(Третій період, 1919 - 1939)
Після розпаду Австро-Угорської, Російської та Німецької імперій у Варшаві в листопаді 1918 року проголосили відновлення Польщі після 123-річного розпаду Речі Посполитої. Перша світова війна дала можливість полякам, разом з кількома іншими народами, проголосити свою незалежність. Поляки відрізнялися від інших народів, які відновлювали свою державність, тим, що раніше Польське королівство існувало багато століть, якийсь час спільно з територіями Литви, України (Російської імперії), Білорусії, Угорщини, Німеччини та ін. Якщо українці (УНР та ЗУНР), литовці, фіни, грузини прагнули розвивати суверенну державу на своїй етнічній території, то поляки старалися повернути у відновлену державу території з іншими народами.
Кілька поколінь поляків виросли за панування Російської імперії, бачили процеси русифікації, дискримінації національних меншин, примусового насадження в навчальних закладах панівної мови. Активісти польської влади, які зібрали землі, населені різними народами, стали відноситися до них так, як відносилась влада Російської імперії, зовсім не так, як відносилася влада Австро-Угорщини. Якщо раніше частину їх краю захопили російські війська, то тепер вони посилали створену армію захопити території Литви, Білорусії, Сілезії, Королівства Галичини і Володимирії (ЗУНР). Почалися воєнні дії на Сході та на Заході, населення Польщі стало одним з найбільших в Європі, становило 27,2 млн осіб.
У відновлюваній Польщі 1920 року поляки становили 69% населення на усіх територіях, тоді як українці, німці, литовці, євреї, білоруси та ін. становили 31 %. У Львові 1921 року українців було 27 269 осіб (12,4%), поляків - 111 860 (51,0%), євреїв - 60 431 (27,6%). Польська преса писала що у Львові лише 8% «русинів».
Для узаконення насильного захоплення Польщею ЗУНР - українських етнічних земель. поляки добилися рішення Ради послів Антанти. 14 березня 1923 року Антанта визнала законність приєднання Східної частини Королівства Галичини і Володимирії до Польщі, при цьому передбачалася деяка автономія для української Галичини. Польща мала отримати мандат на Східну Галичину на 25 років, а пізніше рішення щодо її подальшої долі мала прийняти Ліга Націй. Перед тим (21 квітня 1920 р.) була підписана політична польсько-українська конвенція, яка визнавала право УНР на самостійність. Керівництво УНР при великих труднощах відмовилось від західних територій Східної Галичини, Підляшшя, Волині.
Друга Річ Посполита з правом Ради Амбасадорів на Східну Галичину отримала 126 тис. кв. км. західноукраїнських земель, де за проживало переписом 1931 року понад 7 млн. осіб. Абсолютну більшість з них становили українці. Офіційний перепис встановив 4,442 млн. громадян української національності. Деякі дослідники вказували, що українців в цей час було значно більше – 5,114 млн.
В грудні 1920 року законами Польщі створено на території Східної Галичини, колишнього Королівства Галичини і Володимирії, чотири воєводства: Краківське, Львівське, Станиславівське та Тернопільське. Кордони Львівського воєводства пересунуто на захід, щоб у його межах було більше поляків. У новому Львівському воєводстві було 36,1% українців, у Тернопільському – 45,5%, у Станиславівському найбільше – 68,9%.
У першій половині 20-х років польська влада проігнорувала прийняті зобов’язання перед Антантою надати територіальну автономію Галичині, грубо порушила права національних меншин, гарантованих Конституцією 1921 pоку, не готувала відкриття обіцяного українського університету. УНРада вислала на руки західних держав протест проти проведення виборів до польського Сейму на території Східної Галичини всупереч планованій автономії. Уряд Польщі схвалив (1924) два антиукраїнські закони, які обмежували користування українською мовою в урядових установах та реформували систему освіти. Більшість українських шкіл перетворили на «утраквістичні» - двомовні з переважанням польської мови. Почато ліквідацію державних українських шкіл, реформа знищувала українське шкільництво. Постійно проводилася полонізація інших національностей. Внаслідок такої політики полонізації у 1931 році тільки 68,5% українців назвали рідною українську мову. | |
Захопивши Львів поляки у владі та в керівництві Львівського університету зайнялися перетворенням полонізованого в значній мірі університету Австро-Угорщини у виключно польський університет. Нове створене у Варшаві Міністерство релігійних конфесій і народної освіти вже 18 листопада 1918 року (до повного звільнення Львова від української армії) спеціальним розпорядженням оголосило, що бере Львівський університет під свою опіку.
В Східній Галичині на початку ХХ століття проживало 64,5% українців, тоді як поляків три рази менше – 21,0%, євреїв - 13,7%, німців - 9,3%, інших національностей - 0,5%. На частині польських територій, наполовину менших від Східної Галичини, які тоді називали Західною Галичиною, проживало поляків 78,7%, українців - 13,2%, євреїв - 7,6%, німців - 0,3%, інших національностей ще менше – 0,2%.
В той час багато міст і сіл Галичини були багатонаціональними, крім українців, в них переважно мешкали поляки, євреї, цигани (роми) і навіть німецькі родини. У Львівському повіті за переписом 1921 року було 149 551 жителів, в тому числі поляків 70 029 (46,8%), українців - 65 084 (43,5%), євреїв - 11 567 (7,7%), німців - 2 653 (1,7%), інших - 218 (0,1%). У містах Львівського повіту переважали євреї - 53,3 %, у приміських селах вони становили 20 - 35%. У сільських місцевостях близько Львова більшість становили поляки. Українці у львівському повіті поступалися полякам, розміщувалися у віддалених від Львова селах, у східній та південній частині повіту.
В українських і польських родинах часто були добросусідські відносини, разом відзначали українські і польські свята. Нерідко утворювали українсько-польські сім’ї, як правило синів хрестили і виховували за національністю батька, а дочок – за національністю матері. У професорки Львівського медичного інституту Стефанії Юсько мати була українка, батько – поляк, дбав про неї, допомагав навчатися в університеті.
До Західної Галичини належало місто Краків, де вже давно діяв польський Ягеллонський університет. Але польська влада, перейменувавши Східну Галичину (до 1918 р. - Королівство Галичини і Володимирії), де проживало три рази більше українців, в Малопольщу, вирішила створений Австро-Угорською владою багатонаціональний університет перетворити у польський. При тому за Березневою Конституцією Польщі (1921) до Сейму Речі Посполитої першого скликання (1922) було обрано 25 українських депутатів, до Сенату - 6 українців-сенаторів.
Міністр релігійних конфесій і народної освіти Я. Лукасєвич звернувся до очільника держави Юзефа Пілсудського з пропозицією надати університету ім'я польського короля. Нову офіційну назву «Університет імені Яна Казімєжа» влада надала 1919 року в день польських урочистостей, влаштованих з нагоди "Звільнення Львова 22 листопада".
Вже у серпні 1919 року, коли ще залишалася частина ЗУНР та уряд в Станиславові, у польській пресі опублікували умови запису до університету у Львові. Документи могли подати молоді люди, які визнавали своє польське громадянство й відслужили в польському війську або яких не взяли до армії, а також громадяни держав, що входили до коаліції або ж нейтральні. Цей удар був безпосередньо спрямований проти української молоді, яка боролася на боці ЗУНР. Українську молодь позбавили можливості навчатися у львівському університеті.
У зв'язку з початком навчального року університету 22 вересня 1919 року ректором університету була видана постанова, де сказано: “Відповідно з повідомленням від 14 вересня цього року, доводжу до відома, що запис до Львівського університету навчання починається в четвер, 25 вересня 1919 року. На основі рішення Ради міністрів приймаються до польських навчальних закладів тільки громадяни польської національності і союзних держав”. 25 вересня 1919 року почали запис вступу до університету, приймали без іспитів на підставі поданих документів.
