте до кінця радянського режиму йому не давали  звання професора. (Отримав його тільки в Україні у віці  84 роки). Написав книжку спогадів про перебування в засланні.                                                        

Фото М. Дубовий 

Партійне керівництво не допустило до захисту докторської дисертації та посади професора видатного вченого Максима Музику. Уродженець Львова, закінчив медичний факультет університету Франца Йозефа І (1913), заснував (1919) і очолював бактеріологічно-хімічний інститут НТШ, професор і декан У(т)У, вчений бактеріолог, голова УЛТ у Львові (1925-1930). Був обраний членом Народних зборів у Львові (1939), призначений заступником директора відкритого медичного інституту по навчальній роботі. Воєнні роки провів у Харкові та Киргизії. Після війни був заступником директора медичного інституту (1944 -1948), Захистив кандидатську дисертацію та отримав наукове звання доцента (1947), завідував кафедрою мікробіології  (1944-1964). Дружину його художницю Ярославу Музику арештували (1948) і засудили на 25 років. М. Музика досліджував епідеміологію інфекційних хворіб, проводив на собі експерименти з самозараженням збудниками склероми, вивчав вплив антибіотиків. Опублікував 50 наукових праць, підготував 6 кандидатів наук. Залишався доцентом, консультантом кафедри (1964-1969), прожив 83 роки. Керівництво інституту не допустило кваліфікованого вченого, завідувача кафедрою, до захисту докторської дисертації та посади професора.  

фото М. МУЗИКА 

  Львівський медичний інститут закінчив 1954 року Л. М. Личковський, працював доцентом і завідувачем кафедри анатомії,  після захисту докторської дисертації (1969) звання професора не надавали йому 20 років, отримав тільки 1989 року. Місцевому хірургу О. В. Фільцу після захисту докторської дисертації 16 років не давали посади і звання професора.  О. О. Кіцера після захисту докторської дисертації (1976) не отримував звання професора 7 років, Любомира А.  Луцик і Ю. М. Туркевич - 6 років, В. С. Лесюк  і Я. І. Томашевський – 5 років,  Стефанія Юсько – 4 роки.  М. О. Вільчинський не отримав звання професора до розпаду СРСР (5 років).

        Не дозволили подавати докторську  дисертацію видатному рентгенологу Ярославі Криштальській. Закінчила медичний факультет Ягеллонського університету (1924), працювала рентгенологом у клініках медичного факультету Львівського університету, Народної лічниці, доцент курсу рентгенології кафедри пропедевтичної терапії (1944- 1955), кандидат медичних наук (1950), завідувач курсу і кафедри рентгенології і медичної радіології (1955 – 1966), автор 20 наукових праць.   

       Зазнав переслідувань Степан Барвінський, уродженець Львова, видатний терапевт, випускник медичного факультету Львівського університету (1939). Працівник кафедри шпитальної терапії, після тривалих досліджень зобної хвороби в Прикарпатті зміг захистити кандидатську дисертацію (1953). Коли підготував і подав до захисту (1968) два томи докторської дисертації про профілактику і лікування ендемічного зобу на Львівщині, його, як безпартійного, члена «націоналістичної родини» не допустили до захисту. Пропрацював доцентом до 1977 року. Не допустили до захисту надруковану докторську дисертацію, актуальну і цінну працю з питань демографії та генетики доцентки кафедри біології Зиновії Служинської. Не давали їй характеристики, оскільки в неї був у родині священик, залишалася безпартійною.  Партійними органами та спецчастиною не допущено до захисту докторської дисертації психіатра Романа Николина.

       В інституті не мали можливості стати професорами місцеві талановиті доценти: хірурги  В. Келеман і Б. Винниченко, терапевти Б. Галібей та І. Литвин, офтальмолог  Марта Фільц, патофізіолог М. Горинь  та ін. Були арештовані та репресовані кваліфіковані викладачі  і  доценти  інституту Я. Бачинський, М. Лотович, С. Кметик, А. Мазурок, аспіранти Б. Надрага і  В. Васильчишин, які могли з часом стати докторами наук і професорами.        

Доцента П. Мельничука звільнено з інституту (1951) як «буржуазного націоналіста» із забороною працювати в навчальних закладах, хоч він як заступник директора після війни багато зробив для налагодження роботи інституту. Після приходу на кафедру хірургії члена партії Фаїни Спектор галичанину хірургу кандидату наук В. Кліпко не дозволили завершувати докторську дисертацію, незаконно звільнили (1953) і переслідуваннями довели до передчасної смерті.  Завідувач цієї кафедри хірургії професор Г. Караванов під час війни залишався на окупованій території, боявся переслідувань, не захищав місцевих співробітників. Арештовано і засуджено випускника інституту С. Корольчука (1971).

Тоталітарний режим переслідував випускника (1973) і співробітника медичного інституту Володимира Івасюка, відомого видатного українського композитора і співака. У 1979 році його у віці 30 років викликало КДБ і приховано вбили, експертиза фальсифіковано  представила це як самогубство. В Чернівцях  проведено (1989) фестиваль «Червона рута» як мітинг-протест проти вбивства В. Івасюка, почато активне національне відродження. Автором та родичкою В. Івасюка і кількома вченими Львова  направлено (2008) звернення до СБУ та ГПУ України про необхідність  об’єктивного вияснення обставин смерті лікаря-композитора. Недавно експертиза підтвердила що це не було самогубство. 

Лікарі-галичани отримали в інституті можливість подавати до захисту докторські дисертації лише  в кінці 50-х років, коли припинили довголітні сталінські  репресії. В інституті  декого з місцевих безпартійних стали допускати до посад доцентів та професорів. Першим з місцевих українців-лікарів у період радянської влади  у 1958 році захистив докторську дисертацію  (з великим трудом і затримкою) Анатолій Гнатишак (1917 - 1997).  Він українець, народився в Польщі, навчався на медичному факультеті університету Яна Казімєжа, закінчив Львівський медичний інститут (1941),  йому затримували захист дисертацій.  В 1961 році йому вдалося отримати звання професора. Видатний хірург і онколог, завідувач створеної ним першої в УРСР та СРСР кафедри онкології (1966), автор 150 наукових праць, підготував 29 кандидатів і 10 докторів наук, засновник Львівської онкологічної школи. А. І. Гнатишак, за довгий час після А. Соловія (53 роки) і М. Панчишина (21 рік), став третім місцевим лікарем-професором у Львівській вищій медичній школі.          ФОТО А. Гнатишак

Тривалість талановитої високоефективної наукової та педагогічної праці перших місцевих українських професорів медиків у Львові: А. Соловій – 22 роки (1908 - 1930), М. Панчишин – 4 роки (1939 – 1943), А. Гнатишак – 19 років  (1961  -1980). Львівський університет був мало доступний для українського населення за часів Австрії, Австро-Угорської імперії  та  за Польщі, вибірково малодоступний в радянські періоди.  В інституті різко відрізнялося ставлення до приїжджих науковців з УРСР і СРСР та до представників місцевого українського населення.

За панування тоталітарного режиму в УРСР професорами з  місцевого населення у Львові змогли  стати всього вісім хірургів, три терапевти, три стоматологи, два педіатри, два  отоларингологи, два дерматологи-венерологи, два біохіміки, по одному акушер-гінекологу, фтизіатру, невропатологу, дитячому хірургу, фармакологу, гігієністу. В період  радянського режиму у Львівському медичному інституті професори місцевого, галицького походження становили менше четвертої частини професорів інституту.