В доступних публікаціях нема відомостей про те, як тоді нове польське керівництво університету поступило з українськими студентами 2-го – 4-го курсів, чи вони могли продовжувати оплачуване навчання. Оскільки відомим українцям вдалося закінчити медичний факультет Львівського університету тільки в 30-х роках, то видно, що заборонивши вступ українців, їм також заборонили продовжувати навчання на 2-му – 5-му курсах. Довелося студентам українцям Львівського університету переходити в інші університети. Деякі наші лікарі закінчили у 20-х роках університети Праги, Кракова, Відня та ін.
Повідомлено, що мовою викладання в університеті стає тільки польська мова, заборонили читати лекції українською мовою. На теологічному факультеті окремі дисципліни дозволили читати латинською мовою. Вже 1919 року ліквідували в університеті кафедру австрійської історії. Ліквідували на філософському факультеті три кафедри історичного профілю з українською мовою викладання. Протягом двох-трьох років звільнено з роботи професорів і доцентів української національності (залишився лише А. Соловій, понижений в посаді). Українських вчених, які за Австро-Угорщини працювали в університеті, позбавили доступу до університетських кафедр.
14 серпня 1919 року з'явилася постанова ректора Львівського університету, в якій вказувалося, що до вступу в університет допускається тільки молодь польської національності. У вересні 1921 року Міністерство релігійних конфесій і народної освіти Польщі добилося видання спеціальної ухвали про заборону вступу українців.
Мало відомі публікації про те, що після здобуття поляками Львова (22,11.1918), 27 листопада 1918 року ректор Антоній Юраш склав присягу польському урядові перед представником урядової комісії. Професор А. Юраш, обраний ректором 1918/1919 н.р., уродженець Польщі, закінчив університет в Грейфвальд в Німеччині, професор отоларингології, був деканом медичного факультету (1913-1915). Присягу ректора А .Юраша приймав Марцелій Хлямтач - професор римського права в університеті, став заступником міського голови Львова, проводив адміністративну роботу в нових органах управління. Тільки пів-року пізніше (17 квітня 1919 року) віце-президент Намісництва у Львові Станіслав Ґродзіцкі закликав усіх державних службовців урочисто присягнути на вірність Польській державі.
Поляки спочатку змушені були признавати українські землі як Королівство Галичини та Володимирії. Казімєж Ґалецкі, генеральний делегат уряду Польщі в Королівстві Галичини, 14 травня 1919 року надіслав Академічному Сенатові Львівського університету розпорядження президії Намісництва щодо отримання від працівників університету тексту присяги. Той, хто не підписав документа присяги, підлягав звільненню. Майже всі українські професори богословського і філософського факультетів відмовилися скласти присягу, їх позвільняли з роботи. Адама Соловія, професора-українця, греко-католика, звільнили (1920) з керівництва кафедрою акушерства і гінекології, залишили професором кафедри. Івана Левинського, будівничого Львова, усунули з посади професора Політехніки за те, що він не погодився приймати ще не офіційну присягу на вірність польській владі. Частина викладачів вважала, що ще зарано присягати, поки Рада послів Антанти не ухвалила рішення щодо належності Королівства Галичини і Володимирії (Східної Галичини).
У 1919/1920 н.р. ректором був обраний Альфред Гальбан, поляк, закінчив юридичний факультет Ягеллонського університету, юрист-педагог, переїхав до Львівського університету (1905), став депутатом парламенту Галичини (1908-1911) та парламенту Австрії (1911 -1914), у 1909 році став членом Львівського юридичного товариства,. обраний (1919) членом Законодавчого Сейму. Якщо за влади Австро-Угорщини Академічний Сенат університету обирав ректорами як австріяків, так і поляків, українців та інших, то в Польщі в університеті Яна Казімєжа обрали 19 разів ректорами тільки поляків, двох вчених обирали два рази. За 22 роки ректором університету не було обрано ні одного давнього авторитетного професора Австро-Угорщини, обирали тільки уродженців Польщі.
Як Сенат проводив вибори, яким голосуванням, із кількох кандидатур - в доступній літературі не описано. Не обирали ректором або деканом медичного факультету досвідченого професора з високим авторитетом у Львові, українця Адама Соловія. Польська влада ігнорувала зовсім рішення влади Австро-Угорщини про відкриття в Королівстві Галичини за 5 років українського університету. В університеті не було жодної кафедри з українською мовою викладання, крім А.Соловія не було жодного професора української національності.
Виникло питання чи продовжував управляти справами університету Сенат та Вчені ради факультетів і бувші ректори, які обиралися австрійськими, польськими та українськими професорами до 1918 року, величезну більшість яких становили австрійські професори (в 1917 р. їх було 86 та 57 приват-доцентів).
В червні 1920 року полякам вдалося зібрати в університеті свій польський Сенат нового складу, який вперше прийняв рішення про повну полонізацію університету. Чогось подібного ніде в європейських університетах не проводили. Згідно з ухвалою Сенату від 15 березня 1920 року заборонили читати лекції українською мовою. 29 серпня 1920 року винесена постанова, яка проголошувала: «Академічний Сенат університету Яна Казімєжа постановив, що викладання дисциплін в університеті не може проходити ні на якій іншій мові, окрім польської». Упродовж 20 років – усього міжвоєнного періоду (1919-1939) - Львівський університет Яна Казімєжа був виключно навчальним закладом вищої освіти. для поляків. Університети Кракова, Варшави, Познаня та в інших країнах Європи приймали і навчали українців, різних громадян. Родич автора Г.Шило з Волині закінчив Варшавський університет, став доктором філології, пізніше професором Дрогобицького педагогічно інституту. Таких обмежень як в університеті Яна Казімєжа ніколи не було в європейських університетах, які готували лікарями та іншими фахівцями не тільки основних громадян своєї держави, але також інших народів і країн
1920 року прийнято «Закон про академічні школи». за яким Вчені ради факультетів могли впроваджувати обмеження кількості заяв за згодою Міністерства релігійних конфесій і народної освіти. В університеті запровадили обмеження кількості прийнятих заяв на вступ від інших національностей. – «numerus clausus». Польські молодіжні організації, насамперед Академічний союз «Всепольська молодь», почали антиєврейські виступи у Львові і Кракові. Мабуть раніше, під час повалення польської держави, у сім’ях та в деяких школах поляки виховували у дітей і молоді свідоме вороже ставлення, ненависть до сусідів іншої національності. У 1848 році поляки-студенти Львова виступали проти прибулих панівних австрійців, у 1919 році – проти постійних жителів Львова, українців та євреїв.
У Львові у 1920 році було 5 957 житлових будинків, населення становило 205 113 осіб. Власність нерухомості сильно відрізнялася. Полякам, яких було 51%, належало 57% нерухомості, євреям (28%) – 37%, українцям (19%) – лише 5%. Полякам і євреям належало 94% нерухомості, при чому перше місце займали євреї, у них одна забудова припадала на 25 осіб, в українців – на 126 осіб.
Польська націоналістична молодь, поруч із нападами на українців посилила напади на студентів євреїв, пропонувала їх не допускати до університету через numerus nullus, вимагала запровадити офіційно «лавкове гетто» для євреїв. Частина студентів поляків ще задовго до гітлерівської окупації пропонувала гетто для євреїв. В Польщі 1921 року жило 2,8 млн євреїв тобто 10,5% населення. Багато вищий відсоток євреїв був серед професій, таких як адвокати, правники, лікарі, дентисти. Були виступи в Сеймі Польщі, посли відмовилися прийняти закон про numerus clausus. Проте у 1923 році міністр релігійних конфесій та народної освіти у вигляді циркуляру запровадив numerus clausus, згідно якого українці та євреї отримали обмеження при вступі в університет - не більше 15 % від кількості абітурієнтів, поляки у цьому випадку мали не менше 50 %.