  Частина місцевих викладачів інституту, які не були допущені до захисту докторської дисертації або до звання професора, змогли  за свої  досягнення  і ефективну науково-педагогічну роботу здобути його в інших вищих школах. Серед них патофізіолог і професор лабораторної діагностики К. А. Захарія (Київ), фізіологи І. В. Шостаковська (Львів), Я. В.  Ганіткевич (автор, Чернівці), Є. О. Яремко (Запоріжжя). патологоанатом М. Шеремета (Івано-Франківськ),

 З часом в інституті дещо покращився розвиток медичних наук, хоч в  дечому відставали від зарубіжного рівня, поліпшували медичну допомогу населенню. Значно покращено систему охорони здоров’я населення. Підвищено професійний рівень підготовки лікарів, допускали у незначній мірі можливість наукового росту місцевих викладачів. Львівський обласний відділ охорони здоров’я 25 років (з 1958 р.) очолював Роман Манастирський, уродженець Львова, випускник Львівського медичного інституту (1951 року, однокурсник автора, прожив 92 роки. Відкрито спеціалізовані відділи в районних лікарнях, створено виїзні флюорографічні бригади,  в селах області відкрито амбулаторії з терапевтом, педіатром і стоматологом. Значно розширено приміщення медичних закладів, побудовано нові районні лікарні, поліклініки, диспансери. У Львові збудовано нові поліклініки і стаціонари, велику лікарню швидкої допомоги (найбільшу в місті), велику обкомівську лікарню (тепер  Західноукраїнський спеціалізований дитячий медцентр у Львові, відомий як Чорнобильська лікарня), у Винниках побудовано госпіталь інвалідів війни (тепер  Львівський обласний госпіталь інвалідів війн та репресованих ім. Ю. Липи на 700 ліжок), реабілітаційну лікарню в Брюховичах та ін. Побудовано ряд нових санаторіїв в Трускавці та Моршині. У 1970 році у львівських медичних закладах працювало 4 116 лікарів.

Раніше (1944 р.) радянські органи, НКВС, деякі вчені  почали займатися дослідженням вбивства гітлерівцями науковців Львова, серед яких було 10 професорів медичного факультету університету та Львівського медичного інституту. Академік Ярослав Ісаєвич і підполковник Кім Науменко зібрали численні матеріали і свідчення. У Львівському обласному партійному архіві знаходиться поданий після війни прокурору області меморандум про знищення німецькими фашистами інтелігенції м. Львова 1941 року. Надзвичайною державною комісією СРСР 13 грудня 1944 року було складено звіт про злочини нацистів у період окупації Львова.

Після закінчення Другої світової війни учасники перемоги почали готувати засудження гітлерівців та їх учасників за виконані злочини. До Міжнародного військового трибуналу у Нюрнберзі подано документ Комісії СРСР про вбивство львівських вчених. 15 лютого 1946 року при аналізі цього звіту трибунал поклав вину у вбивстві в 1941 році групи вчених на гітлерівських окупантів. З таким обвинуваченням гітлерівців  виступав на Нюрнбергському процесі прокурор СРСР Роман Руденко.

В 1950-х роках органи КДБ і радянська пропаганда фальсифікували відомості державних комісій про вбивство польських вчених Львова  гітлерівцями і до 1989 року стали цинічно приписувати  вбивство львівських вчених та інші вбивства українським військовикам з батальйону "Нахтігаль". Комуністичний режим став вимагати покарання та знищення українських «буржуазних націоналістів», пропагував це широко як в СРСР і в  УРСР, так і в підлеглій Польщі. Після закінчення Другої світової війни в багатьох місцевостях, наукових і навчальних закладах, польська компартійна влада прийняла від радянських органів твердження про участь українських націоналістів у знищенні польських вчених. Такі погляди почала розвивати частина польських істориків.

Радянські органи стали широко інспірувати ворожнечу між українцями і поляками, при цьому використовуючи історію польсько-українських конфліктів і  боротьби, яка відбувалася на Волині. В 1954 році в СРСР вийшла перша обширна книга із зібраними памфлетами проти «буржуазних націоналістів», яку видали в Москві російський письменник В. Беляєв і М. Рудницький, професор Львівського університету, Вони описували видуману брехню про вбивство львівських вчених, ніби-то проведене спільно гітлерівцями і українськими вояками з батальону «Нахтігаль», про те що українці подали гітлерівцям для вбивства список польських вчених.  

У Польщі після закінчення Другої світової війни в багатьох місцевостях, наукових і навчальних закладах, польська компартійна влада прийняла від радянських органів твердження про участь українських націоналістів у знищенні польських вчених. Такі погляди почала розвивати частина польських істориків. Проте польська Головна комісія з розслідування злочинів гітлерівців у Польщі, яка тричі у 1959, 1966, 1976 роках розглядала події у Львові, ще за комуністичного режиму ствердила, що злочин скоїли нацисти, що українці, вояки батальону «Нахтігаль» участі у знищенні польських вчених не брали. Польська урядова комісія у 1976 році остаточно ствердила, що злочин скоїли гітлерівські нацисти. За справою вбивства львівських вчених відкривали кілька разів кримінальні справи проти працівників гестапо. На жаль, мимо численних  фактів, які торкаються деяких громадян Німеччини, для судового звинувачення цих осіб забракло достатніх доказів, так що останні справи в Ряшівському суді у 2003 та 2006 роках закрито «в зв’язку з невиявленням виконавців злочину».

Один із свідків польського судового розгляду -  професор Зиґмунд Альберт, до 1945 року працював патологоанатомом-доцентом у Львівському медичному інституті, опісля переїхав до Польщі і став професором Вроцлавського університету, багатьох із розстріляних добре знав особисто.  Він перший надзвичайно ретельно вивчив архіви і численні свідчення членів родин професорів та інших, кому пощастило вижити, об’єктивно виклав трагічні події 1941 року. З. Альберт, не знайшовши злочинів українців, зробив однозначний висновок: «Багато поляків помилково вважають, що вбивство професорів здійснили українці».  Польський дослідник Ґжегож Грицюк також доказав виключну роль спецгрупи Е. Шонґарта у знищенні «для німецьких інтересів» польської інтелігенції, євреїв і комуністів.

 Після війни  львів’яни готувалася поставити пам’ятник львівським вченим – жертвам фашизму. Партійні органи планували назву пам’ятника у проектній документації того часу — «Вченим, розстріляним гітлерівцями та українськими буржуазними націоналістами». Отже влада Львова мала користуватися створеними КДБ і комуністичними пропагандистами звинуваченнями  «українських націоналістів».