Ще 1918 року від імені академічного Сенату польські керівники звернулися до влади з проханням передати університетові колишній будинок Галицького Сейму (вул. Маршалковска, тепер Університетська, 1). Планували розширити університет і потребували нових приміщень. За законом від 30 січня 1920 року влада ліквідувала Сейм і Крайовий виділ колишнього Королівства Галичини і Володимирії. В лютому 1920 року Рада міністрів передала сеймові будинки львівському університетові. Це рішення затвердив Законодавчий Сейм Речі Посполитої. Урочисто будинок передали керівництву університету в день відзначення польського свята Третього травня 1920 року.
Будинок колишнього Галицького Сейму збудований в центрі Львова урядом Австро-Угорщини в 1877-1881 роках. Він один з кращих у Львові, дещо наслідує в набагато меншому розмірі будинок парламенту Австрії у Відні. До цього головного корпусу університету перейшли ректорат і деканати університету, багато кафедр, суміжні кафедри, У 1928–1934 роках для потреб розширеного університету в подвір'ї будинку прибудували "Collegium Maximum". В будинку Сейму знаходився до 1939 року деканат медичного факультету. Будинок залишається до сьогодні головним корпусом університету.
У 1921 році нове польське керівництво університету понизило посаду професора А .Соловія, якому уже 13 років тому за Австро-Угорщини міністерство надало звання професора і після смерті А. Марса в 1919 році призначили керівником кафедри. Нові Сенат і деканат призначили керівником кафедри акушерства і гінекології Казімєжа Бохеньского, уродженця Великопольщі, котрий тільки в 1920 році отримав звання доцента.
А. Соловій працював професором кафедри до виходу на пенсію. Поряд з працею в університеті він очолював (1919 – 1930) «Державну акушерську школу у Львові», продовжував викладання акушерства, яке починав у 1897 році. Одночасно професор А.Соловій мав лікарську практику в Львівському загальному шпиталі. Ще у 1910 році він став провідним фахівцем - «примарієм» (завідувачем) акушерсько-гінекологічного відділу Загального шпиталю, тут він пропрацював «примарієм» та ординатором 20 років. Він першим в країні опрацював і розширив покази до застосування кесаревого розтину, досліджував клініку і лікування хронічних запальних процесів, фіброміом та раку матки, патологічну анатомію плаценти, запропонував модифікацію циркуля для вимірювання таза, зробив внесок у розвиток української медичної термінології. Опублікував близько 50 наукових праць в німецьких, польських і українських журналах. Він автор двох монографій про лікування хронічних запальних процесів матки та про патологічну анатомію плаценти. Видано (1922) другий раз його підручник «Nauka położnictwa dla położnych». А. Соловія характеризували як лікаря широкого профілю, блискучого хірурга-гінеколога, талановитого наукового працівника. ФОТО А. Соловій
У 1930 році професор Адам Соловій, якому виповнився 71 рік, вийшов на пенсію, став легітимним професором-сеньйором, почесним членом Сенату університету. Присв’ятили йому (1931) спеціальний номер журналу «Гінекологія польська», відзначали як видатного науковця і практика, на підставі нових наукових досягнень зробив значний вклад у розвиток в країні оперативної гінекології та акушерства. Був обраний (1936-1939) головою Львівського товариства гінекологів. Захоплювався мисливством, став членом Галицького товариства мисливців, публікував матеріали в мисливському журналі. Він залишався пенсіонером поважного віку, пережив 82 роки, доглядав онука-школяра Адама Місевича. На той час, отримавши атестат професора ще за Австро-Угорщини, він був серед медиків у Львові єдиним легітимним професором-українцем. Проте в публікаціях того часу про нього писали як про польського професора. Не згадували про нього пізніше за радянської влади, а з нападом німецько-гітлерівських окупантів його розстріляли в групі польських вчених. Зібрано хроніку роду Соловіїв з 1842 по 1984 рік, Олександра Соловій Ватсон в кінці минулого століття проживала в Бостоні (США).
Керівництво університетом здійснювали на підставі Статуту університету (Статути 1924, 1929 і 1934 рр.), відповідно до розпоряджень і постанов уряду Речі Посполитої, міністерства релігійних конфесій та народної освіти. Найвищим органом в ієрархії навчального закладу був академічний Сенат, до якого належали ректор, проректор, декани, заступники деканів і представники факультетських рад (по одному від кожної ради). До 1924 року в університеті були давні чотири факультети: богословський (теологічний), права і політичних наук, медичний і філософський. Розпорядженням Міністерства в жовтні 1924 року філософський факультет поділено на два окремі факультети: гуманітарний і математично-природничий. В університеті було 55 кафедр, 19 відділень, 6 клінік, 2 поліклініки, факультетська бібліотека, наукова бібліотека з університетським архівом, ботанічний сад. За 15 років а університеті відкрито нові кафедри. У 1924 р. створена кафедра етнології зі спеціальним оглядом етнографії польських земель.
Після наполегливих клопотань українців у 1928/29 н.р. відкрили кафедру «Руської філології», яку очолив поляк професор Я. Янів. Лише в 1933 році право викладання отримав Іларіон Свєнціцький, здобув диплом доктора філології у Віденському університеті, з 1913року приват-доцент кафедри слов'янської філології Львівського університету, директор Національного музею у Львові, дійсний член НТШ. У 1938/1939 н.р. на усіх п’яти факультетах вже було 104 кафедри, у них працювали 64 ординарних та 22 екстраординарних професори, 110 доцентів.
Студентів приймали без іспитів за документами з досить високою оплатою. До університету приймали тільки тих, хто служив у польській армії або мав свідоцтво про лояльність. Вступ українців до університету довгий час був практично закритий. Навчальний рік розпочинався 1 жовтня і закінчувався 30 червня, він поділявся на 3 частини, або триместри. Дату урочистого початку навчального року визначав Академічний Сенат на першому засіданні, звичайно урочистість відбувалася у першій половині жовтня. Початок навчання проводили з урочистістю в костелі на вул. Миколая (тепер Грушевського, кафедральний собор Покрови Пресвятої Богородиці УПЦ). Біля патологоанатомічного корпусу діяв храм-каплиця (збудована Іваном Левинським), яким часто користувалися українці і поляки.
За кількістю студентів Львівський університет став одним з найбільших у Польщі. У 1919/20 н.р. кількість студентів усіх факультетів становила 2647 осіб. З часом кількість студентів різко збільшилася. Вже за 2 роки, у 1921/22 н.р. в університеті навчалося 4 867 студентів і 318 вільних слухачів, У 1932/1933 н.р. їх стало 7 358. Пізніше економічні труднощі при високій оплаті за навчання привели до зменшення студентів. У 1937/38 н.р. в університеті навчалося 5026 студентів. 7 гуртожитків університету забезпечували проживанням 700 студентів.
Населення Львова становило у 1935році. 317 216 осіб. Про національний склад студентів не знайшлося даних, він зовсім не відповідав складу населення країни. У 1921 році у польській державі проживало 65% поляків,16% українців, євреїв 10%, білорусів 5%, німців 4% та 1% росіян, чехів, литовців та інших. У міжвоєнний період у Львівському повіті продовжували існувати німецькі колонії, які заснували в селах німецькі колоністи на початку 1920-х років. Це були Айнзідель (Один поселенець) – 119 осіб, Вайнберґен (Винна гора) – 260 осіб, Дорнфельд (Колюча гора) – 606 осіб, Кальтвассер (Зимна вода) – 64 особи, Лінденфельд (Липове поле) – 99 осіб, Розенберґ (Трояндова гора) – 70 осіб та ін.
Медичний факультет разом з трьома іншими вже в листопаді 1918 року опинився під новим управлінням. Нове керівництво примушувало усіх професорів і доцентів викладати тільки польською мовою. З переходом університету від влади Австро-Угорської імперії до Речі Посполитої деканат медичного факультету і суміжні кафедри залишалися в головному корпусі на вул. Миколая (тепер Грушевського, 4). Продовжували працювати більшість професорів. Покинув кафедру гігієни професор П. Кучера, виїхав у Чехословаччину, став професором Празького університету, керівником Державного інституту охорони здоров’я. Померли у 1918 році професор кафедри дитячих хворіб Ян Рачиньскі, у 1920 р. – професор хірургії Л. Ридигер.
Кафедри медичного факультету, утворені та добре обладнані в нових корпусах збудованих за влади Австро-Угорщини, продовжували працювати. Почали відкривати нові кафедри, до 1936 року відкрито 6 нових кафедр, переважно для професорів-поляків. Кафедру загальної біології очолив (1920) найвідоміший професор медицини і мікробіології Рудольф Вейгль, уродженець Чехії, випускник Львівського університету (1913), працював на медичному факультеті з 1907 року як мікробіолог і гістолог, винахідник вакцини проти епідемічного висипного тифу. Керівник та засновник (1921) кафедри біохімії професор Якуб Парнас, уродженець тернопільщини, закінчив Мюнхенський університет (1907), стажувався з біохімії в Цюриху, Неаполі, працював у Варшавському університеті, зробив великий внесок у розвиток біохімії, був деканом факультету (1929). Маріян Франке – професор, керівник кафедри загальної та експериментальної патології (1921-1942), уродженець Львова, закінчив Віденський університет, двічі обраний деканом медичного факультету, президент Львівського лікарського товариства, член-кореспондент Академії наук Польщі. Лясковіцкі Станіслав став 1928 року професором, керівником курсу і клініки урології, уродженець Львова, закінчив Львівський університет (1920). Відкрили (1932) кафедру технології ліків, керівник професор Альфред Кшижановскі, уродженець Тернополя, закінчив Львівський університет (1913). Кафедру фармацевтичної хімії очолив (1932) професор Богуслав Бобраньскі, уродженець Польщі, закінчив Львівську Політехніку (1926).
У1934 році університет відкрив на медичному факультеті кафедру історії медицини, керівником став Вітольд Зємбіцкі (1874 – 1950). Він народився в сім’ї урядника в Польщі в місті Кенти, недалеко Закопаного. У Львівському університеті здобув диплом «доктора всіх наук лікарських» (1900). Проходив спеціалізацію в клініках Цюриху, Страсбурга і Парижа. Почав працювати у Львові в Повшехному шпиталі та в клініці внутрішніх хворіб А. Глюзіньского, асистентом (1901), доцентом (1930). Був примарієм - головним ординатором - державного шпиталю (1910 - 1935). Захистив габілітаційну роботу і отримав диплом доктора наук (1931). В 1934 році почав викладати студентам історію медицини. За 2 роки він отримав звання професора, став одним з відомих в Європі істориків медицини. Автор більше 500 публікацій з проблем внутрішніх хворіб, історії медицини, питань культури, літератури, мовознавства, природознавства, бальнеології. мисливства, Надрукував біля 40 наукових медичних праць, багато біографій, оглядів, звітів, рецензій, Публікував рисунки і фотографії, прекрасно рисував і писав вірші. Був бібліофілом, його приватна бібліотека мала біля 15 000 томів, переважно з питань медицини і природознавства. Засновник і редактор газети «Боротьба за здоров’я», редактор газети про мисливство, член Товариства боротьби з туберкульозом у Львові, президент Львівського лікарського товариства( (1927 – 1928). Історію медицини викладав на медичному факультеті, у Львівському медичному інституті (1939 – 1941), на медичних курсах (1942-1944), знову в медичному інституті до 1945 року. Продовжував викладання історії медицини у Ягеллонському та Вроцлавському університетах до кінця життя. Передав свою велику книгозбірню організованій ним бібліотеці медичного факультету Вроцлавського університету. Фото В .Зємбіцкі
В 30-х роках медичний факультет мав 21 теоретичну і клінічну кафедри. Значно збільшувалася кількість професорів поляків, випускників Львівського університету. В цьому періоді ряд видатних вчених медичного факультету був відомий в Європі своїми науковими роботами. Це були професори: хірург Тадеуш Островскі, стоматолог Антоні Цєшиньскі, терапевт Антоній Ґлюзіньскі. оториноларинголог Антоній Юраш. офтальмолог Емануель Махек, біохімік Якуб Парнас, гігієніст Здзіслав Штойзінґ, акушер-гінеколог Адам Соловій, судовий медик Влодзімєж Сєрадзкі, професор шкірно-венеричних хворіб Ян Ленартовіч, педіатр Францішек Ґроєр (німецького походження), фізіолог Адольф Бек (єврейського походження), професор (з 1929 р.) очних хворіб Віктор Феліус Рейс (уродженець Львова, єврейського походження, загинув 1943 р. у гетто) та ін. Вдосконалювали роботу шпиталів і клінік, покращували медичну допомогу населенню Галичини.
Деканами медичного факультету обирали З. Штойзінга, В. Новіцкого, А. Цєшиньского, Я. Ленартовіча, В.Лукасєвіча, Г. Гольбана, Я. Парнаса, В. Косковского, Н. Ґонсьоровского, А. Юраша, Г. Шрамма та ін. Ректорами університету були обрані професори медицини А. Юраш, Г. Шрамм, З. Штойзінг, В. Сєрадзкі та ін. Уряд змінив (1934) обрання ректора університету, продовжили термін обрання на 2 роки, обрання ректора став затверджувати Президент Польщі. Дотримувалися правил університетської автономії, хоч влада часто її порушувала.
Студентів медицини було кілька сотень, в перші роки українців серед них не було. Кожного року приймали 15-20 студентів. Медичний факультет австро-угорського і польського університету за 45 років (1894–1939) випустив 3023 лікарів.У 1925 році на курсах медичного факультету було не менше 20 студентів. В університеті були „вічні студенти“, які „вчилися“ по 15 років.
Рішення польської влади щодо полонізації університету викликало велике обурення народу. В університеті, який більше століття Австро-Угорщина створила і розвивала для українського та польського населення Галичини, влада заборонила викладання українською мовою, приймати на платне навчання українських громадян. В цих умовах українська інтелігенція, науковці Львова 1921 року заснували нелегально Львівський український (таємний) університет (ЛУ(т)У або частіше У(т)У). Подібного прикладу не знає історія Європи. У(т)У мав філософський, правничий та медичний факультети, а згодом ще і мистецький факультет. Доктори наук обирали Сенат, ректора, деканів університету. Деканами медичного факультету обирали М. Панчишина (який став професором кафедри анатомії) і М. Музику. Серед викладачів були М. Панчишин, М. Музика, І. Куровець, С. Балей, О. Барвінський, І. Свєнціцький та ін. В У()У було 54 професори, 15 кафедр і близько 1500 студентів. Підпільно працювали перші два курси. Навчання в університеті відбувалося в умовах суворої конспірації, з переслідуванням та арештами польською поліцією студентів та професорів. Один раз ректором У(т)У став Мар’ян Панчишин. Проводилися заняття на перших двох курсах, на яких записалося 185 студентів. Заняття проводилися на квартирах, у приймальнях лікарів, в Українському академічному домі, на вільній природі.