За ініціативою вчених Львівського медичного інституту підготовлено проекти пам’ятника, які, імовірно, створено скульпторами під керівництвом  Емануїла Миська (свого часу директор Львівської академії мистецтв, Народний художник УРСР). На місці вбивства професорів на Вулецьких пагорбах було розпочато будівельні роботи, підготовлено скульптурну групу розстріляних вчених. Проте партійні керівники звернули увагу на те, що центральна постать скульптурного монумента була зліплена за портретом професора Львівської політехніки Казімєжа Бартеля, який раніше очолював уряд Речі Посполитої та був розстріляний 27 липня 1941 року. Колишній польський прем'єр-міністр видався радянській владі Львова таким же неблагонадійним, як і німецькій владі. Вирішено:  не ставити пам’ятник з керівником «буржуазної Польщі»  професорам – жертвам гітлерівців. Роботи за вказівкою партійних органів припинено, згодом встановлені частини пам’ятника розібрано і прибрано. Довгий час на місці страти професорів стояв високий хрест.

Працівники медичного інституту зберегли  частину пам’ятника - скульптурну групу, яка предствляє 11 постатей замордованих гітлерівцями вчених. Ця пам’ятна скульптура залишилася без уваги як в УРСР, в Україні, так і в Польщі.                                                                  Фото Скульптурна група розстріляних вчених

    У Польщі на Грюнвальдській площі Вроцлава у 1964 році відкрито пам’ятник пошани  польським науковцям Львова, які загинули в період гітлерівської окупації. Встановлено в Польщі низку пам’ятних знаків на честь помордованих гітлерівцями вчених. У 25-річчя встановлено пам’ятні таблиці в костелі О. О. Францісканів у Кракові (1966).   В будинку Польської академії наук у Вроцлаві в 40-у річницю трагедії учні і приятелі встановили пам’ятну таблицю «в честь 25 професорів вищих львівських шкіл, замордованих гітлерівцями». Подібні пам’ятні знаки до 40 і 50-ї річниць встановлено у Вроцлавському і Варшавському університетах, в університеті Марії Склодовської-Кюрі у Любліні. У Медичній академії у Вроцлаві зберігається урна з прахом страчених професорів (земля з кров’ю) з Вулецкого пагорба у Львові, де їх замордовано. Тільки у Львівському медичному інституті не згадували і не відзначали пам’яті 10 вбитих професорів, які працювали у 1939 -1941 роках.

 У 1960-х роках за розпорядженням «зверху»  керівництвр інституту заборонило викладати на усіх кафедрах українською мовою. В інституті,  в адміністрації, в канцеляріях, на кафедрах, у технічних відділах -  усюди запроваджено російську мову. Пояснювали тим, що уряд Москви запровадив всесоюзний випуск лікарів Львівського медичного інституту. Випускники інституту отримували призначення на три роки в РСФСР, на цілини в Казахстан, в інші республіки, на Далекий Схід, навіть на острів Сахалін. Після відпрацювання багато лікарів поверталися в рідні краї, але деякі залишалися в чужих краях на постійне проживання. Українські науковці генетики вважали що це робили для збіднення генофонду українців і галичан.

В медичному інституті влада УРСР повторила рішення, які приймала польська влада в університеті – викладати тільки державною російською мовою, не дозволено представникам більшості населення викладати і користуватися в інституті українською мовою. Тоталітарний комуністичний режим повторював політику царської імперії з утиску і заборони української мови. Кваліфікована професорка педіатр Стефанія Юсько, яка отримала одною з перших диплом лікаря (1941), учениця професора Ф. Гроєра, працювала доцентом і завідувачем кафедри педіатрії (1956 – 1977), оскільки викладала українською мовою змушена була у 60 років вийти на пенсію. На її місце прийняли російськомовну професорку. С. Юсько ще 17 років працювала періодично в іншому інституті.              

         У 1970-х роках львівські студенти відчули засилля російської мови: навчальні заклади ставали російськомовними. Наприкінці 1970-х – у 1980-х років навчання в середніх спеціальних закладах, профтехучилищах Львова проводилося лише російською мовою. За словами Романа Іваничука «за один тільки рік (1973) у вищих навчальних закладах Львова все було зрусифіковано – від таблиць на фасадах до обов’язкової російської мови на екзаменах».  Російською мовою велося усе офіційне діловодство, проводилися різні зібрання і публічні святкування. Чисельність російськомовних шкіл у Львові з кожним роком зростала, окремі з них рахувалися елітними. За рішенням партійного керівництва з Москви  на основі російської мови і переважно російської культури проводили комуністичне вихованню «совєтського народу».  Багато викладачів і студентів у Львові та в Галичині цього не сприймали, що відкрито виявилося в кінці 1980-х років.

Починаючи з 1961 року, поряд із підготовкою радянських кадрів, медінститут здійснював безплатне навчання іноземних громадян, найбільше з  країн Азії, Африки та Південної Америки. Створено деканат для роботи з чужоземними студентами (1962), відкрито (1963) кафедру російської мови для підготовки студентів іноземців. За 30 років інститут підготував біля 1500 лікарів і провізорів іноземців, які успішно працювали у багатьох країнах світу.  За підготовку значної кількості лікарів і провізорів з інших країн Президія Верховної Ради СРСР нагородила (1984) інститут орденом Дружби народів і перейменовано інститут у Львівський ордена Дружби народів державний медичний інститут.

В часи сталінізму і пізніше надалі не допускали демократії, автономії університетів та інститутів, виборів деканів і директорів. З самого початку радянської влади і до 1980 року медичний інститут очолювали 6 ректорів, які були прислані з Росії або сходу УРСР. Найдовше керували росіяни Л. Кузьменко (випускник Воронезького університету, 13 років) і М. Даниленко (випускник Саратовського медінституту, 17 років). Прислані владою  директори насамперед виконували вказівки партійних зверхників. Значну частину співробітників і студентів приймали за поданням партійних органів і керівництва, виключали студентів і науковців за рішенням партбюро та спецчастини МВС. Траплялися  випадки хабарництва при прийомі студентів, за декі широко відомі випадки засуджено директора медичного інституту в Тернополі та декана Івано-Франківського медичного інституту.

В 1981 році директором інституту вперше  партійні органи і МОЗ призначили уродженця Західної України Михайла Петровича Павловського, Народився 1930 року в сім’ї службовця у  місті Берестечко на Волині, школярем відвідував Козацькі могили в близькому селі Пляшева, де 1651 року відбулася Берестецька битва. Закінчив медичний інститут (1954), за 27 років став одним із кращих хірургів у Львові, громадським активістом, працював завідувачем кафедри хірургії (з 1973 р.), професором (1974), заступником директора з лікувальної роботи, згодом з міжнародних зв’язків (1974 - 1981), заслужений працівник Вищої школи (1980). Йому  довелося російською мовою читати лекції, проводити засідання кафедри, виступати на хірургічному товаристві, спілкуватися в дирекції інституту. Коли почалися зміни в країні, М. Павловський зробив багато для запровадження української мови, ліквідації насадженої комуністичної ідеології, повернення демократії та університетських традицій.            Фото Павловський М.

До кінця існування СРСР у Львівському медичному інституті число кафедр збільшено до 74.  У 1980-ті роки відкрито 12 кафедр, працювали близько 90 професорів. Оплата професорів стала досить високою – 500 крб. в місяць, була в 3-4 рази вищою за зарплату лікарів-практиків. Майже усі студенти отримували  стипендії. Кращих випускників Вчена рада стала спрямовувати для подальшого розвитку в аспірантуру, клінічну ординатуру.

В 1985 році у Львові членами комуністичної партії були  60 251 особа, 5,7% від кількості жителів міста.  Серед них було українців – 60,8%, росіян – 31,9%, євреїв – 3,2%, білорусів – 1.6%, поляків – 0,9%, вірмен – 0,2%, татар – 0,2%, молдаван – 0,1%, грузин – 0.09%, болгар – 0,05%.  

Ситуація в інституті почала змінюватися після того, коли стало погіршуватися становище економіки СРСР.  У квітні 1985 року новий Генеральний секретар ЦК КПРС  Михайло Горбачов  проголосив курс на перебудову.  26 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС сталася катастрофа планетарного масштабу. Почали формувати  спілки сприяння перебудові, перші спілки виникли у Львові, на Вінниччині, Хмельнич­чині.

Студенти Львова створили (1986) молодіжне неформальне «Товариство Лева». Мало на меті брати активну участь в процесах національного відродження,  створити нову українську модель, відроджувати народні традиції (вертепи, гаївки, обжинки). Почали видавати одну з перших в Україні самвидавчих газет «Поступ». Однією з перших публічних акцій товариства був вечір, присвячений пам'яті Василя Симоненка. На ньому вперше після звільнення з ув'язнення виступили дисиденти В'ячеслав Чорновіл і Михайло Горинь.

В УРСР 1988 року  почали створювати Товариства української мови ім. Т. Шевченка, організовано відділення у Львові в навчальних закладах.  В медичному інституті головою Товариства обрано професора, завідувача кафедри неврології Павла Скочія (уродженець Чернігівщини, писав українські вірші). До правління увійшли переважно місцеві професори, доценти, асистенти і лікарі. На викладачів і студентів інституту вплинуло створення у березні 1988 року  політичної організації всеукраїнського масштабу - Української Гельсінської Спілки, яку очолив Левко Лук'яненко.  Мало значення утворення Народного Руху України (НРУ).

         В березні 1989 року викладачі-українці поставили в інституті питання викладати та писати праці українською мовою. Створено координаційну комісію для впровадження в навчальний процес української мови, яку очолив П. Скочій. Комісія виступили з відозвою  до викладачів і студентів, які не знають української мови, почати опановувати її. Директор М. Павловський і частина керівників повернули викладання рідною мовою,  сприяли запровадженню української мови на усіх кафедрах. Хоч професори-комуністи з Росії та Східної України становили більшість в інституті, почалося поступове перетворення зрусифікованого  інституту в український.

Рада Міністрів УРСР за зверненням автора (Я. Ганіткевича) з підтримкою акад. П. Г. Костюка та М. П. Павловського вирішила (1989) у Львівському медичному інституті відкрити та фінансувати лабораторію для вивчення патогенезу жовчнокам’яної хвороби. Завідуючим призначено Я. В. Ганіткевича, автор повернувся у свій колишній медичний інститут.

Важливе значення мало відновлення в інституті українських організацій –Товариства української мови – «Просвіта» (проф. П. Скочій), Народного Руху (Ю. Коржинський), Українського лікарського товариства  (УЛТ, проф. О. Кіцера), Лікарської комісії НТШ (проф. Я. Ганіткевич), Студентського братства (Тарас Курій), газети «Народне здоров’я» (З. Масний)  та ін. Повернено релігійні виступи в урочистості навчального року. Налагоджено контакти та співпрацю інституту з лікарями діаспори, з Українським лікарським товариством Північної Америки (УЛТПА), із зарубіжними університетами і вченими. Почали  підготовку  європейських звань – вищу освіту рівня бакалавра та магістра.

1989 рік став першим роком масових страйків робітників,  шахтарів Донбасу, Павлограда, Червонограда, Нововолинська, які  висловили недовіру Компартії України, урядові УРСР. До страйкуючих шахтарів підключились студенти, що вимагали пода­льшої демократизації суспільства.  1-го травня члени Студентського братства інституту під час параду прорвалися в колону та з прапором України пройшли перед трибуною партійного керівництва Львова.  

Весною 1989 року численні  викладачі та студенти медичного інституту брали активну участь у підготовці та проведенні виборів до Верховної Ради СРСР, були спостерігачами на виборчих дільницях.Деякі з них були пізніше переслідувані міліцією і арештовані. У Верховну раду СРСР (1989) був висунутий М. П. Павловський, отримав велику підтримку, але не був обраним. Обрали львівського письменника О. Братуня,  в Києві українського лікаря-письменника  Юрія Щербака,  члена Народного Руху В. Яворівського.

Увересні 1989 року Михайло Горбачов схвалив зміну влади в Києві, призначили нового першого секретаря ЦК КПУ  Володимира Івашка. Життя людей під час перебудови ускладнилося, погіршилось становище економіки СРСР, наступила інфляція, знецінення карбованця. І. Драч, Д. Павличко, М. Попович та ін. опублікували проект програми НРУ за перебудову. 

У жовтні 1989 року  у Львові відбулися установчі збори  по відновленню НТШ, які проводили українські науковці під головуванням члена-кор. АН УРСР Олега Романіва. В них брали участь працівники медичного інституту, давні члени НТШ  М. Дубовий і М. Коржинський, а також Я. Ганіткевич,  О. Кіцера,  С. Мартинів,   П. Скочій. Обговорено відновлення Лікарської комісії та видання Лікарського збірника НТШ. Згодом у власність НТШ передано оригінальну віллу «На хресті» (вул. Ген. Чупринки, 21). Будинок спорудив І. Левинський (1890-ті роки), корпус з шестигранною вежею, фасади вирізняються яскравим керамічним декором та різьбленими деталями. Після розпаду СРСР останні власники  українці, які в період війни емігрували до США, сприяли передачі будинку НТШ.

В останній час значно збільшилася кількість населення. У Львові у 1989 році проживало 725 000 осіб (за іншими даними 760 000). Найбільше було українців - 622 701 (79,1%) і росіян - 126 459 (16,1%).  Меншинами були євреї - 12 795 (1,6%), поляки - 9730 (1,2%), білоруси - 5 849 (0,7%), молдовани - 1 605 (0,2%), вірмени - 980 (0,1%), татари - 761 (0,1%), інші - 6 023 (0,8%). Упродовж 1960 – 1980 років кількість поляків у Львові в кожному міжпереписному періоді зменшувалась у середньому на 2 тисячі. В зв’язку з розвитком держави Ізраїль до неї виїхало з СРСР багато євреїв. Зі Львова протягом 1970 – 1979 років  більшість євреїв виїхали до Ізраїля.

Збільшилася кількість лікарів у Львові. Якщо в медичних закладах міста у 1970 році працювало 4 116 лікарів, то в 1986 році їх стало 6 416. Кількість середнього медичного персоналу підвищилася з  7 448 осіб до 9 957. Середньомісячна зарплата робітників і службовців (1990) становила 256 крб., працівники охорони здоров’я отримували  наполовину менше - 122 крб.

У березні 1990 року галичани обрали у Верховну Раду УРСР та місцеві ради представників національних сил.  До Верховної Ради УРСР  був обраний в числі місцевих українців лікар Степан Хмара, випускник медичного інституту 1964  року, український політик, правозахисник, довголітній політв'язень радянських концтаборів, став народним депутатом України І, II та IV скликань. Головою Львівської обласної ради обрали В’ячеслава Чорновола. У місцеву владу прийшли нові люди, серед них – колишні політичні в’язні: Ірина Калинець, Михайло Косів, Іван Гель. 