Викладали за європейськими університетськими програмами українською мовою, використовували переважно німецькі підручники та латинську мову. Документи про закінчення двох курсів друкували латинською мовою, свідоцтва видавали від імені ЗУНР і Сенату Української вищої школи. Такі документи – свідоцтва У(т)У – визнавала частина університетів Європи, де приймали студентів продовжувати навчання. Після закінчення 4-х семестрів студенти виїжджали продовжувати навчання на старших курсах в закордонних університетах. Потрібні кошти на діяльність У(т)У жертвували українські селяни, міщани, громадські організації. У(т)У, не дивлячись на переслідування польською владою, проіснував 5 років і відіграв вагому роль у підготовці українських кадрів, зокрема українських лікарів. Діяльність У(т)У припинилася 1925 року, коли влада посилила переслідування поліцією «таємних» занять та відновила прийом невеликої кількості студентів-українців до університету.
Після поразки ЗУНР влада Польщі прагнула утворити однонаціональну польську державу шляхом примусової асиміляції не-поляків. Керівники Польщі заявляли, що ніякого українського народу немає, що це вигадка, а русини вже багато століть тому стали частиною польського народу. У 1923 році міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова "українець"і "український", замість них запроваджувалися терміни "русин"і "руський". Замість етноніму "українець"вводили давне визначення часів Речі Посполитої, яке українці перестали зовсім вживати після Першої світової війни.
Близько 7 млн. українців, раніше підданих Габсбурзької монархії на тодішній Західній Україні, виявилися єдиною великою нацією серед дванадцяти націй, що тоді не завоювала незалежності, так само як більший народ українців Східної України. Більшість українців монархії потрапили до складу Польщі, частина опинилася в Румунії та Чехословаччині, піддавалися дискримінації.
В 1919 році на Західній Україні влада Польщі запровадила надзвичайний стан - постійну готовність армії до придушення повстань, обмеження у пересуванні, комендантську годину. У штаті державної поліції введено посаду «конфідента» - таємного агента, завданням котрого було постачання для поліції інформації про «антидержавні дії». Для ізоляції та перевиховання «небезпечних русинів» в 1934 році було створено концентраційний табір для політичних в'язнів у містечку Береза-Картузька, тепер смт. Береза у Білорусії. Туди потрапили деякі студенти Галичини. Коли в Радянській Україні лютував Голодомор, організований владою, коли галичанам не дозволяли надавати допомогу голодуючим, у Львові було вбито (1933) представника радянського консульства. Це виконав Микола Лемик, якому було 18 років, закінчив українську гімназію, студент математично-природничого факультету Львівського університету.
Після поразки ЗУНР невелика група офіцерів підпільно заснувала (1920) у Празі Українську військову організацію (УВО), для продовження збройної боротьби проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця – галичанина, котрий очолював загони Січових стрільців у боротьбі за незалежність.
Відбулися терористичні випадки. У 1922 році молодий поляк вбив у Варшаві першого обраного Президента Речі Посполитої. У вересні 1924 року УВО підготувало атентат на Президента Польщі Станіслава Войцеховского «за незаконне загарбання Галичини». Вперше Президент приїхав до Львова, відвідав кафедральний храм, був у Церкві св. Юра з митрополитом А. Шептицьким. Бомба, кинута в карету Президента, не вибухнула.
Полонізації Західної України сприяв закон 1924 року, що оголосив державною мовою на всій території країни виключно польську мову та реформував школи. Закон заборонив вживання української мови в державних установах, почали ліквідувати українське шкільництво. Якщо за Австро-Угорщини в 1911/1912 н.р. тут було 2 418 українських шкіл, то в 1926/1927 н.р. – лише 845, а в 1937 році залишилося тільки 352. До 1938 року близько 150 православних церков були закриті, а церковні землі конфісковані. В містах і селах Галичини, де прибули осадники, будували польські костели.
В той час українське населення, яке прагнуло дати своїй молоді вищу освіту в університеті, після розпаду Австро-Угорської імперії і Королівства Галичини і Володимирії та включення Східної Галичини до Польщі, знаходилося у важких соціально-економічних умовах. Близько 80% українців були селянами, які страждали від земельного голоду та утисків польської адміністрації. Землі, населені українцями, що складали близько 25% території тодішньої Польщі, були аграрними окраїнами, або внутрішніми колоніями, що постачали центральним районам Польщі дешеву сировину, натомість населення було змушене купувати дорогі готові речі.
Особливе незадоволення українського населення, насамперед селянства, викликала польська програма колонізації. Польський уряд для посилення «асиміляції» українців з 1920 року проводив посилену політику осадництва, скеровував до Галичини і Волині переселенців з Польщі – так званих осадників. Незважаючи на те, що Галичина була одним із найбільш перенаселених сільськогосподарських районів Європи, новоприбулі поляки отримували великі наділи найкращих земель і щедрі фінансові субсидії. В Галичину висилали сім'ї польських військових, учасників польського-української війни 1918-1919 років, де їм надавалися землі, забрані у власників – українців. На 1938 рік було створено 35 тисяч господарств осадників, найбільше на Тернопільщині та Волині, яким належало 12 % усіх земельних угідь. У села Галичини і Волині прибуло 200 тис. поляків, і ще 100 тис. у міста. Поляки, які вирішували не обробляти землю, займали привілейовані посади сільських поліцаїв, поштових, залізничних працівників, дрібних чиновників міста. В цьому основна причина трагічної конфронтації в 1943-1944 роках між нав'язаною меншиною поляків і корінним населенням українців Волині.
У травні 1926 року Ю. Пілсудський з допомогою армії та при підтримці лівих сил здійснив державний переворот, встановив авторитарний режим «санації» (оздоровлення). Санаційна диктатура прагнула централізувати управління країною, Утиски українського населення привели до численних соціальних конфліктів, почалися (1930) повстання селян, стали спалювати маєтки польських панів. Пілсудчики розпочали брутальну акцію по умиротворенню українських селян, яка увійшла в історію під назвою «пацифікації». Загони поліції та частини військ піддавали жорстоким побоям підозрюваних у «нелояльності», закривали школи, читальні, кооперативи, спортивно-освітні товариства. Зазнали побоїв 1357 осіб, серед них 93 школярів, навіть у віці 8 років. Арештовано кількох провідних українських політиків, 19 послів з УНДО, загинуло 13 осіб. У Львові заарештовано 103 особи. Репресивна акція польських властей продовжувалася від 16 вересня по 30 листопада 1930 року. Міністр внутрішніх справ заявив у Сеймі, що під час акції затримано 1 739 чоловік, випущено 596, передано судам – 1 143.
Під час акції було репресовано переважно студентів та учнів шкіл, закрито осередки Просвіти, товариства Сокола, заборонена діяльність Пласту. У кількох містах були розпущені українські школи та гімназії. Зазнав пошкоджень від поляків Академічний дім. У 1922 році польські шовіністи напали на осередок українців і внаслідок вибухів бомб було пошкоджено будівлю. На початку 1920-х років в Академічному домі відбувалися лекції У(т)У. Коли 1 листопада 1928 року українці відзначали десяту річницю Листопадового чину, проводили панахиду в церкві св. Юра, в місті зібралося біля 10 тисяч людей. Поліція розігнала патріотичну маніфестацію, арештували близько 200 студентів та українських діячів. Польські міщани намагалися знищити українські установи - Товариства Просвіта, Дністер, Академічний дім.
На кінець 1930 року у Галичині залишилося лише чотири державні школи з українською мовою навчання. Завдяки кампанії протестів, розгорнутій у Європі та США, заходом українських політичних сил, така «пацифікація» викликала великий резонанс у світі, стала предметом розгляду на форумі Ліги Націй.
У Львові проживало (1931) понад 300 тис. населення, в тому числі українців 49,7 тис (15,9%), поляків - 157,5 тис (50,4%), євреїв - 99,6 тис (31,9 %), росіян - 0,5 тис (0,2 %).