В 1990 році відбулися великі зміни в СРСР, в УРСР, у Львівському медичному інституті. В Конституції СРСР та УРСР скасували статтю, що визначала керівну роль КПРС у радянському суспільстві, визначено дозвіл на багатопартійність. Почали відновлювати історію України. На відзнаку Акту злуки ЗУНР і УНР 21 січня 1990 року від Івано-Франківська через Львів до Києва утворили «живий ланцюг», у якому взяли участь десятки тисяч людей. Викладачі та студенти медичного інституту брали участь в місті, частина (в тому числі автор) виїхала автобусами за Винники на трасу до Києва. В квітні 1990 року греко-католикам повернули Львівський собор святого Юра і палац греко-католицьких митрополитів.  1 грудня 1990 року  скасувати заборону УГКЦ, в чому брали участь викладачі і студенти медичного інституту.

В червні 1990 року  на Вченій раді інституту директор М. Павловський заявив про свій вихід із КПРС, його підтримав і так само заявив секретар партійного бюро професор  Іван Готь (завідувач кафедри хірургічної стоматології, уродженець Львівщини). Почали поступово виходити з партії та віддавати свої партквитки викладачі  та працівники інституту, насамперед  місцеві українці.  Директор   видав наказ про ліквідацію парткому інституту.  Деякі викладачі залишалися прихильниками комунізму, професор фармацевт В. Крамаренко  (уродженець Чернігівщини) пізніше хвалився що має новий квиток української компартії. Не зважаючи на походження професорів інституту (більшість зі Східної України і Росії) та їх компартійну приналежність українці в керівництві та серед викладачів і студентів  почали успішно процес національного відродження інституту.

Створено координаційну комісію для впровадження в навчальний процес української мови, очолювали її П. Скочій та Б. Винничекно (уродженець Галичини, хірург, доцент).  Дирекція почала ліквідувати запроваджені партійним режимом кафедри комуністичної ідеології. Три  кафедри   перейменовано та змінено програми викладання. Кафедру марксизму-ленінізму  (яку 1961 р. перейменували на кафедру філософії та наукового комунізму)   перейменували (1990) на кафедру філософії та гуманітарних дисциплін, згодом на  кафедру філософії з курсами історії України та економіки. Очолював її  (з  1966 р.) надалі доктор філософських наук проф. В. Є. Доля (уродженець Казахстану, росіянин, випускник Ленінградського  університету).

Кафедру історії КПРС  (яку 1957 р. виділили окремо від кафедри марксизму-ленінізму, очолювала 1970 - 1990 рр. професор Н. С. Гурладі, харківчанка)  перетворили на курс історії ХХ ст. Кафедру політекономії (яку 1950 р. виділили з кафедри марксизму-ленінізму)  перетворили на курс економіки при створеній кафедрі філософії, завідуючу кафедрою доцента Т. М. Катаєву (працювала з 1984 р.­) залишено завідуючою курсу економії  на новій кафедрі.  

 М. Павловський створив 1990 року в інституті Видавничу спілку «Словник», науковці якої почали готувати «Українсько-латинсько-англійський медичний (тлумачний) словник» та інші словники. Викладачі інституту почали готувати і видавати підручники українською мовою,  оскільки в  бібліотеці інституту були лише російськомовні підручники.

Інститут гостинно приймав лікарів української діаспори, учасників ІІІ конгресу Світової федерації українських лікарських товариств (СФУЛТ), який проводили в Києві та у Львові (1990). Лікарська комісія НТШ провела цікаву зустріч викладачів і студентів з Аркадієм Жуковським, уродженцем Чернівців, довголітнім провідним україністом у Франції, видавцем Енциклопедії України, головою НТШ Європи.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР проголосила державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки у межах її території. В жовтні. почалася «Революція на граніті» - студенти навчальних закладів, в тому числі Львівського медичного інституту, в Києві на  Жовтневій площі (тепер Незалежності) виступили з голодуванням та протестами.  Студенти вимагали виходу України з СРСР, розпущення Верховної Ради, зміни уряду, утворення  Збройних сил України, проголошення самостійної незалежної Української держави. Серед голодуючих було 25 студентів Львівського медичного інституту. В охорону і обслуговування голодуючих студентів входило 19 викладачів і лікарів інституту.

Для підтримки голодуючих у Києві студентів у Львові на площі перед Театром опери і балету почали голодування професори, викладачі і студенти Львівщини. Першими було біля 100 осіб із медичного інституту. Загін самооборони очолював Б. Винниченко. Незабаром  обласна прокуратура  почала допитувати всіх студентів, які голодували в Києві.

 В інституті в  осередках Товариства української мови ім. Т. Шевченка, НТШ та Народного руху України ініціативна група підготувала Статут Львівського медичного інституту. Статут детально обговорювали та в листопаді. затвердили на конференції інституту, а в лютому 1991 року затвердили в Головному управлінні навчальних закладів МОЗ УРСР. Старалися на місце партійної диктатури  в інституті запровадити самоврядування. Почала діяти вперше утворена Рада інституту, рекомендувала дирекції нові заходи, зокрема встановити громадську посаду  заступника директора з виховної роботи,  на яку висунули доцента  Б. Винниченка.  Весною 1991 року у переповненому викладачами і студентами Актовому залі інституту відбулася зустріч з главою Української Греко-Католицької Церкви кардиналом Іваном Мирославом Любачівським, який прибув з Риму.

В червні  (незадовго до прийняття Верховною Радою 24 серпня 1991 р.  «Акту проголошення незалежності України»)  відбувся випуск лікарів та провізорів, в тому числі 76 громадян інших країн. Директор М. Павловський вперше запросив  митрополита УГКЦ Володимира Стернюка, провели  за традицією університету урочисте благословення випускників  у нелегку дорогу життя і праці.

В останні роки існування УРСР українські викладачі та студенти Львівського медичного інституту почали  активно перетворювати радянський комуністичний русифікований інститут в українську національну вищу медичну школу,  наближати його до  рівня європейських університетів.

В найдовшому періоді історії університету (47 років)  тоталітарний комуністичний режим знову перетворив вищу медичну школу Галичини в чужомовний навчальний заклад, без автономії та демократії, під управлінням партійних органів та спецчастини КДБ, з викладанням комуністичної ідеології та вихованням «совєтського народу». В 1939 - 1941 роках та 10-15 років після Другої світової війни в медичному інституті допускали українську мову до викладання і наукової діяльності. Місцеві викладачі могли користуватися рідною мовою, але їх було мало, 15 років їх не допускали до посад професора. Пізніше заставили усіх викладати тільки російською мовою, запровадили стан подібний до стану в Речі Посполитій, заборонили українську мову як в університетах Російської імперії. Медичний інститут став приймати більшість українців, але випускав лікарів не для Галичини чи УРСР, а для РФСР та інших республік СРСР, готував лікарів іноземців.

Багатолітня вимога населення Галичини мати свій український університет, викладати українською мовою, готувати для населення відданих фахівців почала реалізуватися в останні роки існування УРСР і СРСР.          

Том 62 № 2 (2020) Праці НТШ за посиланням 

Концепція розвитку України (проєкт)

Філософська комісія Наукового товариства імені Шевченка
виступає з ініціативою формування проєкту та громадського
обговорення Концепції

          І. Робоча назва: "Концепція інноваційного розвитку України на засадах  європейського гуманізму".