В Польщі проведено через Сейм (1935) нову Конституцію, яка фактично скасовувала демократичний устрій і встановила авторитарний диктаторський режим. Посилилося пригнічення не-польської студентської молоді польськими шовіністами в університеті в цілому та на медичному факультеті. В аудиторіях і лабораторіях були виділені окремі лавки для студентів, які належали до української і єврейської молоді. 7 січня 1938 року видано документ «№ 131/38 Львів, університет: «Лекції і практичні заняття в університеті почнуться в середу 12 січня 1938 р. З метою уникнення хвилювань в житті університету, у зв'язку з так званою справою про лавки, наказую – на основі закону від 15 березня 1938 р. і змін внесених законом від 2 липня 1937 року, студентам і студенткам, які належать до товариств українських студентів, займати окремі місця на лавках правого крила лекційного залу; студенти що належать до студентських товариств євреїв повинні займати місця на окремих лавках лівого крила лекційного залу, решта студентів можуть займати в залі будь-які місця. У випадку утруднення або сумнівання у запровадженні цього розпорядження, необхідно вирішення питання представляти ректору. Врегулювання цих справ студентам забороняється. Проректор Льонтшан». Зростала оплата, студентам доводилося платили за складання іспиту в кінці иавчання.
В 1939 році уряд Польщі прийняв таємну постанову про виселення українців з етнічних земель, але не встиг її виконати. Це реалізували після Другої світової війни, коли в Польській Республіці провели операцію «Вісла».
Польсько-українські взаємини протягом усього міжвоєнного двадцятиліття були напруженими, однак були помірковані діячі, які намагалися нормалізувати стосунки. У Варшаві відкрито (1930) Український науковий інститут. Визначну роль у польсько-українському зближенні відіграв заснований (1932) «Польсько-український бюлетень», на сторінках якого публікувались статті відомих українських і польських діячів. Довгий час в університет не прийняли ні одного викладача-українця, був тільки давній професор А. Соловій. У 1928 році на численні клопотання українських науковців і послів Сейму відкрито кафедру руської філології, яку очолював (до 1939 р.) поляк Ян Янув. Відновили викладання східних і південно-слов’янських літератур (1933), яке проводив польською мовою Іларіон Свєнціцький. Міністерство освіти зобов’язало (1936) Вчену раду університету відкрити кафедру української літератури, але керівництво університету цього не виконало.
У 1929 році віце-маршалом Сейму Польщі став Володимир Загайкевич з УНДО, в Сенаті - Михайло Галущинський, також з УНДО. Українські парламентарії брали жваву участь у роботі Сейму, подавали численні інтерпеляції. В Сеймі скликання 1928-1930 pоків Український клуб подав 308 інтерпеляцій із загальної кількості 961. Василь Мудрий був обраний (1938) віце-маршалком Сейму.
Польська влада перетворювала Галичину на аґрарно-сировинний придаток до корінних польських земель, стримування промислового розвитку вело до погіршення економічного стану. Збільшувалося число малоземельних сільських господарств. У 1926 році в Польщі почали з’являтися перші ознаки кризи, яка тяжко вразила економіку. Незабаром вона зачепила вже усі сфери економічного життя‚ була глибшою, ніж в багатьох європейських країнах‚ тривала до 1935 року. Протягом 1930-1935 років збанкрутувало 3 000 промислових підприємств, серед них багато великих фірм. Соціальне становище країни вкрай загострилося, оскільки криза охопила не лише промисловість, а й торгівлю, кредитну систему, валюту, сферу ділових зобов’язань.
У важкому становищі опинилося й сільське господарство. Майже 9 млн. селян були приречені на практично голодне існування. Гостро давалося взнаки й безземелля. Кількість безробітних у Польщі становила (1931) майже 500 тис. осіб, разом з родинами – 1.5 млн. Почалася чергова хвиля трудової еміґрації. До США, Канади, Бразилії, Аргентини виїхало понад 220 тис українців.
У 1935-1939 роки стали стабілізувати внутрішнє становище країни: почалося пожвавлення промислового виробництва, безробіття не зростало. Розпочався процес часткової рееміґрації. До Польщі повернулися близько 45 тис. українських заробітчан, котрі почали вкладати зароблені за океаном гроші у власні господарства та дрібні підприємства, добиватися вищої освіти для своїх дітей.
Хоч польська конституція 1921 року гарантувала право українців на рідну мову в публічному житті та навчанні у початкових школах, на практиці цього не дотримували. Влада Польщі намагалася українців Галичини відокремити від Східної України, продовжувала українців називати русинами. В 1939 році автор отримав польське «Свядецтво Радзеховскей повшехней школи Станіслава Конарскего, 4-ї кляси», в якому писали оцінки предметів: «єнзик польскі – бардзо добже, єнзик рускі - бардзо добже».
У 1930-х роках в Західній Україні створилася світська верства інтелігенції, яка налічувала близько одного відсотка населення (15 тис. осіб). Представники української інтелігенції працювали переважно вчителями, науковцями, службовцями, в кооперативах. Поодинокі особи працювали в сфері юриспруденції, медицини, фармації, інженерної справи, де монополію довго утримували поляки і євреї. Для українців фактично була закрита служба в урядових установах, позаяк усі урядові посади призначалися для поляків. Дискримінація та шовінізм викликав спротив українців, схиляючи їх до переконання, що проблеми освіти та працевлаштування можна розв'язати лише за наявності державності.
Головною причиною відносно невеликої кількості освічених українців була політика уряду Польщі, спрямована на те, щоб ускладнити для осіб не-польської національності доступ до українських шкіл та до університету. У Львівському університеті частка студентів українців ледве сягала 10%. У Львові в 1934 році проживали 312 231 особа. Поляків було 157 490 (50,7%), євреїв - 99 595 (31,9%), українців - 50 824 (16,2%), німців - 2 131 (0,6%), інших - 2 191 (0,7%). Українці стали більше займалися торгівлею та промислом, старалися набувати будинки.
Населення Польщі постійно збільшувалося, якщо у 1921 році становило 27,177 млн, то в 1931 році – 32,107 млн., у 1938 році становило вже 34, 849 млн. осіб, 30% жили в містах. У 1935 році населення Львова становило 317 216 осіб. Поляки в цей час становили понад 50 % населення, євреї - близько 30 %, українців - близько 15%.
На західноукраїнській етнічній території, що перебувала в складі іноземних держав, належала до Польщі (Західна Україна), Румунії (Північна Буковина), Чехословаччини (Закарпаття) за переписом 1930 – 1931 років проживало 10, 649 600 млн. осіб, з них – 6, 884 8 млн. українців (61,8%), 2, 254 2 млн. поляків (21,2%), 1, 110 8 млн. євреїв (10,4%), 219 3 тис. чехів і словаків (0,9%), 126,2 тис. осіб інших національностей (1,2%).
У міжвоєнному періоді, після створення і падіння ЗУНР, в умовах дискримінації польською владою, рівень освіти, наукового, культурного, економічного, релігійного життя українського населення Галичини став швидко розвиватися. Після півтора-століття формування нації, визнаної владою Австро-Угорщини, в умовах полонізації в Польщі відбулися великі переміни у розвитку української нації. В цих умовах у міжвоєнний період в Галичині сильно розвинулися та утвердилися дві національні ідентичності, як польська, так і українська.
В Галичині та у Львові стрімко розвивалися українські суспільні і культурні процеси, піднімався культурний і освітній рівень українського населення. Намагалися розвинути самоврядування, яке вирішувало б політичні, соціально-економічні та культурні проблеми населення. Українці мали близько 12 політичних партій, які відображали дуже різноманітні політичні традиції. У 1925 році шляхом об’єднання існуючих з кінця ХІХ ст партій створено Українське національно -демократичне об'єднання (УНДО) — найбільшу українську політичну партію у Польщі. Партія ухвалила (1926) програму, що базувалася на ідеології соборності й державності, демократії і антикомунізмі, уклала угоду з польським урядом. Партія брала участь (1928) у виборах до польського парламенту і здобуло 26 мандатів до Сейму (на 40 усіх українців) і 9 до Сенату (на 11); Посли УНДО виступали за виконання Польщею її міжнародних і конституційних зобов'язань щодо українського населення.