 У час гібридної війни, яка, окрім військової агресії, включає й  маніпулятивні технології впливу на дестабілізацію в українському суспільстві, нівелюється та деформується демократична національна ідентичність. Відсутня правдива інформація, непрофесійність керівних кадрів органів влади, дисбаланс у рівнях заробітної плати, прогресуюча міграція, проблеми соціально-економічного зростання. Саме тому є на часі акцентувати увагу на нагальності формування національної концепції розвитку суспільства і держави.

 ІІ. Основними принципами Концепції визнати україноцентризм і всебічність розвитку.

          ІІІ. Консолідуюче значення Концепції реалізувати в основних сферах її ствердження, а саме:

• Гарантування національної безпеки й суверенітету;
• Формування української політичної ідентичності;
• Розвиток демократії та соціальної справедливості;
• Забезпечення прав і свобод особи;
• Розвиток науково-ємної та конкурентної економіки;
• Сприяння культурному й духовному різноманіттю;
• Реалізація раціонального природокористування;
• Упровадження пріоритетного й збалансованого розвитку науки та освіти;
• Ствердження ідеалу мінімально достатнього споживання.

ІV. Створити робочу групу для опрацювання та обговорення наступних тез:

• обгрунтування необхідності концепції;
• виокремлення основної проблематики;
• формування й оприлюднення деталізованогопроєкту концепції;
• обговорення в науковому середовищі проєкту концепції;
• визначення основного змісту концепції та можливостей її впровадження в освітній процес і практику управління.

V. Для філософської комісії Наукового товариства імені Шевченка визначити мету діяльності – обґрунтувати теоретико-методологічні основи концепції та інтелектуальні способи подолання проблем розвитку держави та суспільства.

Будемо вдячні Всім Небайдужим!

СПОГАДИ ДО 125-РІЧЧЯ  КАФЕДРИ НОРМАЛЬТНОЇ ФІЗІОЛОГІЇ ЛНМУ

Ганіткевич Я.В.

Професор, державний стипендіат Львівського національного медичного університету

імені Данила Галицького

        Відзначення 125-річчя кафедри заставило мене пригадати, що відбувалося 73 та 70 років тому.  Відвідувати лекції і заняття на кафедрі нормальної фізіології почав я студентом другого курсу Львівського медичного інституту у вересні 1947 року. Першу лекцію прочитав професор Воробйов Анатолій Маркович, завідувач кафедри, декан лікувального факультету. Практичні заняття в нашій групі проводила асистент Ольга Федорівна Назарчук. В групі були демобілізовані старші, деякі сімейні особи. Були росіяни і євреї, українці з Галичини та зі Сходу. Старостою призначили старшого Бравермана, він однаково зичливо ставився до всіх нас, часто у поданих відомостях приховував наші пропуски, дрібні порушення. На заняттях доводилося проводити дослідження на жабах, показували досліди на собаках. На декапітованих жабах досліджували рефлекторні скорочення м’язів лапок, подразнених розчином кислоти, виготовляли м’язові та нервово-м’язові препарати, спостерігали роботу серця, закріпленого на канюлі з фізіологічним розчином. В приміщенні лабораторії зразу за авдиторією знаходилася незвичайна велика металева вага для зважування людини. Казали, що на ній можна було зважити людину з точністю до частин грама, визначити зменшення ваги в процесі виділення і випаровування поту, виділення водяної пари з видихуваним повітрям та з виділенням вуглецю у видихуваному вуглекислому газі.

     Мене зацікавила фізіологія і став приходити на зібрання наукового гуртка, який провадив доцент Іван Васильович Скороход. Спостерігав за дослідами, які проводив він з лаборантами. В другому семестрі  він доручив мені проводити досліди на оперованих собаках. Збирав за якийсь час сечу, розтягував кишку балоном і так само збирав сечу, визначав нескладним методом її склад. В кінці року доповідав на кафедрі та на конференції «СНО» роботу про рефлекторний вплив кишки на діяльність нирок. «Студенческое научное общество ЛМИ» прийняло мене з кафедри фізіології та видало квиток № 3.

     На третьому курсі я часто навідувався на кафедру фізіології, І.В.Скороход доручив мені доповісти про вчення І.П.Павлова про дві сигнальні системи. Спочатку я доповідав на гуртку кафедри, а потім на конференції  СНО.

     Після отримання диплому лікаря (1951) я повернувся працювати в своєму місті Радехові. А.М.Воробйов запланував кафедрі посаду аспіранта. У вересні мене покликали на кафедру фізіології. Партійне бюро рекомендувало в аспірантуру комсорга нашої групи, він почав складати іспити, але згодом  відмовився, захотів працювати в своєму місті хірургом. Доцент  Скороход запропонував мене, професор Воробйов не заперечував і погодив це в інституті. Досить легко я здавав іспити, повторяв те що було на державних іспитах. У жовтні мене викликали, дали мені Трудову книжку із записом:  «На  основании приказа Министерства здравохранения УССР 13.10.1951 г. зачислен аспирантом кафедри нормальной физиологии». За перший рік мав скласти кандидатські іспити, відвідував лекції проф. Воробйова і доцента Скорохода, практичні заняття асистентів. В той час аспірантам в кінці року виплачували 13-ту зарплату на придбання наукової літератури.

     Асистентами кафедри тоді працювали А.І.Жукова, Тамара Іванівна Свистун,  Ольга Назарчук – львів’янка,  Ірина Шостаківська – переселенка з Польщі. На столі у Шостаківської стояв невеликий бюст Сталіна. Пізніше її висунули на завідування кафедрою фізіології у Львівському університеті.

Асистентська кімната знаходилася на другому поверсі зразу зліва після входу у південну частину будинку, справа знаходився кабінет завідуючого з величезною бібліотекою німецьких та інших книг і журналів, почавши з 1895 року. У підвальному приміщенні була давня майстерня кафедри, проживав лаборант кафедри з дружиною.

     Співробітники кафедри брали участь у різних факультетських та інститутських зборах, виконували різні громадські доручення. Мені доручили провести в інституті підписку на газети і журнали, обійти кафедри і клініки від асистентів до директора Л.М.Кузменка. За добре проведену підписку мене на рік преміювали журналом «Вокруг света».

     Запросили працівників кафедри до оперного театру, де проходило обговорення Павловської сесії АН СРСР та АМН СРСР. Виступав Е.Ш.Айрапетьянц, довго розповідав про павловське вчення та про допущені недоліки. Було багато запитань, одне я написав і передав – що нового вносять умовні рефлекси в психологію людини. Наш професор А.М.Воробйов, учень акад. Г.В.Фольборта, належав до групи фізіологів, що підтримували рішення сесії. В інститутах запровадили для здобувачів ступеня кандидата медичних наук екзамен з фізіології та павловського вчення, поширили тематику фізіологічних досліджень, розробляли нові «павловські» методи лікування.

     Одного разу мене із ще кількома аспірантами скерували в бібліотеку інституту. На третьому поверсі нам дали список прізвищ, багато наукових медичних журналів та туш, доручили на сторінках змісту затушувати подані прізвища та вирвати листки із статтями цих авторів. 