Утворилася Радикальна партія. В Комуністичній партії Західної України (КПЗУ) біля половини становили поляки і євреї, в 1938 році Сталін наказав її розпустити. У 1929 році після кількох підготовчих конференцій представники створеного раніше УВО та студентських груп зустрілися у Відні й заснували Організацію українських націоналістів (ОУН). Більшу частину її членів складала галицька молодь, студенти. Розвивалися молодіжні організації Галичини – «Сокіл», «Луг», «Пласт».
Ще 1917 року з ініціативи «Кружка ім. Ганни Барвінок» відбувся з'їзд львівських жінок на якому було створено «Союз українок». Пізніше жінки Наддніпрянщини та Галичини у Кам'янці-Подільському і проголосили заснування «Союзу українок», що охопив жінок усіх частин України. У Львові відбувся (1921) установчий з'їзд, на якому делегатки від жіночих організацій Галичини, Волині, Буковини та із закордону прийняли статут «Союзу українок». Метою його була активізація жінок, піднесення їхнього освітнього і економічного рівня, суспільної праці, участь у світовому жіночому русі.
Одним з найбільших в Галичині було товариство «Просвіта», налічувало (1939) понад 360 тис. членів. Воно утримувало величезну мережу читалень, публікувало навчальні матеріали, відкривало дитсадки, вело цілий ряд курсів. Товариство «Рідна школа» до 1938 року заснувало близько 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Кошти на ті заходи вносили його члени, число яких із 5 тис. у 1914 році перевершило 100 тис. у 1938 рлці. Робили внески іммігранти із США і Канади. Швидко розвивався «Кооперативний рух» західно-українського суспільства із гаслом «Спирайся на власні сили!» Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу, організували асоціацію «Центробанк». Сільські торгові спілки утворили «Центросоюз», спілка молочних кооперативів – «Маслосоюз». «Народна торгівля» об’єднала міських торгівців. Кількість українських кооперативів зросла з 580 у 1921 році до 4 000 у 1939 році. Кооперативний рух розглядався як школа самоврядування і засіб економічного самозахисту українців.
Головним осередком української культури і науки залишалося НТШ, яке піднімало культурний і освітній рівень українського населення. Його членами в цей час стало понад 200 науковців, опублікували багато праць з історії, етнографії, археології, літературознавства. Встановлено зв’язки з європейськими вченими, видано першу Українську Загальну Енциклопедію. Набула світового значення бібліотека україніки НТШ. Розвивалися зв’язки з науковцями радянської України, до ВУАН було обрано (1918 - 1929) членів НТШ - К. Студинського, С. Смаль-Стоцького, В. Гнатюка, С. Дністрянського, І. Горбачевського, М. Возняка, Ф. Колессу, В. Щурата. В процесі арештів і знищення української науки в УСРР вчених Галичини виключили (1934) зі складу академіків, припинили контакти ВУАН із НТШ та науковцям Захілної України.
Впливовою силою в галицькому суспільстві була греко-католицька церква. Найвищим авторитетом для більшості галицьких українців був Митрополит Андрей Шептицький. Його гуманізм, широта поглядів, проповіді і послання здобули йому загальну повагу. Він протестував проти жорстокої пацифікації в Галичині. У 1929 році було засновано на базі Львівської духовної семінарії перший український вищий навчальний заклад у Польщі - Богословську академію. Очолював її доктор богослов’я, професор догматики, засновник і голова Богословського наукового товариства Йосип Сліпий, пізніше Львівський архієпископ. Церква організувала (1933) збір «Українська молодь Христові», в якому взяло участь 50 тис. молодих людей.
Важливим було створення у Львові видавничого концерну Івана Тиктора «Українська преса», який протягом 1929-1939 років видав багато літератури, став самостійним українським видавничим центром. Основною пресовою опорою видавництва стала газета «Новий Час», яку редагував І. Тиктор. Довгий час видавали шість пресових органів: «Народня Справа», «Дзвіночок», «Наш Прапор», «Комар», «Наш Лемко», «Українська Ілюстрація». У Львові видавали також газети «Рада», «Воля народу», «Свобода», «Український вісник», «Вперед», «Громадський голос» «Культура», «Світ», «Львівські вісти». У Перемишлі видавали «Український голос». Для селян видавали 26 газет, які формували світогляд українського селянина, допомагали подолати відчуття власної меншовартості як бідного трудівника, представника національної меншини у Польщі. Польська цензура часто забороняла видання, декілька років було заборонене «Діло». Упродовж 1932 року україномовна преса Східної Галичини зазнала 343 конфіскації.
Відбувався розвиток української літератури. Поруч з все більшим ознайомленням з творами і вшануванням Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки друкували твори Василя Стефаника, Уляни Кравченко, Марка Черемшини, Петра Карманського, Юрія Шкрумеляка, Богдана-Ігора Антонича, Осипа Турянського, Ірини Вільде, Богдана Лепкого, Наталени Королевої, Андрія Чайківського та ін.
Прихильники музики при участі європейських музикантів заснували у Львові Галицьке музичне товариство, яке почало готувати учнів, створило консерваторію. З часом відкрили драматичну школу, оперну студію. Розвивався український Музичний інститут, очолюваний С. Людкевичем, В. Барвінським. Вищий музичний інститут імені Миколи Лисенка у 1920 – 1930-х роках перетворився у поважний навчальний заклад, який плекав національні музичні кадри. У той період сформувалася структура Інституту з орієнтацією на консерваторії західноєвропейського типу. В оперному театрі виступали українці Соломія Крушельницька і Олександр Мишуга.
Почалося становлення в Галичині мистецької преси: «Музичний вістник», «Українське мистецтво». «Ми і світ», «Літературні вісти», «Нові шляхи», «Вістник», «Критика», «Назустріч», «Обрії», «Хрест Меча» та ін. Журнали висвітлювали мистецькі проблеми, відображали мистецьке життя краю, формували українське мистецтво серед пересічних галичан. Видавали також журнали «Театр», «Театральне мистецтво», «Кіно», «Жива сцена», «Українська музика», «Вертеп», «Літопис».
У 1927 році відкрився сезон нового львівського «Українського театру» у Львові під дирекцією Йосипа Стадника, в залі Музичного Інституту імені Лисенка (вул. Шашкевича, 5). В репертуарі драма «Маруся Богуславка» М. Старицького, оперета «Принцеса цирку» І. Кальмана та інші.. Юліан Дорош зняв у Львові (1938) перший український повнометражний художній фільм «До добра і краси».
Великий внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники Іван Труш, Антін Манастирський, Олена Кульчицька, Олекса Новаківський, Йосип Курилас, Леопольд Левицький. Націона́льний музе́й імені Андре́я Шепти́цького у 1930-х роках мав більше 80 тисяч експонатів. Активно працювали українські митці, письменники, поети, художники нового покоління. Львів, один з колишніх інтелектуально-культурних центрів Австро-Угорської імперії, став центром українського національно-визвольного руху, Галичина перетворилася на «П'ємонт України».
Розвивалася заснована Є. Озаркевичем Народна лічниця, яку очолювали Іван Куровець та Тит Бурачинський. За 1938 рік прийняли 41 044 пацієнтів, серед них біля 40% інших національностей. Для надання кращої медичної допомоги населенню Галичини протягом 1930-1937 років при підтримці митрополита А. Шептицького та різних громад і осіб збудували шпиталь, якому дали ім’я А. Шептицького. Він мав 3 великі відділи, найновіше європейське обладнання, обслуговував біля 100 хворих, Директором став Тит Бурачинський, допомагали монахи, працювали в шпиталі 15 сестер монашок. Народна лічниця і Шпиталь А. Шептицького могли стати клінічною базою українського університету.