     Професор А.М. Воробйов сказав що тему дисертації мені дасть новий завідувач. До мене потрапила фотографія А.М. Воробйова із співробітниками кафедри, 1946 – 1948 рр. На ній А.М.Воробйов, 6 викладачів, 3 технічних працівників, двоє невідомих. А.М.Воробйов завідував кафедрою фізіології Харківського медичного інституту,  після закінчення війни прислали його завідувати кафедрою нормальної фізіології Львівського медичного інституту, призначили деканом лікувального факультету. Він налагоджував роботу кафедри, з викладачів минулого часу майже ніхто не залишився, на кафедру прийнято кількох львів’ян. Ольга Федорівна Назарчук, довго працювала на кафедрі, згодом перейшла в Інститут фізкультури. Став асистентом львівський лікар Євген Думін, я познайомився з ним, коли він перейшов організувати фізіологічну лабораторію в Охматдиті. Асистентом став Іван Медяник, випускник біологічного факультету університету, перейшов працювати у Львівський університет Франка, очолював кафедру фізіології людини і тварин, згодом переїхав до Києва в Науково-дослідний інститут. З Києва приїхала лікарка Тамара Іванівна Свистун, з Воронежа –лікар Володимир Семенович Райцес. Він перейшов працювати у Станіславський медичний інститут, за кілька років став завідувати кафедрою нормальної фізіології, прийняв мене спочатку асистентом, а згодом доцентом, допоміг виконати докторську дисертацію.  В 1944 р. прийняли асистентом кафедри лікарку Марію Ясеницьку, уродженку Івано-Франківщини, закінчила Краківський університет (1933), працювала педіатром, під час війни брала активну участь в Українському Червоному Хресті в Кракові та в Києві. Незабаром (1945) її арештували, заслали в ГУЛАГ, реабілітували 1969 р. В 1990-ті роки вона відвідала збори в медичному університеті, розмовляв з нею.

      В кінці 1951 року А.М.Воробйов залишив кафедру, переїхав до Києва. Його призначили директором Інституту фізіології АН УРСР, готували обрання членом-кореспондентом АН УРСР, яке відбулося у 1954 році. З професором залишила кафедру асистент Т.І.Свистун, вона також стала працювати в Києві в Інституті фізіології, налагодила дослідження фізіології травлення,  стала доктором наук, вченим секретарем Інституту, підтримувала зв'язок з кафедрою.

     1.10.1952 р. я  був зарахований на посаду асистента з оплатою 0,5 ставки, при тому отримав 5 груп  студентів, як усі асистенти. Довелося провадити велике педагогічне навантаження та згодом почати досліди для дисертації. Близько року в.о. завідувача кафедри був доц. І.В.Скороход. В кінці 1952 р. на кафедру прибув завідувати професор Яків Павлович Скляров, який працював спочатку в Харкові, кілька років у Чернівецькому медичному інституті. Він займався дослідженням травлення та після Павловської сесії став досліджувати і описувати вищу нервову діяльність. Доручив мені дослідити на собаках зміни умовних рефлексів при затримці та втраті жовчі. По другому боці коридору влаштували  невелику камеру умовних рефлексів, налагодили систему для реєстрації слиновидільних рефлексів у оперованих собак, яким виводили назовні протоку привушної залози. Дві собаки надали мені з віварію, інші доводилося самому дістати. 1953 року у одної собаки у віварії появився сказ, довелося вбити усіх собак, що тоді затримало наші дослідження. Часто мені доводилось брати участь в операціях на собаках, давати наркоз, асистувати в операції.

     З часом появилися на кафедрі ще три аспіранти, з випускників Львівського медінституту Анна Мазурок і Євген Яремко, з Чернівецького медінституту прибула Лідія Карпенко, уродженка Харкова. Періодично ми четверо збиралися у працівниці Марисі, яка мала гарну простору кімнату к підвальній частині нашого корпусу, відзначали проведення частини дослідів, написання розділу дисертації.

Ще до нас в  аспірантуру було прийнято випускника інституту Богдана Надрагу, але незабаром його з батьком, відомим адвокатом у Львові, вислали в Сибір. На кафедрі (1995 - 1939 рр. Інститут фізіології)  науковців-фізіологів не готували в часи Королівства Галичини і Володимирії (за Австро-Угорщини), ні за Польщі, ні  в УРСР в 1939 - 1941 роках, ні за окупації німецьким Райхом (1941 -1944). Тільки із закінченням Другої світової війни, з приходом на кафедру доктора медичних наук професора Анатолія Марковича Воробйова, який вже довший час очолював кафедри фізіології в Харкові, почали проводити не тільки викладання нормальної фізіології студентам медицини, але також підготовку спеціалістів фізіологів, кандидатів наук. Ми, чотири аспіранти, прийняті А.М.Воробйовим і Я.П.Скляровим, під керівництвом Я.П.Склярова стали одними з перших наукових працівників фізіологів, підготовлених у Львові за 55 років після заснування Інституту фізіології у відновленому медичному факультеті Львівського університету.

     В 1954 р. я завершив дослідження на 6 собаках, почав оформляти дисертацію. З трудової книжки: «21.09.1954 на основі приказу МОЗ в зв’язку з закінченням аспірантури зарахований в штат кафедри на посаду асистента». Призначили мене секретарем кафедри, провадив протоколи кафедральних засідань, обговорення звітів, оформляв екзаменаційні білети. Першу мою наукову роботу опублікував «Сборник рефератов научных работ теоретических кафедр Львовского медицинского института»,  видавництво Львівського університету (1955).

     Професор Скляров і доцент Скороход запровадили у лекції демонстрації численних дослідів, мене призначено лекційним асистентом. Налагодили показ дослідів на собаках кроликах, щурах,  жабах. На оперованих  собаках студенти бачили виділення слини, шлункового соку, жовчі, сечі, умовні рефлекси. Біля собаки під наркозом ставили закріплену вертикальну півтора-метрову скляну трубку, канюлю вставляли в стегнову артерію і студенти бачили як підіймається в трубці стовпчик крові вище метра, як ритмічно за скороченнями серця підіймається і опускається, як у тварини і у людини 70 раз на хвилину міняється систолічний і діастолічний тиск. На підготовлених кроликах показували студентам безпосередньо роботу серця, систолу і діастолу, могли торкатися його пальцями, введенням адреналіну або калію міняли частоту.

     Коли в кінці серпня 1954 р. я повернувся з відпустки довідався на кафедрі що в липні Іван Васильович Скороход передчасно помер, дуже жаліли за ним, ходили на могилу на Личаківському цвинтарі. Після проголошення України до Львова приїхала з Чикаго дочка Івана Васильовича лікарка Наталія, передала мені документи, щоденник батька, що мав прізвище Скороход-Левченко, про складне важке життя на Чернігівщині сім’ї козацького роду, його успіхи як лікаря і фізіолога, на початку війни потрапив у полон. Згодом опинився під наглядом Смерш і КДБ, за сприяння А.М.Воробйова направлений Міністерством охорони здоров’я у Львівський медичний інститут. В AML опублікували статтю  про нього (2007, № 3).^[i]

      Яків Павлович Скляров рано вставав і писав наукові праці. Протягом кількох років видав книжки «Физиология высшей нервной деятельности» (яку перевидали в Японії) та «Желудочная секреция». Розмовляв і читав лекції російською мовою, але знав добре українську мову. Захоплювався мисливством, часто брав участь в полюваннях, інколи на кафедрі охоче розмовляв про справи мисливства.

     Яків Павлович читав, поправляв та рекомендував на засіданні кафедри до друку у «Фізіологічному журналі» АН УРСР мою статтю українською мовою про вплив затримки жовчі на процеси збудження і гальмування в корі головного мозку собаки. Більш обширну статтю опублікували разом з Я.П.Скляровим російською мовою у матеріалах  Всесоюзного з’їзду фізіологів в Києві. В той час на кафедрах інституту дисертації, як правило, писали російською мовою. Яків Павлович дозволив мені писати дисертацію українською мовою, уважно перечитував і поправляв розділи, порадив дещо переставити, значно покращив написання дисертації. Дисертацію заслухали на засіданні кафедри і рекомендували до захисту. В друкарні Університету Франка надрукували і розіслали автореферат, в газеті «Вільна Україна» опублікували оголошення  про автора і дату захисту дисертації.

     1 травня 1955 р. я чергував у головному корпусі інституту в приміщенні дирекції, відповідав за дотримання порядку та готувався до захисту за три дні. З трудової книжки Ганіткевича Я.В.:  «4.05.1955 г. на заседании Ученого совета  института присвоена ученая степень кандидата медицинских наук». Засідання Вченої ради проходило в аудиторії кафедри анатомії, головував директор Л.М. Кузменко. Мені було дозволено доповідати рідною мовою, хоч засідання Вченої ради проводилися російською мовою. Опоненти професор психіатр Є.В.Маслов  і доцент патофізіолог В.П.Безуглов дали позитивну оцінку, останній відмітив що мова дисертанта дещо подібна на мову І.Франка. Працівники кафедри подарували мені досить велику картину з пейзажом лісу і ріки. З нашої групи 4-х аспірантів найдовше (47 років) працювала на кафедрі професор Лідія Карпенко, допомогла мені видати фізіологію травлення, найкоротше (5 років) вдалося працювати мені.

     Наступного року мені прийшлося перейти на кафедру нормальної фізіології Станіславського (з 1962 р. – Івано-Франківського) медичного інституту, я відвідував кафедру під час проведення у Львові з’їздів Українського фізіологічного товариства, наукових конференцій. При відзначенні на кафедрі 90-річчя Якова Павловича Склярова, як один з перших аспірантів і учнів, я виступав з привітанням свого Вчителя, дякував за уважне зичливе виховання мене як молодого фізіолога, за підготовку багатьох кандидатів і докторів наук, за  створення у Львові вперше в Галичині наукової школи фізіологів.

Книгарня Наукового товариства ім. Шевченка запрошує покупців з Є-підтримкою
У нас можна розрахуватись на касі через платіжний термінал з допомогою Google Pay або Apple Pay

Також є можливість замовити та оплатити видання НТШ
прайс видань http://ntsh.org/у розділі публікації або книги
на картковий рахунок книгарні: 5169 3305 2417 4635
Отримувач: Підприємство „Дослідно-видавничий центр НТШ“
Призначення платежу — література
(безкоштовна доставка Нова пошта при замовленні від 500 грн)
ЗАПРОШУЄМО
Львів. проспект Шевченка, 8
Понеділок—п’ятниця 9.30—18.00
субота 10.00—15.00
(032) 235 87 39
ntshbook@gmail.com

ПЕКЕЛЬНА ВІЙНА ЗА ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ВИБІР В ЦЕНТРІ ЄВРОПИ - ВИКЛИК УСЬОМУ СВІТУ

«Хто визволиться сам, той буде вільний,
Хто визолить кого, в неволю візьме»

Леся УКРАЇНКА

Геноцид української нації державою – терористом Російською Федерацією на 22-му році XXI століття став справжнім іспитом усього світу на відданість ідеалам демократії, ідеалам фундаментальних людських цінностей: свободи, рівності, братерства, які у підсумку сповідують перемогу Добра над Злом, Світла над Темрявою. За них споконвіку  боролися як окремі народи, так і окремі особистості, про яких ми довідуємося з  античних міфів, легенд,  мудрих казок народів світу, які часто закінчуються перемогою добра над злом. Україна сьогодні стала символом міфічного Антея, чи славного Котигорошка з однойменної української казки, яка безстрашно бореться з сучасним Змієм-Гориничем – РФ в особі Володимира Путіна.  У цьому всенародному спротиві ми демонструємо чудеса героїзму, мужності,  винахідливості. Натомість ворог демонструє нечувану жорстокість, цинічність і підступність обстрілюючи мирні міста, села, ядерні об’єкти забороненою найновішою сучасною зброєю з неба, суші, моря.  Ця мирна, пісенна, мальовнича Країна стоїть на передовій лінії фронту, відчайдушно захищаючи світові цивілізаційні цінності, майбутнє людства. Реально Україна прийняла потужний удар від князя Темряви у звитязі за Світло, за майбутнє усього людства, усієї прекрасної планети Земля. І це не пафос. Це правда. Це УЖЕ неоголошена світова війна, розв’язана державою-терористом, яка зруйнувала усю міжнародну архітектуру мирного співіснування, що повстали після руйнівної Другої світової війни з мільйонними жертвами мирних людей на планеті. Тому щонайменше дивними виглядають твердження НАТО і ще деяких потужних країн, що вони не можуть закрити небо над Україною, бо це ніби то буде початок Третьої світової війни. Але Третя світова війна розпочалася 24 лютого 2022 року, коли Російська Федерація о 4-ій годині ранку віроломно напала на спочиваючу у мирному сні мирну Україну!  Путін, погрожуючи ядерною кнопкою, розраховує на страх, який паралізував керівництво країн НАТО. Проте слід чітко зрозуміти, що цей панічний страх є найкращим енергетичним пальним для цього монстра-психопата, яке живить і надихає його на подальший руйнівний вояж із ще більшим завзяттям. Так що зачистивши Україну він неодмінно піде далі. Ви не заховаєтеся за спиною цієї  чудової країни, яка є справжнім ДУХОВНИМ ФОРПОСТОМ усього людства, шансом на ВІДРОДЖЕННЯ ФУНДАМЕНТАЛЬНИХ ЛЮДСЬКИХ ЦІННОСТЕЙ, АНТИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ ГАРМОНІЇ І КРАСИ!  То ж подолайте свій страх, свою малодухість і станьте поруч з відважною Україною на останній переможний бій з князем Темряви. Разом ми переможемо і впевнено здобудемо Світло, здобудемо МАЙБУТНЄ!!!

Завершу дуже важливими рядками з «Пророка» геніальної Лесі УКРАЇНКИ:

Я духові серцем сказав:

«Навіщо ти будеш мене серед ночі? // Навіщо сі тихі уста розв’язав? // І речі надав їм пророчі? // Оспалі тут люди, в них в’ялі серця, // Народ сей не вдавсь на борця”

Мій дух промовляє мені:

«Ставай, вартовий, без вагання на чати! // Хоч люди замлілі у сій стороні, // На голос твій будуть мовчати, // Та слава про них загримить до зірок, // Що є з їх народу пророк».

Львів, Наталя ГУМНИЦЬКА