Підготовлені на медичному факультеті лікарі працювали у Львові, в містах Галичини, у містах Речі Посполитої. Збільшилася кількість українських лікарів, які вступали до УЛТ. У 1919 році стали членами УЛТ М. Панчишин та ще 3 лікарі. У 1920 році вступило 13 лікарів, в т.ч. М. Музика. В наступні роки вступала до УЛТ подібна кількість лікарів. У 1929 році вже вступило 54, в 1934 р. – 52 лікарі. У міжвоєнному періоді (1919 - !939) вступили до УЛТ 404 лікарі. З 1910 року в Галичині вступили до УЛТ і почали працювати 451лікар. Більшість українських лікарів здобували медичну освіту в університетах Європи. На Східній Україні університети провадили підготовку лікарів, серед яких появилися українці, засновники Медичної секції створеного у 1907 році Українського наукового товариства (УНТ), що пізніше (1918) привело до створення Всеукраїнської академії наук (ВУАН).
Відомим лікарем в Галичині став Мар’ян Панчишин, «народний професор», до нього зверталися багато галичан і львів’ян різної національності. Він випускник медичного факультету (1909), з третього курсу працював демонстратором, пізніше асистентом на кафедрі Г. Кадия, з 1912 року асистентом клініки внутрішніх хворіб. Був обраний секретарем Львівського лікарського товариства, де тоді панувала польська мова. Під час війни був лікарем австрійської армії, пізніше допомагав пораненим військовим ЗУНР. Брав активну участь в українських організаціях, вступив до УЛТ (1919), його обирають дійсним членом НТШ (1921). Займається підготовкою до відкриття українського університету. М. Панчишин став головою Лікарської комісії НТШ (1924). УЛТ і НТШ почали видавати «Лікарський вісник», після Лікарського збірника перший науковий журнал українською мовою. На першому з’їзді українських лікарів (1924) М. Панчишин виступав з двома доповідями, був обраний до керівного комітету. заснував (1929) «Українське гігієнічне товариство» (УГТ). У Львові в Народному домі відбувся (1931 3-ій з’їзд українських природників, лікарів та інженерів. Засновано кооператив «Лікарська самопоміч». Відома лікарка Софія Парфанович активно виступала в товаристві «Відродження», видавали часопис «Відродження» та більше півмільйона примірників протиалкогольної літератури.
В місті Радехові, де народився автор, відкрили свої приймальні три українські лікарі. В центрі міста у двоповерховому будинку приймав єврейський лікар Мільгром, цей будинок зайняла радянська влада і відкрила там міську раду, досі там урядує мер міста. Про лікарів-поляків не збереглися відомості, діяла «Ubezpieczalnia spolеczna» - страхування суспільне. Батько автора мав «Забезпечальну лєгітимацію» (книжечка на 84 стор.), в якій були фотографії батька і дружини, записаний син. Вписане прізвище і адреса «домового лікаря», «нотатки» - записи про лікувальну допомогу, надану лікарем «повшехного шпіталю» В. Стехціцкім.
Польські студенти університету давніше (1848) виступали революційно за звільнення Львова від Австро-Угорської влади і частина їх загинула, місце поховання невідоме. В 1919 році польська молодь виступала з військовими проти армії УГА, яка намагалася повернути українцям заснований ними Львів, пізніше полонізований. Вдалося їм за три тижні звільнити Львів від української армії і влади. Жертв трагічної польсько-української війни польські та українські громади поховали в різних місцях, на Личаківському та Янівському цвинтарі. Загинуло багато польської молоді, яку назвали «оборонцями Львова», «польськими орлятами». По війні їх перепоховали на терасі біля Личаківського цвинтаря і вулиці Погулянки, де влаштували польський військовий цвинтар. У міжвоєнний період цвинтар перетворився на некрополь не лише військових, але й відомих політиків, науковців і релігійних діячів міжвоєнної Польщі. Там є могила професора медичного факультету Л. Ридигера. На Личаківському цвинтарі є могили – пам’ятники ректорів університету, в тому числі русинів-українців, більшості професорів університету.
У 1926 році почали будувати на Личаківському цвинтарі Меморіальний комплекс та Монумент слави. Поставлено каплицю, катакомби. Поховали там померлих пізніше учасників боїв проти ЗУНР, проти більшовиків (1920), жертви німецько-польської війни (1939) та Руху опору. Урочисто відкрили 1934 року Монумент слави, що складався з Тріумфальної арки з двома скульптурами левів та 12 дорійських колон, що утворювали півколо. Роботи по спорудженню Меморіалу велися до 1939 року і не були закінчені. За роки радянської влади могили Січових стрільців та меморіал майже повністю знищили (1971), могили були засипані землею, споруди зруйновані або знесені. В Україні відновлено могили Січових стрільців та вояків УГА вбитих поляками та більшовиками. За участю організацій Польщі відновлено Монумент слави на Личаківському цвинтарі, Урочисте відкриття Меморіального комплексу після реконструкції відбулося у 2005 році.
У 1937 році у Львові відбувся ХV з’їзд лікарів і природодослідників. Львів у 1939 році налічував 345 тис. мешканців, серед яких було біля 160 тис. поляків, 100 тис. євреїв, близько 55 тис. українців.
В період польського панування, коли проводилася дискримінація українського населення Галичини, в умовах пом’якшення антиукраїнської політики медичний факультет університету Яна Казімєжа змогли закінчити місцеві українці: С. Кметик (1929), Р..Осінчук (1931), С. Коржинський і М. Лотович (1932), М. Дубовий, Б.. Собчук, М. Кліпко і Л..Дмоховський (1933); Р. Бариляк, Я. Бачинський (1935), С. Мартинів і М. Бурачинський, (1936), С. Барвінський (1939) та ін. Пізніше С. Коржинський, Б. Собчук, Р. Бариляк і С. Мартинів змогли здобути за довший час (біля 30 років) звання доктора медичних наук, професора Львівського медичного інституту.
На медичному факультеті університету Яна Казімєжа змогли працювати лише декілька українців: згаданий уже професор акушерства і гінекології А. Соловій (який за Австро-Угорщини друкував матеріали в Лікарському збірнику), С. Коржинський – асистент кафедри педіатрії, Р. Осінчук - асистент кафедри внутрішніх хворіб, Б. Собчук – асистент кафедри біохімії. В університетських клініках та загальному міському шпиталі працювали: М. Дубовий - дерматолог, Р. Бариляк – лікар хірургічної клініки, ларинголог Львівської лікарні, С. Мартинів – ординатор терапевтичного відділу, С. Кметик – інфекціоніст, М. Кліпко - хірург та ін.
Львівський університет Яна Казімєжа у період свого існування спочатку не готував для населення Галичини українських освічених фахівців, зокрема лікарів. Більшість українців змушена були навчатися у Віденському, Празькому, Ягеллонському, Познаньскому та інших університетах. Тільки за 10 років почали випускати невелику кількість українців лікарів. Влада проводила полонізацію і нищення інших національностей. Виникли порушення автономії університету, втручання влади в організацію вченими роботи факультету, у відбір викладачів і студентів. Вперше в університеті в цьому періоді виникла дискримінація студентів інших національностей, заборонено мову найбільшого в Галичині населення, чим почали наслідувати заборону царською владою Росії української мови в Східній Україні. В цьому періоді в університеті Яна Казімєжа вперше появилися ознаки диктатури панівної нації.
plichko_1_147pp_site.pdf